Тіні Помсти

Близнюки були майже ідентичні зовні, за винятком кольору волосся. Обидва мали оливкову шкіру, гострі риси обличчя і блакитні очі. Але якщо в одного брата було темно-каштанове волосся, то в його близнюка кучері були вогненно-рудими, що надавало йому майже потойбічного вигляду.

Вони були глибоко занурені в бійку, їхні кулаки літали, а піт блищав на обличчях. Рудий завдав серію швидких ударів, цілячись у груди та живіт брата. Темноволосий блокував кожен удар із легкістю, контратакував різким ударом ноги в коліно близнюка, змушуючи того відсахнутися назад. Вони кружляли один навколо одного, як два звірі в клітці, і кожен із них чекав, коли ж інший зробить наступний крок.

Брати билися так майже щодня, здобуваючи репутацію в селі за свої регулярні сутички. Вони вибиралися пізно вночі й залагоджували свої розбіжності кулаками, лупцюючи один одного, поки обидва не падали від утоми.

— Відпусти моє волосся! — кричить від болю рудоволосий хлопець.

— Все ще турбуєшся про свою зачіску, ідіоте?! — відповідає його брат.

Брати міцно зчепилися, і кожен із них шукав перевагу над іншим. Рудий, більш спритний і швидкий, раптово ухилився вбік і пірнув під руку брата. Одним швидким рухом він розвернувся, завдаючи потужного аперкоту і відправляючи брата на землю.

Ось він, переможно височіє над супротивником, із піднятими на знак перемоги кулаками.

— Я знову переміг.

***

Я втратила лік часу. Скільки ще мені чекати? Очікування вбиває мене швидше, ніж холод, який проник у мою шкіру так глибоко, що я його більше не відчуваю.

Майстер вийшов з кімнати, здається, цілу вічність тому. Пішов мовчки. Я ловила кожну рису його обличчя, намагаючись прочитати в ньому свою долю, але він навіть не удостоїв мене поглядом.

Я хочу, щоб він повернувся… Хочу, щоб усе це нарешті закінчилося.

Мої думки обриває скрип дверей. До камери входять двоє. Перший — мій мучитель. Судячи з усього, він вирішив продовжити. Я збираю залишки сил і вже готуюся до неминучого, але те, що стоїть у нього за спиною, ледь не змушує мене закричати.

Майстер вказує рукою на гігантську, потворну фігуру, що повільно виходить із тіні.

— Це… мій сюрприз.

Чоловік робить крок уперед, і я не можу не ахнути від його вигляду. Він височіє наді мною, як скеля, його мускулясте тіло повністю вкрите шрамами, а очі блищать від ледь стримуваної люті.

Він — втілення кошмарів. 

— На жаль, моя люба, я не можу просто так передати тебе Королю, не переконавшись у твоїх… здібностях. — каже Майстер. — Мій Король не любить тих, хто не може довести свою корисність. І я, наприклад, точно не хочу його засмучувати.

Він усміхається й киває на величезну істоту. Істота киває йому у відповідь.

— Ти будеш битися з моїм вартовим. Переможеш — я подумаю про зустріч із Королем. Якщо ж ні… — він дозволяє невисловленій погрозі повиснути в повітрі.

Я повільно обертаюся і знову дивлюся на його охоронця, усвідомлюючи, що здаватися не можна. Ні зараз, ні потім. Якщо я здригнуся — все скінчено. В голові спалахує спокійна думка: смерть від рук цього здоровила була б майже милосердям порівняно з тим, що чекає на мене, якщо Майстер дізнається правду. Це хоча б буде швидко. 

Ні… Я не можу дозволити собі цю слабкість. Треба триматися — це єдиний шлях. Єдиний шанс дожити до ранку.

Я наказую своїм рукам перестати тремтіти і піднімаю їх трохи вище, чекаючи, коли Майстер зніме кайдани. Він підходить і розмикає ланцюги, зовсім не звертаючи уваги на краплі крові, що просочили метал. Кайдани так глибоко врізалися в шкіру, ніби вже стали частиною мене. Кров забруднила рукави його мантії, і він з огидою відсахнувся, кидаючи ланцюги на підлогу.

— Вона не виглядає такою вже міцною, — гримить низький голос, схожий на скрегіт валунів.

Я змушую себе поворухнутися. Тіло відгукується неохоче, холод вп'явся в кістки так глибоко, що здається, варто рушити, і вони тріснуть. Я впираюся долонями в камінь і намагаюся піднятися, але м'язи тремтять і протестують болем.

