Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Зима ще противилася весні, вередувала, капостила, підморожувала вночі, закидала густим лапатим снігом, але видихалася з сил. Дні ставали щораз довшими, сонце здіймалося щораз вище, закапало зі стріх, потічки брудної води забирали з собою останні ознаки яничарської навали.

Заворшулися й запорожці, яким набридло вилежувати боки та тинятися без діла. Цікавилися у курінних та в іншої старшини, чи скоро Сірко поведе їх у Крим, аби відплатити за те неподобство, яке бусурмани влаштували в ніч після Різдва на Чортомлику.

Дедалі важче було втримати у купці навіть школярів. Чого тільки не вигадував отець Онуфрій, щоб затримати їхню увагу – все одно розлазилися по куренях і до школи не приходили – поміж козаків було цікавіше.

Поки степ ще остаточно не розким і не перетворив дороги й путівці на непролазне місиво, до Коша поверталися ті козаки, які зимували з родинами. Вони привозили з собою дарунки, якими споряджали їх у дорогу матері, дружини чи сестри, і обідні трапези та вечері в куренях уже не були такими одноманітними та прісними. Новини сипалися звідусіль, були втішними й не дуже. У когось діти народилися, хтось батька чи матір поховав, сестру заміж видали, хату вороги спалили, корови двійнями розтелилися, кобили лошат привели...

Але найстрашнішою виглядала та руїна, яка охопила вкраїнські землі по обидва сторони Дніпра. На Правобережжі біснувалися турки, вимагаючи сплати непомірних податків. Дорошенка, який їх на Вкраїну й позвав, проклинали свої і чужі. Ні про яку автономію та звільнення від плати в казну султана і не йшлося, хоч це було прописано в угоді гетьмана з Мухаммедом IV. А від того, що булаву Петро міг напряму, без козацької Ради та без втручання турків, передати комусь із своїх родичів, простим людям легше не ставало. По містечках і селах османи руйнували церкви й запроваджували мечеті, вбивали міщан та селян, грабували подорожніх, ґвалтували дівчат та молодиць, забирали дітей у яничари. Чи ж цього прагнув гетьман, який із допомогою турків сподівався вирвати вкраїнські землі у поляків та московитів?

Де не було османів – підняла голови польська шляхта, гонорова і злопам'ятна, окрилена новим королем. Вогнем та мечем, батогом і києм, різками та шкіряними ременями вибивала з посполитих мрії про волю, випікала та вирізала під корінь спогади про часи Хмельниччини.

Доведені до відчаю люди, які ще могли чинити бодай якийсь спротив, покидали насиджені місця й тікали по інший бік Дніпра. Але й на лівобережжі життя медом не пахло. Самойлович хоч і заохочував такі переселення, але загравав із козацькою старшиною, вивищував її над іншими мешканцями Лівобережжя. І звичайні посполиті й не зчулися, як стали наймитами та попихачами вже у своїх єдиновірних панів та підпанків.

Краялися серця в братчиків і від того, коли дізнавалися про дурну чи геройську смерть когось із своїх знайомих чи побратимів, бо не кожен запорожець, який покинув Кіш пізньої осені, повернувся до свого куреня після Різдва. І якщо смерті братчиків у сутичках з турками та поляками ще можна було зрозуміти, то дій єдиновірного гетьмана Івана Самойловича вони витлумачити не могли. Попович перекрив усі шляхи на Чортомлик, не пропускаючи на Січ ні купців, ні пересенців із Правобережжя, ні самих запорожців. Щоб дістатися вольниці, братчикам доводилося зі зброєю в руках продиратися крісь частокіл реєстрових та сердюків. І продертися щастило далеко не всім. Ті ж, хто такі перешкоди подолав, оповідали братчикам, що гетьман розпорядився карати на смерть без суду й прощення усіх, хто тікає на Чортомлик. І найбільш гарячі голови закликали Сірка зректися дружби з царським ставлеником і підтримати гетьмана Правобережного. Але ті, хто продерся крізь османські застави, запевняли, що Дорошенко нічим не ліпший.

Що ж це коїться на білому світі, коли, як тільки запахне смаленим, приятелювати з Військом Запорізьким-низовим хочуть і татари, і турки, і поляки, і московити, і українські гетьмани. А як тільки гармати затихають, братчиків ладні стерти з лиця землі і Селім-Гірей, і Мухаммед IV, і Ян Собеський, і Олексій Михайлович, і Петро Дорошенко та Іван Самойлович? І не заздрили запорожці Сіркові, змушеному крутитися між цих вогнів, щоб і вівці залишалися цілими, і вовки наситилися.

