Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

У резиденції великого візира, розташованій навпроти палацу султана, ранкове пожвавлення розпочалося доволі пізно. Навіть слуги не поспішали братися до повсякденної роботи, яка потребувала галасу, і ходили навшпиньки. Засиджуючись допізна над важливими паперами, сувоями й манускриптами та проганяючи надокучливий сон ковтками прохолодного вина, Ахмед-паша наступного ранку прокидався далеко не з сонцем. А Пашакапаси – величні ворота до резиденції першого міністра, взагалі, відчиняли тоді, коли більшість торговців на численних стамбульських базарах уже розпродали свій крам.

Спровадивши Іскандер-пашу зі столиці, великий візир нікуди не квапився. Відносини з Венецією, Австрією, Річчю Посполитою та Московією перейшли у стадію хиткого миру, коли всі сторони перепочивали від кровопролитних битв, задовільнившись тим, що вдалося погодити шляхом перемовин. Тож, протерши підпухлі очі та накинувши на плечі улюблений халат, Ахмед-паша кожного ранку почував себе повновладним володарем Найвищої Османської держави. Халіфа він не вважав собі за рівного насамперед за розумовими здібностями. До того ж, Мухаммед IV не мав такого життєвого досвіду, як його перший міністр. Вихований матір'ю Хатідже Турхан, падишах був манірним і невпевненим у собі молодиком. Якби не Мехмед-паша, який взяв малолітнього султана під свою опіку, нинішній сонцесяйний так і не вийшов би з-під впливу жіночого султанату. Батько Ахмед-паші, обійнявши посаду великого візира, забрав малолітнього султана з жіночих покоїв і пристрастив його до зброї та коней. Відтак полювання та кінські перегони стали для Мухаммеда найважливішим заняттям у повсякденному житті, а всі справи державні юний володар перекинув на великих візирів. Спочатку на Мехмеда, а згодом – на Ахмеда з роду Кепрюлю.

Позираючи на величезне місто з вікон свого палацу, ерший міністр шкодував, що не може його перебудувати повністю на свій лад. Навіть заміна церков на мечеті не прибрала зі Стамбула грецького колориту. Столиця Візантії дісталася османам як військовий трофей, і годі змінити це місто аж до основ.

Правда, ці основи досить часто підгризав вогонь, і ширилися чутки, що то яничари навмисно підпалюють старі дерев'яні будівлі та колишні церкви, аби на їхньому місці побудувати нові мечеті та мінарети з каменю. Але то були лише плітки та домисли тих, хто втратив майно чи залишився без даху над головою. Пожежі знищили навіть частину палацових споруд у Топкапи, і жоден візир з Дивану не був зацікавленим у тому, аби горіли ремісничі майстерні, торгові ряди, склади й комори, з яких поповнювалася державна казна.

Ахмед-паша погладив вуса, хвацько закрутивши їх догори, й подумав, що будь його воля – він зробив би це місто іншим, перебудував би так, як зробив це з Іракліоном. Двадцять років поспіль ця венеціанська фортеця на Криті залишалася міцним горішком, якого не міг розкусити жоден турецький головнокомандувач, і тільки йому, Ахмед-паші, вдалося підкорити неприступне місто. Дехто з недругів великого візира не бачив у цьому його особливих заслуг – у дорозі на Крит Ахмед-паша втопив чимало галер разом із яничарами, а французи, які мали прийти на допомогу захисникам міста, не поквапилися. Але так могли говорити лишень вороги та заздрісники.

Підкоривши Іракліон, великий візир довів, що він не лише син успішного батька. Невдовзі острів повернувся до звичногтя, але під турецьким протекторатом, а виробництво оливкової олії та вина сягнуло небувалих обсягів. Ахмед-паша переконався, що критські вина мають свій особливий присмак, перепробувавши більшість із них.

Облизавши вуста на спогад про ці частування, великий візир пригадав, як підіймав Іракліон з руїн. Це він наполіг на тому, щоб церкву Святого Франциска перебудували у вигляді мечеті, яку назвали в честь халіфа. І палац, у якому мешкали венеціанські дожі, перебудували на османський лад. По всьому острову перший міністр Найвищої Османської держави наказав скидати з церков дзвони й зводити мінарети. Для військових, яким у відплату за ратні звитяги й пролиту кров, роздавали землю та майно, важливо було відчувати спорідненість із місцем проживання, а мечеті найкраще формували мусульманський дух.

Роки, проведені в медресі, не були даремними. Вивчення Корану та інших релігійних текстів настільки захопило Ахмед-пашу, що, навіть перервавши навчання, він продовжив посилювати впливи на суспільство богослов'ям.

В Ерзурумі доля звела Ахмед-пашу з великим проповідником Мехмедом ібн Бістаном, якого в релігійному світі знали як Вані-ефенді. Після смерті Вардануш цей святий чоловік був єдиним, кого хотів бачити прибитий утратою молодий правитель. Він і повернув йому радість до життя.

Ахмед-паша дуже засмутився, довідавшись, що Вані-ефенді не поїде з ним до Дамаска, а залишиться у холодній північній провінції. О, як не вистачало йому духовного наставника в Сирії, де, здавалося, усе в руках Іскандер-паші... Але, ставши першим міністром султана, великий візир не забув про свого порадника й приятеля. Вані-ефенді переїхав до Стамбула і став радником з релігійних справ в очільника Дивану. Великий візир посприяв тому, аби його наставник став проповідником у мечеті Турхан Султан...

