Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Ось уже другу добу поспіль володар Криму Селім-Гірей не міг всидіти на одному місці. За його підрахунками, Алім давно мав би завоювати Січ і поділитися з ханом такою приємною звісткою. Однак гінця, який привіз би таку радісну для всіх правовірних новину, все ще не було. Це відволікало Селім-Гірея від його улюблених занять. Піднявшись на Соколину вежу, спілкуючись із астрологом, ведучи бесіди з теологами і навіть за розмовою з анабеїм він постійно думав про те, чи вдалося мурзі успішно закінчити продуману великим візирем виправу. Вечорами, беручи до рук перо, не міг складати віршів. Пробував читати Коран, але жодна сура не заходила до голови. І сон у нього не був спокійним – хан метався по м'яких перинах та подушках і прокидався в холодному поті – наснилося, що мурза все запоров, а Урус-Шайтан дійшов аж до Хансараю.

Переживаючи за долю виправи, Селім-Гірей майже нічого не їв і не навідувався на жіночу половину палацу, чим викликав занепокоєння в анабеїм та у кизляр-аги. Мати кримського володаря та розпорядник у гаремі тривожилися, чи не захворів, бува, Селім...

Зачинившись у бібліотеці, хан відгородився од зовнішнього світу і не приймав послів ні від короля польського, ні від царя московського, ні від обидвох українських гетьманів. Державні справи теж відклав на пізніше – беї, муфтій, каді та калга, які мали намір порадитися з ханом перед черговою Радою Дивану, розчаровано покидали палац, довідавшись, що Селім-Гірей нікого не приймає. І серед кримської знаті ширилися чутки, плітки та здогадки, чому правитель держави не показується на очі своїм підданим... Але якби ж то ще можна було й від власних думок заховатися.

Заплющивши очі, Великий падишах Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, незліченних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів (так звучав повний титул володаря Криму) пригадав, як у Стамбулі молодий халіф вручив йому халат, коштовну шаблю і сургуч до чалми. А потім дві яничарські орти урочисто супроводжували нового хана аж до Бахчисарая. Люті й безжальні воїни, на диво, цього разу поводилися досить тактовно й не плюндрували усе, що траплялося їм на шляху.

Селім-Гірей мріяв стати не просто одним із ханів Кримської держави, а залишити по собі вагомий слід в історії ханства. Тож володар утішав себе думкою, що жодного арзу за час його правління беї та їхні представники не знехтували участю в Раді Дивану, а це значить, що погоджувалися з ханом в усіх його намірах та рішеннях. Про таку одностайність його попередник Аділь-Гірей міг лише мріяти. Хану лестили симпатії простого люду та прихильність з боку знатних родів. Коли і внизу, і нагорі державним правлінням усі задоволені – це найкраща похвала для правителя.

Як і батькові – хану Бахадиру I, Селіму хотілося налагодити тісніші зв'язки з османами. І якщо батькові не вдалося підкорити неприступний Азов, аби такою звитягою прославити себе на віки, то, знищивши разі і назавжди Запорізьку Січ, сину вдасться це зробити. Усунувши з поля зору Сірка, з Дорошенком чи з іншими українськими гетьманами, які визнають силу Кримської держави, домовитися легше буде.

Хоча, якщо подумати розумно, то не таким уже й непримиренним ворогом для татар був Урус-Шайтан. Коли в кримських степах запанувала моторошна посуха, Сірко дозволив кримчакам випасати худобу на козацьких землях. А взамін попросив лиш не чинити перешкод українським чумакам, які їздили до Криму по сіль. І хан, який наповнював казну із соляних копалень, чудово розумів, що чим більше солі наберуть козаки, тим повнішою буде державна скарбниця.

Вивідники оповідали, що коли гетьман Іван Самойлович накинувся з лайкою на кошового за те, що самовільно дозволив татарам випасати худобу в степах аж по середину Дніпра, Сірко відповів: «Якщо б і сам чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайній нужді, то нехтувати цим не годиться. Адже недарма кажуть: нужда й закон змінює. А якщо живеш з татарами по-сусідству, то треба допомагати одне одному».

