Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Не всі татари тікали з-під Чортомлика в такому поспіху, як перекопський мурза Алім. Зокрема, здорового глузду не втратив сераскер Юлдаш-бей – намісник хана в одній із ногайських орд, яка вільно кочувала собі поза межами Криму. Формально визнаючи верховенство кримських ханів, Юлдаш-бей, як колись його дід та батько, почував себе вільним від будь-яких зобов'язань та прив'язаностей. У його орди не було ні аулів, ні орної землі. Це крило роду Монсурів зневажливо ставилося до своїх далеких родичів та сусідів, які з роками намагалися пустити коріння на певній території, виплекати виноградну лозу та засіяти зерно. Задобривши повесні кам'яні статуї першопредків, Юлдаш-бей вів своїх людей на північ, на безлюдні землі Дикого поля, де влітку сонце не так випалювало трави, як у причорноморських степах, і було вдосталь поживи для худоби. А пізньої осені орда поверталася під Ор-Капи, рятуючись від рясних снігів та не слухаючи претензій інших беїв, котрі стверджували, що це їхні землі.

Ведучи кочовий спосіб життя, чоловіки в зборищі Юлдаш-бея були вправними вершниками. Без утоми могли долати чималі відстані і терпляче висиджувати в засідках. Уміли нападати раптово й уникати сутичок з ворогом, який своєю чисельністю значно переважав. А ще мали гострий нюх на місця, де можна було поживитися, і вміли постояти за себе, якщо була на то потреба.

Саме через такий норов підопічних Юлдаш-бея інші ногайці намагалися не встрягати в сутички та суперечки з ними, знаючи, що на одному місці сераскер та його люди й худоба надовго не затримаються.

Відгукнувшись на заклик кримського хана посприяти військом, Юлдаш-бей відібрав тисячу досвідчених вершників, особисто перевірив їхню зброю та спорядження і, залишивши в причорноморських степах жінок, дітей, старих, пастухів, молодих та хворих, долучився до виправи. Думав не стільки вислужитися перед Селім-Гіреєм, скільки про поживу та трофеї. Юлдаш-бею вкрай не подобалася заборона Аліма не зачіпати гяурських поселень. Не вважаючи перекопського мурзу гідним очільником, сераскер усе ж стримував своїх підопічних від намірів захопити зненацька якийсь хутір чи зимівник. Юлдаш-бей боявся не гніву Аліма, а яничарів, котрі, побуркавши на початку виправи, визнали верховенство мурзи. А оскільки ці білолиці горлорізи своєю чисельністю значно переважали кількість воїнів гордого очільника свободолюбивої ногайської орди, сераскер волів триматися якнайдалі од них.

Тому, коли вцілілі рештки ханового війська хаотично тікали на південь од Чортомлика, Юлдаш-бей, загін якого майже не зазнав втрат, повів своїх воїв на північ – тепер ніхто не перешкоджав йому чинити на свій розсуд.

Сераскер знав, що зима – не найкращий посібник у такій виправі, тому не мав намірів забиратися кудись далеко. Ще влітку, випасаючи худобу на запорізьких землях за згоди Сірка, Юлдаш-бей приглянув невеличке поселення, яке корінні його мешканці називали Сухою Балкою. Ще тоді ординці гадали урвати ласий шмат, але гяури були пильними. Та й не випадало отак віроломно порушувати угоду й дратувати Шайтана. Тепер же провідник орди думав втілити у життя такий же намір, який не вдалося доконати на Чортомлику Аліму та яничарам.

У Сухій Балці, яка була невеличким хутором із десятка дворів у порослій лісом ярузі, мешкала рідна сестра матері Мар'яни-стельмащуківни – Степанида. Вона рідко навідувалася до Верблян, але завжди радо приймала родичів у себе вдома. Після смерті сестри Степанида, яка була хрещеною матір'ю Мар'яни, фактично замінила крихітці неньку. Хіба міг Микола Крутивус, обтяжений клопотами та синами, знати, як виховувати доньку? Забрав дівча додому, коли воно вже бігало й щебетало. Та й то на перших порах Мар'яна вовченям дивилася на батька й братів і поривалася втекти до тітки. Хлопчаки у своїх забавах та витівках не надто жалували сестру й не обставали за нею так, як зараз. У хаті не завжди було напалено й наварено, і брати не поспішали ділитися з сестрою ні чоботами, ні шматком перепічки.

Зовсім інакше було в тітки Степаниди, доньки якої – Катря й Мотря, старші за Мар'яну на шість і вісім років, ладні були зірку з неба дістати для малої лялечки і годили їй у всьому. І навіть коли стельмащуківна виросла, розквітла й стала господинею у батьківському домі, в Сухій Балці їй завжди були раді.

