Педагогіка без цензури

Метод – це, з грецької, «спосіб діяльності». Тобто, ми з вами нарешті впритул підійшли до запитання «Що вам, вихователю, власне, робити з дітьми, до яких закине щаслива доля?» Чи нещаслива, не принципово.

Оскільки вище написане запитання свого роду сакральне (не знаєте що робити з дітьми, то, вважайте, педагог ви ніякий), варіантів відповіді на нього існує багато, один екзотичніший від іншого.

Чого тільки не придумали практики й теоретики! Море цікавих справ і цілий мішок методик, а про класифікації я взагалі мовчу.

Ні, вже не мовчу. Одну класифікацію методів виховання доведеться вам озвучити. Працювали над нею двоє педагогів, незалежно одне від одного – Галина Іванівна Щукіна та Віталій Олександрович Сластьонін.

Отож, метод виховання – це «спосіб взаємозв’язаної діяльності вихователя і вихованців, спрямованої на формування в останніх поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки».

Класифікація ж методів виховання – це всього-на-всього групування їх за певними ознаками. Потрібна вона для того, щоб учителі не «блукали в трьох соснах», покладаючись виключно на інтуїцію, і впливали на дітей усвідомлено (тобто, розуміли, що вони з ними роблять).

Пам’ятаєте, в минулій темі йшлося про те, що педагог, аби виховний процес був успішним, повинен вплинути на свідомість, почуття та емоції і поведінку вихованця? Це суть класифікації. Три групи методів виховання, плюс четверта – для аналізу і контролю. Звісно, 100% оцінити власні педагогічні зусилля у царині виховання нам складно (про це теж говорилося – не ставити ж дітей в критичні умови). Але хоч щось…

ФАНФАРИ!!!

Перша група методів виховання – методи формування свідомості особистості. Сюди входять словесні методи (що природно, адже будемо переконувати) і метод прикладу. А тепер детальніше про перші:

1) бесіда – «питально-відповідальний метод» (може бути індивідуальною (лише вихователь і вихованець) та фронтальною);

2) диспут – «вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників, котрі готують свої докази та аргументи» (спрощено можна уявити диспут як дуже складну бесіду для старшокласників);

3) розповідь – «емоційний виклад конкретних фактів та подій, що має моральний зміст»;

4) лекція – «розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми» (об’ємніша й складніша, ніж розповідь; призначена для старших учнів; буває епізодичною, застосовують іще цикли лекцій, кінолекторії);

5) доповідь – «прилюдне повідомлення на певну тему» (як скорочена і спрощена лекція);

6) роз’яснення – по-суті, коротка розповідь, але «орієнтоване на певну групу учнів чи конкретну особистість»;

7) пояснення – «розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування» («суха», «усічена» розповідь);

8) переконання – «спосіб впливу, коли вчитель звертається до свідомості, почуттів і досвіду учня, щоб сформувати в нього нові установки» (майже як пояснення, але емоційне, щоб дитина не стільки переконалася, скільки повірила);

9) навіювання – «вплив педагога на вихованців, що передбачає некритичне сприйняття висловлених думок і волі» (спочатку відбувається сприйняття інформації, яка містить готові висновки, а потім на її основі формуються мотиви і установки);

10) інструктаж – «коротке роз'яснення і демонстрація вчителем основних прийомів і дій, які повинен виконати учень».

Метод прикладу – «формування свідомого ставлення вихованців до дійсності та норм поведінки за допомогою звертання до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей». Існує два різновиди:

1) метод позитивного прикладу (простіше кажучи: роби ось так, це правильно);

2) метод негативного прикладу (а так не роби, це неправильно).

Друга група методів виховання – методи організації діяльності, спілкування та формування досвіду суспільної поведінки. По-суті, вплив на формування умінь і навичок вихованців.

Педагогічна вимога.

Пряма – чітка і недвозначна вказівка учневі, що йому робити. Важливо, щоб вимога була доцільною (діти, може, й не генії логіки, але зовсім абсурдні вказівки безпричинно виконувати все ж не побіжать) і посильною (вони не зроблять вам те, на що не здатні). Іще важливий спокійний тон педагога.

Опосередкована – окрім, власне, вказівок, може виражати:

– позитивне ставлення (прохання, довір’я, схвалення);

– нейтральне ставлення (порада, натяк, умова, в ігровій формі);

– негативне ставлення (осуд, вияв недовір’я і погрози).

Громадська думка як колективна вимога. Суть методу полягає в тому, що колектив (частіше за все клас) обговорює й аналізує якість вчинки учня, оцінює їх. Золоте правило вчителя – «не влізати». І, звісно, стежити, щоб обговорювався саме вчинок, а не особистість дитини. Це дуже зручний спосіб діяльності для педагога, адже засуджує чи оцінює не він сам, а решта дітей. Можна залишитися «білим і пухнастим». Тільки не опускайтеся до відвертого лицемірства! Не треба перед «сеансом» навіювати «обраним» школярам що і як вони повинні сказати. Діти – не ідіоти і ваша «інтрига» може скоро розкритися, внаслідок чого гірше буде всім.

