Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Передбачивши, що розлючені запорожці можуть кинутися навздогін за переляканим ворогом на південь, Кривогуб скерував свого коня на північ від Чортомлика. Вгору по Дніпру у прибережному кряжі він два роки тому надибав печеру, яку згодом облаштував собі під схованку. Життя харциза вимагало надійних пристанищ. І таких у вибалках, байраках, лісових хащах та урочищах Кривогуб мав чимало. В одних можна було уберегтися від переслідувачів, в других – переховатися від вітру та дощу, а в деяких – навіть перезимувати.

Нора, до якої прямував колишній підскарбій гетьмана всія України Петра Суховія, дозволяла перебути в ній лютий холод. Там, спокійно пересуваючись у повний зріст, можна було розпалити вогонь, не боячись, що хтось угледить дим чи полум'я. Та найбільшою перевагою такого сховку було те, що в ньому можна було укритися разом із конем.

До цієї печери ще минулорічної весни Кривогуб завіз мішок сухарів та барильце солонини – кілька діб на такому харчі перебути можна. Посеред літа виділив два дні, щоб доправити до схованки крадені кожухи й облаштувати на голому камінні зручне ложе. Тоді ж назбирав сухого гіляччя та бадилля, аби було чим вогонь розпалити. Наприкінці серпня привіз до печери невеликого казана й триногу, мішечок круп і добру пригоршню солі. Запасся скіпками та свічками, аби було чим присвітити. Овес для коня він завжди завбачливо возив із собою, але у схованці була ще й невеличка купка сухої трави, яку харциз зібрав у степу. Та найдорожчим скарбом у печері була скринька із коштовним камінням та золотими прикрасами, яку Курт наповнив крадіжками та розбоєм.

Віднайти схованку посеред зими виявилося не так просто – снігове покривало заховало від ока всі прикмети, але після кількох спроб він усе ж наткнувся на вузький прохід.

За добру хвилю, тримаючи руки над червоними відблисками полум'я, Кривогуб задоволено споглядав, як дим тікає у прогалини між кам'яними брилами під склепінням печери. Ще влітку харциз переконався, що яким сильним не було би багаття, диму від нього не видно з боку степу. А Дніпро надто сильно скувала крига, щоб якийсь рибалка чи інший весляр зауважив це пристанище зі сторони ріки.

Зігрівшись, одинокий скиталець та шукач пригод заходився готувати собі їжу. Перемерзла в'ялена конина давно набила оскому, а тут уперше за кілька діб випала нагода скуштувати гарячого варива. По воду далеко йти не треба – снігу при вході в печеру було стільки, що лишень встигай його в казані топити.

Втамувавши голод, Кривогуб примостився на ложі, щоб випростувати втомлене тіло. Кілька діб поспіль його перепочинок нагадував сон зайця під кущем – хоч і заплющиш очі, а вухо треба тримати гострим. Тепер же можна було відіспатися за всі безсонні ночі. Кожухів вистачало не лише для того, щоб убезпечити себе від прохолоди брил, але й щоб укритися від морозного повітря.

У цілковитій темряві жевріли багряні вуглики; переступаючи з ноги на ногу, похропував кінь, якого господар розсідлав, погодував і напоїв. Перед тим, як забутися у солодкій знемозі, харциз устиг помріяти про те, як перебуде зиму в Азові, а по весні вирушить до Кавказьких гір – у пониззі Дніпра, в Дикому полі, в Криму і навіть на Поділлі та Київщині він надто впізнаваний, щоб жити мирно й не ховатися...

Хтозна, може навесну він уляпався би ще ще не в одну пригоду; може, зустрів би й літо в нових краях, але Федора Голопуза погубила зимова погода. Ніч була морозною, тихою і ясною. На небі не було ні хмаринки, тому місяць і зорі добре підсвічували слід, який простягнувся до ущелини з боку степу.

Ця ніч застала в дорозі й Панаса, Устима та Павла, які, не гаючи часу, поверталися до Коша. Парубки вирішили не зупинятися на перепочинок за такої холодриги, а передрімати за дня, коли сонце хоч трохи злагіднить зиму. Оскільки ніч була ясною, запорожці й наткнулися на слід, залишений Кривогубовим конем, але спочатку не надали цьому особливої уваги.

