Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Славна трійця, упоравшись із Кривогубом, гадала, що стане в Коші приводом для всіх новин і набуде ще більшої поваги серед січового товариства. Але сталося зовсім не так, як гадали собі Павло, Панас та Устим. У Коші споряджали в останню путь тих братчиків, які через необережність чи в запалі бою наклали головами. Деревини не вистачало на стільки трун одразу, тож довелося спускати дуби у найближчих ярах. До того ж, вільних рук не вистачало й для того, аби перетягти до Дніпра всі бусурманські трупи.

Нашвидкоруч збиті сани розліталися під вагою мертвих тіл, вода в ополонках замерзала, дубіли пальці на руках та й утома брала своє. Тому в Коші одразу знаходилася робота для всіх, хто повертався до куренів після свят чи приїжджав задля участі у Великій Раді. Із Панаса та Устима, щоправда, робітники були нікудишні – мітки харциза боліли й кривавили, а Накуйлихо навіть загарячкував.

Павлові дуже кортіло похвалитися перед батьком звитягою над невловимим лиходієм, але в метушні, яка охопила запорожців, Данила годі було впіймати. Семена теж не було в курені – Шевчик перебрався до діда Гаврила, аби не прогавити тієї миті, коли Хасан знову прийде до тями. Знахар зрадів такому товариству – він давно хотів дечому підучити меншого Данилового відприска, але й виду не подав, що прагне цього товариства. Посадив хлопця перебирати трави й корінці та показував, як перев'язувати рани. Поряд із татарчуком на лежанках безтямно марили ще три запорожці, яким дісталося у сутичці з бусурманами.

Дідові оповідки зацікавили Семена більше, аніж наука в січовій школі, тому з блиском в очах хлопчина намагався не проґавити жодного слова про славних лицарів, яких не могли здолати ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні жодна куля, окрім вилитої зі срібла. А ще старий навчив свого молодого підопічного брати голими руками жарини з вогню та без ключів відмикати замки, чим Шевчик дивував своїх однолітків. Однак Семену все це було заввиграшки, він чекав, коли ж дід навчить його на хорта обертатися чи соколом у небо злітати. Однак усі такі прохання Гаврило переводив на іншу розмову.

Варто сказати, що після того, як Семен урятував Кіш від бусурманів, навіть Іван, Василь та Карпо стали побоюватися свого приятеля. Страшно водитися з тим, хто може передбачити, що станеться за якусь мить або завтра, чи через тиждень. Приятелі не вірили, що в ніч після різдва Семена розбудив узвар, який булькав у животі, а не душі померлих запорожців. Побоюючись товариша, хлопці стали його цуратися й уникати.

Через це Шевчик і не поспішав до школи, в якій відновив заняття з учнями отець Онуфрій. Священик, який вважав Данилового сина здібним хлопцем, не поділяв Семенового захоплення умінням характерників, вважаючи це бісівськими проявами. Відтак рятівник Коша й собі охолов до «азів» та «буків».

Коли Павлові вдалося відшукати батька й оповісти йому про герць із Кривогубом, ще й дістати з мішка відрубану голову харциза, Данило тільки сплюнув й проказав сердито:

– Якби не знав, який піп тебе хрестив, то подумав би, що дурний. Що ти носишся з цією мертвячиною, як старець із писаною торбою? У нас он і так скільки трупів порозкидувано – займися ділом.

Ображений Свищивітер, не розуміючи, яка муха вкусила батька, подався до куреня, де поранені приятелі оповідали запорожцям, які прибули на Велику Раду, про свої пригоди.

Приїхав на Велику Раду й Матвій Житняк – полковник Самарської паланки. Звістка про смерть сина викликала в ньому двоякі почуття. Як батько, він, звісно, журився такою втратою. Але як один із заможних дук – радів, що відтепер увесь посаг першої дружини по-праву належатиме лишень йому.