Вправляння (вправи) – «поступова організація таких умов, в яких вихованець виконує певні дії з метою доведення їх до автоматизму, виробляє і закріплює необхідні навички та звички, позитивні форми поведінки». Іншими словами, дитина помалу звикає здійснювати певні дії. Вправляння бувають:

1) у корисній діяльності (формуються навички спілкування, праці);

2) режимні вправи (школяр призвичаюється вставати і лягати спати у певній порі, їсти краще щодня в той самий час тощо);

3) спеціальні вправи (наприклад, гра на музичних інструментах, танці).

Важливо, що діти мають усвідомлювати доцільність вправ, погоджуватися їх виконувати.

Привчання – метод, дуже схожий на вправляння. Але є суттєва різниця: ніхто не пояснює школярам навіщо, власне, це робити. Просто ставлять перед фактом: до школи на 9.00, під час уроку не можна ходити по класі, домашні завдання виконувати обов’язково…

Доручення: дитині дається певне завдання від класу чи вчителя. Вважливо, що учень повинен погодитися це робити. І, звичайно, доручення не має бути ні занадто легким (який тоді сенс його давати?), ні заскладним (школяр втратить віру у свої сили). Бувають:

1) постійні (підливати вазони у класі раз на три дні);

2) епізодичні (оформити стінгазету).

Створення ситуацій, які виховують. Найменш конкретний метод виховання. По-суті, будь-який свій ляп педагог може оголосити створенням ситуації, призначеної виявити чи сформувати якісь риси вихованців. Попри це, теорія та практика педагогіки знає доволі багато цікавих і ефективних прийомів. Зокрема:

1) творчі (доброта, увага і піклування; прояв уміння і переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; прояв засмучення; зміцнення віри в свої сили; довір’я; залучення до цікавої діяльності);

б) гальмуючі (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух).

Третя група методів виховання – методи стимулювання поведінки і діяльності вихованців. Іншими словами, це вплив на емоційно-почуттєву сферу дітей.

Змагання − конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін.. Важливо, щоб кожен учень вашого класу хоч раз відчув солодкий смак успіху й перемоги в чесному змаганні. Це дуже важливо, бо якщо діти знатимуть точно, що серед них є невиправно успішні і вічні лузери, гармонійного виховного процесу, як і дружнього класу, не буде.

Заохочення – «схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення».

Покарання – «несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому».

Одразу зауважу: жоден із цих трьох методів не можна використовувати безмірно. На учнів по-різному діють успіх чи невдача в змаганнях (навіть найчесніших), похвала чи осуд учителя. Тому «сім разів відмір – один раз відріж»!

Четверта група методів виховання – методи контролю і аналізу ефективності виховного процесу. Простіше кажучи, скромні способи «тримати руку на пульсі» його протікання й результативності. Насправді вони доволі різноманітні.

Педагогічне спостереження – «всепроникний» універсальний метод. Що б не робив учитель з учнями, він, так чи інакше, весь час спостерігає, аналізує, міняє відповідно свою поведінку. Однак важливо зорієнтуватися за чим саме доцільно спостерігати. І, звісно, не повідомляти про це дітям!

Бесіда. Не та, з першої групи! Метод, про який мова, призначений не для формування переконань, а для того, щоб з’ясувати: «А що, власне, сформовано?», «Які враження?» тощо. Буває:

1) вільною (начебто «випадкова», невимушена);

2) стандартизованою − інтерв’ю (тут багато залежить від продуманості питань, їх порядку, відповіді фіксуються).

Опитування дуже корисне, якщо потрібно швидко отримати багато інформації (статистичних даних) і/або від різних школярів. Буває:

1) анкетне – метод збору фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально складеною програмою (анкети бувають анонімні та особистісні, коли вказуються ПІП);

2) усне – «метод отримання інформації за допомогою усних запитань та відповідей».

Аналіз результатів громадсько корисної роботи, аналіз виконання доручень – без коментарів.

Методи виховання – не монолітні блоки. Вони мають у своєму складі різноманітні прийоми.

Прийом виховання – це частинка методу виховання, один з його елементів, необхідний для ефективного застосування методу в конкретній ситуації. Один і той же прийом може входити до складу різних методів. Наприклад, прийом яскравого початку, прийом звертання до життєвого досвіду дітей, прийоми утримання і переключення уваги, прийом завершення розмови тощо.

Звісно, ніяке виховання не відбувається без конкретних речей (і не тільки!), які демонструють дітям. Це засоби виховання – надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва та ін.), які задіюють під час використання певного методу.

Вибір конкретного методу виховання залежить від… Та від усього! Тут важливі вік дітей, специфіка класу та школи, досвід учителя і, навіть, настрій усіх… І, звісно, цілі й мета виховання. Ми ж будуємо красивий будинок… Тобто, формуємо різносторонню людину, не забуваймо про це!