Селім-Гірей, прийшовши до влади, й собі намагався налагодити дружні стосунки з Сірком та запорожцями, але Шайтан не пристав на жодну із пропозицій хана, вимагаючи щораз більше навіть після того, як володар Криму готовий був уступити. Зробити з запорізького кошового ще одного мурзу, як це вдалося Аділь-Гірею у випадку з Суховієм, в Селім-Гірея не вийшло.

Коли ж хан спробував і собі використати знання та досвід Ашпат-мурзи, нічого доброго з цього не вийшло. Колишній гяурський гетьман, розчарувавшись і в московському царі, і в османському султані, не захотів бути на побігеньках і в кримського володаря. А пам'ятаючи, чим закінчилося для Аділя втручання у справи міждержавні, нинішній володар Криму не став наполягати. Ашпат-мурза жив замкнено й відсторонено, не втручаючись у справи держави, яка дала йому прихисток.

Попри всі спроби знайти підхід до Сірка, майбутнє Криму Селім-Гірей бачив лиш у тісній співпраці з Найвищою Османською державою. Часи, коли татари могли мріяти про підкорені простори від моря до моря давно минули. Намагання загравати з Річчю Посполитою та Московією до добра не приведуть. У цьому Селім-Гірей переконався, коли до Бахчисарая дійшла новина, що Аділь-Гірей помер у вигнанні.

Майбутнє Криму і його володаря багато в чому залежатиме від успіху виправи, яку задумав великий візир. Тому хан і нервував, очікуючи на звістку.

Та не тільки Селім-Гірею не сиділося на місці в очікуванні гінця. Немов на голках почувалася й Настя. Дівчина не знала, яку саме справу хан поручив перекопському мурзі, але передчувала, що повернення Аліма до Бахчисарая може змінити її подальшу долю... Насамперед Тереза, далі й інші одаліски, а за ними й анабеїм зауважили, що Айше стала похмурою, втратила смак до їжі, а робота в її руках вже не горіла, як раніше. Терезу непокоїло те, що землячка більш не плаче по ночах, а лежить із розплющеними очима й дивиться у стелю.

Зміни в поведінці слухняної до того одаліски зауважив і кизляр-ага. Дамір, якому подобалася ця тиха й працьовита одаліска, став менше залучати Айше до важкої і неприємної роботи. Щоб якось розвіяти дівчину, розпорядник гарему став частіше розмовляти з нею. Кизляр-ага оповідав, чим життя в гаремі у Бахчисараї відрізняється від життя стамбульського гарему, про участь євнухів у державних справах. Настя із завмиранням серця слухала про те, як чорношкірий велетень Узун разом із іншими євнухами задушив шнурком бабусю нинішнього халіфа Мухаммеда IV, пробравшись в опочивальню Кесем-султан. Оскільки падишах тоді був ще дитиною, Узун взявся керувати Найвищою Османською державою від його імені. Відібрав у великого візира печатку й сам назначив першого міністра. І хто зна, як далеко зайшов би в своїх намірах наставник малолітнього халіфа, якби Хатідже Турхан не взяла владу в свої руки.

Іншого разу кизляр-ага розповів Насті про долю її землячки – матері султана. Українку Надію татари впіймали десь на Поділлі і продали в гарем кримського володаря. Хан був настільки вражений красою полонянки, що відправив її у подарунок Ібрагіму І. Султан одразу зробив біляву гяурку своєю улюбленицею, що дуже не сподобалося Кесем-султан. Українська полонянка мала на халіфа більший вплив, аніж його рідна мати. А коли Хатідже Турхан народила сина – стала однією з найвпливовіших жінок у гаремі і в палаці Топками. І підступна валіде, яка після вбивства Ібрагіма хотіла сама правити державою, не змогла нічого їй заподіяти – українка була хитрішою.

