21.
Тільки іронія долі в тому, що вічно триває лише те, чому краще й не починатися. Натомість щастя — річ швидкоплинна. Настав час пакувати свої речі, яких в мене виявилося чимало. Прийшов сюди з однією сумкою, та завдяки Соті — тепер декілька коробок. Сумку з грішми теж упакували в одну з них. Мені допомагала Хана. Вона була тихою і здавалася збентеженою. Я не хотів нікуди йти, я хотів залишитися з нею тут, назавжди. Було сумно і якось тривожно. Мої речі відправили кур'єрською поштою.
Сота приїхав попрощатися. Знайшов час у своєму щільному графіку. Був одягненим в дорогущий костюм, який йому дуже личив. Голос, як завжди, був рівний і спокійний, але крізь цей спокій пробивався сум. Він зняв із свого зап'ястя годинник і одягнув мені:
— Ось, малий, хочу, щоб у тебе про мене була якась згадка. Вибач, що не можу бути тобі родиною, — він низько вклонився. — Ворогів у мене й так до біса було, тепер ще більше стало. Не триматиму ж тебе вічно під замком. Тож, малий, роби вигляд, ніби ми з тобою не знайомі, задля власної безпеки…
По цих словах він замовк. Потім дістав з нагрудної кишені фото і поклав у мою.
— Не зараз, малий, коли будеш готовий. Там могила твоєї матері і адреса…
Я хотів дістати фото і віддати його назад. Навіть рот відкрив, щоб заперечити. Сота мене зупинив:
— І пам'ятай, малий, ти завжди можеш на мене розраховувати…
Ми мовчки обнялися. Але ці мовчазні обійми були промовистіші за будь-які слова. Прощалися дійсно брати.
Я мовчки вклонився Юті. Юта з незворушним виглядом вклонився мені у відповідь. Потім вклонився Макото, який теж схилився у відповідь. Його погляд різав без ножа — стільки відчаю, болю і німого розпачу мені бачити не доводилося. Більше я хлопців не бачив. Увечері Хана мала «повернути» мене в «Едем»…
По дорозі до «Едему» ми з Ханою не обмовились жодним словом. В моїх грудях пекло і на душу ніби хтось каменюку поклав. Певно, з Ханою творилося те саме. Говорити не хотілося. Якби я щось сказав, то розплакався б.
В «Едемі» нас зустрів новий адміністратор. Деякі хости кивали мені головами на знак привітання. Я механічно кивав у відповідь. Груди стискалися від болю. Він трощив мені кістки і розривав мої нутрощі на шмаття. Проводжати Хану я не пішов. Вона попросила цього не робити. Я б не витримав. Дивився через напівтінь приглушеного світла і сигаретний дим, як Хана, не обертаючись, ішла до виходу. Вона потайки втирала очі. Хана плакала… Від цього зробилося так зле, як ніколи…
Я ніби потрапив на іншу планету. Колись звична обстановка клубу здавалася тоді такою нереальною… ніби вперше туди прийшов. Моє місце фаворита давно зайняте, клієнтки перейшли до інших. Мене це більше не бентежило. Щоб працювати тут і надалі, потрібно знаходити нових. Мені до цього було тоді байдуже. Я поринув у власний біль, відгородився ним від усього світу…
— І чого це красунчик такий сумний? — почув раптом жіночий голос.
Дама була чимось схожа на моїх колишніх постійних клієнток. Замість натягнутої посмішки і вибачень — я промовчав. Вона взяла пещеними пальчиками за підборіддя, роздивляючись моє обличчя зі всіх боків:
— Будеш моїм! Добре, що Сакура мене запросила, а то б прогавила такого красунчика.
Я мовчав. Дама здивовано підняла брови:
— Щось трапилось, любчику?
Далі мовчати було вкрай неввічливо, тому збрехав. Хоча моя брехня й не була зовсім брехнею:
— Мати померла…
Дама сплеснула в долоні:
— Боже, яке нещастя! Не дивно, що ти наче у воду опущений! Прийми мої щирі співчуття!
— Дякую… — я поклонився.
За столиком говорила дама. Я не слухав. Інколи щось відповідав, не завжди потрапляючи в тему її монологу. Вона не ображалася. Натомість робила дороговартісні покупки.
Завдяки їй я заробив за ніч пристойну суму. Раніше б мене це потішило. В той момент зароблене було дрібницями в порівнянні з тою сумою, що вже лежала під моїми дверима в коробці. Я так тих грошей і не перерахував. Навіть без них я був найбагатшим хостом Японії. Не беручи до уваги нерухомість, на моїх рахунках було кількасот мільйонів єн. Про все подбав Сота, мені залишалося тільки тратити гроші.
При згадці про Соту, торкнувся годинника на зап'ясті. Брови дами злетіли вгору. Я закурив, запропонувавши перед цим їй. Вона відмовилась, але на її обличчі читався німий подив. Сигарети купляв мені Сота, причому чималими партіями. Я знову торкнувся годинника. Дама відпила зі свого келиха:
— Ні, таки добре, що я сюди прийшла.
Не знаю, що тоді мала на увазі та пані, але все сталося, як і колись: її подружки стали моїми клієнтками. Вони кожної ночі вгепували шалені гроші в «Едем», які краще б потратили на благодійність. Неочікувано для себе, став другим номером. Це ніяк не тішило. Кожної ночі я відчував себе в нашийнику і був ніби в гей-барі і хостес-клубі одночасно. Я більше не належав до цього ілюзорного світу, але що робити — не знав!
Коли дійшло до сексу з тією пані, у мене не встав. Це її розчарувало. Замість того, щоб її втішити, порадив підібрати безхатька і перестати витрачати гроші на ілюзії. Тоді в неї буде більше шансів отримати щось дійсно справжнє. Думав, вона мене вдарить. Не вдарила.
Я нарешті наважився. Сказав власникові, що хочу піти. На прощальній вечірці заробив майже річну платню. Але як бути мені далі, я не знав.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!