У багатьох справах вони були однодумцями, чимало реформ провели, але в одному їхні уподобання розходилися: Вані-ефенді люто ненавидів пиятику у всіх її проявах, а Ахмед-паша любив це відчуття, коли живильна волога теплими струменями розтікалася тілом, сприяючи припливу думок. Проте великий візир не перечив, коли проповідник намовив султана видати імперський указ про заборону таверн у Стамбулі й околицях та жорстоке покарання для торговців винами. Свій запас Ахмед-паша створив давно, то що йому до страждань інших?

Почуваючи себе повновладним володарем імперії, великий візир тамував образу, що Мухаммед IV, а не він, Фазил Ахмед-паша, мешкає в палаці султана й носить титул халіфа. Посівши престол у семирічному віці, султан змалечку звик до того, шо Найвищою Османською державою править його мати Турхан Хатідже та великий візир Мехмед-паша. За мисливськими розвагами, кінськими перегонами та набігами у гарем Мухаммед і не зауважив, як уся влада зосередилася в руках Ахмед-паші. Та не надто радів цьому великий візир – яничари, вимагаючи платні та нагород, горою стояли за Іскандер-пашу, тож, від біди подалі, доводилося відсилати їх на війну. Хоч і манірний, але запальний та енергійний молодий султан радо погоджувався на війни з Римом, Венецією, Австрією, Річчю Посполитою, Московією, аби розширити володіння османів. Але в перебіг цих війн халіф не втручався, тікаючи зі столиці у ліси, де так багато дичини для вправного мисливця. На ратному полі Мухаммед IV з'являвся лише тоді, коли полководці доповідали йому про взяття неприступної раніше фортеці. Так було у Кам'янці-Подільському, куди султан прибув святкувати перемогу, і де, попри всі наміри великого візира приписати цю звитягу собі, на передній план висунувся Іскандер-паша...

А поки не було битв за межами Найвищої Османської держави, султан знаходив для себе й для яничарів заняття та розваги в османських містах та провінціях. Як справжній мисливець Мухаммед полював за надрукованими книжками, піддавшись на намову Вані-ефенді визнати їх «нечистими», аби спалити їх привселюдно. Проповідник втовкмачив султану, що правовірними є лише ті мусульманські твори, котрі написані від руки. Тому за величезну образу честі й гідності халіф сприйняв арабський шрифт, подарований йому венеціанськими дожами. Цей подарунок Мухаммед наказав викинути у Босфор, а відносини між Найвищою Османською державою та Венецією лише погіршилися.

Ще один бзіх молодого халіфа, який ніяк не міг зрозуміти Ахмед-паша – це якшання султана з послами від козацьких гетьманів. Дізнавшись, що до Стамбула прибули посланці від Дорошенка, Юрася Хмельницького, Суховія, Ханенка, Тетері, Многогрішного чи Самойловича, Мухаммед покидав улюблені заняття й повертався до столиці. Можливо, то озивалася кров – халіф був сином Хатідже Турхан, білолицої полонянки з України, котра запала в око та вразила серце султана Ібрагіма І. Русявий і блакитноокий Мухаммед IV зачаровано слухав послів і якби його вдягнули в козацький одяг – можна було б сприйняти султана за одного з гяурів...

Але після того, як козаки підсобили полякам під Кам'янцем, а клятий шайтан вкотре поскуб Крим, падишах не витримав і перед тим, як знову податися на лови, продиктував до запорожців такого листа:

« Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможений воїн, невідступний хранитель гробу Ісуса христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без жодного опору, і мене вашими нападами не змушувати перейматися».

Великий візир не очікував, що з тієї затії вийде щось гідне. Лист султана був більше схожим на лепіт ображеної дитини, аніж на слово гідного мужа. Але перечити не став, як то кажуть, чим би дитя не тішилося.

Ахмед-паша був переконаним, що розправитися з Шайтаном та його кодлом можна лише так, як він оповістив про це Селім-Гірея. Великий візир потягнувся до скриньки, яка закривалася на потайний замок, і дістав з неї останнього листа від кримського хана, аби ще раз його перечитати. У цьому посланні володар Криму оповідав про підготовку до виправи й просив підсобити військом, запевняючи, що сорок тисяч татар може бути замало, аби раз і назавжди розправитися з гяурами.

Перебираючи рідкі волосини на бороді вільною рукою, очільник Дивану з приємністю згадав ті часи, коли навчався у медресі. Там, окрім вивчення Корану, він дізнався й про те, як своєму Богу поклоняються гяури, і тепер мав наміри втілити ці знання в підступну пастку, яка дозволить спекатися козаків у пониззях Дніпра раз і назавжди...

Не подобалося великому візиру тільки те, що Селім-Гірей не сам поведе військо за Перекоп – хан писав, що знайшов для цього чоловіка вірного і воїна безстрашного. І якщо щось піде не так, володар кримський вискочить сухим із води, немов гусак. Але попри те, що Селім-Гірей був у боргу перед ним, Ахмед-паша не міг вказувати, що робити, а що ні нащадку Чингіс-хана.