Тіні Помсти

— Гей, погляньте-но! Зараз знову рюмсати почне!

Хлопчика штовхали з боку в бік, не даючи змоги відбитися чи дати здачі. Один із кривдників із силою штовхнув жертву, і та впала в брудну калюжу, вимазавшись із ніг до голови. Хлопчаки дзвінко зареготали й оточили поваленого, збираючи холодну, в'язку багнюку.

Вони почали кидати її в обличчя та одяг, і голосно сміялися, щойно грудки влучали в ціль. Хлопчик плакав, намагаючись захистити обличчя, але не міг ухилитися від потоків липкої суміші, що летіла в нього звідусіль.

— Ти що там робиш, негіднику?!

Почувши гучний жіночий голос, кривдники миттю розбіглися хто куди, не бажаючи бути спійманими. Жінка підійшла до хлопчика і схопила його за вухо, тягнучи в бік будинку, наче безкісткову ляльку. Він безпорадно перебирав ногами, намагаючись відсторонитися, але жінка лише посилювала хватку і бурмотіла собі під ніс.

— Свиня паршива! Вимазався, а мені прати?!

— Мамо…

Дзвінкий сміх кривдників лунав вулицею, заглушаючи ридання дитини, поки нарешті не стих.

***

Падаючи на підлогу, я з хрускотом приземляюся на коліна і верещу від болю. Намагаюся зробити бодай один вдих, але мене одразу ж піднімають на ноги і жбурляють в інший кінець камери.

Я влітаю в стіну чолом і розбиваю його до крові. Не встигнувши отямитися, отримую удар у живіт і згинаюся навпіл. Потім ще один — у плече. Сльози ллються з очей градом, змішуючись із кров'ю. Повільно кліпаючи, я намагаюся розгледіти те, що навколо, але бачу перед очима лише розмиті силуети.

— Досить! Залиште нас!

Двері камери зачиняються, замикаючи мене наодинці з монстром. Я повільно відповзаю, волочачи тіло прогнилою підлогою, і забиваюся в куток. Відступати більше нікуди. Мною оволодів крижаний страх, якого я раніше ніколи не відчувала.

— Звідки клинки?! — реве Майстер, приставляючи вістря ножа до моєї ноги.

Я не відповідаю. Горло дере від крові та криків, а голова паморочиться з такою силою, що я взагалі ледве розрізняю голоси.

— Відповідай! — кричить він, грубо б'ючи мене по обличчю.

Я смикаюся і з гуркотом вдаряюся головою об кам'яну стіну. Думки плутаються, і здається, я ось-ось знепритомнію. Він отруйно сміється.

— Ми це вже проходили… Давай одразу перейдемо до моєї улюбленої частини, — шепоче Майстер, встромляючи лезо мені в стегно.

***

— Ти спізнився. Знову.

Чоловік сидів за хитким столом, схилившись уперед. У його руці був ремінь, який він повільно стискав, ніби перевіряючи на міцність. У кімнаті тхнуло вогкістю і чимось кислим, а тьмяне світло ледве сягало кутків.

— Вибач…

Слово зірвалося з губ майже пошепки. Хлопчик стояв на порозі, не наважуючись зробити крок уперед.

— Я щось не розчув!

— Перепрошую… сіре.

Чоловік підняв погляд. Його очі були скляними. Він криво посміхнувся і, не дивлячись, змахнув порожню пляшку зі столу.Та з глухим дзвоном розбилася об підлогу.

— Так-то краще. Вивертай кишені.

Руки хлопчика тремтіли. Він діставав речі: дерев'яний кишеньковий годинник, потертий перстень із каламутним каменем, кілька мідних монет. Усе це він швидко виклав на стіл, боячись затриматися бодай на мить.

— Що це?

— Вибачте, сіре, я…

Чоловік важко підвівся. Підлога скрипнула під його кроками, і він наблизився, міцніше стискаючи ремінь у руці.

