Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Великий візир Фазил Ахмед-паша постійно дякував Аллаху в молитвах за те, що дарував йому можливість жити в часи правління далеко не наймудрішого халіфа. Так, Мухаммед IV був ставним і привабливим чоловіком, але великим розумом не відзначався. Можливо, далося взнаки те, що у віці кількох місяців він сильно вдарився головою, коли розлючений Ібрагім I вихопив дитинча з рук матері і кинув його у фонтан. Можливо, надмірна жіноча опіка не пішла йому на користь...

В умінні триматися в сідлі, рубати шаблею з двох рук, стріляти з пістоля та кидати дротик володарю й справді не було рівних серед усіх візирів, але від правителя величезної держави вимагалося зовсім інших умінь.

На засідання Дивану султан з'являвся вкрай неохоче й відверто позіхав, слухаючи доповіді міністрів. Не розуміючи, про що йде мова, ні зтого, ні з сього міг зірватися з місця і в супроводі вірних йому охоронців повернутися до улюблених занять...

Але поки падишах розважався за межами столиці, великий візир та молодші міністри за відсутності халіфа дбали не тільки про справи державні, а й про свій добробут, набиваючи власні кишені з державної казни. Усі вони не боялися можливого покарання – ще батько Ахмеда, Мехмед-паша, приймаючи провід над урядом, виторгував для себе та молодших радників особливий статус. Відтоді візирі не підпадали під вимоги закону...

На їхнє ж щастя, у Мухаммеда ІV була ще одна пристрасть, за якою він не бачив цих крадіжок та зловживань. Перебуваючи довший час під впливом бабусі та матері, султан мав великі сентименти до жіночої частини палацу. Поки Мехмед-паша не зайняв малолітнього очільника держави чоловічими захопленнями, халіф днював і ночував у гаремі. Там він бавився зі своєю ровесницею Еметуллах – красивою дівчинкою, яку після захоплення Криту в подврунок султану прислав Хусейн-паша. Полонянка настільки припала до душі бабусі Мухаммеда, що вона назвала її Гюльнуш. Коли старшу валіде-султан спровадили з цього світу, Хатідже Турхан не зненавиділа улюбленицю Кесем-султан, а теж прихильно ставилася до подружки сина. Дарувала їй коштовні подарунки, вивищувала над іншими одалісками.

Навіть захопившись полюванням та кінськими перегонами, молодий султан повністю не вийшов з-під опіки матері. Хатідже Турхан зі своїм почетом часто супроводжувала сина при його розвагах, легко покидаючи пишний палац Топкапи. Через це вирвати молодого падишаха з жіночого світу Мехмед-паші не вдалося.

Коли ж Мухаммед ІV із довгов'язого підлітка виріс у молодого й привабливого чоловіка, то став справжнім жеребцем. Його здоров'я вистачало й на те, щоб після виснажливих перегонів по лісах, хащах та пригірках гарцювати ще й у гаремі. І Еметуллах Гюльнуш була далеко не єдиною, хто проводив ночі на ложі з очільником Найвищої Османської держави. Афіфе, Гюльнар, Гюнеш, Гюльназ, Ресмо, Джиханшах, Дюрріє, Невруз змагалися між собою за прихильність султана. А скільки було таких, імена яких і не згадати – з'являлися на одну ніч в опочивальні халіфа, а далі губилися поміж тих, котрі чекали своєї черги. Ось тут на передній план і вийшла подруга дитинства. Народивши султану двох синів – Мустафу й Ахмеда, Гюльнуш стала фавориткою Мухаммеда IV серед усіх його дружин та одалісок.

Народження синів падишаха назавжди запам'ятається мешканцям Найвищої Османської держави, адже двічі поспіль не тільки в столиці, а й у найвіддаленіших кутках імперії з волі халіфа влаштовувалися пишні свята, які тривали сім днів і сім ночей поспіль.

Мухаммед IV хвалився перед усіма, що обидва його сини народилися не на м'яких перинах, а в мисливських будинках, поблизу яких в очікуванні появи на світ своєї кровинки він насолоджувався улюбленим заняттям.