А весна своє брала. Теплими дощами, лагідними вітрами, пташиними співами. Трощили книгу на Дніпрі могутніми хвостами щуки; з водою, яка з кожним днем усе більше прискорювалася, до моря поплили тіла яничарів, які біля Чортомлика затримав лід. Живим людям задихалося легше, і заворушився величезний мурашник.

Попри народну мудрість готувати сани влітку, а вози – посеред зими, саме з приходом весни закипіла робота біля човнів степу. Адже для запорожців, які вирушали в похід, вози були не просто знаряддям, на якому перевозили провіант, фураж та амуніцію, але й фортецею посеред поля. Виставлені в квадрат, ромб чи коло, підсипані землею, скріплені один до одного ланцюгами й підперті камінням, вони були надійним пристанищем і захистом навіть від закутих у лати вершників із довгими списами, які в чистому полі змітали все живе у себе на шляху. А вже стрільці, які влучними пострілами збивали прить із тих, хто конче хотів січових орлів звоювати, почувалися за таким прихистком, немов у Бога за пазухою.

Не забували братчики й про човни для рік та моря – а що, як випаде нагода ще раз самого султана в Цареграді налякати? Будучи не аби-якими майстрами цієї справи, запорожці могли й інших повчити, як кораблі будувати. Повертаючись на Січ із Білокам'яної, Сірко зустрів у дорозі два десятки козарлюг, яких Лук'ян Андріїв скерував до Москви на царське прохання. Але й без них було кому чайки зводити. Поряд із старими, перевіреними хитавицями та бурями чайками, яким смолили днища та передивлялися, чи не підгнила за зиму яка мостина, закладалися остови нових. Теслі працювали в поті чола, та ніхто не нарікав, не ремствував – після зимової сплячки руки самі свербіли до роботи.

Не дрімали й ковалі, зброярі та інші ремісники, дбаючи про те, щоб безстрашні орли, які всядуться на вози та човни, мали що до рук узяти та голими гузнами й п'ятами не світили. Не чекаючи ласки ні від царя московського, ні від гетьмана Лівобережного, які обіцяли доставити на Чортомлик порох, кулі й ядра до гармат, запорожці самі поповнювали свій арсенал. Братчики знали, як поводитися з небезпечною селітрою, і хизувалися власноруч виготовленим порохом.

Наближення весни пішло на користь і Хасану. Здоров'ю знайди-татарчука більш нічого не загрожувало. Рана зажила, зарубцювалася, а одинокі покашлювання діда Гаврила, який завернув парубка з мандрівки в інший світ, не бентежили. Невибаглива їжа в знахарському курені так смакувала татарчуку, що старий іноді сам залишався без обіду чи вечері, замало пшона в казан вкинувши. Та й Хасан трутнем не був – допоміг своєму рятівнику навести лад у курені, перекласти піч, полагодити стріху. І хоч старий нічого йому не казав і нікуди не проганяв, відчував парубок, що пора, як то кажуть, і честь знати. От тільки куди податися? Запорожці, які зазнали важких ран у сутичці з бусурманами, оговтавшись, почимчикували до своїх куренів. Припрошували й сусіда по лежанці до себе, сулячи йому цікаве й різноманітне життя джури. Але Хасан волів залишатися в діда. Вечорами, упоравшись з тією чи іншою роботою, вони удвох всідалися біля печі й розмовляли ледь не до опівночі. Більше говорив парубок, виливаючи перед знахарем усе своє життя, а Гаврило слухав і не перебивав. Коли в душі накипіло – чоловік передовсім прагне того нагару позбутися, а вже потім поради чи розради потребує. Хасан ворушив минуле, дід теж пригадував щось із молодих років... Але, що найдивніше, в цих розмовах вони обидва не торкалися прийдешнього.

Коли тарарин-знайда став виходити надвір та без діла вештатися Кошем, старий не перечив. Знав, що парубок ніякий не вивідник, а якщо й задумає щось лихе учинити – його вчасно зупинять. То тільки Хасану здавалося, що за ним ніхто не наглядає, але запорожці, ще не знаючи, хто він і чим дихає, навіть заклопотані роботою очей з нього не спускали.