– Що не кажіть, братці, а долати такі замети гуртом набагато безпечніше, аніж пересуватися наодинці, як ось цей вершник. Мабуть, добре знав дорогу і не боявся заблукати й замерзнути, – озвався Панас.

– Та тут заблукати годі – Дніпро хоч і під кригою, але он, зовсім поряд. Та й місця тут такі, що збитися з дороги годі. Он ці прибережні скелі здалеку видно, – підтримав розмову Устим. – Дід мені оповідав, що в котромусь із кряжів є печера, в якій наніч зупинялися ще ті воїни, яких князі київські на греків водили. Кілька тисяч людей там розміститися могло... Позаминулого літа, пантруючи степ і підступи до Чортомлика, я шукав її, але не знайшов. Кажуть, то вже наші характерники вхід до неї зачаклували.

– А характерникам то для чого? – долучився до розмови Павло. – Вони й так окремо від решти тримаються.

– Е, не кажи, характерникам конче необхідна потайна місцина, де можна було би без сторонніх вух та очей з духами поспілкуватися та душі померлих на цей світ покликати... Чи бачив ти, як вміє зникати дід Гаврило? Ще нікому на його слід натрапити не вдалося... – провадив своєї Устим.

– А добре було би в такому прихистку перепочити, духів ми б не налякали. А то мені вже вітер так щоки приморозив, що аж горять... Та й сідло щось муляє, – замріяно озвався Панас.

– Кажу ж тобі, що не так легко до тієї печери втрапити... Заговорена вона. Поки вхід знайдемо – Рада без нас відбудеться. Гайда краще вперед, мо' наздоженемо того братчика, що такий свіжий слід зоставив, – поквапив приятелів Устим.

– Братці, а вам не видається дивним, що слід, на який ми натрапили, веде не до Чортомлика, а від нього? Цей вершник рухався у протилежний бік... Якраз он до того кряжу... – втрутився в суперечку Павло. – Характерник то, чи хтось інший?

Вражені приятелі зіскочили з сідел на сніг, щоб уважніше придивитися до сліду. Відбитки підков не залишали сумнівів у тому, що Свищивітер не помиляється.

– Вернемося назад і поглянемо, куди веде ця доріжка? – загорівся Гостроносий.

– Ото ж ми зухами будемо, коли самого характерника вистежимо... Діда Гаврила, Куделю чи й самого Сірка, – підтримав Панаса Павло.

– А, може, ну його... Хіба мало нам пригод? – пробував відрадити товаришів Накукйлихо... Але що залишалося Устиму, як не наздоганяти побратимів, котрі розвернули коней у протилежний від коша бік:

– Ой, чує моя голівонька лихо...

Чіткий слід привів запорожців до підніжжя кряжу, а далі запетляв у вигадливій змійці так, що годі було визначити: одна людина тут тупцювала, чи декілька.

Спішившись, приятелі насторожено прислухалися до нічної тиші, але нічого, окрім пофоркування коня, котре долітало чи то з-під землі, чи звідкись згори, не почули. Петляючи за слідом, добралися до входу в ущелину, мовчки визнавши, що самотужки цього лазу не знайшли б.

Попри те, що молодечий запал та цікавість підбурювали трійцю молодиків на нові подвиги, здорового глузду козаки не втратили. Не знаючи, хто ж ховається у такому укритті, вирішили пхатися в печеру не гуртом, а поодинці. Вийнявши шаблю з піхов, першим шлях намацував Панас. За ним, не випускаючи побратима з овиду, пересувався Устим, а Павло замикав цю процесію. Невдовзі в ніздрі парубкам увірвався запах диму, а серед темряви заіскрили жарини вогнища...

У надійної й просторої схованки Кривогуба був лише один, але дуже суттєвий ґандж – вона мала тільки один вхід, який, до того ж, був і виходом. Тому заскоченому зненацька харцизу, аби вирватися на волю, не залишалося більш нічого, як прорубувати собі шлях шаблею. Але зброю Курт необачно залишив біля вогнища. Однак він не дожив би до цього дня, якби не був хитрим та підступним. Не знаючи, хто і в якій кількості його вислідив, Кривогуб спробував це з'ясувати. Прораховуючи в голові, хто ж це може бути: татари чи козаки, дійшов до висновку, що ординцям тут робити нічого, а якась запорізька чета цілком могла прийти по сліду:

– Пугу-пугу, козак з Лугу. Хто товчеться серед ночі, не даючи змореному чоловіку спати?

