Тіні Помсти

Головна Зала, оточена хвилястою колонадою з рожевого мармуру, сяє, немов перламутр. На колонах і стелі грають відображення сотень люстр, що мерехтять подібно до зірок.

На великому столі, всіяному різноманітними стравами, красується величезний місяць із солодощів. Стіл, довгий, мов річка, накритий шовком, гаптованим золотом, і обсипаний блискучими коштовностями. Слуги пливуть залою, розставляють на стіл нескінченні страви, а музика скрипок  відбивається від стін.

Флейти, скрипки та арфи — все плете павутиння зі звуків, у якому зараз танцюють десятки пар. Кожен танець чудовий, немов ожила картина. Над танцюристами нависає величезна тінь — затемнення місяця, який тепер виглядає як кривава пляма на нічному небі. Очі кожного присутнього блищать, тоді як їхні посмішки виблискують подібно до діадем.

Кожна дама одягнена у вишукані тканини, оздоблені дорогоцінним камінням, а чоловіки одягнені в мантії з оксамиту та атласу. Кожен із них танцює зі своєю коханою, і здається, ніщо не порушує цей мирний спокій.

Кожен із них задоволений, кожен щасливий.

У далекому кінці Зали стоїть дівчина, одягнена в довгу сукню з ніжного блакитного шовку. Її волосся виблискує у світлі свічок, бо тонка нитка перлів, вплетена в нього, надає йому сяйва. Пелюстки лілії, виконані з філігранною роботою, обрамляють її зап'ястя та мерехтять при кожному русі руки. Незважаючи на зовнішню чарівність, на обличчі дівчини читається неспокій. Ніби щось у глибині душі заважає їй насолоджуватися святом.

Танцюючі пари, немов за помахом чарівної палички, починають повільний танець. Жінки з ніжністю та боязкістю відводять погляд від свого партнера, тоді як чоловіки дивляться в очі своїй супутниці, ніби вперше її побачивши.

— Прекрасна пані, чи не могли б ви приділити хвилинку вашого дорогоцінного часу, щоб станцювати зі мною? — шепоче один із кавалерів, повільно простягаючи руку дамі.

— Привіт, Крістофере…

Я втомлено переводжу погляд на Принца. Його сьогоднішнє вбрання просто втілення елегантності та багатства. Кремово-білий оксамитовий камзол, розшитий срібною ниткою, поверх якого одягнені шкіряні наручі та високі чоботи. Пояс прикрашений великим дорогоцінним камінням, а на голові виблискує корона у вигляді тонкої срібної лілії, увінчаної великим діамантом.

— На жаль, не зможу танцювати, бо не вмію і до того ж… — я вказую на свою ногу.

Останні кілька днів я з ранку до ночі проводила на полі. Посиливши навантаження вдвічі, стегно занило з новою силою, але я не звертала на нього уваги. Командор спочатку бив у півсили, але я раз у раз командувала не виявляти до мене жалю. Розлежуватися мені ніколи.

— Хм… Дай-но подумати… — шепоче Крістофер. — Придумав!

Він хапає мене за руку і виводить у центр Зали, стежачи за тим, щоб я не втратила рівновагу і не пошкодила ногу. Він зупиняється і, не звертаючи уваги на погляди оточуючих, піднімає мене за талію, ставлячи мої ноги на свої.

— Ти що робиш? — бурчу я.

— Вчу тебе танцювати.

— Крістофере…

Він не звертає уваги на мої слова і починає вести. 

— А кажеш, не вмієш танцювати, — шепоче він, нахиляючись ближче до мого вуха.

— Навряд чи це можна назвати танцем, — мукаю я, незграбно хапаючись за його плече.

— Я тут згадав, як уперше вчився танцювати…

Я закочую очі й відвертаюся, намагаючись уникнути прямого контакту з його поглядом.

— Уяви собі, коли я вперше почав брати уроки танців, вони прислали мені партнерку, яка була набагато вищою за мене. Я був змушений танцювати навшпиньках, щоб дістати до її плечей, і мені завжди здавалося, що я ось-ось впаду, — сміється він, змушуючи мене підняти очі. — Коротше кажучи, не минуло й тижня, як я віддавив їй усі пальці на ногах. Вона попросила її замінити. Я намагався пояснити, що я не навмисно, але, думаю, після цього вона назавжди заріклася танцювати.

Він сміється так заразливо, що я не можу не розсміятися у відповідь.

— Зараз ти добре танцюєш.

Обличчя Крістофера на мить змінюється, і він нахиляється ближче.