Татарчук нічого поганого й не помишляв. Приблукавши одного дня до конюшень, він побачив засмучених конюхів, яким могло дістатися на горіхи за те, що зашкутильгав Сірків Велес. Кінь, якого з теплої стайні випустили в загін, помітно припадав на ліву передню ногу. Конюхи – два молодих парубки, ровесники Хасана, бідкалися, що ж могло статися:

– Кажу тобі, Петре, він до жолоба вдарився, барабанячи ногою з нетерплячки, поки ти Зірці й Карому овес насипав. Велес не терпить, коли не йому першим ділом дають їсти.

– Ні, Дмитре, кінь ногу підвернув, наступивши в яму, якої ти біля порога так і не зарівняв, а я казав тобі взяти глини та засипати її ще два дні тому.

– Спробуй тепер з'ясувати, що йому сталося, коли цей диявол брикається й не підпускає до себе.

– Навіть Чорта втихомирити легше.

Жоден із конюхів не хотів визнавати своєї провини й намагався перекласти вину на іншого. Сперечаючись між собою, парубки не відповіли на привітання татарчука, який, обминувши їх, перескочив через лату в загін. Кінь, уздрівши незнайомця, невдоволено зафоркав і спробував переміститися в протилежний кут. Та Хасан, який чи не все своє свідоме життя провів біля худоби, ланідним свистом підізвав гривастого до себе.

Молоді запорожці аж роти пороззявляли, коли норовливий Велес, який у всьому корився тільки Сіркові та ще признавав за свого джуру кошового, пошкутильгав до татарчука, показуючи головою на ліве копито. Не пручаючись, кінь дав узяти себе за ногу, від чого у конюхів щелепи відвисли ще нижче:

– Ти ба, ще один Шевчик об'явився.

– Чи з Гаврилового куреня усі такими виходять?

Хасан, який уже встиг обдивитися копито, підвівся на повний зріст і проказав:

– Добродії, а чи нема у вас гострого ножа? Там стрілку підрізати треба.

– А не попсуєш коня? Сам кошовий на ньому їздить.

– Матимете на кого провину зіпхнути, – посміхнувся татарчук.

Петро з Дмитром зачухали потилиці. Сірко по головах не погладить, коли дізнається про кульгавість свого улюбленця. Ще й старшого конюха, як на зло, кудись понесло з самого ранку. А тут приперся казна-хто і в помічники набивається...

– Та не бійтеся. Я з таким не раз справлявся. І вас не видам, що так копито запустили – там стрілку давно треба було підрізати. Загнила вже від п'яти до віночка й смердить зіпсутим м'ясом. Але не все так страшно – приберемо мерв'ячину. І дьогтю знайдіть мені та ще якусь чисту шмату. Виріжемо надігнилу стрілку, замажемо все дьогтем і зробимо коневі чобіт – за два-три дні брикатиме здоровим. Тільки соломи йому під ноги не кидайте, а посипте долівку тирсою.

Кінь, немов розуміючи людську мову, довірливо поклав голову на плече гостя, чим остаточно переконав запорожців повірити татарину на слово.

Коли з копитом покінчили, і заспокоєний Велес, обережно ступаючи чоботом, пішов до стійла, козаки стали виправдовуватися:

– Стільки коней на раз додалося, що й у гору глянути ніколи. Братчикам що, до куреня добралися, з сідла зіскочили, поводи відпустили – і гайда чоломкатися та ляси точити. А нам кожного гривстого розховстати треба, розсідлати, в стійло поставити, нагодувати, напоїти, підстелити – рук не вистачає.

– Добре, що хоч тих коней із гарматного табуна, які звикли гармати на возах доправляти і галасу не бояться, Сірко за погодженням із гетьманом Самойловичем спровадив на відгодівлю у Полтавський полк. Інакше ми би тут зовсім загналися... Слухай, а ти не хочеш до нас приєднатися? Не набридло ще в Гаврила вилежуватися?

– А можна? – знічено перепитав Хасан, який ще не знав, на яких правах серед запорожців перебуває і ким є: полоненим чи вільним чоловіком.

– Та чом би й ні, якщо сумління маєш чисте й до своїх тікати не захочеш.

– Нема у мене своїх... Тільки одяг, – парубок кивнув на те, у чому був убраний, – з татарами мене єднає... І мати моя з цих країв була, – провів поглядом за Дніпро і аж на північ до обрію.

– Тоді – ти наш чоловік. А якому Богу молитимешся – не нам вирішувати, аби лиш коні були ситими та доглянутими.