Тому, наготувавши для батька й братів страв на Святвечір й решту свят, норовиста дівчина надумала провідати тітку. Микола Крутивус, розуміючи, наскільки важко доньці поратися по господарству та гледіти п'ятьох дорослих чоловіків, був не проти, аби Мар'яна трохи розвіялася. Роботи біля возів у зимову пору було небагато, то ж догляд худоби міг взяти на себе.

Відпускаючи доньку на гостину, Микола мав ще одне сподівання – в Сухій Балці, по-сусідству з двором Степаниди та Лавріна, мешкав Гнат – ровесник доньки, з яким вона бавилася, живучи в тітки. Згодом, навідуючи родичів, стельмах бачив, з яким захопленням розглядає дівчину її давній приятель. Степанида оповідала, як парубок сохне за Мар'яною, але донька переводила все в жарт. Крутивус не бажав нічого злого незнайомому йому запорожцеві Павлові, але батьківському серцю було б спокійніше, якби дочка вийшла заміж за гната. Тому й наказав синам відвезти сестру до тітки.

Роман та Максим, запрягши пару коней у нові сани, швидко доправили закутану, немов капустина, сестру на віддалений хутір, але самі гостювати не залишилися – мали намір до вечора вернутися до Верблян. Брати заздалегідь домовилися з Мар'яною, що заберуть її додому перед Новим роком. Отже, майже на тиждень дівчина могла забути про корів і порання біля печі.

Тітка зустріла похресницю з розпістертими обіймами. Розцілувавшись з дорогою гостею і відзначивши, якою гарною та стала, Степанида з порога поцікавилася:

– І що, Мар'яно, скільки гарбузів ти цієї осені роздала?

– Та хто ж їх рахував, – зареготала стельмащуківна, обіймаючись із Катрею та Мотрею.

Старша з двоюрідних сестер була при надії – влітку родина гуляла на її весіллі. Тоді Мар'яна провела в Сухій Балці майже два тижні.

– На воза, мабуть, не помістилися б, – заздрісно докинула молодша, яку пообіцяв посватати один із верблянських парубків, але десь запропастився, пішовши з чумаками.

– Не переживай, Катрусю, тобі їх навесні садити не доведеться. Вернеться Василь і позове під вінець. Тільки не забудь мене за дружку взяти... А я, мамусю, знову візьму у вас насіння отих бокатих з плямками – гарно зародили, та всі роздала.

– І довго ти, Мар'яно, ще викаблучуватимешся? Свати можуть і забути дорогу у ваш двір, – усміхнулася хрещена.

– Не забудуть! Наразі таку стежку протоптали, що вози на ній розминутися можуть.

– І що, ніхто не припав тобі до душі? – поцікавилася Катря.

– Та все якась тарань суха приходила, чехонь і плотвиця, а я осетра впіймати хочу, – засміялася гостя.

– Де ж того осетра взяти? Он Гнат за тобою розпитував. Він хоч і не осетр, але й не карась якийсь, – почала намацувати грунт Степанида, але бабські теревені перервав Лаврін, господар дому:

– Ви ще довго ляси точити будете? Напросила гостей півсела, а на столі кисляк учорашній.

– Ой, справді, скоро люди на святки прийдуть, – спохватилася господиня. – Мар'яно, допоможеш? Бо з Мотрі помочі, як із цапа молока – і за холодну воду не береться.

– Що поробиш, мамуню, коли доброго чоловіка маю – береже мене й не дає працювати, щоб первістку не нашкодити.

– Понапридумували казна-що, – обурювалася Степанида. – Я коли з тобою ходила, якраз сю хату зводили. То і глину на рівні з усіма місила, і долівку мастила...

Мар'яна приїхала до тітки в гості в день її іменин і не знала, що її хресну прийдуть вітати майже всі мешканці Сухої Балки. І хоча Степанида давно готувалася зустріти колядників, пара працьовитих рук похресниці не була зайвою.

Однак, як з'ясувалося згодом, дядько Лаврін дарма хвилювався: в господі було і наварено, і напечено стільки, що одній родині вистачило б до весни. Колядники теж приходили не з порожніми руками – то ж невдовзі хату опанував веселий гумор і задушевні розмови. Чарка, яка обійшла довкола столу, зняла зайву скованість і розв'язала язики.

Мар'яна за святковим столом опинилася поряд із Гнатом, який від Мотриного весілля ще дужче змарнів та почорнів. Степанида казала, що сусідського парубка так з'їдає нерозділене кохання до її похресниці, але стельмащуківна не була в тому певна.

