Педагогіка без цензури

Вчитель завжди молодий,

адже він працює з дітьми

моя мама,

педагог із 33-річним стажем

Процес виховання – «система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості». Це визначення з підручників. Воно перегукується із суттю терміна «мета виховання», що цілком раціонально.

Як і всі вагомі процеси у світі, процес виховання керується певними законами. От тільки… Ми їх не знаємо! Ні-ні, спроби сформулювати були, і доволі цікаві, але залишилися вони всього лише спробами. Можливо, хтось із метикуватих читачів обере для самовдосконалення теорію педагогіки і врешті таки їх, ці закони, відкриє. Стане, умовно кажучи, Ньютоном, якому на голову впаде педагогічне яблуко.

Поки ж педагоги послуговуються поняттям «закономірності виховання». Наче й закони, але не такі глобальні, всеосяжні, для розуміння простіші. Закономірності виховання — «стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у процесі виховання, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра». Хух, і довжелезне ж визначення! Хочете – завчайте його напам’ять, хочете – ні. Зрозуміти ви маєте одне: закономірності існують і діють незалежно від вашого бажання чи знань про них. Цілим комплексом. Але! Якщо ви їх знаєте і враховуєте, ваш, фаховий процес виховання конкретних учнів піде швидше й веселіше. І успішніше, звісно.

Всього налічується 6 закономірностей виховання:

1. Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами (простіше кажучи, виховується те, що треба конкретному соціуму: наприклад, донедавна виховання патріотизму в учнів було далеко не на першому місці, а тепер, в умовах війни – навпаки);

2. Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників (тут без коментарів, я думаю: вчитель – далеко не єдине джерело виховного впливу);

3. Результати виховання залежать від впливу на внутрішній світ дитини, її духовність (результат ефективного виховання – нормальна, тобто, високодуховна людина);

4. Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування (скільки б ви не вчили дітей жити «на словах», один ваш «правильний» вчинок матиме значно вагоміші результати; «неправильний», до речі, теж);

5. Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському в колективі («дружній» клас легше організувати, це всім відомо);

6. Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням (так-так, коли самі проявляють активність, ми ж знаємо, що то один із факторів розвитку особистості, яку ніяке виховання як таке замінити не в змозі).

Окрім закономірностей, добрі теоретики педагогіки пропонують нашій увазі ще й принципи виховання. Саме вони визначають як конкретно здійснювати вплив на дітей у певний момент. Добре те, що принципи не діють самі по собі, їх потрібно вибирати і реалізовувати. А не хочете – то й не реалізовувати. Просто в такому випадку досягти мети буде трішки складніше.

Отож, до вашої уваги 11 принципів виховання (до вибору, до кольору, так би мовити):

1. Цілеспрямованість виховання (про це ви вже чули, мають бути чіткі цілі);

2. Зв'язок виховання з життям (складно бути авторитетом, якщо учень переконаний: те, про що ви говорите, не має до його буднів жодного стосунку);

3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні (не з тваринками ж працюєте: кожне «треба так» має бути пояснене);

4. Виховання в праці (вміння швидко й ефективно щось робити точно кожному знадобиться, про який би вид діяльності не йшлося);

5. Комплексний підхід у вихованні (щоб не було ваше «треба отак» голосом «волаючого в пустелі», учень має чути аналогічне з різних джерел);

6. Виховання особистості в колективі (якщо дитина навчиться спілкуватися, то в перспективі домовиться з усіма і про все);

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів (дайте школяреві дихати, дозвольте йому хоч щось вирішувати самостійно);

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього (виконуючи попередній пункт, не дайте сісти собі на шию);

9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні (іноді діти чогось не роблять, тому що дійсно не можуть – осмислити, зрозуміти, виконати);

10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні (наприклад, якщо ви вже пропагуєте здоровий спосіб життя, то і самі не паліть, і з батьками поспілкуйтеся, і в магазині поцікавтеся чи продають вони сигарети неповнолітнім);

11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості (у принципових питаннях «ні» − завжди «ні», а «так» − завжди «так», до кого із дорослих не звернулася б дитина).

Є ще й правила виховання – своєрідні поради як реалізувати той чи інший принцип. І якщо принципів визначена кількість (11), то правил може бути безліч. У підручниках з ними можна ознайомитися, але завчати напам’ять не треба. Будете працювати за спеціальністю – саму цілу купу наформулюєте, з досвіду.

