Продавець ілюзій

Ми приїхали до якогось закладу, куди випадкові люди не потрапляють. В очі кидалася ненав'язлива розкіш. Схоже, що Сота був тут «своїм». Нам чемно кланялись і провели в окрему кімнату. Я почав роззиратися, бо в таких місцях ще ніколи не був. Сота мене неправильно зрозумів:

— Не хвилюйся. Тут можна говорити спокійно. Хоч з автомата гати — ніхто не почує.

Я вже роззявив рота, щоб пояснити, та він мене перебив:

— Не знаю, чи на всі свої питання ти отримаєш відповідь, але на більшість — точно.

Під впливом цього місця, чи знову швидкої зміни подій, я ляпнув дурницю:

— Ти якудза?

В двері постукали, і вони слідом прочинилися. Вишкілений офіціант штовхав перед собою столик, заставлений різними наїдками, які почав розставляти перед нами. Не звертаючи на нього уваги, Сота відповів:

— Я — ні. Всьому виною моє походження.

Наповнивши келихи і поклонившись, офіціант вийшов.

— Я помітив, Кене, що ти невибагливий в їжі. Тож гадаю, не проти, що замовив без тебе?

Я похитав головою:

— Аби смачно.

Сота, піднявши келих, жестом запропонував зробити те саме. Ми цокнулись. Вино було легким і приємним на смак.

— Пригощайся.

Сота кивнув на страви і сам почав їсти. Їжа була не тільки вишуканою, а й смачною. Попервах їли мовчки, запиваючи вином. Я чекав. Можливо, Соті потрібно було зібратися з думками. Не дарма ж він мене сюди привіз. Коли нарешті «заморили черв'ячка», Сота почав свою розповідь. Його голос звучав спокійно і рівно:

— Дід був главою клану якудза. Та в нього окрім двох доньок дітей більше не було. Старша із них — моя мати. В молоді літа дід видав її заміж, але вона рано залишилася вдовою. Більше заміж не хотіла як дід не наполягав. Постійно влаштовувати сварки з цього приводу в обох не було часу. Дідів бізнес переживав не найкращі часи. Моя мати в усьому допомагала. З часом усе налагодилось. Коли дід почав підшукувати наступника, мати, скориставшись цим, завагітніла. Хоча, з іншого боку, їй не хотілося віддавати в чужі руки те, на що потратила життя, вклавши чимало зусиль. Народила хлопчика. Дід тішився, що дитина чоловічої статі, тож простив матері цей гріх. Тільки тішився він недовго, бо дитина померла в трирічному віці. Поки мати оговтувалась, він знову почав шукати наступника. Здоров'я в діда вже не було, розумів, що однією ногою в могилі. Мати завагітніла знову. Вважай, знайшла породистого кобеля, від якого не було проблем. І знову мав народитися хлопчик. Перед смертю дід встиг зробити свого ненародженого онука — наступником. Тож я народився з «золотою ложкою» в роті. Мною занадто ретельно опікувалися, не даючи вільно дихати, але мати мене любила. Якою би втомленою вона не була — завжди знаходила для мене час. Для неї я був бажаним, вона хотіла спізнати радість материнства. Та, будучи розумною жінкою, довго цього чекала, щоб підлаштуватися під обставини…

Сота з теплотою в голосі розповідав про свою матір. Я про свою говорити б так не зміг. На душі з'явився неприємний осад. Невже заздрю? Та Сота, здавалося, не звертаючи на мене уваги, продовжував розповідати. Зрідка щось кидав собі до рота, запиваючи вином. Я теж ліниво смакував стравами, потягуючи алкоголь.

… Поки я підростав, справи мого біологічного батька пішли вгору. Він став впливовою людиною. Коли матері не стало, без вагань визнав своїм сином, хоча в самого від трьох дружин синів чимало. Та не совість в ньому заговорила, а бажання привласнити мій спадок.