Гюльнуш, справді, не сиділа в палаці Топкапи, а супроводжувала халіфа навіть у військових походах, коли султану закортіло знати, як виглядає війна з Габсбургами чи з Річчю Посполитою в шатрі на полі бою. Разом із падишахом мати його синів побувала й на Балканах, і у Трансильванії, і під Кам'янцем-Подільським...

Такі візити султанової фаворитки знаменувалися для великого візира страшним головним болем. Адже Гюльнуш супроводжували не тільки її рабині та прислужниці, а й сестри Мухаммеда – Гевхерхан і Бейхан зі своїми почетами. Ахмед-паші доводилося пильнувати, аби місце, на якому встановлювали гаремні шатра, було безпечним і невразливим од ворожих ядр та куль, виділяти посилену охорону, вислуховувати скарги на те, що в Гюльнуш шатро гарніше (гірше), ніж у султанових сестер. Коли, натішивши Мухаммеда своєю присутністю, його родички сідали в кочі й забиралися геть, великий візир прикидався хворим, а насправді – безпробудно пиячив.

Пригадавши сердечні справи халіфа, Ахмед-паша скрутно зітхнув і потягнувся до пляшки з вином. Хоч яким далеким був Мухаммед IV від справ державних, великий візир не знав, як подати султану звістку про розгром яничарських орт на Січі. Глузливої відповіді гяурів на листа сонцесяйного він так і не доніс до вух падишаха, заховавши це послання поміж податкові звіти. Але як приховати втрати стількох орт і як оповісти Мухаммеду, що виправа, яка мала переламати стан справ у всій Європі, закінчилася невдачею? А затівав її не хто інший, як сам великий візир.

А, може, попросити стати вісником сумних новин Еметуллах Гюльнуш? Після народження другого сина вона трохи розповніла й перестала цікавити халіфа. Та місце на ложі в опочивальні халіфа пустувати не могло – його зайняла Гюльбеяз, котра, народивши султанові дочку, навпаки, розквітла й погарнішала. Поки гаремом опікувалася валіде-султан – Гюльнуш змушена була миритися з такою долею. Але коли Хатідже Турхан занедужала й злягла – підступна хасекі показала свої кігті. Вона тінню ходила за замріяною і щасливою Гюльбеяз і таки дочекалася слушної нагоди. Підстерігши суперницю на високій скелі - нова пасія Мухаммеда ІV милувалася заходом сонця над морем – і зіштовхнула її в провалля. Ніхто, звісно, того не бачив – усе виглядало, як нещасний випадок, але вуха були у всіх. Однак, якщо хочеш жити в палаці султана і не потрапити в мішок зі зміями, чи бути бути першим міністром Дивану – слід тримати язик за зубами. І тим більше, з дружинами халіфа ворогувати не слід... Мухаммед IV перейнявся втратою своєї хасекі, але знайшов розраду в обіймах Гюльнуш. Халіф не став перечити, коли уродженка Криту підмела під себе увесь гарем, прибравши з очей подалі тих одалісок, які могли кинути їй виклик і сподобатися султану.

До вух Ахмед-паші долітали чутки, що разом із головним євнухом Юсуфом та кетхюдою Османом Еметуллах Гюльнуш затіває змову проти батька своїх синів, але великий візир не переймався цим. Із Юсуфом він ладив давно, а коли Мухаммеда IV й задумають задушити у якомусь кутку палацу чи вб'ють під час полювання – перший міністр своєї посади не втратить. Сини Гюльнуш ще занадто малі, аби ним повелівати, а при дітваку-султані усім візирам житиметься добре, якщо приятелювати з його матір'ю. Тому Ахмед-паша не перчив, коли найголовніша дружина халіфа надумала стати найбільшою благодійницею для всіх мешканців Найвищої Османської держави. Перший міністр Дивану, шкрябаючи по дну напівпорожньої казни, виділяв кошти на будівництво мостів, фонтанів, мечетей і мінаретів, на облагородження джерел із питною водою, якими обіцяла потішити простих смертних Еметуллах Гюльнуш. А коли державних коштів не вистачало, великий візир великодушно офірував свої. Хасекі султана була за це йому щиро вдячна... Може, тепер замовить слово перед падишахом і пояснить володарю, що яничарам біля Чортомлика Шайтан розум засліпив?

