Сліди на асфальті

- Ну, все! Нарешті ми знову стали Апостолами!

Чоловік виглядав радісним і піднесеним, наче щойно зірвав куш у лотереї.

- Тю, на тебе, старий дурню! Діти й то так цяцькам не раділи, як ти зараз!

Дружина не поділяла чоловікового захвату й не розуміла, чому той так тішиться.

- Нічого ти, жінко, не розумієш! Спотворити людині ім’я чи, як у нашому випадку, прізвище – все одно що відібрати в неї руку чи ногу!

Він махнув рукою, ніби даючи зрозуміти, що тема закрита.

- Ха-а-а-а…

«Сон, хай йому грець! Але чому мені сниться те, що я давно забув? Чи, може, хотів забути? Невже через повернення в батьківську хату?..»

Чоловік на ліжку повернув голову до жінки, що спала поруч. Надворі розвиднялося. Її обличчя ще було приховане вуаллю відступаючої ночі, та він і без того пам’ятав кожен його виступчик, кожну ямочку. А її довге світле волосся – кольору стиглого пшеничного поля, не білявка й не русява – мало особливість, відому лише йому: у напівтемряві воно ніби світилося.

- Серденько моє…

Промовив лише губами, без голосу, щоб, не дай Боже, не потривожити її сон.

- Я не те що в батьківську хату повернутися… Я ладен спуститися на саме дно Пекла. Тільки б тобі покращало…

***

Петро Сергійович Апостол, досягнувши віку Ісуса Христа, все ще залишався самотнім. Він винаймав однокімнатну квартиру на околиці – у місті, яке колись було для нього чужим. Працював дільничним терапевтом у міській поліклініці за мізерну зарплатню, ловив на собі захопливі погляди молоденьких практиканток і, загалом, ні про що не переймався. Бо, на його думку, все йшло так, як мало бути – ні рано, ні пізно.

Так було до того дня, поки поріг його кабінету не переступила пара молодих жінок. Інь і Янь. День і Ніч. Добро і Зло. Саме так він їх подумки «охрестив», поки чорнява, притримуючи світловолосу, зачиняла за собою двері й допомагала подрузі сісти навпроти. Заговорила, теж, вона:

— Добрий день, лікарю! Ось, порадьте, будь ласка, що з нею робити! Каже, що ця хвороба в неї з юності. У дитинстві лише голова часто боліла, а потім стало гірше. Ніхто з лікарів так і не встановив діагноз. Казала, що навіть у психіатра лікувалася…

Говорила швидко, ніби від її слів залежало життя подруги.

— То, що Ви, дівчино, хочете особисто від мене?

Петро Сергійович майже нічого не второпав зі сказаного. Чорнява знітилась, на мить замовкла. У її голосі з’явився розпач.

— Вибачте, лікарю… Я – Оля, а це – Іра.

Тепер говорила повільніше.

— Ми разом навчалися на фармацевтичному, жили разом і досі живемо. Буває, що все нормально, але іноді в Іри починаються напади… чи то слабкість, чи то апатія якась…

Голос дівчини затремтів. Здавалося, ще трохи – й вона заплаче.

— Тоді вона, наче овоч. Я доглядаю її, як малу дитину. Через це з роботою не фартить. Батьки вже лютують. Але їм не скажеш, що в мене, по суті, своя дитина є. Погрожують забрати мене силою, якщо сама не повернуся додому. А як мені повертатися, якщо в Іри, крім неї самої, нікого немає?..

Поки Оля говорила, лікар Апостол роздивився обох жінок.

Ольга – висока, струнка, з чорним прямим коротким волоссям. В залежності від макіяжу могла здаватися просто гарненькою, справжньою красунею чи навіть фатальною жінкою. Джинси та майка – нічого особливого, але підібрані бездоганно, точно за фігурою. Якби вона, не дай Боже, набрала чи, слава Богу, втратила хоча б кілограм – одяг був би відкоригований миттєво. Петро чомусь подумав, що європейські подіуми пасували би їй краще, ніж білий халат.

Дівчина поруч була нижчого зросту, в сукні оверсайз. Бліде обличчя – мов у мучениці – тільки підкреслювало незвичайний зелений колір очей. Довге волосся заплетене в тугу косу.

«Господи, чим вони його тільки фарбують?» — майнула думка. Але очі… «Мавка.» Очі, ніби, ховали в собі якусь таїну, манили і сміялися водночас: «А що, попався? Хочеш, щоб ми дивилися тільки на тебе?..» Петро хотів. Він зрозумів, що ніколи не відпустить Мавку-Ірину, бо помре, якщо не бачитиме цих очей. «Смійтеся. Зневажайте. Навіть ненавидьте. Але дивіться тільки на мене!..»

Через кілька місяців Ірина з Петром побралися. Через рік стали батьками. Ще півроку метань, мов муха в окропі, — і Петро вирішив залишити медицину. Потім ще одна спроба знайти себе. І ще.

Їхній Павлусь якраз перейшов із садочка до школи, коли колишній терапевт нарешті знайшов себе в логістиці.

Мавка-Ірина так і не змогла «зачепитися» на жодному робочому місці — її «хвороба» не дозволяла. Але логістика влаштовувала всіх: Петро мав стабільний заробіток, Ірина була завжди поруч, Павлусь — доглянутий і під наглядом. Та й Ірині так було спокійніше.

Життя майже промайнуло. Невдовзі «полтинник» розміняє. Наче захід сонця зустріти повернувся в село, в батьківську хату. Сто років тут не був — відколи померли батьки. Маму збила автівка просто на пішохідному переході в райцентрі. Водій зник у невідомому напрямку. Невдовзі, слідом, і батько пішов: «…Не можу я без неї… Та й вона без мене… Невже зла доля гадала, що зможе нас розлучити, розкидавши по різних світах?...»

Тепер, як ніхто, Петро розумів батька. Бо немає в світі такої сили, яка здатна розлучити їх з Іриною. Чи є?