Як я вже казав, мати була розумною жінкою і про все подбала. Згідно заповіту, я вступав в права поступово, з досягненням певного віку щось отримував. Це були крихти, але і від них батькові нічого не світило. Грошей у мене на руках не було, але вони працювали виключно на мене. Як ти вже, мабуть, здогадався, ми зустрічалися в мого таточка на обіді…

Я пригадав, як дядечко став майже рачки перед нами, і засміявся. Сота замовк і здивовано поглянув на мене. Певно, він пропустив такий кадр, оскільки прийшов пізніше. Я махнув рукою, мовляв: «Не зважай!» — і він продовжив:

— Він ще впевнений, що тримає мене під контролем, але його чекає невеличкий сюрприз. Я дійсно працюю в його фірмі. Інколи доводиться їздити в офіс, та в основному — з дому. Так зручніше поєднувати власні справи з роботою.

Як я вже казав, у діда було дві доньки. Різниця у віці була в них значною, та сестри мали гарні стосунки. Тож коли молодша сестра втекла з хостом, мати намагалася її знайти…

По цих словах я чомусь напружився, хоча й до цього слухав уважно. Вхопивши зі столу келих, допив його одним ковтком. Сота говорив далі:

— Дід перед смертю викреслив молодшу доньку не тільки із заповіту. З сімейного реєстру також. І це була твоя мати, Кен…

Келих, який я щойно осушив, вислизнув з моїх рук і з брязкотом розлетівся осколками по підлозі. Від того звуку я здригнувся.

Звісно ж я почав щось підозрювати, коли допетрав, що Сота і моя мати схожі одне на одного. Але тоді навіть мій шок в шоці був, бо почути чогось подібного не сподівався. Ще ж і від попередніх подій оговтатися не встиг. Намагався все «переварити». Сота дав мені час.

Явився офіціант, який прибрав бите скло, брудний посуд та недоїдені страви. Потім він, чи вже інший, привіз нові наїдки. Розставивши тарілки, наповнив чисті келихи з щойно привезеної пляшки і з поклоном пішов. Все ще намагаючись прийти до тями, вичавив з себе:

— Звідки ти знаєш, що то була моя мати?

Сота спокійно орудував паличками:

— Я її пам'ятаю. І батька твого бачив. Ти — його копія.

Голос Соти звучав усе так само рівно і спокійно. В мені ж починали вирувати емоції, які я намагався втримати:

— Як ти міг його бачити? Ми ж приблизно одного віку, якщо ти не молодший!

— Кене, я старший за тебе.

Мене це вже чомусь не здивувало:

— Скільки тобі?

— Тридцять два.

— Скільки?!

Я вирячився на Соту. Якщо над ним трохи Макото почаклує, то за старшокласника можна буде прийняти. Він посміхнувся, задоволений моєю реакцією.

— Твоя мати таємно зустрічалася з твоїм батьком. Але шила в мішку не утаїти, тож твій батько підбив її на втечу. Підзаробити на цьому надіявся. З дідом такий трюк не пройшов. По смерті діда, через кілька років, моїй матері таки вдалося повернути свою сестру додому. Тільки не надовго. Твій батько вдруге підбив її на втечу, не знаючи, що моя мати не мала права розпоряджатися сімейними активами. Я був дитиною, тож теж ще не мав. Коли твій батько зрозумів, що його затія не матиме успіху, покинув твою матір. На той час вона вже носила тебе під серцем. Моя мати і перед смертю жалкувала, що не знайшла свою молодшу сестру знову і що не змогла її вберегти… Що було далі — тобі краще знати, але, гадаю, їй довелося не солодко. Жінка, яка за життя навіть води в склянку сама собі не наливала, потрапила в інший світ. Ще й будучи вагітною…

Жалість стосовно моєї матері була мені незрозумілою. Не бажаючи слухати, як хтось її жаліє, перебив Соту:

— І для чого ти мені оце все розповів? Поплакати зі мною захотів?

Сота посміхнувся:

— Ні. Я маю повернути тобі те, що тобі належить.