Незважаючи на те, що його посада теж була виборною, Житняк почував себе повновладним господарем земель на лівому березі Дніпра між річками Кінська та Орель. Самарська паланка була найзаселенішою з-поміж усіх запорозьких земель і, відповідно, найбагатшою. Люди тут могли укритися від набігів ординців у величезних та густих лісах, а ще розливи численних річок та потоків надійно захищали од лихих гостей. Чума, холера, віспа та інші моровиці обминали села й хутори, і люди множилися та набували статків.

Перед тим, як очолити найбільшу паланку, Матвій понад два десятки літ прослужив у війську, позаду ніколи не відсиджувався, користався повагою та пошаною у братчиків і був на виду в отаманів та в гетьманів. Паланковим полковником він став тоді, коли Сірко верховодив полком на Харківщині, а з іншими кошовими Житняк умів домовлятися. Та так, що його влада над паланкою була більшою, аніж розпорядження Коша.

Захопивши в свої руки управлінські, фінансові, військові й судові повноваження, Матвій швидко приловчився отримувати з них зиск. За два роки він так високо піднісся над іншими паланковими полковниками, що ті не сміли йому перечити. До того ж, маючи впливових родичів у канцелярії гетьмана, Житняк почував себе упевнено й незалежно навіть серед реєстрової старшини, хоча й мав би коритися волі кошового отамана.

Свій авторитет Матвій утвердив за той час, коли Сірко відбував нелегку виправу до Тобольська, бо не вважав рівними собі отаманів Степана Вдовиченка та Лук'яна Андріїва, котрим запорожці доручали провадити Кіш.

Коли ж Урус-Шайтан повернувся на Чортомлик, то з подивом зауважив, що Самарська паланка стала ніби окремою державою під патронатом Війска Запорізького-низового. Але люди на Лівобережжі жили сито й заможно, припаси та коней до Коша Житняк надсилав вчасно і в достаній кількості, тож кошовий закрив очі на ті порядки та звичаї, які запровадив у Самарській паланці її полковник.

Слід відзначити, що Матвій не почивав на лаврах і не чекав з моря погоди, як і не протирав спіднє, сидячи в Самарчику. Користуючись правом ревізувати підвладні йому поселення, Житняк за будь-якої погоди їздив по селах, зимівниках, хуторах. І якщо місцева влада чимось завинила – не поспішав карати винних. Кивав пальцем, примовляв: «Ай-я-яй» і за щедру винагороду милував старшину й писарів, а ті, натомість, користалися такою довірою.

Та найбільше свої статки полковник поповнив тим, що дозволив вирубувати прадавні ліси Самарської Товщі. Віддавна повелося так, що в цих лісах мешканцям довколишніх хуторів та зимівників дозволялося брати тільки сухостій та повалені вітром дерева на дрова, а живе дерево можна було рубати лиш за грамотою, виданою в Коші. Матвій скумекав, що жоден кошовий не перевірить, скільки лісу зрубано на пні. До того ж, завжди можна було виправдатися, що дерево пішло набудівництво церков та укріплень.

І хоча повністю розперезатися полковнику мали б не дозволити інші виборні – осавул та писар, Матвій швидко зумів залучити їх на свій бік, показавши, як то добре мати рильце в пушку.

Відтак і мешканці паланки засвоїли, що Кіш, як і Всевишній – далеко, а полковник – поряд, і підлаштувалися під такий триб.

Житняк привчив їх, що злодієм може бути тільки хтось один, а тому землеробам, мисливцям, пастухам, рибалкам та ремісникам припало до душі, що конокрадів та інших лиходіїв полковник карав нещадно. Харцизи обминали поселення Самарської паланки, бо єдине, що їм усім дарувалося волею полковника – це можливість висповідатися перед смертю. Після цього злочинця або вішали на гак під ребро, або розривали волами на майдані в базарний день.