Чи ліпше попросити Вані-ефенді, до якого прихильно ставився падишах, пояснити султану, що в загибелі яничарів нема вини очільника Дивану? Останнім часом ці двоє так зійшлися в поглядах, що халіф забував про мисливство й гарем і брався за перо, аби скласти вірша. Хто-хто, а курдський проповідник Мехмед ібн Бістан добре мав би пам'ятати, що без допомоги Ахмед-паші не забрався би так високо...

Окрім того, як виправдатися перед Мухаммедом IV, бентежило великого візира й те, що ага бекташи Юльмаз, який очолював орти в цій невдалій виправі до гнізда впертих і непоступливих гяурів, з Криму подався не до Стамбула, а в засушливі піски до Іскандер-паші. Відтак Ахмед-паша й уявити не міг, як його кровний ворог оберне цю невдачу супроти очільника Дивану... Великий візир добре знав, що якби Іскандер-паші закортіло змінити правителя у Найвищій Османській державі, вишколені горлорізи без племені й роду без вагань стали би на його бік. Тим більше, що Велика Порта вже не раз переживала такі зміни – яничари скидали з престолу Османа ІІ, Мустафу І, Ібрагіма І. Батько Ахмеда, великий візир Мехмед-паша, лежачи на смертному одрі, повчав сина: «Тримай яничарів якнайдалі від політики, потурай та догоджай їм у всьому, бо розлючені орти – це мов вода у повінь, яку нічим не зупинити».

Послуговуючись цією порадою, Ахмед-паша закривав очі на те, як очільники орт – чорбаджи – почали займатися торгівлею та ремісництвом. Великий візир гадав, що відтепер у них буде менше вільного часу на заколоти та інтриги. Однак, розв'язавши цей мішок, годі було його назад зав'язати – приклад чорбаджи наслідували векільхарджі – заступники провадирів орт, а за ними послідували байракдари, баш-аскери і навіть ашчи. У Стамбулі й почухатися не встигли, як значна частина зовнішньої торгівлі опинилася в руках яничар. А торговці, які займалися продажем овочів, фруктів та кави, змушені були змінити напрям діяльності, або розоритися до останньої нитки. Добре, що хоча б йолдаші вдовольнялися однією лишень платнею й несли службу без будь-яких привілеїв. Але й вони останнім часом украй розлінилися, закинули муштру, а подекуди й відверто грабували мирних мешканців.

Аби тримати горлорізів в управі й при короткій нозі, Ахмед-паша переконав Раду Дивану надати яничарам різноманітні податкові, адміністративні та судові пільги. Але Іскандер-паша і цю звитягу великого візира використав собі на користь – став першим, хто за гроші записував у яничарський корпус усіх, хто того бажав і міг щедро заплатити за даровані Радою Дивану привілеї. Відтак людьми військовими стали багаті ремісники й торговці, які хтозна чи й мушкета та ятаган коли-небудь у руках тримали. Збільшення фіктивних яничарів ще дужче спорожнювало казну та зменшувало надходження податків. До того ж, утримання справжнього війська теж коштувало недешево – чотири рази на рік належало виплачувати горлорізам акче у жовтих шкіряних мішечках. І треба було пильнувати, щоб усі монети були новими, щойно викарбуваними і ненадщербленими.

Та попри всі запобігання великого візира перед яничарами, попри потурання всім їхнім примхам, вони все одно більше любили Іскандер-пашу. А той спав і бачив себе другою особою в імперії. Хтозна, що визріє в голові полководця після розмови з агабекташи Юльмазом...

Коли третя пляшка з-під вина, віддавши останню краплю, впала зі столу, Ахмед-паша відчув себе упевненіше й навіть повеселів. У нього визріла нова затія – придумати для яничарів ще якусь війну, а Іскандер-пашу ні на крок не підпускати до Стамбула... У хмільних веселощах великий візир забув про те, що так і не визначився, з чиєю ж допомогою подати султану звістку про розгром війська біля Чортомлика, і що не дописав розпочатого фірмана до Еметуллах Гюльнуш.