Я згадав сумку з грошима:

— Начебто вже повернув.

Розуміючи, про що я, Сота знову посміхнувся:

— Те ніякого стосунку до цього не має. Я маю повернути тобі материн спадок.

Мене пробило на іронію:

— Ти ж казав, що дід викреслив її із свого життя.

— Так. Але це спадок від бабці. На той час її вже не було на цім світі, тому навіть сам дід не міг ним скористатися для поліпшення матеріального становища, коли була в цьому потреба. Спадок бабці, за заповітом, порівну належав обом донькам. Згодом моя мати відмовилась від своєї частки на користь твоєї. Так що спадок бабці цілком належить тобі.

Чомусь мені стало смішно:

— То я тепер багатий?

Навіть уявити ніколи себе багатим не міг. Тож все ним тоді сказане повільно до мене доходило.

— Ну, якщо додати «гаманець», що в тебе на дивані, то, можливо, ти — найбагатший хост Японії.

Я засміявся. Сказане повною мірою до мене ще не дійшло.

— Чому собі не лишиш?

— Не можу. Та й дрібниці то.

Я знову засміявся. Найбагатший хост Японії для нього — дрібниці? Але спитав інше:

— Скільки ж тоді в тебе бабла?

Тут вже засміявся і Сота. Навіть палички поклав. Повільно відпив із свого келиха.

— Багато, Кене. Дуже багато. Ти навіть уявити собі не зможеш. А скоро стане ще більше.

Я ніби згадав, що треба їсти, бо сидів весь час, як бовдур, після того, як випустив келиха з рук. Посмакував вином, яке виявилося не гіршим за попереднє.

— Ну, я звісно, Сото, за тебе радий, але для чого весь цей цирк? Не можна було якось простіше?

Сота знову взяв палички:

— Для чого? Задля твоєї безпеки. І простіше можна було б, якби не Хана…

— Ви пара?

Це прозвучало дещо різкувато і не лишилось для Соти непоміченим.

— Ні, ми не пара. Хоча особисто не маю нічого проти старших жінок.

І, зупинивши жестом те, що хотіло зірватися з мого язика, продовжив:

— Я сам про неї толком не знаю. Батьки, в пошуках кращої долі, переїхали в Японію. Хана жила в родичів, бо навчалася. Вітри, що занесли її в Японію, мені невідомі. Хана — кваліфікований психолог. Свого часу вона допомогла одній тітоньці, яка порекомендувала її моєму таточку. Для мене тоді були не найкращі часи. Треба було не дати таточкові зжерти себе разом з черевиками. Не знаю, які у таточка були фантазії щодо нас, але її поради вкупі з чудодійними масками зробили свою справу. Таточко і надалі вирішив лишити її біля мене. Приглядати. Та сталося те, чого таточко ще в кошмарах не бачив — ми знайшли спільну мову і певною мірою між нами виникла довіра. Ти казав «простіше»…

Сота зробив декілька ковтків і долив свій келих. Побачивши, що я тримаю в руках майже порожній, долив і мені. Я мовчав. Цікаво було хоча б щось дізнатися про Хану. Він продовжив, та, на жаль, вже не про неї:

— Простіше б і було, якби не вона. Одного разу тебе б «запросили» «поговорити». І жив би ти, можливо, серед якудза до кінця своїх днів. Інших гарантій твоєї безпеки не було б.

— Ти ж казав — не якудза?

Сота посміхнувся:

— Бачу, Кене, твої думки за інформацією не встигають, або думаєш про інше. На пальцях тобі пояснювати потрібно. Дід наш, — він вперше сказав «наш», — був главою клану. Те, що він мене зробив наступником, ще не означає, що я почав керувати кланом з материнської утроби. Там давно заправляють інші люди, які визнають мою першість.

Мені стало ніяково. Дійсно пояснив, як малій дитині.

— То до чого тут я?