Житняку належало б прозвітувати перед кошовим за стан справ у паланці, але полковник надумав оминути таку повинність. Не вітаючись ні з ким із січової голоти, Матвій одразу ж по приїзді попрямував до отаманського куреня і накинувся на сірка зі звинуваченнями:

– Як же так, Іване? Я віддав тобі сина під опіку, а ти його не догледів!

– По-перше, Матвію, не мені, а в січову школу ти сина записав. По-друге, я тут не мамка і не нянька, щоб кожного жовтодзьоба пильнувати.

– Та звісно, що тобі до якогось хлопчини і до батьківської втрати, коли тисячі людей під смерть підводиш, вирушаючи в походи.

– Матвію, давай не будемо мірятися, чия батьківська втрата більша. Мій Петро теж у сирій землі ще з осені лежить...

– Твій син у поході загинув, про нього лірники та кобзарі думи співають, а моєму в Коші голову відрубали, бо ти за порядком не стежиш.

– А що перешкоджає тобі, Матвію, на моєму місці опинитися? Велика Рада кожному запорожцеві дає можливість отаманом стати... І, як на те пішло, може поясниш, що твій син робив у татарській юрті, коли бусурмани Кіш облягли та на майдан прорвалися? Інші школярі в цей час на лежанках у куренях сни бачили. А один із них навіть порятував усіх нас.

– Ти хочеш сказати, що то мій Марко ворога на Січ завів? – перейшов на крик полковник, залившись багрянцем.

– Нічого я не хочу. Сам роздумуй, що він там робив, укравши коня з конюшні та погнавшись кудись проти ночі перед нападом бусурманів.

– І свідки того є?

– Один із конюхів бачив, як Марко гривастого виводив. А з вартових, чому випустили хлопця з Коша, спитати годі – перебили їх яничари тієї ночі.

– То тримай такі домисли при собі, не то...

– Не то що, Матвію?

– Не то скажу, кому слід, що ти супроти царя московського виступаєш і проти гетьмана нашого, Івана Самойловича, людей підбур.єш...

– І свідки того є? – передразнив полковника Сірко.

Житняк ображено засопів, але замовк.

– Якщо ти, Матвію, своїми випадами проти мене хочеш свої ж темні діла приховати, то знай: скільки б шнурок не сукався – кінець завжди буде. Я співчуваю твоєму батьківському горю, але не думай, що про ваше з осавулом та писарем крутійство у Коші не знають. Просто руки до всього не доходять. Але чекай, я ще зроблю ревізію в Самарчику і за Самарську Товщу три шкури спущу. І не допоможуть тобі жінчині родичі, які в поповича кістки зі столу обглодують...

«Не так тії вороги, як свої же люди, – подумав Сірко, виставивши за двері Матвія Житняка. – Чому ж воно так у нас ведеться, що задля власної користі люди наші готові ближнього свого в ложці води втопити? А московити й писнути не посміють, якогось чина уздрівши. Чи наважився би паланковий полковник таким же тоном із московським воєводою розмовляти, чи ще з порога на коліна впав би, благаючи милості та заступництва? І без подарунка коштовного його би на цей поріг і не підпустили б... Біда нашого люду, що кожен вважає себе розумнішим за гетьмана, і мене, грішного, біс не раз на такі думки наводив. А московитам втовкмачили, що всяка влада – від Бога, і там на найменшого чина, мов на ікону моляться»...

Велика Рада цього разу була короткою й малослівною. Запорожці не захотіли слухати звіту Сірка за минулий рік, а одразу взяли бика за роги:

– Ти, Іване, увесь рік був у нас на виду, тому й далі думай, як татарам та султану відплатити за таку наругу.

Оскільки інших претендентів на булаву кошового не було – Житняка, який підбурював знайомих козаків обрати отаманом Івана Гусака, ніхто не підтримав – Сірко для годиться двічі відмовився від такої честі, але братчики квапили, вигукуючи: «Будь, пане, здоровий і гладкий. Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик» ще до того, як отаман вклонився на всі чотири боки.