Сам процес виховання має чотири етапи:

1) визначається ідеал дитини чи колективу загалом;

2) спираючись на знання про ідеал, пишеться програма виховання;

3) здійснюється виховання (тобто, з дітьми нарешті щось роблять);

4) учні починають щось робити і самостійно, тобто, займатися самовихованням.

ВСЕ! Якщо ви спромоглися бодай одну дитину підвести до цього (самовиховання), можете вважати, що ваше педагогічне життя прожито недаремно. Тепер учень і в дорослому житті дасть собі раду.

Що ж воно таке – самовиховання? Здатність людини самостійно виховувати у собі позитивні (потрібні) риси і долати негативні (ті, що заважають).

Існує ще й перевиховання. Коли оцю вищеописану здатність ви спочатку в дитини стимулюєте, а потім деякий час контролюєте процес. Невелика різниця? Насправді, значна. До рівня самовиховання потрібно (в ідеалі) «довести» всіх учнів, яких вам доручили. А от перевиховання потребують тільки ті, кого виховували неправильно, або не виховували зовсім.

І самовиховання, і перевиховання теж мають свої специфічні етапи і методи, але не будемо пірнати в глибини теорії аж так далеко. Дійде до вивчення теми на парах – самі все дізнаєтеся.

Настав час поговорити про своєрідну педагогічну дилему: ставлення до дітей, які мають власну думку. Можливо, ці слова примусять багатьох учителів розреготатися: «Нам би хоч побачити їх, отих «дітей, які мають власну думку», та де там…»

Згодна, до такого рівня учнів потрібно довго і турботливо розвивати. Це займає неймовірно багато часу, вимагає чималих зусиль і хорошої взаємодії педагогів з батьками. Однак… Подивимося правді в очі: ці діти... НЕЗРУЧНІ.

Саме так! Вони ж здатні критично сприймати не лише тези з книжок чи слова однокласників, а й те, що говорить учитель. Далеко не завжди слухняні, не схильні гаяти час на те, що їм нецікаво і знають, буває, значно більше за посереднього педагога. У якійсь вузькій галузі, звісно (хоча б про комп’ютерні ігри), але все одно… До того ж, такі учні виділяються серед однолітків екстравагантною поведінкою, «дивним» одягом і зачісками, не схильні у всьому слухатися «старших», «більшість». Часто в них неадекватна самооцінка, а такт відсутній як такий…

На одну неймовірну дитину, буває, сил треба віддати більше, ніж на решту класу. Тому й намагаємося «із найкращих міркувань» пригасити цю індивідуальність, вважаючи її (часом і небезпідставно) одним із способів підлітка самоствердитися й привернути увагу.

Та й втомлюють нас такі діти, авторитет підривають…

Все це правда. Не наводитиму тут переліку геніїв, яких не розуміли однолітки й учителі. Ви й без мене чули про таких людей. Та погодитеся: навіть якщо за офіційними результатами навчання талановита дитина вийде зі школи «середнячком», вам приємно буде потім, коли її визнає світ, отримувати вітальні листівки?

Отож, виховуємо! У самого неординарного учня – наполегливість і такт, у решти класу – толерантність і взаємопідтримку. І, звісно, підводимо їх усіх до самовиховання. А там уже – як самі захочуть.

Отож, підсумок. Що ж таке, власне, згадане-перезгадане виховання? Якщо відійти від підручників і спиратися виключно на здоровий глузд і суспільний досвід, то можна сказати, що виховання – це формування «морального стержня» особистості. І тут виникають труднощі: як вчителю дізнатися, що він його, оцей моральний стержень, сформував? А НІЯК! Ні-ні, звісно, є певні методики діагностики, описані кілька рівнів вихованості, проте… Ну будьмо реалістами! Навіть доросла людина до кінця не знає всієї правди про себе. І тільки в критичній ситуації можна переконатися хто є хто, хто є який. А дітей «заганяти» в критичну (тобто, небезпечну для життя) ситуацію вам ніхто не дозволить. Тому і виходить своєрідний парадокс: процес виховання різноманітніший, цікавіший і приємніший для дітей і педагога, ніж процес навчання, а от побачити його достовірні результати – зась!

Хоч, можливо, саме хтось із допитливих читачів цю проблему вирішить. Удачі!