Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Чи змирилася Настя зі своїм становищем? Однозначно, ні. Але дівчина усвідомлювала, що зима близько, тому про втечу хіба помишляла. І гаремі її полюбили за працьовитість та врівноважений характер. Однак за цією лагідністю й покірністю приховувався живий розум – Данилова донька вивчала й запам'ятовувала розташування кімнат у палаці, входи та виходи, звички вартових. Підіймаючись на Соколину вежу, пильно вдивлялася в околиці...

А поза тим ставала невід'ємною частинкою життя гарему. При згадці про Хасана на очі дівчині набігали сльози – це ж через неї добрий і хоробрий хлопець наклав головою. По ночах він продовжував їй снитися, але завжди поставав то у якомусь мареві, то в пелені дощу, то окутаний туманом. Але навіть Терезі, яка стала для неї найближчою подругою, Данилова донька не звіряла своїх снів та переживань.

Кизляр-ага теж прихильно ставився до одаліски, яка, здавалося, не здатна чинити підступ та підлість. Не знаючи, що коїться в душі невольниці, цей підстаркуватий чолов'яга, життя якого минало в оточені фурій, бестій та хитрих лисиць, бажав щасливої долі цій вродливій одалісці, яка, схоже, зовсім не вміла вигризати свого місця під сонцем. На зустрічах із поважними гостями забивалася у куток, не намагалася привернути до себе уваги чи розпалити гостя. Натомість повз увагу кизляр-аги не промайнуло те, з якою цікавістю полонянка відвідує зібрання Диван-хана. Заховавшись від сторонніх очей, дівчина уважно слухала все, про що радився хан зі своїми підданими, якщо то лиш не були справи державної ваги – на такі обговорення не допускали нікого зі сторонніх. Насправді ж Настю цікавили не господарські справи та судові випадки, які часто були настільки ж незрозумілими й незбагненними, як шляхи Господні. На цих зібраннях обговорювалися ще й торговельні шляхи, переміщення ординських чамбулів – і дівчина намагалася все це запам'ятати, адже наміру втекти з цієї золотої клітки вона не полишала.

Звикаючи до життя у палаці хана, Настя навіть не підозрювала, яку зустріч готує для неї доля. Гора з горою не сходиться, а люди, навіть розійшовшись навік, можуть зустрітися ще не раз. Утікаючи з Хасаном, Данилова донька сподівалася, шо назавжди розпрощається з осоружним їй мурзою Алімом, але не так сталося, як гадалося.

Завершивши чергове зібрання Диван-хана, Селім-Гірей відпустив усіх своїх радників, затримавши лише перекопського мурзу. Оскільки час на втілення задуму великого візира підпирав, хан хотів напевно знати, чи впорається із таким завданням його підопічний. Беї й так висловлювали своє невдоволення тим, що треба споряджати військо супроти зими та відправляти найкращих воїнів невідомо куди. Про суть виправи знали тільки троє людей: великий візир у Стамбулі, володар Криму та невиразний і непоказний за мірками знатних кримських родин перекопський мурза.

Поспілкувавшись із провадирем війська, яке мало раз і назавжди покінчити з осиним кублом біля порогів великої ріки, хан переконався, що не помилився в своєму виборі. Розлючений мурза все ще таїв у душі рану й образу за те, що молода полонянка виставила його посміховиськом в очах більш знатних та заможніших сусідів. Бажання відімстити гяурам, які породили таку бестію, було настільки сильним, що Алім ладен був самотужки перегризти горло підступним ворогам, а тут усе складалося якомога краще – хан доручав йому провід кількома десятками тисяч вправних воїнів.

Обговоривши справи військові, Селім-Гірей змінив тон на більш лагідний і товариський:

– Успішне завершення цієї виправи сулить тобі, Аліме, велику винагороду. По-перше, твоє доблесне ім'я прозвучить у самому Стамбулі; по-друге, і я в боргу не зостанусь. Великої винагороди обіцяти не буду – казна й так не надто повна, а тут ще стільки коштів забрала підготовка війська. Зате обіцяю тобі таку нагороду, яка поставить тебе в один ряд із найвпливовішими кримськими беями.

