24.
Дивно, але я ніколи не згадував «Едем». Я згадував Хану… Її ямочки на щоках… Її губи… Її соковите тіло… В цих спогадах промайнули ще чотири роки.
Одного разу я потрапив на «кладовище» кораблів. Згодом вирішив придивитися пильніше — можливо, придбаю старий корабель, щоб перелаштувати його під ресторан, ігровий зал та готель. Хай він і не плаватиме, але вхід коштуватиме дешевше. Нижчі ціни збільшать число відвідувачів.
І от коли я вирушив на «розглядини», зустрів Хану. За п'ять років, що ми не бачилися, вона не змінилася. Впізнав її відразу. Хана йшла, говорячи по телефону і пильнуючи хлопча, яке, бешкетуючи, бігло поперед неї. Я став як укопаний! Почуття до цієї жінки, яка змінила не тільки мій світ, а й мене самого, штормовою хвилею накрило мене з головою. Вона незрозумілою мені мовою обзивалася до дитини…
Колись я попросив Хану назвати її справжнє ім'я. Вона засміялася:
— Ти ж все одно не зможеш повторити.
— Зате послухаю.
Її ім'я, з її вуст, звучало прекрасно. Я просив її повторювати ще і ще, а вона повторювала і сміялася… Хана… Серце стиснулось і ніби завмерло…
Дитя, бешкетуючи, обхопило мене за ногу і весело поглянуло знизу вгору…
Серце зупинилося, і кров відхлинула від обличчя! Потім шалений ритм серця кинув мене у піт. Я дивився зверху вниз на власне відображення!.. а знизу вгору дивився я, малий, на себе дорослого…
У мене є син!
Порівнявшись зі мною, Хана, не відриваючись від телефону і не підводячи погляду, погладила малого по голівці. Перше слово, що вона сказала, я не зрозумів. Певен, що то було ім'я.
— …, що треба сказати дяді?
Малий відпустив мою ногу і чемно вклонився:
— Вибачте, будь ласка!
Я автоматично поклонився у відповідь. Дитина цього не помітила, бо вже бігла поперед матері, бешкетуючи далі. Хана так і не озирнулася…
Серце стислося настільки, що було боляче дихати, і я не зміг її покликати… Хана…
«Чому ти мене не знайшла? Чому не сказала, що в нас буде дитина? Невже гадала, що я відмовлюся від власного дитяти? Хана… Про що ти думаєш, коли дивишся на власного сина? Жалкуєш, що малий не дає забути свого біологічного батька?..»
Я гірко посміхнувся. Повернувся додому. Знайшов фото, що колись дав Сота, і поїхав на могилу своєї матері…
Думав по дорозі, які виникали думки в моєї матері, коли вона постійно бачила перед собою нагадування про того, хто зруйнував її світ, її життя…
Хана… Знову «шокова терапія» від тебе?..
Я плакав на могилі жінки, для якої так і не став сином… Пішов дощ, та я не зважав… Лиш коли вже вимок до нитки і почав мерзнути, поклав фото на надгробок і пішов, не озираючись. Дощ змішався зі слізьми і стікав за виріз сорочки, яка й так прилипла вже до мого тіла. Чому я плакав? Кого оплакував? Матір чи себе?
Але мені полегшало…
Я — Ватанабе Кен, мені — 30. Я — щасливий, бо мені є задля кого жити. І це кінець моєї історії.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!