Голод зв'язує живіт у вузол. У голові на мить темніє, перед очима пливуть каламутні плями. Я роблю паузу, збираючи залишки сил, і намагаюся встати. Повільно, через біль та печіння в ногах, які майже не слухаються. Коліна тремтять, але я випрямляюся і починаю йти.

Крок за кроком я переміщаюся в інший кінець камери. Інший кінець нашої імпровізованої арени. Вона взагалі не підходить для бою, тим більше з таким супротивником. Кожен рух обмежений тіснотою, і мої можливості для маневру зведені практично до нуля.

Майстер стає в центр камери, переводячи холодний погляд з мене на охоронця, і злегка киває.

— Починайте, — каже він тихо, і охоронець одразу ж зривається з місця.

Бій почався.

***

Я біжу вулицею, щоб встигнути на кінець бою, мигочучи серед торговців та пробираючись крізь натовп. Враховуючи мої розміри, мені це дається з легкістю. Дорослі порівняно зі мною великі та повільні, і я використовую це як перевагу. Я можу прослизнути навіть крізь найщільніші групи людей, як маленька тінь, миша серед кішок.

Моє серце калатає від хвилювання. Я знаю, що близнюки б'ються жорстко, і хвилююся, що хтось із них може постраждати.

Я завертаю за ріг. У повітрі витає запах поту й пилу, а значить, бійка вже близько. Я приходжу якраз вчасно, щоб побачити, як хлопці нападають один на одного, розмахуючи кулаками.

Обидва спітнілі й важко дихають, їх обличчя наливаються кров'ю. Я уважно спостерігаю. Бій жорстокий, але контрольований, адже незважаючи на їхній злісний вигляд, близнюки все ще стримуються, не бажаючи серйозно поранити один одного.

Люди в натовпі обмінюються монетами, роблячи ставки на результат бою. Вони вигукують цифри й укладають угоди, не відриваючи очей від братів.

Я вбираю все, що роблять дуелянти, з усіх сил намагаючись стежити за їхніми рухами. Помічаю, як вони використовують свою вагу, як роблять фінти та ухиляються, як завдають ударів руками й ногами. Я зачарована їхньою силою та грацією, їхньою витривалістю та стійкістю.

Натовп навколо мене кричить, підбадьорюючи й підбурюючи братів, а я ніяк не можу відірвати від них очей.

***

У мене не було часу вдарити чи заблокувати. Інстинктивно, я ухиляюся, примудряючись уникнути першого удару, але охоронець одразу ж б'є мене в живіт.

Я падаю на підлогу, відчайдушно намагаючись дихати, але таке відчуття, ніби він вибив із мене все повітря. Роблячи перший вдих, я вже знаю, що буде далі. Я відчуваю це. Він збирається вирубити мене ногою. Удару такого колоса було б достатньо, щоб прикінчити мене.

Я перекочуюсь убік, не усвідомлюючи, як саме це зробила. Мабуть, спрацював один лише інстинкт самозбереження. Охоронець важко дихає, як бик, що готується до атаки. 

Краєчком ока я помічаю обличчя нашого єдиного глядача. Він уважно спостерігає за тим, що відбувається, розчаровано хитаючи головою.

Цього мало… Навіть якщо якимось чином, хай йому грець, якимось дивом, я виграю, він ніколи мене не звільнить. Ніколи не приведе такого жалюгідного бійця до Короля.

Мені потрібно дати відсіч. Потрібно хоча б спробувати.

Я повільно встаю і, поки живіт горить від болю, кидаюся вперед. Не обдумуючи кроків та підкоряючись лише внутрішньому імпульсу, я б'ю охоронця в щелепу й одразу ж відступаю. Біль у руці накриває раптово, позбавляючи можливості зосередитися. Я очікую реакції у відповідь. Ознаки того, що мені вдалося хоч трохи вплинути на хід сутички.

Але натомість чую сміх.

— Сміливо, — хрипить охоронець. — Але цього мало.

Я розумію це й сама. Одного удару в щелепу було безперечно недостатньо для такого здорованя. Я відступаю вбік і знову б'ю. Супротивник не очікував такого результату і на секунду забарився.

Мені поки щастить, але моя удача може скоро закінчитися.

— Вперта, — бурчить він. — Може, варто покінчити з цим швидше?

— Чудова думка!

Майстер задоволено плескає в долоні.

— Згоден, не будемо тягнути. Мені вже нудно. Результат простий: переможе той, хто виживе.