Зауваживши, що в мурзи затремтіли ніздрі, немов у коня перед перегонами, хан обійняв ненависного йому раніше чоловіка і по-братньому прошепотів:

– Чув, у тебе сталася неприємність – велике свято і церемонію нікяху перервала втеча нареченої?

Мурза укрився червоними плямами, на тлі яких його величезні бородавки стали ще огиднішими – чого-чого, а кепкування з вуст свого володаря на таку прикру тему він не очікував. Однак Селім-гірей, здавалося, і не думав кепкувати:

– А, може, воно й до кращого, що цей нікях не відбувся, і Аллах мав щодо тебе інші наміри...

Алім ніяк не міг уторопати, до чого хилить хан. А володар, тамуючи в собі почуття сміху та огиди, продовжив лагідним тоном змальовувати для співрозмовника привабливе майбутнє:

– Після щасливого закінчення нашої таємної виправи, коли Шайтан та його вилупки назавжди кануть у небуття, матимеш змогу взяти за дружину котрусь із моїх далеких родичок. Породичатися з ханом і стати рівним серед буджацьких, ногайських та перекопських беїв – далебі краще, ніж жити в законі з якоюсь гяуркою. Успішно завершивши задум великого візира і ставши моїм далеким родичем, матимеш свій бейлик. Запровадиш собі пишний двір, матимеш свого калгу, а, може, й нуреддіна, якщо Аллах подарує тобі синів. І тоді беї з таких поважних родів, як Мансур, Сулеш, Барин, Арчин, Кипчак, Кулук, Ширин будуть змушені сприймати тебе, як рівного собі. Від кади-аскера отримаєш грамоту на запровадження суду і на власний розсуд каратимеш тих, хто провинився. Здоровий глузд у тебе є...– хан потамував посмішку, пригадвши невдале весілля.

На вустах мурзи розповзлася вдячна посмішка, а сам він схилився у низькому поклоні. Володар Криму не тільки не тримає на нього образи за діла минулі, але й готовий стати далеким родичем. Хіба можна бажати ліпшої винагороди?

– Та й навіщо відкладти все аж так далеко? Можливо, котрась із моїх родичок дивиться на нас он із того балкона. Ходімо, поглянемо, хто там ховається від чоловічих очей.

На свою біду, на балконі того дня була Настя...

Ідучи за хвилю до своїх покоїв, Селім-Гірей не міг збагнути, свідком чого він щойно був. Мурза і одаліска, ставши один навпроти одного, ніби повели невидимий двобій, у якому жодна зі сторін не хотіла поступатися. Попри величезну внутрішню напругу, на обличчях Аліма та Насті не здригнулася жодна жилка. Мурза знову вкрився червоними плямами, пожираючи полонянку поглядом, у якому хан відчув жагу дикого звіра. Одаліска, опустивши додолу очі та плечі, трималася з такою гідністю, що її стійкості позаздрив би засуджений до смертної кари.

Перелічуючи в голові справи, які йому налеало вирішити до кінця дня, Селім-Гірей постановив собі обов'язково розпитати в анабеїм та у кизляр-аги, хто і звідки ця одаліска.

Не менш приголомшеним був і мурза Алім, покидаючи резиденцію хана із двоякими почуттями. По-перше, йому лестило, що Селім-Гірей настільки довіряє своєму васалу, що ладний терпіти гнів з боку поважних беїв. По-друге, зустріч із вродливою гяуркою, яка так зухвало з ним обійшлася, зачепила якусь тонку струну в його душі. Алім не знав, чи це любов, чи ненависть, але обіцяв собі розібратися з тим пізніше. Поспішаючи до ввірених йому чамбулів, аби перевірити, чи все готове до походу, мурза твердо знав, яку нагороду попросить у хана до всього того, що Селім-Гірей йому обіцяв.

А у Насті якщо й були якісь сумнви щодо того, тікати їй, чи ні, то після зустрічі зі своїм першим поневолювачем такі повністю зникли.