— Не треба, будь ласка… Я… я принесу більше. Завтра ярмарок, я спробую…

Слова обірвалися. Від ляпаса голова хлопчика відкинулася назад, і чоловік, скориставшись моментом, схопив його за барки.

— Ти навіть не здатен обчистити наших нікчемних сусідів!

Від сильного поштовху хлопчик вдарився об стіну і сповз вниз, не втримавшись на ногах.

— На підлогу!

Чоловік підійшов ближче і грубо потягнув його донизу. Підлога була холодною і твердою, дихання дитини збивалося.

— Батьку…

— Говори!

Хлопчик лежав, щулячись і дивлячись у темні дошки підлоги. Сльози текли самі собою, але він намагався не видавати жодного звуку.

— Я винен і…

Голос здригнувся. Біль розливався тілом, і він ледве знаходив сили говорити. Чоловік лише посміхнувся і підняв руку.

— Голосніше!

— Я… винен і… розплачуся… за це.

Хлопець видав здавлений крик, не в силах терпіти удар, що пронизав спину. Чоловік важко зітхнув і, знову замахнувшись, вдарив хлопчика прямо по голові.

— Голосніше!

— Я винен і розплачуся за це!

Хлопчик верещав від болю, а батько продовжував нещадно завдавати ударів, ні на мить не зупиняючись.

— Я винен і розплачуся за це!

***

Я лежу на холодній, мокрій підлозі. Мокрій від моєї крові.

Погляд починає повільно прояснюватися, і я відчуваю нестерпний біль у всьому тілі. Сили закінчуються, кров продовжує стікати на підлогу, збираючись у калюжу. Десь вдалині чується звук кроків, але все навколо залишається темним. Мене накриває хвиля слабкості та нудоти.

Сил покликати на допомогу не залишилося. Залишається тільки чекати. Кроки стають дедалі гучнішими, і незабаром крізь пелену видніється силует.

— Продовжимо?

Переді мною сідає висока, худа фігура. Навіть у темряві я бачу, як довгі тонкі пальці хапають повітря і наближаються до моєї ноги.

— Я повторю своє запитання. Звідки в тебе клинки?

Повітря стискає груди. Час знову розтягнувся до нескінченності, і кожен звук — крок, скрип дверей, тихий шурхіт одягу — відлунює всередині.

Він питає знову. Я намагаюся знайти в собі логіку чи хоч якусь ниточку сенсу, але її немає. Він запитує, хоча відповідь очевидна. Правила Випробувань умовні та вигадані лише для того, щоб ламати людей, а не шукати істину.

Але це не має значення. Для Майстра існує тільки його гнів та бажання дивитися, як я лежу і щулюся від страху.

Мій розум починає тремтіти. Кожне його запитання — це більше не пошук відповіді, а пастка. А кожне моє мовчання — це лише привід для нового покарання. І в цьому лабіринті абсурду я намагаюся триматися за думку, що знаю правду. Але правди тут немає. Для нього. Є лише його гнів, спрямований на мене без причини.

Я намагаюся відповісти, але слова падають у порожнечу, і він їх не чує. Кожен погляд і рух його руки кажуть мені одне: «Тобі немає виправдання».

Я боюся не фізичного болю. Його я розумію і можу витримати. Я боюся, що його божевільний гнів зламає мене так, що я забуду, хто я, де правда, і що є світ поза цими стінами.

Худорляві пальці, холодні як лід, обережно торкаються моєї шкіри і погладжують стегно. Уже через секунду вони проникають у рану, повільно рухаючись усередині неї. Я здригаюся від різкого болю.

— Я дам тобі час подумати над відповіддю. І раджу не зволікати. Час у твоєму випадку дорогоцінний, — гмикає фігура, знову розчиняючись у темряві.

Каламутна пелена свідомості закручувалася навколо мене, затягуючи низько в безодню. Без сумніву, я ось-ось втрачу зв'язок із реальністю. Якась частина мене кричить на весь голос, але я її не чую.