Слухаючи Даміра, Настя не раз завмирала від цікавості та страху. Кизляр-ага відсторонено оповідав не тільки про райське життя наложниць, а й про страти тих одалісок, які перестали радувати очі султана чи відверто йому набридли. І ті красуні, яких просто задушили шовковим шнуром і вкинули у води Босфору, могли вважатися щасливицями. Перед смертю вони не зазнали тих жахіть, як одаліски, котрих стратили більш вишукано. Траплялося, що полонянок кидали в море живими, запхавши в великий лантух та наштовхавши під ноги каміння. Але найстрашніша смерть – опинитися в одному мішку з отруйними зміями, які нещадно жалили бідолашну дівчину.

– Ось тому, Айше, я дотримуюся переконання, що османи навіть у підметки не годяться нащадкам хана Чингіза. Кримські володарі – набагато сердечніші й людяніші правителі, аніж султани. Стамбул – це породження зла, і живуть там лише лихі люди, – незручно повернувшись, Дамір порушив положення бамбукової трубочки, і гримаса болю на мить спотворила його обличчя. Але вже за хвилю він продовжив повчати одаліску:

– Тому шануй те, що маєш, і знай, що в палаці хана ніколи жінку не скривдять. Тут за провину не тільки в мішок не запхають, але й палицею по п'ятах бити не будуть. Я на своєму віку застав уже не одного хана, а тому можу тобі сказати, що в нинішнього нашого правителя найдобріше серце.

Настю зовсім не потішило, що Селім-Гірей завжди дотримується своїх обіцянок. Серце підказувало дівчині, що Алім неспроста про неї розпитував. І якщо володар Криму пообіцяв її як винагороду, то можна хіба в Бога просити, аби з тієї таємничої затії нічого не вийшло...

Звістка про прибуття гінця застала хана на зібранні Ради Дивану. Того дня не розглядалося нічого важливого, і Селім-Гірей та беї відверто позіхали й нудилися, слухаючи пафосну промову муфтія. Від Аліма довго не надходило жодних повідомлень, тому, почувши, що прибув гінець, розворушилися і калга, і нурредін. Хан очікував, що до зали увійде пишно вбраний воїн і покладе до його ніг коштовний подарунок, здобутий на Січі, або голову Урус-Шайтана. Натомість закривавлений чоловік у брудному одязі впав на коліна перед володарем і, прохаючи зберегти йому життя, повідомив лиху звістку...

У цілковитій тиші хан заціпив зуби і заплющив очі, тому й не побачив, як з балкона тихенько втекла до гарему Айше, якій Дамір дозволив послухати муфтія. У серці дівчини радість змішалася з тривогою. Вона напевне знала, що мурза тепер не отримає жодної винагороди, та чи заслужив він на суворе покарання? Побувавши на судових засіданнях декілька разів, Настя побачила, що Селім-Гірей – розважливий і мудрий правитель, який не поспішає затверджувати смертні вироки навіть за найбільші провини. «З живого завжди можна взяти більше, ніж із мертвого», – пояснював свій вердикт хан кади-аскеру, калзі, нуреддіну і представникам поважних кримських родів.

Коли кизляр-ага запитав, чому дівчина така схвильована, Настя переказала йому останні новини й поцікавилася у розпорядника гарему, що очікує на мурзу, який не виконав поставленого завдання і погубив стільки війська.

– Аліма судитимуть за злочин проти народу – він погубив стільки війська, що жоден бей не стане на його захист. І навіть наш великодушний правитель не зможе тому заперечити. Уджет для Аліма буде суворим і одностайним... Якщо перекопському мурзі вистачить мужності й здорового глузду – то він сам укоротить собі віку і бодай гідно помре...

Почувши такі слова, Настя зраділа і навіть заспівала одну з татарських пісень. Оскільки звістка, принесена гінцем, була сумною, дівчина наспівувала тужливі слова, яких колись у дворі Аліма навчила її стара Оксана. Але якщо колись ця пісня мала бути частиною весільного торжества, то тепер у вустах нареченої-утікачки стала похоронною...