Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Не потамував образу полковник Самарської паланки, не заспокоївся Матвій Житняк, почувши стільки недобрих слів од Сірка. Їдучи додому, вигадував, як і собі дошкульніше зачепити кошового Війська Запорізького-низового. І не знати, чого в тому гніві було більше: туги за сином, чи страху перед ревізією, яку грозився провести отаман.

А ще Матвію хотілося знати, хто ж та сорока, яка сіркові звістки носить. Яку зміюку пригрів на грудях? Не знав Житняк, що тим птахом був колишній ротмістр компанійської хоругви Петра Дорошенка Іван Мазепа. Разом із братами першої дружини полковника Самарської паланки приїжджав він до Самарчика ще в м'ясопусну неділю. За калганівкою, кминівкою, тернівкою, хронівкою, вишняком і мальвазією, котрі гості заїдали вареним і печеним, соленим і в'яленим, гарячим та холодним, Матвій вихвалявся, який він тут господар. Чванився, що в Самарській паланці ні кошовий, ні гетьман йому не старшина.

Родичі з гетьманської столиці, перехиляючи чарку за чаркою та не забуваючи радушному господареві наливати, стали під'юджувати Матвія, чого ж кориться Сіркові:

– От дивуюся, Матвію, що ти досі у паланкових полковниках ходиш та од кошового залежиш, – смачно відтявши зубами квашеного огірка, накручував свояка Григорій Гречаник, полковий осавул, старший брат покійної дружини господаря. – Міг би компанійським полковником бути та платню з гетьманської скарбниці отримувати.

– Де Сірко був, коли ти, Матвію, під Зборовом так знатно батькові Хмелю підсобив? Козаки тобі тоді «слава» дужче кричали, ніж гетьману, – ятрив душу свояка Михайло Гречаник, полковий обозний, молодший брат покійної дружини.

Житняк, розгладивши вуса, розплився у масній посмішці. Так, тоді під Старим Збаражем, тримаючи замок в облозі, батько Хмель поділив своє військо. Одні козаки продовжували насідати на знекровлених ляхів, які з останніх сил боронили мури, а Матвій був серед тих, хто під покровом ночі вирушив навперейми втомленим лавам Яна-Казимира. Житняк та його сотня так далеко вгризлися поміж ляхів, що вже й королівську хоругву бачили. Хтозна, може, Матвій полонив би й самого короля, якби татари не пригрозили перекинутися до поляків та не примусили Хмельницького піти на мирову. Чимало славних козаків тоді наклали головами: Нестор Морозенко, Кіндрат Бурляй. Зазнав важкої рани Іван Богун. Кривавило плече й у Матвія, але спромігся махнути рукою у відповідь на тисячеголосе «слава», яке йому кричали козаки.

А Сірко що? Не видно його було в тій війні аж до Жванця... А он як життя повернуло – про Сірка кобзарі по всій Україні співають, запорожці його батьком кличуть, навіть Матвій йому коритися повинен.

– Поглянь, провадив Михайло, – хто нині Лубенським та Стародубським полками провадить. Хіба ти гірший за Івана Сербина, котрий Сіркову доньку посватав та у Лубнах сидить? Чи за Петра Рославця, котрий і підписатися не вміє – хрестик ставить.

– Дуже наш гетьман Рославцем невдоволений, – перехопив розмову Григорій. – Мало того, що не слухається гетьмана, так ще бучу здіймає – хоче відділитися зі своїм полком від Гетьманщини та зробити його слобідським. А хіба ти, Матвію, не міг би в Стародубі сидіти, чи так і будеш під гузном у Сірка? Він і сина твого, а мого похресника, не догледів.

– Не буду! – з п'яним вереском грюкнув кулаком по столі господар, перевернувши пляшки та миски.

Гості з Батурина тільки переглянулися між собою. Та Мазепа бачив, що не просто так накручують полковника Самарської паланки. Почекавши, поки наймичка прибере зі столу заподіяну шкоду, Григорій провадив далі:

– Кісткою в горлі Сірко стоїть не лише тобі, а й його світлості гетьману Івану Самойловичу. За гетьманом уся старшина наша стоїть, а за Сірком хто? Голота бездомна.

У правлінні Самойловича Житняку найбільше подобалося те, що гетьман нехтував скликаннями великих козацьких Рад, воліючи розв'язати всі нагальні справи у вузькому колі старшини. Навіщо горлопанам знати про те, що тихо розсудять судді, осавули, обозні, полковники та підскарбії в господі гетьмана? А в Коші що? Чернь вирішує, кого отаманом обрати та куди тому рухатися.

– Не чужий ти нам чоловік, Матвію. Свояк, хоч сестра з Богом спочиває, і Марко ряст не топче. – Григорій звів очі до стелі, мов на небо заглянути хотів. – Не можемо спокійно дивитися, як тебе обділили. Паланковий полковник нині при пірначі, а завтра кошовий не з тієї ноги встане – і опинишся в курені тісному, де вітер стінами колише.

