Тіні Помсти

Ранок почався, як завжди — спокійно. Досі дивуюся, що тепер можу назвати хоч щось у своєму житті «спокійним». Я старанно чищу та подрібнюю трави, відміряючи кожен інгредієнт і стежачи за співвідношенням. Залишилося змішати у ступі.

— Думаю, час оплачувати твою працю, — каже Анна, входячи до кабінету.

Анна, дружина лікаря, маленька й тендітна жінка з ніжним характером. Завжди терпляча і добра до інших, особливо до тих, хто цього потребує.

— Заносьте… Обережніше, ідіоти, кладіть на ліжко!

— Ми це вже обговорювали: даху над головою мені цілком достатньо, — зніяковіло відповідаю я.

Моя робота була найменшим, що я могла зробити для цих людей.

Анна усміхається. У куточках її карих очей з'являються зморшки, схожі на листочки, що погойдуються на вітрі. 

— Командоре, у неї жар…

— Я сліпий, по-твоєму?! Кличте Джеремаю!

— Зараз тільки спакую і розкладу по полицях.

— Чекаємо тебе на сніданок, — шепоче жінка, виходячи з кабінету та забираючи з собою тепло.

Я усміхаюся. Анна готує як ніхто інший: ніжні булочки з ягодами й горіхами, смачний м'ясний рулет і свіжі фрукти. Від думок про їжу шлунок уже починає невдоволено бурчати в очікуванні гарної порції.

Ще раз окинувши приміщення поглядом і переконавшись, що нічого важливого не забула, я нарешті прямую в бік їдальні.

— Де він?!

— У лазареті. Годину тому доправили загін із третього…

— А мене це не обходить! Нехай робить з нею, що хоче, але до завтрашньої церемонії вона має жити!

Виходячи з кабінету, я зупиняюся біля вікна. Фіранки мерехтять від легкого вітру, що наповнює кімнату свіжістю і сонцем. Клумби з лавандою випромінюють ніжний запах, змішуючись з ароматами інших рослин.

Я вдихаю повітря, насолоджуючись спокійною, розслаблюючою тишею.

***

Ніжачись у своїх думках, я не поспішала розплющувати очі, відчуваючи, як тепла тканина торкається шкіри та занурює мене в затишну хмару. Все тіло охопив спокій, якого я давно не відчувала.

Не відчувала я і болю, і це несподіване відкриття змусило мене нарешті розплющити очі.

Замість темної, промоченої водою стелі камери, наді мною височіє вкритий позолотою і прикрашений химерним орнаментом балдахін.

Я різко сідаю й озираюся. Навколо — розкішна кімната з високою стелею, на стінах красуються величезні дзеркала, а біля стіни стоїть туалетний столик із безліччю флаконів та баночок. Підлога без тріщин або прогнилих місць, а замість іржавих ґрат на вікнах висять фіранки з прозорої тканини, що пропускають промені світла в кімнату.

Мій погляд нарешті падає на величезне ліжко, у якому я лежу. Я закутана щонайменше в три м'які ковдри, поверх яких лежить білосніжне покривало. Тіло потопає в м'якому матраці, не відчуваючи звичного холоду. Раніше я була вкрита синцями та саднами, які зараз акуратно забинтовані. Намацавши плече, я очікувала різку хвилю болю, але було терпимо.

Забинтована і рана на руці. Рана, залишена мені вчора Майстром як прощальний подарунок. Думки про те, що сталося минулої ночі, знову наринули на мене, наповнюючи серце гнівом і образою. У голову приходить образ, як Командор стоїть мовчки, тримаючи мене міцно у своїх руках, не даючи шансу вивернутися з його хватки. Пам'ять послужливо підкидає момент, як він відмовляється навіть поглянути в мій бік, ніби не бажаючи знати про мої муки.

Я намагаюся згадати, що трапилося далі тієї ночі, але в голові панує порожнеча. Скроні розколюються від думок і стискаються від болю. Мені відчайдушно хочеться встати з ліжка і хоч трохи розім'яти тіло. Нарешті відчути себе живою після того жаху, крізь який я пройшла.