***

Хлопчик повільно йшов звивистими стежками лісу, щомиті озираючись і щулячись від холодного вітру. Усю дорогу він здригався від будь-якого шереху і тихо молився, щоб за ним ніхто не йшов. Кожен рух давався йому важко, і він ледве волочив ноги.

Раптом, він зупинився, почувши голоси, що лунали із сусідньої галявини. Він припав до найближчого дерева. Голоси були настільки тихими, що не можна було розчути слів, тільки якісь звуки.

Він повільно наблизився до тих, хто розмовляв, тихо ступаючи по траві. Схопившись за найближче дерево, хлопчик обережно нахилив голову і прислухався до розмови.

— Зовсім сказилися… щури чортові! — почувся голос першого, який, здається, сплюнув собі під ноги.

— Час би їх заспокоїти, — зітхнув другий.

Він наблизився. Чоловіки схопилися за мечі. Побачивши вкритого кров'ю та синцями хлопчика, вони не знали, як реагувати.

— Допоможіть… 

Його покалічене тіло повільно сповзло на траву, і більше він не ворушився.

***

Легкий вітерець м'яко торкається моїх щік, і я розплющую очі, бачачи перед собою гарний пейзаж із пишним зеленим лісом, звивистою річкою та величними вежами замку.

— Алекс.

Я обертаюся, зустрічаючись поглядом з Анною. Вона посміхається мені, і в її очах сяє звичний грайливий блиск. Вона простягає свою руку, дивлячись на мене із теплом та любов'ю.

— Нам час.

— Куди?

Я дивлюся на Анну в повному приголомшенні, відчуваючи себе загубленою в її погляді.

— Додому, Алекс.

— Я… я не можу. Я повинна…

— Відкинь ненависть, дитя. Час тобі знайти спокій.

Я дивлюся на її руку і деякий час вагаюся. Усі почуття та емоції притупляються, коли мене ривком повертають у реальність.

***

Край табору був освітлений тьмяно, і хлопчик, прийшовши до тями, вирішив, що краще посидіти неподалік і постаратися зорієнтуватися. Він поглянув на солдатів, що сиділи біля багаття, і його серце пропустило удар.

— Як згадаю, як вони верещали! Вони навіть мечі в руки взяти не встигли!

Солдати голосно реготали, стрясаючи нічне повітря, ніби це й справді було дуже смішно.

— Нам би ще… свою людину заслати. Та навряд чи хтось погодиться.

— Та чого далеко ходити, напевно, можемо когось знайти і тут.

— А погодяться?

— А кому муляє товстий гаманець? Або… — прошепотів один, дістаючи меч із піхов.

Хлопчик довго дивився на солдатів і, рішуче піднімаючись на ноги, наблизився до багаття.

— Я готовий піти з вами!

Він говорив швидко, не встигаючи перевести подих. До нього підійшов перший.

— А він не жартує, — розсміявся чоловік, поплескавши дитину по голові.

— Я знаю, де збирається бунт… — зам'явся хлопчик, намагаючись приховати брехню в голосі. — В одному з сіл вони збираються підняти повстання…

Він замовк, спостерігаючи, як інші солдати повільно підходили до нього, недовірливо розглядаючи з ніг до голови.

— Як звати хоч?

— П… Пітер, — пробурмотів хлопчик, не зводячи очей з солдата.

Чоловіки довго мовчали, обмірковуючи і прикидаючи щось у голові.

— Так і бути… — видихнув один. — Сідай до багаття, нагодуємо тебе.

Хлопчик смикнувся вперед, жадібно вдихаючи запах юшки, але різко завмер і перевів погляд на солдата, який виник перед ним.

— Але спочатку… — прошепотів чоловік, — назва села.

Хлопчик витріщився на стражника, нервово покусуючи губу. Він розумів, що чинить неправильно, але образа і біль уже повністю оволоділи його свідомістю, витісняючи докори сумління.

— Нортвік, — прошепотів він, опускаючи очі.

***

— Знаєш, думаю, тобі час.

Монстр схиляється наді мною, уважно розглядаючи моє обличчя. Я намагаюся відвести погляд, але тіло повністю заніміло, а очі безжиттєво завмерли на його обличчі.