– І хоругву свою хіба над лежанкою повісиш, щоб менше сквозило, – докинув Михайло. – Але можеш двох зайців убити: Сірка допомогти позбутися та перед гетьманом вислужитися.

– Я гріх на душу брати не буду! Руку на Івана не підніму! – спалахнув Житняк, ще раз грюкнувши кулаком по столі.

– Боже збав, що ти собі вигадав. До вбивства ніхто тебе не закликає. Ми ж християни, а не бусурмани якісь, – спробував вгамувати господаря Михайло. – А от підсобити гетьману можеш: Самойлович щотижня государеві нашому, царю московському, листи пише, викриваючи віроломного Сірка.

– Та з пальця звинувачень не висмокчеш, – зітхнув Григорій. – Свідки нам потрібні, як кошовий ламає присягу, дану цареві та гетьману. Батурин од Чортомлика далеко, що там коїться – не знаємо, а ти в Коші частенько буваєш, маєш вуха й розум гострий. Нитка до ниточки – гляди й шнурок зсукається...

Тому й бундючився та приндився так Матвій на зібранні паланкових полковників у Коші. Перед усіма хотів показати, як кошовий на нього зуб точить. А Сірко так усе повернув, що з дня на день до Самарчика ревізія прибути може. Не знав Житняк, що Мазепа переповів кошовому отаману всю розмову, свідком якої був.

Повернувшись із Великої Ради, полковник не довго сидів у канцелярії, а подався оглядати свою паланку. Відвідавши Самарську Товщу, скрутно зітхнув – тут з його дозволу так розперезалися, що вирубаного лісу на жодні церкви й укріплення не спишеш. Відтак треба було і себе рятувати, і кошового під суд підвести. Але як вислужитися перед гетьманом Лівобережним, щоб на себе біду не прикликати?

Злило й дратувало Матвія, що не мав із ким порадитися. Осавулу та писарю більше не довіряв – а якщо це котрийсь із них Сіркові вісіті з паланки пересилає, підсиджуючи полковника? У всьому покладався лишень на себе і діяв на власний розсуд.

Упіймавши конокрадів, які відсиджувалися на одному з віддалених хуторів, паланковий полковник увійшов у холодну після того, як злодіям добряче натовкли ребра, і, залишившись із ними наодинці, поставив питання руба: «А що, хлопці-молодці, хочете бути розірваними волами у Самарчику в базарний день, чи зробите наговір під присягою на певного чоловіка й обійдетеся киями в гетьманській столиці?» Конокради, які до всього виявилися ще й рідними братами, хоч і не були настільки розумними, щоб не упійматися з чужими кіньми, все ж докумекали, чого хоче од них полковник. І хоч Сірка ніколи й за версту не бачили, посвідчили, що на власні вуха чули, як кошовий отаман обіцяв лжецаревичу Симеону Олексійовичу підтримку у борні з Олексієм Михайловичем, государем московським, і бачили, як самозванцеві Сірко вручав печатку й хоругву. Мало того, ув'язнені зізналися ще й у тому, що були в складі посольства, яке кошовий виряджав виряджав до Степана Разіна, обіцяючи бунтівнику півтори тисячі братчиків у допомогу. Коней, яких вони крали, буцімто намовив їх у господарів відбирати сам кошовий.

Будь-яку справу найважче розпочати, а далі вона вже сама піде накатаним шляхом, якщо прикладати до неї зусилля. Маивій же розходився нівроку.

Ще одного важливого свідка Житняк набув після того, як у Самарчику судили Афанасія Федотова, котрий назвався Панасом Коржем і винайняв комірку в оселі Дем'яна Колодрубця. Дем'ян шив кожухи, та такі добротні, що вся Самарська паланка за ними в чергу вишиковувалася, а його дружина Параска ще й гаптувала їх на замовлення. Дітей у них не було, тож погодилися взяти в комірне чоловіка, який назвався чоботярем. Колодрубець гадав, що всяк, хто прийде взуття латати, підметки підбивати чи нові чоботи замовляти, на кожухи задивиться та й купить при нагоді. Параска перечити не стала – коли чоловік поїде на ярмарок десь на Гетьманщину з пошитим на продаж вбранням, буде хоч із ким словом через сіни перекинутися. Та не знали господарі, кого під боком пригріли. Панаса частіше можна було побачити в шинку, ніж за колодками та з дратвою в руках. За комірне платив невчасно, а відпущене йому житло запустив так, що й свині з нього повіткали би. Дем'ян збирався прогнати такого співмешканця, та Параска за ним обстала – дуже розчулив її Панас розповідями про свою жінку та донечку, які від чуми померли. За своє добре серце господиня й поплатилася.