Почувши рідну мову, Панас та Устим розслабили напружені м'язи:

– Свої. Запорожці. А ти ким, добродію, будеш?

– І я запорожець, – озвався харциз, все ще намагаючись визначити кількість непроханих гостей. Темрява була йому на руку – ніхто не побачить, що зодягнений він у турецький одяг. Але ця ж нічна імла не дозволяла дізнатися, з ким має справу.

– Далеченько ж ти, добродію, од Коша відбився. І що робиш тут на самоті? – поцікавився Панас.

– А ви хто такі, щоб мені допит влаштовувати? Не забувайте, що тут господар я – Федір Зубач, – харциз назвався ім'ям козака, якого добре знав ще з тих часів, коли сам був запорожцем. Після походу під Ольховець цей козак до Коша не вернувся, а подався до рідного села.

– Я – Панас Гостроносий, а зі мною мій приятель Устим Накуйлихо... – про Павла, який тихенько скрадався до товаришів, Панас свідомо змовчав.

– Та хоч Петро з Павлом із раю... Чого вештаєтеся вздовж Дніпра? Зайнятися нічим? – підвищив голос харциз, зрадівши, що має справу з двома жовтодзьобами.

– Та чого ж без діла... Прямуємо до Коша, відсвяткувавши Різдво в колі родичів, – почав виправдовуватися Панас, подумавши, що в печері перебуває хтось із січової старшини. І хоча ім'я Зубача нічого йому не промовляло, молодий запорожець пройнявся повагою до незнайомця, який так упевнено себе почуває навіть за несприятливих для себе обставин.

– То ви ще нічого не чули про те, що на Чортомлику в ніч по Різдві сталося?

– Ні, а що трапилося? – насторожився Устим.

– А сталося таке, добродії, що нема більше Коша...

– Як нема? – виказав свою присутність Павло.

Кривогубу не сподобалося, що непроханих гостей не двоє, як він подумав, а вже, щонайменше, трійко. І хтозна, чи ще хтось не залишився стерегти коней, адже пішки через такі сніги до кряжу дістатися годі. Однак продовжив гнути своєї:

– А так. Прокралися бусурмани на Січ і перерізали сонних братчиків, як курей... Мало кому вціліти вдалося. Ті, хто встиг прокинутися, за так життя віддавати не хотіли. Січа була люта, кров ріками нуртувала, та сили були нерівними... Кого не посікли та не порубали, тих зв'язали, немов голубів... А мені пощастило вибратися. В запалі бою дістав довбнею по голові й знепритомнів. Коли прийшов до тями – бусурмани здобич ділили, на мертвих уваги не звертали. Поблизу мене лежав мертвий яничар, труп якого ще не встиг закостеніти. А оскільки посеред ночі був я у спідньому, то швидко встиг перебратися в чужу одіж і накивати п'ятами... Так що, братчики, одна в нас тепер дорога – до гетьмана Самойловича.

Приголомшені запорожці не могли повірити, що нема більше козацької вольниці. А харцизу цього й треба було – посіяти сумніви та зневіру.

– Скільки вас?

– Троє, – відповів Панас.

Кривогуб задоволено крекнув. Визначивши кількість супротивників, продовжував тамувати їхню пильність своїм улесливим голосом:

– Замало, щоб бусурманам за підступний та віроломний напад відімстити. Треба чимдуж мчати до гетьмана, збирати військо та виступати проти ворога. Гляди, ще вдасться когось із братчиків відбити, поки не прикували їх до весел на галерах...

Панас із Устимом згідливо закивали головами, визнавши слушність намірів старшого запорожця. А Павло все ще не йняв віри, що увесь Кіш ось так безглуздо дався на заклання, немов отара баранів різникові. До того ж, голос незнайомця видався йому знайомим, от тільки кому належав, хоч убий, Свищивітер пригадати не міг. Данилового первістка насторожили не тільки слова незнайомця, але й його поведінка – заскочений зненацька чоловік занадто метушився. А ще не всі його слова погоджувалися з учинками.