— Того дня, коли вона поїхала, я всю ніч проплакав. Думав, від ганьби ніколи більше не вийду з кімнати. Тоді Веспертін… Він влетів у двері… Застрибнув мені на ліжко і почав бити подушкою. «Чого нюні розпустив?!», — кричав він. Я тоді так завмер від шоку, що перестав плакати.

Я притискаюся до нього трохи ближче й уважно стежу за кожною емоцією на його обличчі.

— Коротше, він виволік мене з кімнати і все примовляв: «Так швидко здався?! Я один зобов'язаний мучитися?!». Відтоді я ходив на всі заняття. І навіть страшно було подумати, що він зі мною зробить, якщо пропущу хоч одне. Розумієш, Алекс… Хоча, звісно, ти все розумієш… У житті так багато моментів, коли хочеться здатися. Коли смуток здається таким сильним, що все навколо ніби зникає. Коли світ навколо здається безбарвним, а майбутнє бачиться безглуздим. Саме в ці моменти важливо пам'ятати, що в житті завжди є місце для надії та світла. І я хочу сказати…

Він міцніше стискає мене за талію і нахиляється так близько до шиї, що та вкривається сиротами.

— Якщо тобі потрібна допомога… будь-яка допомога, Алекс… Я поруч.

Я зустрічаюся з ним поглядом і відчуваю, як до горла підкочують сльози.

— Готовий навіть бити тебе подушкою, — сміється він.

— Ти зовсім хвора?! — гарчить голос за спиною, і я одразу ж здригаюся. — Ні, ти мені відразу скажи, багато що стане зрозумілим!

— Веспертіне, зменш запал! — відповідає риком Принц. — Піди випий чого-небудь, ти якийсь напружений.

Мені доводиться відступити вбік, щоб не потрапити під ноги Командору, який прямує до Принца і зустрічається з ним віч-на-віч. Вони пропалюють один одного очима і вже готуються вступити в бій.

— Не вказуй мені, що робити!

— А то що?!

— На вихід! — гаркаю я. 

Я хапаю Командора за руку і, не звертаючи уваги на його спроби вирватися, витягую його із Зали. Усю дорогу я відчуваю його злісне дихання на своїй потилиці, і мені доводиться прискорити крок, щоб швидше дійти.

— Ти взагалі в собі?! — я відкидаю його руку і відходжу до поручнів балкона.

— А ти?! — верещить він. — Ти хоч розумієш, що ти робиш?!

— Я танцюю!

— Ти собі мішень на спину вішаєш, дурепо!

— Як ти мене…

— Ти хоч бачила?! — він підходить до мене майже впритул. — Хоча про що я — звісно, не бачила! Вони на тебе дивляться, як на шматок м'яса! Кого, думаєш, вони захочуть вбити першим на наступному Випробуванні?! Закрий рота — я сам відповім! Ту, яка, очевидно, користується прихильністю королівської родини!

— Ти тому так сказився?

— Що?!

— Боже, ще й глухий… — я видихаю. — Кажу: ти тому так сказився?

Він замовкає і дивиться на мене в цілковитому здивуванні.

— Тому що мені здається… — я теж підходжу ближче. — Мені здається, ти ревнуєш, Командоре.

Він завмирає і, здається, перестає дихати. Очі, як і раніше, бігають по моєму обличчю, намагаючись хоч за щось зачепитися.

— Що так дивишся? — сміюся я. — Сказати нічого?

Він продовжує дивитися на мене, але вже інакше. Секунда, і його губи накривають мої.

***

Він зробив це так різко, що я навіть не встигла відвести погляд. Серце забилося швидше, а світ навколо ніби зник та розчинився в цій тиші.

Командор притиснув мене до себе, і я відчула тепло його тіла крізь одяг та напругу м'язів. Усе це водночас розбурхувало мене і лякало. Пальці його рук знайшли шлях до мого волосся, вплелися в нього і злегка потягнули.

Я намагалася думати, але тіло вперто підкорялося кожному його руху. Його очі потемнішали, губи затремтіли, і це сказало мені більше, ніж могли б висловити слова.

Він відсторонився лише на секунду.

— Алекс… — прошепотів він. — Я хочу вибачитися…

Я зітхнула і знехотя відсторонилася від його обличчя.

— Я тобі вже сказала, ні в чому ти не…

— Ти колись можеш послухати, не пручаючись?

Він розсміявся, ніжно охоплюючи моє обличчя долонями і піднімаючи за підборіддя.

— Я винен. Ця провина лежить на мені з першого дня, як я тебе побачив. Я тоді відразу зрозумів, що ти ніяка не Вбивця. Просто чергова іграшка, викинута Майстром.

Він зводить щелепу, змушуючи моє серце битися ще частіше.

