Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

У страстний тиждень, який припав на середину квітня, коли отець Онуфрій закінчував відпускати гріхи та причащати найзакореніліших грішників, до Коша добралися Мар'янині брати. Розшукавши Павла, оповіли йому невтішну новину. Свищивітер аж на лиці змінився й вигукнув спересердя:

– Де ж ви раніше були? Слід не тільки затоптався, але й травою поріс до цього часу.

Брати знічено оповідали про те, як через знайомих чумаків намагалися довідатися, що ж то за орда налетіла на Суху Балку, про те, як збирали гроші на викуп, аж поки Максим не зізнався:

– Не вірять вони, що Мар'яна жива. Тітчина хата згоріла дотла, як і увесь хутір, а в попелищі ми знайшли тільки обгорілі кістки – не здалися господарі на милість ворогам... Розклали ми ці рештки в чотири домовини – за кількістю черепів, та й поховали по-християнськи.

– Усе сходиться, – не дивлячись ні на брата, ні на запорожця, якого колись добряче одчехвостив, мовив Роман. – Тітка Степанида з дядьком Лавріном, Катря та Мар'яна. Усі, хто в хаті був.

Ще два брати, схоже, думали так само.

– Та нічого не сходиться! – спалахнув Максим. – Коли ми привезли Мар'яну до тітки, ти тоді так поспішав до Верблян, що Мотрі не зауважив. П'ятеро їх у хаті було. Хтось уцілів. І каже мені серце, що то була наша Мар'яна. А вони, – кивнув на знічених родичів, – та батько – Томи-невіруючі, уже й на сорокоусти за упокій душі гроші давали, жалобу проголошували, поминальний обід для тарців та калік влаштовували. Уже й Мар'янину скриню розпатрошити готові були, сорочки, рушники та хустки сиротам пороздавати хотіли, але я не дозволив. Упав на скриню згори й кричав: «Хоч ріжте, хоч бийте мене, не дозволю торкатися Мар'яниного віна. Як в очі сестрі дивитися будете, коли додому повернеться?!»

– Ти ще про різдвяник не забудь сказати, – під'юджував брата Роман.

– І скажу. Плекала Мар'яна той вазонок у світлиці, казала: «Поки я живу – він ніколи не зачахне, якщо поливати його вчасно». Сестри нема вдома вже три місяці, а він так квітне рясно, як ніколи раніше.

Брати співчутливо погладали на Максима й ніби перепрошували Павла, що їхній родич такі нісенітниці верзе. А наймолодший брат провадив своєї:

– Жива наша сестра, я впевнений, тільки сліду її нема. Поїхали, кажу, на Січ, тільки запорожці зможуть допомогти нам Мар'яну відшукати. Так ні, зволікали, затягували. Навіть до відьми якоїсь з сестриною натільною сорочкою їздили, щоб почути те, що я од початку їм товкмачу: «Серед мертвих її нема». Тільки півня та кошик яєць задарма стратили.

Свищивітер, слухаючи ці звинувачення, докори та виправдання, готовий був повбивати малодухів, які так довго зволікали. Бо як же тепер той слід шукати?

За хвилю про біду, яка спіткала верблянських стельмащуків, знали й Панас, Устим та Ханас. Ще більше їм було шкода засмученого побратима.

– Ханасе, як гадаєш, можна дізнатися, що за орда Суху Балку не оминула? – поцікавився Устим.

– Спробувати можна... Але, кажуть, в ту ніч із яничарами було сорок тисяч татар. Усі знатні роди дали хану своїх найкращих воїнів. А хто й куди з Чортомлика тікав – дізнатися важко буде.

– Але надія є? – зболеним голосом простогнав Павло. – Пастухів попитати можна?

– Пастухи, яких ми зустрічаємо в роз'їздах, мало чим зарадять, їхнє діло – худобу гледіти. Попита звісно, можна, але...

– Але що? – втрутився у розмову Панас.

– Часу багато на те піде, поки пастухи з однієї орди своїх сусідів розпитають, а ті – третіх... На Суху Балку могли й ногайці налетіти, і буджацькі татари, і якийсь чамбул з-під Середніх гір... Голку в копиці сіна відшукати легше буде, аніж потрібний слід.

Запала мовчанка. Стельмащуки гадали, що запорожці одразу зарадять цій біді, а не все так просто. А Павло та його приятелі роздумували, що робити далі. Усе Дике поле оком не окинеш, до кожного шатра не заглянеш. Свищивітер із власного досвіду знав, як нелегко відшукати полонянку, котру вирвали з рідної землі. У пошуках сестри цілий Крим минулого літа об'їздили, та все дарма...

Мовчанку, яка зависла над засмученим товариством, перервав Хасан:

– Павле, я от собі гадаю, може Семен знає, хто то був?

– Семен? Звідки? Він тоді Кіш порятував, вчасно усіх розбудивши.

– Та й у придонських степах його не було, а вказав же, що Кривогуб робив, увігнавши ножа мені поміж груди...

Ніхто, окрім Павла, не розумів, до чого хилить Хасан, а Свищивітер почав здогадуватися:

– Але Гаврило каже, що тоді він дивився на все твоїми очима...

– А зараз, може, своїми погляне... Чи якогось птаха підв'яже. До Сухої Балки далеко? – перепитав татарчук у гостей, які знічено переминалися з ноги на ногу.