Якось, коли Дем'яна не було вдома, Корж завітав на господарську половину, аби позичити грошей на шкіру, якої йому забракло на пошиття нової пари чобіт, а замовник кудись запропастився. Насправді ж у нього так нутро горіло, що мусив його бодай пивом залити, а шинкар у борг більше не відпускав. Радушна господиня погодилася підсобити. Підглянувши, звідки Параска дістала гроші, та зауваживши, що їх там чимало, Корж утратив розум і зарізав господиню шевським ножем, якого завжди носив при собі.

Грошей, яких пришпарував Колодрубець, вистачило б на хатину в селі, коли б із ними втекти якнайдалі. Та Панас дійшов із ними лише до шинку, хоча й забрав із собою всі свої пожитки та ще дещо з господаревих речей прихопив.

Коли ж Корж, який за гріш дав би собі око виколоти, став направо і наліво частувати всіх, хто не цурався з ним чарку перехилити, шинкар запідозрив щось неладне і сповістив про це уряднику. Той не відмахнувся од підозри, як од надокучливої мухи, а навідався до хати Колодрубця. До кінця дня увесь Самарчик знав про нещастя, яке спіткало шанованого в місті Дем'яна.

Слідство провадив сам Житняк, який умів розговорити й більш твердих горішків. З'ясувалося, що Панас Корж, насправді, не Корж, а Афанасій Федотов, утікач Ізюмського слобідського полку. І все у цій справі було очевидним та зрозумілим, аж поки вбивця не обмовився, що жив у Коші й запізнався там з Михасем Масним, джурою Сірковим. З цієї хвилі Матвія немов підмінили. Даремно мешканці Самарчика сподівалися побачити злочинця на шибениці. Своєю владою, якій ніхто заперечити не міг, полковник проголосив, що скеровує Афанасія Федотова до Батурина, оскільки на слідстві той зізнався про такі речі, які вимагають з'ясування у гетьманському суді. І сам зголосився допровадити злочинця до батуринського острогу, запевнивши громаду в тому, що вбивця понесе заслужене покарання.

У дорозі ж Житняк умовив Афанасія видати себе за писаря запорізького, вхожого до Сіркової канцелярії. І в гетьманській господі Федотов оповів про те, яким віроломним є кошовий Війська Запорізького-низового. Під присягою свідок показав, що Сірко, будучи напідпитку, зневажав царя московського, проклинав государя лайливими словами і казав, що заслання до Сибіру Олексію Михайловичу не пробачить, поки жити буде. Присягав же Москві вимушено, щоб життя зберегти. Але раз уже народився з ляхами, з ними й померти хоче. Підтвердив, що чув, як Сірко провадив перемови з посланцями короля польського й випитував у них, як же йому йти на злуку: пішо чи кінно, з гарматами чи без.

Та, на превелику прикрість, Самойловича тоді не було в Батурині, і всі зусилля Матвія вислужитися перед ним виявилися даремними. Свідок, якому паланковий полковник обіцяв зберегти, сам затягнув собі шворку на шиї в тісній келії батуринського острогу. А свідчень, які давав напередодні, ніхто не спромігся записати – писарі чекали на гетьмана.

Перехрестившись та важко зітхнувши, надумав Матвій бити із великої гармати, виводячи власною рукою на папері: «Вельмиповажний гетьмане наш, Іване Самойловичу, голошу до твого відома про беззаконня, яке чинить кошовий Війська Запорізького-низового Іван Сірко. Як полковнику Самарської паланки, наказує мені нещадно дуби, сосни, клени й ясени у Самарській Товщі вирубувати. А ліс сей віддавна обороняє гетьманські землі від кочівників лютих, що з Дикого поля приходять. Деревину вирізану кошовий наказує до Коша везти, буцімто на побудову укріплень, а в дійсності доправляє на свої зимівники, або продає усім охочим. Дуби та сосни наказує вивозити кіньми Полтавського полку, тобою, гетьмане, мені на відпас відданих. Коней, присланих на відгодівлю із Коша, до роботи брати забороняє. А як війна якась розпочнеться, на чому гетьманські козаки гарцювати будуть? А ще не можу не упом'янути, що тебе, гетьмане, Сірко обзиває поповичем недолугим, каже, що ти ніколи не зрівняєшся в кебеті не те, що з Дорошенком, а навіть із Суховієм, який у Коші усього лиш писарем був. Не відаю, за що на тебе кошовий отаман зуб має, але повсякчас підбурює запорожців тобі не коритися та до Дорошенка горнутися. Відданий тобі тілом і душею Матвій Житняк, полковник Самарської паланки».

Чи приносило Матвію задоволення все те, чим він так дотошно займався останнім часом? Житняк, запитай його про це, відповив би: «ні». Але на війні, а саме так паланковий полковник трактував свої взаємини з кошовим отаманом, всі засоби допустимі, а переможців не судять.