17.
Проти ночі почала збиратися гроза.
— Збирайся.
— Куди?
Відповіді я не отримав. Звісно, розумів, що не можу сидіти тут вічно. Мені знову стало дуже страшно. Страх і так не відпускав, а це ще й посилився. Юта на мої страхи не зважав. Коли піднявся вітер і почало гуркотіти, ми вийшли.
— Нам на той бік, — сказав Юта, показавши напрямок, коли зачинили за собою двері.
Будинки стояли близько один до одного і утворювали собою дивну форму. Нам у той, що навпроти нашого. Між ними був ще один. Разом вони утворювали зігнуту двічі лінію.
На відкритих площадках в ніздрі ударяв аромат озону, змішаний з вологою.
Наш відхід непоміченим не лишився. Не було часу роздивлятися навкруги, але інколи блискавки вихвачували силуети людей. Інколи було відчуття, що ті люди падали. Гриміло й торохкотіло добряче, та я й без того був вельми наляканий. Юта тяг мене за руку.
Якими шляхами ми дісталися потрібної нам точки, я не пам'ятаю. Я був весь мокрий як хлющ. З волосся вода цівками стікала по обличчю під одяг, який і так прилип до мого тіла. «На тому боці» нас зустрів Макото. Тоді я відчув дикий жах…
Подальші події пам'ятаю уривками. Макото гнав автівку як навіжений… Юта весь час озирався… Я цокотів зубами і трусився наче в пропасниці… Якесь приміщення, де нас зустрів Сота… Я в буквальному сенсі упав йому в руки і розридався… Він мовчки мене обіймав і гладив по спині, інколи легенько постукуючи рукою…
І я зовсім не пам'ятаю, що було далі: чи я заснув, чи я втратив свідомість…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!