9.
Коли повернувся, пакетик з морозивом випав із моїх рук. За столом сиділа Хана в образі Барбі, а навпроти — Акі. Вони пили каву. Побачити Акі тут, у цьому будинку, було настільки нереально, що я навіть аромат кави відчув не відразу. Швидкорозчинна. Нічого на цього козла добрі напої переводити! Акі — мій кредитор. Точніше не мій. Я особисто грошей від нього не брав, але кожного місяця сплачував залишений мені борг. Певно, шукати почав, коли перестав платити. І таки знайшов. Хана виглядала спокійною, тільки постукувала пальцями по своїй чашці. Ніколи не робила так раніше. Якщо хлопці не прийдуть — ми пропали! Ні! Я пропав! Хай мене краще вб'є, та я не дозволю її зачепити!
Морозиво гепнулось об підлогу, привертаючи увагу. Акі поглянув на мене. Його вузькі очі округлилися. Потім перевів погляд на Хану. Потім знову на мене і — розреготався. Регочучи, навіть по стегнах себе ляскав.
«А щоб ти на кутні так іржав! Чого тобі так весело? Де хлопці?»
Нарешті відреготавшись і витерши широкою долонею сльози, Акі промовив до мене солоденьким голосом:
— Бачу, маєш багато талантів, та тільки вони тобі грошенят не приносять. Еге ж? Бо ти ті грошенята мені не несеш.
— Багато він у тебе взяв? — опередила мене Хана.
Від її скрипучого голосу Акі пересмикнуло:
— Не він. Але віддати мусить.
— Якщо він не брав, то чому має віддавати? — зовні Хана здавалася такою ж спокійною. — Це як піти в магазин і, нічого не взявши, лишити на касі гроші. Хіба ні?
В її голосі прозвучала насмішка. Акі це помітив.
— То може ти, лялю, заплатиш за нього? Га?
Акі різко схилився до Хани через стіл. Та навіть не поворухнулася.
— Ні, — проскрипіла тому в обличчя, — не заплачу. І він, — кивнула на мене, — платити не буде. Ба, навіть більше! Ти повернеш йому все, що взяв, піднімеш свою дупу і пошевелиш булками, щоб знайти справжніх боржників.
Акі почав дратуватися. Це був недобрий знак.
— Ти чого тут розпащекувалась? — очі Акі звузилися, зло блиснувши. — Хіба він язик проковтнув?
— Я йому говорити дозволу не давала от і мовчить.
Акі сіпнувся:
— Ти!..
Він не договорив. Зайшов Сота. Акі зі стільця мов вітром здуло. Мовчки вклонився Соті, лиш потім на його обличчі з'явилося здивування. Сота мовчки кивнув головою і пішов до виходу. Акі — слідом. Я кинувся до Хани, обійняв. Вона засміялася:
— А страшно було ж, правда?
— Вибач, що втягнув тебе в свої справи!
Я відсторонився від Хани і помітив, як вона натиснула «відбій». «Тривожна кнопка» спрацювала вчасно. Телефон лежав у Хани на колінах. Її руки злегка тремтіли. Запитувати ні про що не наважився. Хай заспокоїться. Та чи й був би якийсь толк із моїх розпитувань? Вона пішла до себе. Я замкнув вхідні двері. Хто прийде — постукає, в гріх не впаде. Того вечора більше ніхто не приходив.
Сидів на своєму дивані й курив. Стільки всього сталося і все за один день! З мене досить! Сота не відвертиться від пояснень! Докуривши, ліг і зразу ж підскочив мов ужалений: «Сота!» Нарешті я «впіймав» те, що мені муляло — Сота був схожий на мою матір!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!