Але в святковому гаморі, коли гості, нахвалюючи господиню, змітали зі столу все, чим хата багата, молодик не торкнувся жодної страви, а лишень поїдав очима свою пасію. Стельмащуківні аж недобре стало од таких поглядів – очі Гната були недобрими та колючими, і в них зовсім не було того тепла, що у поглядах Павла.

Підвівшись, дівчина вийшла зі світлиці у сіни, де дихалося легше. Однак не встигла вдихнути на повні груди прохолодного повітря, як за нею приперся Гнат:

– Кажуть, Мар'яно, що ти цієї осені чимало гарбузів роздала.

– А коли й роздала, то що? Сама ж їх ростила та доглядала.

– А якби я зі сватами прийшов?

– То й для тебе гарбуз знайшовся би.

– Мар'яно, але ж я так давно тебе знаю...

– Гнате, те, що ми разом, будучи дітьми, бабки з болта ліпили та медом диких бджіл ласували, ріднею нас не робить.

– Але ж у нас так багато спільного позаду.

– А я вперед звикла дивитися. Назад тільки злодії оглядаються... Гнате, ти славний і добрий парубок, але не лежить моє серце до тебе.

– Не вийдеш за мене?

– Ні, навіть не сподівайся.

– То нехай тебе чорти вхоплять! Нехай татари украдуть! Щоб ти спіткала стільки безсонних ночей, скільки на мою долю випало... Щоб ти щастя людського не знала, – викрикуючи все нові й нові прокльони, бідолашний парубок, забувши про кожуха й шапку, вибіг у морозну ніч.

У Мар'яни ж лице покрилося рум'янцем, а по спині забігали мурашки – стільки лихих слів у свій бік вона ще не чула.

А до Сухої Балки тим часом тихенько скрадалися татари. До хутора можна було потрапити через вузьку горловину й крутий узвіз, який закінчувався міцними воротами й частоколом. Тутешні мешканці справно несли варту у будь-яку пору року, і навіть цього вечора у вартівні тупцював вартовий, щулячись од холоду та очікуючи на зміну.

Однак Юлдаш-бей і гадки не мав пертися напролом. Якщо влітку густі та колючі чагарники робили вибалок неприступним з усіх сторін, то взимку їх накрили снігові замети. Спішившись, люди сераскера залишили коней у степу й підкралися до хутора згори. Далі, немов малі діти, скотилися з пагорба просто позаду хат. І намарно здіймали ґвалт собаки – майже всі мешканці Сухої Балки зібралися на гостину в Степаниди й не чули наближення біди. Вартовий при брамі цей гавкіт добре чув, але на сполох не вдарив – його завдання полягало в тому, щоб узвіз стерегти...

Своєю чисельністю ординці значно переважали заскочених зненацька хуторян, тож без особливого труду оточили двір Лавріна й Степаниди та розпочали свої лови.

Почувши, що татари під вікнами, гості кинулися з хати до своїх осель – і ставали легкою здобиччю. Лаврін із сім'єю, Мар'яна та двійко найближчих сусідів спробували чинити спротив, підперши двері в сінях діжкою із водою, але нападники підпалили стріху. Виштовхавши за двері дочок і Мар'яну, господарі й батьки Гната вирішили згоріти живцем, а не датися в руки ординцям.

За усім, що діялося в Сухій Балці, у спалах заграви мовчки й без жодного поруху спостерігали двоє людей. Юлдаш-бей, повагом спустившись до середини пагорба (не личило ж поважному сераскеру котитися по снігу разом з усіма), задоволено посміхався і дякував Аллаху. А ображений у своїх найщиріших почуттях Гнат, заховавшись за скиртою гною, кусав із розпуки руку, розуміючи, що нічим не зарадить. Парубок молив Бога втрутитися в справи земні, але Всевишній не відкликався.

Натомість задоволені татари в'язали ясир, вимітали з безлюдних хат усе цінне, вантажили чуже добро на сани, які були в кожному дворі; виводили коней зі стаєнь і різали іншу худобу.

Мар'яна із зв'язаними за спиною руками з жахом споглядала на хату хрещеної, яка стала могилою для своїх господарів. Вогонь здіймався у вечірній млі аж до неба, і десь із клубами диму туди ж полинули душі чотирьох хуторян.

Довершивши свій розбійний набіг, задоволені ногайці погнали бранців вгору узвозом, а за якусь хвилю туди ж посунули нагромаджені різним добром сани...

Коли через п'ять днів до Сухої Балки за сестрою приїхали Роман та Максим, то застали лише попелище, переляканих котів і напівбожевільного Гната, який порпався у ще теплому попелі від сусідської хати, повторюючи одне й те ж: «То я біду накликав... Пропала моя Мар'яна».

І як не старалися брати, добитися чогось путнього від єдиного уцілого мешканця хутора було годі.