– А чого ж ти, добродію, сам не поспішив по підмогу, а спокійнесенько вклався спати у такому глухому та безпечному місці? – запитав Павло.

І поки побратими роздумували над його словами, а харциз гарячково шукав у голові відповідь на цілком слушне запитання, Свищивітер дістав із кишені кожуха кресало, викресав іскру і, запаливши губку, підніс її до лиця незнайомця.

Курт не встиг відвернути обличчя, і в короткому спалаху світла молодий запорожець устиг розгледіти величезний ґудз на губі.

– Кривогуб!!! Братці, це харциз, а не запорожець! В'яжіть його!

Але Гостроносий та Накуйлихо з несподіванки впалиу якесь заціпеніння і навіть не поворушилися. Така заминка дала харцизу змогу підібрати зброю. Просто так дати себе в руки парубкам Кривогуб не збирався. Але, збагнувши, що здолати трьох, хоч і молодих, але дужих козаків, буде не так просто, Курт вдався до вишуканішої зброї – глузування:

– Що, захопили супротивника на спанні і радієте з того? Лицарі, поборники честі та справедливості... А слабо в чесному поєдинку показати свою перевагу? Слабо зійтися з Кривогубом у герці? Та куди вам, халамидникам, до лицарства... Утрьох нападати будете? Чим же ви кращі за моїх приятелів.

І таки зачепив за живе. Молодість у своєму запалі не завжди зі здоровим глуздом товаришує. Замість того, щоб накинутися гуртом на харциза, парубки погодилися на герць. Першим супроти Кривогуба зголосився битися Панас.

Молодий запорожець, навіть не намагаючись з'ясувати, з ким має справу, одразу кинувся виказувати свій хист, і поплатився за це. Кривогуб був не простим розбишакою з великої дороги, а вправним бійцем, який пройшов Крим і Рим. За його спиною було і драгунське минуле, і козацькі виправи, і харцизькі розбої. Відбивши шаблю Гостроносого, Курт пірнув під занесену руку парубка й рубанув його у плече. Зойкнувши, Панас випустив зброю і став би легкою здобиччю для харциза, якби поперед приятеля не вискочив Устим.

Накуйлихо, розгніваний тим, що розбишака поранив Гостроносого, напосівся на супротивника з усіх сил. У напівтемряві (Павло підкинув хмизу до жарин) злітали іскри від схрещених шабель. Однак Устим надто захопився нападом, забуваючи про захист. Цим і скористався Кривогуб. Відступаючи до кам'яної стіни, він лише відбивався од напористого молодика, чим приспав його увагу. Намахавшись шаблею, Накуйлихо хотів перевести подих і на мить опустив зброю додолу, чим тут же скористався харциз. Зробивши випад назустріч, Курт устромив вістря своєї шаблі в груди парубка. Зціпивши зуби, Устим відповз убік.

– Що, сисунки, не сподівалися такої приті од харциза? – дразнив молодих запорожців Кривогуб.

Панас та Устим, постогнуючи, намагалися з'ясувати глибину отриманих ран.

Вишкірившись у хижому оскалі, розбишака став навпроти Павла, обдумуючи, як забратися з печери з усіма своїми пожитками та скарбами. Харциз не сумнівався в тому, що жовтодзьоби не зможуть його затримати. Здолавши третього з них, він просто доб'є підранків і вирушить до Азова.

Свищивітер не став повторювати помилок своїх приятелів – герць із дідом Хроном навчив Данилового первістка, що тільки дурень бере силою. Молодий запорожець не став кидатися на супротивника з усієї приті, а передовсім спробував з'ясувати всі навчички харциза. Кривогуб же такі дії молодика сприйняв за страх і невпевненість і став ще розкутішим. Не гаючи часу, вирішив розправитися з парубком. Але, перейшовши до активних дій, з подивом зауважив, що юнак не нітиться і не панікує. Це лишень розізлило харциза, і він ще енергійніше замачастив шаблею. І в такому поспіху Курт не зауважив, як із хитрого кота сам перетворився на дурненьку мишу. Павло зрозумів, що має справу з досвідченим рубакою, а тому старався ні на мить не втратити пильності.