— Коли я побачив твою руку… Ту мітку... Клянуся, я молився, щоб Майстер її не помітив. Поспішав вивести тебе з кімнати, але… — його голос обірвався, і він похитав головою, намагаючись, здається, відігнати гнітючий спогад. — Алекс, я не міг його вбити… Вбий я його там, і мене б стратили. І тоді ніхто, чуєш, ніхто не зміг би тебе витягнути!

Командор нахилився ближче і зарився носом у моє волосся.

— Ми обмірковували план довгі тижні, Алекс, — ледь чутно вимовив він. — Я і Джер. Розумієш, усі інші… насолоджувалися вбивствами. А ти ніколи не належала цьому місцю.

Я відсторонилася і зазирнула йому в обличчя. 

— Тоді на церемонії я бачив, як ти смикнулася на вихід. Я тоді… Боги, Алекс, я був готовий заволати на весь зал, щоб ти не зробила більше ні кроку.

Він тремтячими руками поправив моє волосся.

— Ми з Джером ночами обмірковували план. І від'їзд Короля був би нам як ніколи доречним, якби Його Величність зволили поїхати раніше.

Він опустив очі й закусив губу.

— Я не хотів тоді приходити на перше Випробування. Не міг дивитися, як тебе… Але ти вижила. І тоді в нас із Джером з'явилася надія продовжити розпочате, поки… в замок не прибув Принц. Патруль посилили вдвічі, всі двері були посилені додатковими замками й охоронцями. А сам Крістофер… Спеціально приставив до мене очі! Стежив за кожним кроком… Я повинен був тобі допомогти. Думай, як хочеш, але ставши Командором, я склав присягу. Ні, я пообіцяв собі ніколи, чуєш, ніколи не завдавати шкоди безневинним і завжди захищати тих, хто не міг за себе постояти.

Я притиснулася до нього. Руки Командора одразу ж ковзнули нижче і затрималися на моїй талії.

— Немає ніякого парі, — слабко посміхнувся він. — Я просто повинен був тебе підготувати. Я намагався виграти час, але як би я не старався, ти була не готова. Ти не пережила б Випробування лабіринтом. Тоді я знову прийшов до Джера. Старий… Довго не наважувався. Не був упевнений, що вариво, яке він винайшов, може спрацювати. Я тоді сказав, що кращої можливості показати його в дії не випаде. Але, Алекс, ти все зробила сама!

Його обличчя спотворилося болем.

— Більше тобі це не знадобиться. Ми все підготували. Завтра ти…

— Єне…

Його очі розширилися.

— Скажи це ще раз, — видихнув він.

— Єне.

Я верескнула від здивування, бо він підхопив мене і посадив на поручні балкона. Він цілував пристрасно, а я відповідала, не роздумуючи, з усім бажанням, яке так довго намагалася в собі придушити.

— Я не можу… — прошепотіла я, намагаючись перевести подих.

Він почав покривати поцілунками мою шию і спускатися нижче. Його губи ковзали по шкірі, посилаючи імпульс по всьому тілу, а коли вони торкнулися ключиці, я не змогла стримати стогін задоволення.

— Я не хочу… тікати…

Слова вирвалися нерозбірливо, але Командор почув кожне. Він відсторонився від моєї шкіри і зазирнув мені в очі.

— Що? — перепитав він.

— Зрозумій, я… Я повинна залишитися.

— Ти жартуєш?

В його голосі проступив холод. Він зробив кілька кроків назад і зупинився біля протилежної стіни.

— Ні. Я не можу всього тобі розповісти, але…

— Алекс! — вирвалося в нього. — Звання Королівського Вбивці не принесе тобі нічого, крім болю! Думаєш, тобі достатньо перемогти? Ти не зможеш піти, ніколи більше не зможеш нічого вирішувати, а будь-який крок… Алекс, будь-який рух із твого боку, не наказаний Королем, буде розцінюватися як зрада!

— Я не збираюся ставати Вбивцею! — випалила я, не думаючи. — Єне, він тут. Людина, яка вбила моїх батьків, тут.

Він подивився на мене і різко змінився в обличчі. 

— Ти казала, вони…

— Я з Нортвіка.

— Ясно… — гмикнув він. — І хто цей «він»?

Моє мовчання затягнулося, і Командор різко підійшов до мене, знову зариваючись пальцями у волосся.

— Скажи мені, прошу…

Я відсторонилася і опустила очі.

— Я не розумію! — голос Командора зірвався на крик. — Не розумію, Алекс! Помста не може бути важливішою за життя!

— Що ти взагалі знаєш про помсту?

— Я знаю, що це не вихід! — гаркнув він, викликаючи в мене смішок.