– За дві доби, якщо чвалом гнати, добратися можна... Трохи довше буде, якщо коней не гнати, – озвався максим, найбалакучіший з-поміж братів.

Решта стельмащуків кивнули на знак згоди. Вони ще не розуміли, до чого тут Суха Балка, в якій жодної хати цілої не зосталося, і де лиш здичавілі пси на людей кидаються. Але, схоже, запорожці далебі щось більше знають.

– Перепочиньте з дороги, – мовив до Мар'яниних братів Павло. – Панасе, Устиме, проведіть гостей у курінь та попросіть кухаря, щоб дав чимось підживитися. І про коней їхніх не забудьте. А я з Хасаном спробую те шило впіймати, яке хтозна де вештається.

– Чи в бур'янах лежить і в небо дивиться, – додав татарчук, – або знову з тим своїм золотим конем носиться.

– Не понесло ж його до Ненаситця саме тоді, коли його треба? – додав Устим. – Невже в Сірка для нього роботи нема, що всілякими дурницями голову собі забиває...

– Міг і з Гаврилом у степ за травами податися. – Докинув Панас.

– Дай Бог, що Сірко нині задав йому стільки роботи, щоб і носа з отаманського куреня не показував, – висловив сподівання Павло.

Та знайти Семена виявилося не так уже й легко. В отаманському курені його не було, до Гаврила не заходив, дід Нечуйвітер його не бачив, до школи не навідувався. Вартові при брамі в один голос запевняли, що Шевчик з Коша повз них не проходив, але Павло знав, що молодший брат умів уже, мов кішка, скрадатися та, при потребі, ману напускати. Міг і через якусь прогалину в частоколі за Кіш чкурнути – і тоді шукай вітру в полі...

Єдиним місцем, куди ще не заглядали Павло з Хасаном, були конюшні. Мали надію, що саме там Семен і ошивається.

Конюхи, яких там перестріли, були злі, втомлені й малослівні – одна з кобил, привівши на світ лоша, звечора околіла:

– Та дайте нам спокій із своїм Шевчиком. Може й був тут, коли ми стерво за Кіш витягували, ледь руки не пообривали – підсобити ніхто не захотів. Тепер ще з лошам бабратися... І кобилу закопувати.

– Ходімо, – потягнув Павла за руав Хасан, – він тільки там може бути.

– Де?

– Біля лошиці мертвої.

– Тіпун тобі на язик. Нащо йому та падаль здалася?

– Йому – ні. А крукам – так.

Збагнувши, про що йде мова, Свищивітер подався за Хасаном. Заклопотані конюхи одразу про них забули.

Ще здалеку запорожці зауважили численних круків, які кружляли в небі. Чимало птаства ходило по землі довкола кінського крупа. Шевчик, як і припускав татарчук, затуливши носа, лежав на землі й дивився за птахами. Проте запах зіпсутого м'яса дразнив його настільки, що ніяк не вдавалося зріднитися з душею бодай котрогось із птахів та поглянути на землю його очима.

– Семене, братику, виручай! Тільки ти можеш біді зарадити й сказати, чи жива моя Мар'яна, – кинувся до молодшого брата старший.

Шевчик, вислухавши Павлове прохання, спочатку став віднікуватися. Не тому, що не хотів допомогти, а через засторогу Сірка та обіцянку, яку дав кошовому. Отаман суворо заборонив йому заглядати в книгу буття. Але коли брат упав перед ним на коліна, Семену стало ніяково:

– Павле, чим я можу допомогти? Звідкіля мені знати, що коїлося у Сухій балці, адже я з тобою в Коші був.

– Хасан каже, що ти можеш усе побачити, коли опинишся на місці пригоди.

Татарчук кивнув на знак згоди, ні на мить не сумніваючись у силі Семена.

– Спробувати, воно, звісно, можна... Але Сірко заборонив мені таким займатися. Та й дід Гаврило каже, що заслабкий я ще для таких видінь. Дістанеться мені од них, коли довідаються. Сваритимуть і скажуть, що слова тримати не вмію... Та й кошовий розсердиться, що служби своєї не несу й даремно його хліб їм. До тої Сухої Балки, певно, шлях не близький. Повз кошового не промайне, що мене нема на місці/

– Та про це ніхто не дізнається. Ми поїдемо, як завжди, пантрувати степ. Упросимо кошового, щоб відпустив тебе з нами. А перед тим і води наносимо, і курінь до ладу доведемо. Що йому ще од тебе треба? У дорозі до нас приєднаються Мар'янині брати, котрі й приведуть нас до Сухої Балки. А там уже як вийде... – вмовляв Шевчика Свищивітер.

Семену й самому закортіло випробувати своє уміння. Чи далеко він просунувся у здатності завмирати? Чи буде там те світло, яке провадило його минулого разу?

– Добре, але обставте все так, щоб ніхто не здогадався. А я в Сірка сам відпроситися спробую. Тільки швидко нам з усім упоратися треба, я на Великдень у Коші хочу бути – мені Підіпригора обіцяв дати з гармати стрельнути, і не з якої-будь, а з самої Марусини.

– Братику, повік вдячним тобі буду... Якщо допоможеш повернути Мар'яну живою – першого сина Семеном назву, а тебе за хрещеного батька покличу... І назад тебе швидко доправимо, ще в суботу в Коші будеш.

– Ти ж її ще навіть не сватав, – посміхнувся юний характерник. – А коли донька першою народиться, теж Семеном назвеш?