Поранені товариші лишень спостерігали за тінями, які рухалися в відблисках полум'я. Незважаючи на те, що Кривогуб був більш досвідченим рубакою, було видно, що переможцем двобою стане той, хто довше опиратиметься втомі.

Недоспані ночі далися взнаки, і за якусь хвилю харциз задихав важко й часто. По його спині і з чола стікав гарячий піт; солоні потічки пощіпували очі. Кривогуб відчував, що сили покидають його, а супротивник ще навіть і не впрів. Мало того, він невимушено й розкуто почував себе у напівтемряві, вчасно реагуючи на кожен порух (стала в пригоді наука діда Петра битися на шаблях із зав'язаними очима). Зачастивши рухи, Курт напосівся на молодого запорожця, якому ця пригода почала набридати. Вдавши, що хоче нанести удар згори і дочекавшись, коли супротивник підійме зброю вище голови, Павло різко присів й устромив шаблю в незахищений живіт харциза.

Кривогуб, перевівши погляд вниз, хотів щось сказати, але в горлі у нього заклекотіло, з рота бризнула цівка крові, і він лантухом упав до ніг звитяжця.

Свищивітер вийняв зброю з глибоченної рани і в тілі поверженого харциза і, щоб напевне покінчити з підступним розбишакою, вправним ударом відсік йому голову.

– Ви як? – відсапуючись, запитав у приятелів.

– Жити буду, – відповів Устим, рана якого хоч і кровоточила сильно, але не була глибокою.

– Живий, тільки руки підняти не можу, – озвався Панас.

Свищивітер, оглянувши порубане плече товариша, з'ясував, що там розрубане лише м'ясо, а кістка ціла.

Перев'язавши побратимам рани, Павло запалив свічку й став оглядати схованку харциза. Але першим на скарб Кривогуба наштовхнувся Гостроносий:

– Ого, Павле! Поглянь, скільки тут золота та каміння дорогого. Стане не тільки на хутір зі ставком, а на ціле село, – Панас вражено застиг над здобиччю харциза.

– Можеш хоч нині повертатися до Верблян і сватати норовливу стельмащуківну, – підморгнув Устим, якому мамона не відібрала здорового глузду.

Приятелі щиро вважали, що, перемігши Кривогуба в чесному поєдинку, Павло може одноосібно розпоряджатися його майном.

І хоч якою великою була спокуса вчинити саме так, як радили товариші, Свищивітер відмахнувся від неї:

– Ні, братці, не хочу цих кривавих грошей... За них щастя не купиш – то все чужі сльози й горе...

– То що, закопаємо їх разом із трупом? – здивовано перепитав Панас.

– Ні, не закопаємо, а заберемо з собою й віддамо в казну. Сірко давно бідкається, що куль і пороху бракує. А тут он скільки бочок купити можна...

– Чи душ християнських із неволі викупити, – докинув Устим.

– Тільки чи є ще наша вольниця? – злетіло з вуст Панаса.

– Куди ж поділася? Чи ви повірили в байку харциза, який заговорював нам зуби? Запорожці – не барани, щоб дати себе вирізати. Та й сірко зачув би небезпеку заздалегідь – самі кажете, характерник... Вирушаємо, чи хочете відлежатися на цьому ложі? – Свищивітер кивнув на розкидані кожухи.

– Спалити б усе це к бісовій матері, але дуже добрий сховок... Ще може знадобитися, – проказав Устим.

– Треба запорпати труп харциза й замести сліди до входу в печеру. Раз нам вдалося її розпечатати – будемо вважати своєю, – додав Панас.

– Іти зможете? На коней сядете? – запитав Павло, який єдиний міг впоратися з такою роботою.

– Там у саквах, поміж різдвяних смаколиків, лежить плящина такої оковитої з перцем, що й мертвого підніме. Тільки чур, Кривогубу не давати, – пожартував Гостроносий.

Із першими проміннями кволого зимового сонця трійця вирушила в напрямку Чортомлика.