— Але ти не бійся, — шепоче Майстер. — Я піднесу тобі свій останній подарунок. Перерву твої муки. І навіть постараюся зробити це безболісно.

Тіло більше не відгукується. Я лежу, дивлячись у стелю, і навіть не можу кліпнути. Я не відчуваю нічого — ні рук, ні ніг, тільки тягар, що притискає мене до підлоги.

Десь високо, майже під самою стелею, є крихітне вікно з ґратами. Крізь нього ллється місячне світло. Вузька смужка повільно розтікається по стіні і падає на підлогу.

Я дивлюся на неї, не відриваючись. Це єдине, що не вимагає від мене участі. Просто світло. Воно не ставить запитань, не чекає відповідей, не вимагає, щоб я щось довела. Воно рухається ледь помітно і дає мені змогу згадати все в останню мить.

Я була сиротою не тільки за фактом, а й за відчуттям. У моєму житті ніколи не було людини, чиє ім'я спливало б у голові перед сном, коли ставало особливо порожньо. Навіть якщо хтось і з'являвся, то зникав так само швидко, як і прийшов, немов світ щоразу нагадував мені: «Не звикай».

Я йшла сама по життю не героїчно чи гордо, а просто тому, що інакше було не можна. Я звикла розраховувати тільки на себе, звикла не озиратися, не чекати, не кликати... Звикла до думки, що якщо зі мною щось трапиться, світ цього просто не помітить.

Перед смертю, як кажуть, люди думають про тих, кого залишають. Мені ж довгий час здавалося, що думати буде ні про кого.

Але все змінилося. Всього за кілька тижнів. Так несправедливо швидко…

У моєму житті раптом з'явилися люди. Справжні. Ті, чия присутність не розчинялася наступного дня. Я ловлю себе на дивній, лякаючій думці: я за ними сумуватиму. Ця думка здається мені майже забороненою. І вона лякає сильніше за будь-який біль.

Я не знала, як це — йти поруч. Як це — пам'ятати чиєсь дихання, чиїсь слова, чиєсь тепло. Я прожила роки, не залишаючи слідів, не прив'язуючись та не дозволяючи собі мати потребу в комусь. І ось, кілька тижнів подарували мені те, на що в інших ідуть роки.

Я помру тут. Без імені, майбутнього та прав. Залишиться тільки те, що у мене всередині. І я чіпляюся за це, як за доказ, що я все ще людина, а не просто тіло в камері.

Майстер дістає свій клинок з піхов і приставляє його до моєї шиї, як тоді, під час нашої першої зустрічі. Тоді, у цій самій камері, мною оволодівали різні почуття. Страх, біль, холод, розпач, смуток, злість, надія… Але зараз я не відчуваю нічого.

Мені не холодно. Мені більше не боляче. Тільки серце здавлено гупає в грудях, шкодуючи, що я так і не встигла попрощатися.

Із Джером. З його теплими, лукавими очима. З його смердючими мазями, нескінченними оглядами, з його човгаючою ходою і старечими жартами.

Зі служницями, чиї руки так дбайливо зі мною поводилися. З тими, хто жодного разу від мене не відсахнувся. З тими, хто вперше дозволив мені відчути себе красивою.

З Принцом. З його іскристими блакитними очима, що дивилися на мене так ніжно, аж перехоплювало подих. З нашими неспішними прогулянками, довгими розмовами і сміхом. З моїм допитливим незнайомцем.

І нарешті, з ним…

З чоловіком, який рятував мені життя стільки разів, що я вже не можу злічити. Який рятував мені життя своїми моралями та виснажливими тренуваннями. Тупими жартами, вічними кпинами, закочуванням очей та стомливими зітханнями. Своїми очима, які завжди бачили, що написано в мене на лобі. Своїми руками, що підтримували моє плече, намагаючись не зробити боляче.

Багато чого залишилося невисловленим. Я не встигла сказати дякую. Не встигла вперше його обійняти. Не встигла вперше вимовити його ім'я.