Перший крок із ліжка виходить неймовірно незграбним, ніби я вперше вчуся ходити. Утримуючи рівновагу, я починаю повільно робити перші кроки. У міру того, як почуття повертаються до мене, я нарешті дозволяю собі потягнутися, розтягуючи хворі м'язи й відчуваючи приємну розслабленість тіла.

Довгоочікуване відчуття покою змінюється переляком. Двері різко відчиняються, і мої руки одразу ж хапають щось важке і тверде з тумбочки біля ліжка. Я тримаю предмет перед собою як зброю, очікуючи, що будь-якої миті мені доведеться нею скористатися.

— Цікавий спосіб захисту, але наступного разу спробуй взяти щось… ефективніше, — глузливо каже літній чоловік, який увійшов до кімнати.

Я відриваю погляд від дверей і дивлюся на те, що тримаю в руках. Замість зброї мої пальці стискають керамічний горщик із кімнатною рослиною. Вона визирає з-під моїх пальців, немов теж очікує грізної битви разом зі мною.

— Ти присядь. Мене тобі вже точно не варто боятися. Присядь, присядь, тобі потрібен спокій.

Чоловік стоїть трохи віддалік від мене, хитро усміхаючись. Його сиве волосся злегка в'ється з боків обличчя над сивою бородою. Обличчя вкрите зморшками, які роблять зовнішність трохи більш сердечною, а очі дивляться тепло і трохи лукаво. Його мантія з білосніжної тканини акуратно сидить на плечах, а на рукавах вишита ажурна в'язь із білих квітів та листя.

Подібна мантія мені знайома, і я, здогадавшись про ремесло чоловіка, трохи розслабляюся і повільно сідаю на ліжко.

— Дякую, — кажу я, не зводячи з нього погляд.

— За що ти дякуєш?

Я вказую очима на бинти та ковдри, що гріли мене цієї ночі.

— А це… Що ж, це моя робота. Я подбав про тебе на прохання Командора. Скажу чесно, здивований. Ти маєш бути вкрай важливою персоною, враховуючи, з яким завзяттям він за мною посилав.

Усередині мене панує хаос, заважаючи спокійно мислити. Я ніяк не можу зрозуміти, як після всього, що сталося, Командор наказав врятувати моє життя. Я очікувала злості, ненависті або байдужості від нього, але ніяк не порятунку. Я навіть не знала, що гірше — його жорстокість чи його турбота. Біль хоча б чесний. Він не плутає.

Пам'ять все одно сховала цю подію подалі у свідомість, не давши згадати подробиці.

— Я новий кандидат, — кажу я, виразно промовляючи кожне слово.

Чоловік лише зводить брови й поспішає перевести тему.

— Думаю, ввічливо було б представитися. Я Джеремая O’Дейр, тутешній лікар, — каже він, підходячи до ліжка та простягаючи руку на знак привітання.

— Алекс, — шепочу я, відповідаючи потиском руки.

— Приємно познайомитися, Алекс. Неймовірно радий нашій зустрічі. Твій випадок був… важчим, ніж здавалося на перший погляд. Ти не проти, якщо я тебе огляну?

Я підсуваюся ближче на знак згоди.

Він починає оглядати все тіло, обмацуючи його через тонку тканину одягу. Його руки ніжно переміщуються вздовж шкіри. Особливо уважно він оглядає рани на руках: ті, що залишилися від кайданів, і ту, що з'явилася трохи пізніше. Він тихо зітхає і хитає головою — схоже, відчуває біль, що прозирає з кожного сліду на шкірі. Нарешті він доходить до плеча, від вигляду якого його брови тремтять, а губи трохи викривляються в занепокоєнні.

Нічого не сказавши, він допомагає мені лягти назад на ліжко і відразу ж присуває стілець ближче до постелі. Сідає на вільне місце й уважно стежить за моїм обличчям. Його пальці м'яко охоплюють моє зап'ястя і намацують пульс.