— Ти правий! Це не вихід! Це мета! Це єдина причина вставати вранці!

Я намагалася триматися, але слова самі зривалися з губ.

— Єдине, що вело мене десятирічну вулицями сіл! Не соромлячись просити милостиню, не страхаючись стукати в усі двері, раптом хтось відчинить! Думаєш, я не хотіла померти?! Думаєш, не хотіла припинити свої страждання, лягти десь під парканом і здохнути?! — я задихалася від сліз, помічаючи, як його власні очі стали вологими. — Думаєш, мені подобалося мерзнути? Подобалося промокати до нитки, подобалося відчувати такий голод, який зводив з розуму і не давав тверезо мислити? Думаєш, якась невидима сила змушувала мене йти далі, просити, благати, витримувати погляди, сповнені відрази?!

Моє тіло стрясалося від ридань. Я стискала кулаки так сильно, що нігті боляче впивалися в шкіру. Він теж плакав. І це розбивало мені серце.

Але спогади продовжували накочувати на мене хвилею і не дозволяли замовкнути.

— Щоночі, засинаючи десь у хліві, на вулиці, у покинутій хатині, у кошику в торговця, у підвалі, в коморі чи в стайні, якщо пощастить, я згадувала їх! Згадувала крик мого батька, згадувала обвуглене тіло моєї матері! Тому так, Командоре! Ти нічого не знаєш про помсту!

Він витер сльози і розчаровано похитав головою.

— Я не можу, Алекс… — тільки й сказав він.

— Я вдячна вам, Командоре, за всі ваші зусилля, — кинула я, посміхаючись. — Ви допомогли мені стати сильнішою. А зараз я вийду звідси і виконаю те, для чого сюди прийшла. І якщо ти дійсно мене… Якщо дійсно хочеш допомогти, ти не станеш мені заважати.

***

— Спиш?

Я засовалася на ліжку, натягуючи на себе ковдру. У дверному отворі з'явилося усміхнене обличчя Крістофера, осяяне світлом свічок.

— Я… Ні. Не можу заснути.

Ніч болісно тягнулася з кожною хвилиною. Безсоння, здавалося, повністю захопило владу над моїм тілом і не збиралося відпускати до світанку.

— Я хотів… Здається, це твоє, — він переступив поріг, тихенько зачиняючи за собою двері. Потім підійшовши до ліжка і простягнув мені згорток.

— Дякую.

Згорток приховував блиск лез, що відбивався у світлі місяця, і тонкі аркуші пергаменту, списані з обох боків.

— Я не читав, — слабко посміхнувся Принц.

Полегшення накрило мене не відразу. Я просто зрозуміла, що можу знову дихати без болю під ребрами та цього вічного очікування розплати.

Всередині мене розлилася щира вдячність за те, що мені дозволили відпочити там, де я ніколи не розраховувала на спокій.

Крістофер простягнув мені згорток... Просто простягнув. Не кинув його мені, не поклав демонстративно на стіл, не супроводив жест поглядом переможця...

Я дивилася на його руки і не рухалася. Просто не розуміла, як так може бути. Де каверза? Де ціна? Що я повинна натомість? Думка про те, що він просто приніс це мені, не вкладалася в голові. Цей світ так не працював. 

Здавалося, варто доторкнутися до згортка, і він розсиплеться, мов попіл. Я підняла очі, намагаючись знайти в його обличчі пояснення чи хоч щось, що поверне логіку того, що відбувається.

Але він просто чекав і оглядав мої покої. Його погляд ковзав по стінах та затримувався на дрібницях. На недбало кинутому плащі, на книжках із загнутими кутами сторінок, на чашці охололого чаю. Він немов читав мене за цими деталями.

Потім він пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна та глянув назовні, ніби перевіряючи, яким цей світ бачу я. 

І в цьому було щось обеззброююче.

— У понеділок об одинадцятій? — запитав він. — Орфей зачекався.

— Так… — прошепотіла я, міцніше стискаючи згорток у руках. — У понеділок.

Він пішов на вихід, але раптом зупинився, немов згадав про щось в останню мить.

— До речі, ти непогано танцюєш. Страшно уявити, на що ти здатна зі здоровою ногою.

Серце защеміло від його широкої посмішки, що розігнала темряву краще за сотні свічок.

— На добраніч, Алекс.

— На добраніч, Крістофере.

Він розвернувся і попрямував до виходу. Двері він відчинив легко і так само легко зачинив за собою, не грюкнувши і не залишивши після себе відчуття напруги. А я провела його поглядом і різко сіла на ліжку.

З силою стиснувши клинки в руках, я раптом відчула, що страхи пішли. Вони розчинилися і поступилися місцем світлу та надії.