Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

– Що будемо з ним робити? Минулого разу аж на четвертий день прийшов до тями, та й Гаврило тоді був поряд, – Хасан запитально поглянув на Павла.

– На дощ збирається, а тут і сховатися ніде, – чухав потилицю Панас.

– Можна до нас, у Вербляни рушити. Хата велика, всіх помістить, – давав розраду Максим. Його брат при цьому скривився, мов кислицю з'їв – десяток чоловіків під одним дахом на Великдень – то не свято, а мука. На щастя для Романа, це розуміли й запорожці.

– На Січ вирушати треба. Там Гаврило й Сірко – якусь розраду дадуть і виходять малого, – пропонував Устим.

– Не можна нам до Коша з таким Семеном. Заборонили йому характерники в книгу буття заглядати. Малий Сіркові слово дав, що не робитиме цього без нагляду дідів та поки не окріпне. А я впросив брата порушити обіцянку. І ось – нічого путнього не втнули, – бідкався Павло.

– Та чому ж нічого, – намагався віднайти бодай щось добре в цій пригоді Роман, – Гната он до життя повернули, – кивнув на змарнілого парубка, який люто розгризав сухаря.

– Може, таки до нас? – не вгавав Максим. – Великдень за два дні. Не зустрічати ж вам це свято велике посеред степу, наче бусурманам яким, та ще й із непритомним хлопцем...

Усі зацікавлено поглядали на Павла, але в розмову втрутився Хасан:

– Ти обіцяв братові, що до неділі доправиш його в кіш, він із Марусини стрільнути хотів. Оговтається – скаже, що ти слова тримати не вмієш.

– Та отож... Збираймося, братці, є в мене одна цікава гадка на думці. Максиме, Романе, випозичите нам воза на кілька днів? Поперек сідла класти малого боюся, а на ношах ще довше буде. За кілька днів доправимо вам його назад.

Стельмащуки закивали головами на знак згоди, а Роман сказав:

– Та беріть, коли таке діло. Гнат настільки марний, що на двох конях утрьох до Верблян доберемося.

– А яких дівчат Семен бачив, коли несвоїм голосом промовляв? – така думка давно мучила Максима, але поки всі переймалися непритомним хлопцем, вголос сказати її не насмілювався.

– Схоже, не всі мешканці цієї хати, – Хасан вказав на головешки з оселі Степаниди та Лавріна, – у вогні згоріли.

– Мар'яна жива!!! – в один голос скрикнули Павло та Максим.

Роман недовірливо поглядав на запорожців, але Гостроносий та Накуйлихо самі не знали, кому тут вірити.

– Зива, зива, – прошамкав Гнат із набитим розмоклим сухарем ротом. – Її, Мотлю та Катлю татали в ясил заблали.

– А хто ж тоді тут згорів? – Роман вказав на згарище.

Парубок проковтнув сухаря і з сумом відповів:

– Дядько Лаврін, тітка Степанида і мої батьки... Я втік зі святок ще до нападу бусурманів і з Божої волі бачив усе, що коїлося на хуторі, заховавшись біля скирти гною. Бачив, як горіли хати, як в'язали людей, як різали худобу... А що далі було – не пригадую.

– Це ти татар прикликав? – спалахнув гнівом Павло, пригадавши, що оповідали стельмащуки й горою посунув на беззахисного сироту.

– Ні, не я... Хоч і згадував про татар у прокльонах.

– Яких прокльонах?

– На Мар'янину голову... Я її... люблю, – майже прошепотів парубок, – а вона сказала, що моєю повік не буде.

– Після цього ти вибіг із хати й не потрапив татарам на очі, коли вони тут біснувалися? – перепитав Роман.

– Умгу...

– Так виходить, що наша Мар'яна тобі життя врятувала, від неволі застерегла, а ти їй лиха побажав, – став докоряти Максим.

– Нащо мені життя без неї... – простогнав Гнат.

Павло затис пальці в кулак й засопів, мов ковальський міх – ділити Мар'яну ще з кимось, навіть якщо це товариш з дитинства, він не бажав. Однак Хасан вчасно одтіснив здорового запорожця від немічного парубка й перевів розмову в інше русло:

– Ну от, вже не марно з'їздили. Знаємо, що жива Мар'яна. Тепер би дочекатися, щоб Семен оговтався, та якусь зачіпку на нападників знайти. Не знаєш, Гнате, хто то був: ногайці, буджаки чи наші харцизи, за татарів перебрані?

– Бусурмани лихі були, – прошепотів схожий на мерця юнак і відійшов убік.

Більше вивідати од нього не вдалося.

За добру хвилю товариство, яке зібралося на місці спаленого хутора, розійшлося на два боки. Стельмащуки з Гнатом, ваги якого вгодований кінь не відчував зовсім, попрямували до Верблян, а запорожці – Хасан і Панас верхи на конях, а Павло з Устимом на возі біля непритомного Семена – вирушили в бік Дніпра. Услід їм курився білий цвіт вишень та черешень. Озираючись назад, і Гнат, і Свищивітер бачили заквітчану дівчину в білій сукні. Кохання буває то сліпим, то вигадливим, то щасливим, то нещасним. І кожен із парубків хотів кохання щасливого. На свою біду, любили вони одну й ту ж дівчину, слід якої загубився десь посеред засніженого степу.

– Куди правити? – поцікавився Устим у Свищивітра, коли Максим, Роман і Гнат щезли з овиду. – На Чортомлик, чи до якогось характерника-відлюдька, який у байраці живе? Знаю я одного діда такого, але то аж під Канів їхати треба.

