23.
Я, Ватанабе Кен, мені — 26. Я шеф-кухар і власник невеличкого ресторану. І ось моя історія.
Після відкриття ресторану відвідувачів майже не було, хоча мій норен був білий, як сніг. Бували навіть такі дні, що ніхто не переступав порогу мого закладу. Ті ж відвідувачі, що зрідка заходили, являлися мешканцями цього ж будинку. Згодом серед літніх людей з'явилися постійні відвідувачі. Деякі навіть намагалися висватати мене за своїх молодих родичок. Вони скрушно хитали головами, що одному важко платити за оренду. Цікаво було б глянути на їхні вирази облич, якби дізналися, що оренди я не плачу. І ті грошики, що вони сплачують за житло, капають на мій рахунок.
Приходили люди й з дітьми. Дітлахам було нудно тільки паличками в тарілках колупатися, тож в моєму закладі з'явилися акваріуми з різнокольоровими рибками.
Ще підгледів одну штуку в інтернеті. Ідея належала американцеві — власникові піцерії. Я накупив різнокольорових стікерів і маркерів. Будь-хто за сто єн міг «купити» стікер, написати на ньому якесь побажання, чи намалювати будь-що і почепити на стіну перед виходом. Будь-який безхатько міг «сплатити» стікером на касі, отримавши за це трохи рису і тушкованих овочів, а також шматок смаженої риби.
Згодом довелося наймати персонал. Я втомлювався так, що навіть ночував у власному ресторані. Щоб зекономити людям час і не втратити клієнтів, поставив надворі столики. Це не виявилося проблемою.
Я відкрив ресторан в іншому такому своєму домі. Тільки вже акваріуми були вмонтовані в стіни. Потім ще один. Вже не стояв біля плити — це робили інші люди. Займався паперами й організаційними питаннями. Все давалося легко. За всім я бачив невидиму тінь Соти. Також я інколи отримував посилки без зворотної адреси. Було приємно і сумно водночас.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!