— Що ж, — нарешті каже він, закінчивши огляд. — Жару немає, садна і синці затягнуться незабаром. Рана на руці… За частої перев'язки і належного догляду — затягнеться, але залишить шрам. Що ж стосується плеча…

Він затихає і піднімає на мене втомлений погляд.

— Впораюся, — киваю я. — Постараюся менше рухати рукою, накладу тугу пов'язку або зроблю холодний компрес.

Він і так зробив усе, що міг.

— Звідки такі пізнання?

Частина мене хоче розповісти йому всю правду про подробиці моєї роботи на його колегу, але внутрішній голос наказує нічого не розповідати, утримуючи слова всередині.

— Розумію… На одкровеннях наполягати не буду. Що ж, мені час. Лазарет нині битком, а в помічники мені понабирали самих ідіотів, — каже лікар, виходячи з кімнати. — Пришлю служниць. Варто нарешті тебе нагодувати й привести в божеський вигляд до сьогоднішнього вечора.

— А що станеться ввечері? — моє запитання так і залишається висіти в повітрі.

Лікар уже вийшов із кімнати.

***

За півгодини після його відходу в кімнаті з'явилося кілька служниць. Першою зайшла маленька, рудоволоса дівчина, яка відразу ж принесла мені тацю з їжею і поставила на тумбочку біля ліжка. За нею увійшли ще три молоді служниці.

На таці була вівсянка на молоці, прикрашена ягодами та свіжими фруктами, які одразу спокусили мене своїм ароматом. Ледь доторкнувшись до їжі, я почала жадібно її поглинати, буквально вимагаючи нову порцію з кожною ложкою.

Після щільного сніданку служниці швидко прибрали тацю з їжею і допомогли мені встати, щоб перейти до сусідньої кімнати. Вона була прикрашена в тон спальні: білі стіни з ніжним орнаментом і безліч дзеркал на кожному куті. Біля вікна була встановлена розкішна ванна з різьбленими ніжками, наповнена прозорою водою з піною. Служниці роздягли мене і, підтримавши за руки, допомогли встати у ванну, після чого відразу стали неспішно намилювати моє тіло губкою, намагаючись не зачіпати рани. Жодна з них не вимовляла ні слова, повністю зосередившись на роботі.

Після ванни моє волосся стало набагато м'якшим і слухнянішим. Служниці висушили й розчесали трохи кучеряві пасма, зібравши частину на маківці. Потім вони вийняли з шафи одяг і допомогли мені його одягнути. Чорна сорочка вільного крою залишала руки та плечі максимально відкритими, чорний шкіряний корсет охоплював тонку талію рівною лінією, а легкі чорні штани щільно облягали ноги, але водночас залишали можливість вільно крокувати. Шкіряні черевики, так само чорні, доходили до колін, щільно обтягуючи кісточки. Їхнє витончене різьблення прикрасило шкіру збоку і ззаду, виділяючи її м'який блиск.

Служниці, задоволені своєю роботою, підхопили мене попід руки та підвели до величезного дзеркала, встановленого у спальні. Вони допомогли мені зупинитися перед ним, після чого з обох боків відступили трохи вбік, давши мені можливість розглянути своє відображення.

Ніби я виглядаю так само, як завжди… Тонкі риси обличчя не особливо змінилися. Не змінився загострений догори ніс, не змінилися зелені очі, що здаються в тьмяному світлі кімнати темнішими, ніж зазвичай, не змінилися і тонко окреслені губи. Тіло все ще має досить тендітний вигляд, шкіра хворобливо бліда, хоч служниці й сховали більшість слідів виснаженості.

Моє каштанове волосся відливає мідним блиском при світлі кімнати, а трохи кучеряві локони вільно спадають вздовж обличчя. Чорний колір одягу ідеально контрастує із моєю фігурою і волоссям, підкреслюючи чіткі лінії тіла і додаючи трохи таємничості моєму вигляду.

Я дивилася на своє відображення, відчуваючи, як губи розтягуються в легкій усмішці, але мене перервав ледь чутний скрип дверей.

Я різко відвернулася від дзеркала й одразу натрапила поглядом на Командора.