Швидкість, з якою охоронець виконав команду свого господаря, безперечно говорила про слухняність, як у добре навченого собаки.

Не встигла я отямитися, як отримала нищівний удар у скроню.

***

Кумедно, як у несвідомому стані здається, що ви пливете в просторі між сном і дійсністю, де час і місце втрачають будь-який сенс. У свідомості миготять яскраві спалахи, а ви все дрейфуєте у сні, від якого не можете прокинутися.

Раптом темряву навколо мене прорізають образи, що змінюють один одного, як у калейдоскопі.

Спогади.

Я згадую двох братів, що борються в багнюці, вкриті кров'ю та потом. Рудий узяв гору, притиснувши брата до землі своєю вагою.

Я згадую його близнюка, який випадково помітив камінь, заритий у купі бруду під ними. Швидким, відчайдушним рухом він хапає його і б'є брата по голові.

Це був брудний прийом, але його було достатньо, щоб закінчити бій раз і назавжди. Переможець встає і піднімає руки, поки його брат нерухомо лежить на землі.

Я згадую темноволосого, що стоїть над тілом близнюка. Він ще не оговтався від інтенсивності бійки, але вже помітив, що його брат не рухається. Близнюк опускається на коліна і дивиться на тіло так, немов сподівається побачити рух. Зітхання, тремтіння вій, будь-що, аби тільки спростувати те, що сталося.

Обличчя брата здається спокійним, і від цього стає тільки страшніше. Це його обличчя. Його власні риси, відображені в нерухомості.

Спочатку він не плаче — просто сидить, згорбившись, і дивиться, не в змозі торкнутися тіла. 

Я згадую, як розійшовся натовп. Виставу закінчено. Хтось позіхнув, хтось роздратовано цокнув язиком. Гроші переходили з рук у руки: монети бряжчали, ставки підраховувалися швидко й діловито, без найменшої затримки через тіло на землі. А глядачі вже обговорювали вечерю і скаржилися на даремно витрачений час.

Я згадувала, як лив дощ. Він змивав кров і сльози, і змішувався з брудом на землі.

***

Я повільно поворухнулася. Свідомість поверталася ривками. Я спробувала розплющити очі, але голова ще гула від удару.

Брудний прийом… Ось що мене врятує. Може, навколо неї немає каміння, але є дещо зовсім непомітне для мого супротивника і повністю забуте Майстром.

Мої кайдани.

Діючи швидко та інстинктивно, я хапаю їх з підлоги і так сильно, як тільки можу, вдаряю ними охоронця. Металеві ланцюги з гучним тріском врізаються в його голову. Він відсахується, видавши низький стогін, і втрачає рівновагу. Робить кілька невпевнених кроків і важко валиться на підлогу, більше не намагаючись піднятися.

Чекати не можна. Сил майже не залишилося.

Я стрибаю йому на груди, обмотую ланцюги навколо його товстої шиї і стискаю. Дедалі сильніше й сильніше, так сильно, що зрештою вивихую плече. Так сильно, що зрештою чую, як ламається його шия.

Звук короткий та сухий. У ньому немає нічого героїчного.

У кімнаті стає тихо. Чути лише моє власне загнане дихання. Плече пронизує різкий біль, але я не послаблюю хватку, намагаючись осмислити те, що сталося.

— Ну, це було несподівано, — лунає глузливий голос Майстра.

Я намагаюся обернутися, але біль змушує завмерти.

— Треба зайнятися твоєю рукою, — продовжує він уже спокійніше. — Що ж… Раз ти перемогла, я зобов'язаний дотримати слова. Йди за мною.

Я встаю з тіла повільно, бо кожен рух тільки посилює агонію. Відчуття настільки гостре, ніби в моїй плоті повільно провертають ніж. Ланцюги більше не тягнуть мене назад, але тіло все одно пам'ятає їхню вагу.

Біля самого порогу я зупиняюся і кидаю останній погляд назад. Він лежить там, де впав. Моя перша жертва. Слово ріже зсередини, навіть без звуку. Тягар того, що я зробила, тисне на плечі — я відчуваю це в кожному вдиху й кожному ударі серця.

Я відвертаюся і роблю крок уперед, геть із камери, дозволяючи дверям зачинитися за спиною. Що б не залишилося там — жаль, страх, тінь колишньої мене — назад я не оглядаюся.

Тому що якщо зупинюся ще хоч на мить, не зможу вийти зовсім.