Коли всю старшину переобрали (Матвія залишили полковником у Самарській паланці), і задоволені короткою й безкровною радою запорожці пішли пити чарку за здоров'я отаманів, Сірко покликав до себе в курінь Данила Вернидуба. Поклавши булаву на стіл, кошовий втомлено присів на лаву, вказавши давньому знайомому на ослін.

– Чув я, Даниле, що твій старший син утнув таке, що навіть обпеченим порохом та гартованим залізом одчайдухам не вдавалося – вкоротив віку самому Кривогубу.

– Умгу, – розчаровано буркнув козак. – І тим самим поховав будь-яку надію відшукати слід сестри. Я гадав, що по весні влаштую облаву на харциза і дізнаюся, куди завіз Настуню, а тепер...

– Не сердься, товаришу, адже скільки людей тепер спокійніше й довше проживуть, позбувшись такого лиходія. А Федір Голопуз був не аби-яким рубакою, здолати його у герці рідко кому вдавалося, а що вже казати про двобій за життя... І грошей та каміння дорогого, одібраних од харциза, халамидники таїти не стали, поміж себе не поділили, а віддали в казну. А на такий учинок не кожен лицар спроможеться. Сам знаєш, якими сліпими та черствими стають люди, такий скарб уздрівши... Гордитися треба, що такого вправного та чесного козарлюгу породив.

– Та я горджуся, – потеплів голос у Вернидуба, – тільки воно ще молоде, дурне, в силі не чується. Ще й приятелів таких же має.

– О, ця трійця ще наробить галасу. Треба ж, щоб Господь так їх спарував. Це ж скільки святим личаків та чобіт треба було сходити, щоб знайти та сказати Богу про таких славних парубків.

Задоволений батько посміхнувся у прокуреній вус, а Сірко продовжив:

– Даниле, ти не будеш проти, якщо я твого сина собі у джури візьму?

Вернидуб здивовано звів очі на отамана:

– Іване, але хіба ж він уже не запорожець? Сам допіру казав, що про нього увесь Кіш говорить, як про вправного рубаку.

– Та не про Павла йдеться... Я про Семена кажу.

– За оте шило, яке, де не приткни, усюди вилізе? Ти ще спробуй його упіймати! Внадився до Гаврила в курінь, та так, що й за вуха його звідтам не витягнеш. Панотець мені жалівся, що до школи не ходить. А мене й так клопоти обсіли, щоб упіймати зірвиголову та дати прочухана. Так ще спробуй зачепити рятівника Коша – миттю сотня козаків на його захист збіжиться. Та треба якось пригадати йому, що обіцяв учитися.

– Зі школою, Даниле, в твого меншого не зростеться...

– Чого ж? – ображено засопів батько хлопця, – Ніби не дурень, кебету має...

– Має, ще й яку! А ще має дар від природи, якому не навчиш за жодні гроші. То як?

– Не знаю... Він так прилип останнім часом до Гаврила, що й водою не розіллєш. Хтозна, чи погодиться.

– Ну, ми теж не ликом шиті, – посміхнувся Сірко, – але я хотів твою думку почути та згоду отримати.

– Забирай, якщо хочеш. Мене він і так мало слухає, видно, далося взнаки те, що не бив його лозиною нижче спини.

На тому й порішили.

А тим часом старий Гаврило і юний Семен мовчки сиділи біля печі в курені, споглядаючи на язики багряного полум'я.

– Відаєш, що нині буде? – перервав мовчанку знахар.

Шевчик, занурившись у самого себе, чи вичитуючи щось у язиках вогню, по хвилі відповів:

– Гість поважний до нас завітає...

– Чого?

– На щось я йому потрібен...

Гаврило кивнув головою і заплющив очі. Хоч і не всьому навчив свого учня за такий проміжок часу, відчував, що настала пора передати Семена під опіку іншого, більш сильного характерника.