Але я вдячна тобі, Командоре.

Я вдячна тобі… Єне.

— Ти не подумай, люба, мені страшенно шкода це робити. Думаю, моє серце ще довго болітиме від усвідомлення, що я вбив співродича. Але, правду кажучи… — зітхає він. — Мені не звикати.

Клинок Майстра з гуркотом падає на кам'яну підлогу, коли його ривком стягують із мого тіла і відкидають у стіну.

Наді мною схиляється тінь. Вона більша за все, що було тут раніше. Величезні пальці торкаються моєї щоки і розвертають моє обличчя до себе так дбайливо, ніби бояться нашкодити.

Я кліпаю, намагаюся сфокусуватися, і перші кілька секунд усе ще розмито, як у тумані. Але поступово тінь набуває обрисів: високий, огрядний, з поголеною головою і темною шкірою. Плечі ширші, ніж можна собі уявити.

Він дивиться на мене, і я починаю розрізняти деталі: лінії його обличчя суворі, але не позбавлені тепла, очі темні, але сповнені уваги.

Чоловік нічого не каже. Але це й необов'язково.

— Мовчуне…

Він відповідає легкою посмішкою і завмирає на місці, розглядаючи моє тіло. Його очі повільно ковзають зверху вниз і, зрештою, зупиняються на стегні. Мовчун, за своєю природою, нічого не каже. Він лише шумно видихає і піднімається на ноги, прямуючи до іншої стіни. Там, на кам'яній підлозі, лежить Майстер, який повільно приходить до тями.

Він не встигає отямитися. Не встигає крикнути. Мовчун хапає його за шию і піднімає високо над підлогою, вдивляючись в обличчя.

— Мовчуне, стій… — шепочу я, намагаючись підняти голову. — Не треба… вони тебе…

Боєць не чує моїх слів. Він знову валить Майстра на підлогу і б'є його в живіт.

— Стій… Прошу… тебе.

Майстер корчиться від болю і тремтить усім тілом, але отримує наступний удар, цього разу ще сильніший. Зовні чується гул кроків.

Мені треба його зупинити… Ніхто не бажає смерті цій змії більше, ніж я, але якщо він вб'є Майстра, то сам не доживе до світанку.

Я намагаюся встати на ноги, але тіло з новою силою пронизує біль, змушуючи впасти назад.

Вставай…

Я впираюся долонями в підлогу, але м'язи не підкоряються. Коліна підгинаються ще до того, як я встигаю перенести на них вагу. Тіло тремтить, і я роблю ще одну вперту спробу.

Встань, ганчірко чортова!

У голові різко прояснюється. Думки течуть плавно, не змішуючись одна з одною. Голова більше не болить, і я нарешті можу її підняти. Не болить і спина. Не болять руки, що раптом зміцніли і набралися сил. Не болить навіть поранене стегно…

Я у два стрибки досягаю Мовчуна і хапаю його за руку, не дозволяючи вдарити знову.

— Мовчуне! Досить! Подивися на мене!

Боєць повільно переводить на мене погляд.

— Сюди йде варта! — кричу я. — Нам треба йти!

Мовчун посміхається, викликаючи в мене різкий вереск. Він розтягує обличчя в жахливій гримасі. Там, у темряві його рота, видніється те, що колись було язиком.

Він розслабляє руку і кладе долоню на свої груди. Потім перекладає її на мене, туди, де б'ється серце, і посміхається. Не страхітливо, а ніжно, не відриваючи від мене очей.

Посміхається і різко бере мене на руки, викидаючи в коридор. Я приземляюся на підлогу і одразу ж біжу назад, але він уже замкнув за собою двері.

— Хто там?!

Тунель тьмяно освітлюється світлом смолоскипів. Я відчайдушно волаю до свого рятівника, гамселячи в двері руками й ногами, але кроки стають гучнішими з кожною секундою, і моє тіло смикається проти моєї волі.

Я кидаюся за ріг і мчу на вихід, чуючи біг вартових та передсмертні крики Майстра.