— А до того, Кене, що згідно материного заповіту, я маю вберегти тебе від непомірного апетиту свого таточка. Гадаєш, в його дім випадково потрапив? Знаючи про заповіт, що йому як кістка в горлі, знав і те, що я тебе знайшов. Подивитися захотів, щоб вирішити, з якими приправами тебе «їсти».

— Хочеш сказати…

До мене нарешті повільно почало доходити сказане Сотою.

— Ага. Якщо немає можливості відкусити по лікоть, то хоча б палець відгризти. Для тебе ж було краще нічого не знати до зустрічі з ним. Але не переймайся — то вже не твої проблеми.

Їсти вже не хотілося. Я почав налягати на вино. Здавалося, що тільки завдяки йому ще з глузду не з'їхав. Те, що тоді відчував, навіть зараз описати не можу.

— Особисто для тебе яка з цього користь? В «голос крові» віриться насилу. На мою «безпеку» ти витратив більше, ніж я маю отримати. Поділишся секретом?

Сота засміявся і простягнув мені свій келих. Я легенько цокнув своїм. Ми випили. Сота посміхнувся:

— А ти, малий, швидше розумієш на хмільну голову! До кінця твого договору ти отримаєш своє. Не висовуйся тільки сам нікуди. Перед тим, як ти повернешся до свого життя, мені стукне тридцять три. Таточку вже буде не до тебе, бо я вбережу тебе будь-якою ціною. І…

Сота зробив паузу. Відпив, поглянув на мене поверх свого келиха.

— Я тоді стану главою конгломерату.

Нарешті з'явилася хоч якась ясність. Тільки легше мені не стало. Навіть те, що найближчим часом не помру з голоду, не тішило. Я опинився між молотом і кувалдою. Якщо один втримає біля себе, залишуся живим і з грошима. Якщо дістанусь іншому, то, якщо і залишуся живим, мене «обдеруть» як липку. І не факт, що не буду винен. Та для повноти картини не вистачало декількох пазлів. Тому, випивши вино і наливши собі знову, я запитав у Соти:

— А вся ота історія з повідцем, гей-баром і хостес-клубом навіщо?

Сота, припинивши жувати, зиркнув на мене і посміхнувся:

— «Шок-терапія» від Хани. В першу чергу — для тебе. А заодно щоб і таточко подумав, що ти бовдур, і обвести тебе кругом пальця буде легко. В тебе ж під час «терапії» виникали якісь асоціації?

Я згадав свій сором і безпорадність, які порівняв з відчуттями дівчат, що вперше мусили себе продавати… Згадав, як чи не вперше подумав про своїх клієнток не як про спосіб прибутку… Згадав, як довелося відпрацювати борг перед хостес-клубом… А якби він був не один?..

— Бачу, що виникали, — сказав Сота. — До речі, Акі — теж ідея Хани. Твій борг перекуплявся, поки вона придивлялася до тебе.

Я здивовано поглянув на Соту. «Невже Хана була і раніше поруч? Чому ж її не бачив?» Мабуть мої думки відобразились на обличчі, бо Сота кивнув.

— Сказала, що ти не безнадійний. Тож склади іспит на відмінно.

Мовчки підняв брову, не розуміючи, що він має на увазі. Знову наповнив порожній келих. Сота пояснив:

— Гроші. Те, як ти їх витрачатимеш. І не тримай на Хану образи. Добре?

— Значить і…

Сота мене перебив:

— Так. «Вільним» ти тоді став не випадково. Хана випивала з твоєю клієнткою…

Він ще щось сказав, але я не почув. В голові зашуміло.

— Хлопці теж не випадкові. Юта — моя людина. Макото привела Хана. Де вона знайшла такий екземпляр — одному Богу відомо…

Я бачив, як ворушаться у Соти губи, чув його голос, але не міг нічого зрозуміти.

— … на жарти не зважай. Можеш взаємністю відповісти, якщо є бажання.

Сота засміявся.

Мовби й випив небагато, але останнє, що пам'ятаю з того вечора, — як Сота вів мене до машини...