Продавець ілюзій

Мабуть потрібно почати все з початку:

Я, Ватанабе Кен, мені — 25. Я безробітний і ось моя історія.

Деякий час, після того як я пішов з «Едему», я не виходив із дому. Пиячив. Їсти майже не хотілося. Я тільки заливався алкоголем і багато курив. Коли намірився сходити по чергову порцію пійла, знайшов під дверима пару посилок. Вони були відправлені в різний час. Зворотна адреса — не вказана. Розкривши їх, зрозумів — від Соти. І я нарешті заплакав. Плакав довго, втішати мене не було кому…

Свій вимушений полон згадував із сумом. Хай в мене не з'явилися друзі, але був Сота і була Хана… і я не хотів розбити серце Макото…

Можливо, він жартома зачепив чиєсь, як згадував колись Юта, але я не хотів розбивати серця Макото… Це — боляче… Це занадто боляче… Як ти, снайпере, з розбитим серцем?.. Вибач мені, будь ласка, я правда не хотів…

Так і заснув зарюмсаний біля тих коробок. А коли прокинувся, злякався власного відображення. І так худий, а то ребра випирали, як у старої клячі. Обличчя… Його не було. Те, що було замість обличчя, могло б злякати в кімнаті страху кого завгодно, навіть без гриму. Я зрозумів, що якщо продовжу, помру. Не те що поховати, оплакати мене нікому. І якщо помру, більше ніколи не зустріну Хану… А я хотів би, щоб ми зустрілися… Я не знав, де її шукати…

Деякий час я приходив до тями: почав нормально їсти, зайнявся своїм зовнішнім виглядом. Можливо, й втратив декілька волосин, коли моєму життю була загроза, але ще мав густу шевелюру. Волосся відросло, я не захотів його обрізати. Зі звичайного висвітленого красунчика перетворився на «платинового» блондина. Міг собі дозволити.

Ловив на собі захопливі жіночі погляди. Ті погляди не належали сірим очам… Жінки й дівчата доволі часто просили сфотографуватися з ними. Погоджувався рідко, частіше — відмовляв. Та все ж якесь фото, мабуть, потрапило власникові «Едему» на очі. Він подзвонив з пропозицією повернутись. Я відмовився.

Моя шкіра стала блідішою, на обличчі — ніяких емоцій, довге біле волосся. Викапаний вампір з дорам! Але те, що я бачив у дзеркалі, мені подобалося.

З новин дізнавався про Соту. Його справи йшли вгору. Соті пророчили блискавичну кар'єру на політичному поприщі, якщо він піде в політику. Я Соті не заздрив. Як і дядечкові. Дядечко втрачав не тільки вплив, а й статки. Сота віддячував за батьківську «любов», як і зведеним братам — за «братню підтримку». Добре, що не я перейшов Соті дорогу!

Почав шукати інформацію стосовно подій, до яких був причетним. Окрім офіційних даних не було нічого. Навіть про ту грозову ніч — жодного слова. Значить, Сота до цього готувався. Чекали саме такої погоди. Сторонні не чули метушні, не чули можливих зойків після снайперської гвинтівки Макото. Без зайвих поглядів прибрали тіла. Люди спокійно спали, не знаючи, що відбувається зовні. Якщо хтось щось чув чи побачив при світлі блискавки, не надав цьому особливого значення. Тим паче, коли вранці все виглядало без змін.

Постійно тинятися містом набридло. Додому повертатися не хотілося, як і знаходитися вдома. Домівка нагадувала про «Едем». Якщо я колись був частиною «Едему», то «Едему» не вдалося стати частиною мене. Вирішив переїхати. Безглуздо було платити за квартиру, маючи власний дім.

Будинок був не занадто старим, в європейському стилі. Двоповерховий. Подвір'я було меншим, ніж у Соти. Цікаво, а скільки Сота має будинків? Біля дому був невеличкий сад із ставочком із лотосами. Певно, бабця полюбляла тут сидіти за рукоділлям, а чи просто читаючи книжку. Сюди б поставити чималу гойдалку! Хані б це місце сподобалося…

Гойдалку я таки поставив…

За будинком і садом доглядали. В такому місці житиму вперше. Що треба робити, я не знав: потрібно найняти постійних працівників чи лишити все як є. Вибрав другий варіант.

Облаштувався в новій оселі. Трохи обжився. Вирішив поцікавитися й іншою нерухомістю. Це було кілька багатоквартирних будинків. Обдивився їх усі. Знадвору, звісно. В одному з них на першому поверсі здавалося в оренду приміщення. Зайнятися мені було все одно нічим, тож я відкрив там власний ресторанчик.