Хасан та Панас втримували коней біля воза, щоб і собі знати, в якій бік гледіти, аби не стати чиєюсь здобиччю. Вершникам утекти завжди легше, а тим, хто возом степом їде, власної тіні остерігатися треба.

– Я от що собі, братці, гадаю – поїдемо до Кривогубової печери. Вона не так далеко од Коша. Очуняє Семен в дорозі – махнемо одразу на Чортомлик, а ні – то перебудемо в печері ті кілька днів, поки малий оклигає.

– Прощавай, паско печена, – зітхнув Панас.

– І яйця варені, – облизався Устим.

– Обіцяю вам усе це ще й шинкою з ковбасами наверстати на Провідну неділю. Малий до того часу на ноги стане, – усміхнувся Павло. – І вуха вам од сальви не позакладає. Шкода тільки, що Хасан не побачить, як братчики христосуються. А до другого року ще дожити треба. Зате яким багатим на пригоди сей рік заповідається, правда, хвостику? – старший брат скуйовдив чуприну на голові молодшого.

Та не чув і не бачив його Семен. Провалившись у темний морок ще в Сухій Балці, він метався на всі боки в пошуках світла й не знаходив його. Ішов на незнайомі голоси, які то реготали, то кричали, то скавуліли. Намагався наздогнати тіні, які вигулькували то спереду, то позаду, то збоку, зваблювали за собою й розбігалися. Намацував шлях, але був геть сліпим у такій темряві.

Насправді ж увесь цей час Шевчик метався на стовченому сіні, вимахував руками й ногами, мимрив щось незрозуміле, але до тями не приходив. Павло прикладав руку до братового лоба, й те, що відчував, йому зовсім не подобалося – Семен увесь горів і обливався потом. Хасан скинув із себе свого баранячого кожуха, обернув його шерстю догори й спробував закутати малого характерника, аби того не продуло холодним вітром. Весняне тепло таке зрадливе...

На щастя, Панас добре знав ці місця, тож рухалися молоді запорожці навіть серед ночі, на короткі хвилі розпрягаючи коней та даючи їм попастися. Самі ж і ріски в роті не мали – Гнат прихопив із собою торбу з сухарями.

Та з Божою поміччю дісталися таки скель поблизу Дніпра, напилися води вволю, щоб потамувати кольки та бурчання в животах, і легко відшукали вхід до підскельних покоїв – значит жоден характерник тут не побував і не запечатав печери для інших. Проте, пам'ятаючи пригоду, яка тут їх спіткала, Павло, Панас та Устим не наважувалися увійти до склепу. А якщо там досі никає душа Кривогуба, тіло якого вони запорпали, мов собаку скаженого? Поділилися цими страхами з Хасаном, але татарчук не був настільки забобонним:

– Боятися треба живих, а не мертвих. Запаліть смолоскип та роздивіться, чи там уче спокійно. Тільки не баріться – дощ нас, схоже, наздогнав, а Семену ще тільки змокнути не вистачало.

Підштовхувані Хасаном, запорожці швидко переконалися, що в печері все гаразд і що там нема жодної живої душі. Запаливши декілька скіпок, щоб було видніше, перенесли Шевчика з воза на кам'яну лежанку, струсивши перед тим залежані кожухи. Далі, як справжні господарі, заходилися обживати цю місцину. Павло залишився біля брати, укриваючи Семена кожного разу заново, як тільки він у тривожному забутті скидав із себе рядно та попону. Панас заопікувався вогнем, дістав казана – харцизових припасів вони з собою не забирали. Хасан вийшов подивитися до коней, а заодно й пошукати якоїсь трави од пропасниці – Гаврило показав йому, як рятувати того, кого доймає сильна гаряка. Устим же, незважаючи на рясну мжичку та насмішки приятелів, подався до річки з надією щось упіймати. Рибальські гачки він завжди мав при собі, а волосінь висмикнув із довгого хвоста татарчукового бахмата. Вирізати вудилище із гнучкої лозини труднощів не склало, як і упіймати декілька майських жуків, котрі заховалися од негоди під листям вільхи. І парубкові таки вдалося видурити з води двох нічогеньких жерехів та декілька дрібніших плотвиць. Повертаючись назад, натрапив на качине гніздо й після недовгих вагань прихопив із собою восьмеро яєць. Пригадуючи, що в печері є крупа, сухарі та діжка з салом, Устим задоволено усміхнувся – Великдень зустрінуть хоч і без паски, але не впроголодь. А якщо доведеться затриматися тут надовше – з голоду все одно не помруть. Мисливці вони далеко не найгірші, особливо Хасан, який без зайвого галасу підіб'є стрілою качку чи гуску на льоту, а Панас вміє розставляти сильця. Як рибу упіймати, Накуйлихо також знав.

Коли вогонь у печері яскраво розгорівся, Семен сів на лежанці, розплющив очі й посміхнувся. Повеселів і Свищивітер, гадаючи, що брат прийшов до тями, та радість була передчасною.

Шевчик посміхався дідові Петрові, котрий сидів біля вогню у товаристві ще двох сивочолих запорожців.

– Діду, ви живі? А як із Тернівки сюди дісталися, вас же ноги болять?

Трійця старих переглянулася між собою, заховавши посмішки в вусах, а Петро одказав:

– Там, де ми зараз, не болить нічого – ні тіло, ні душа, якщо великих гріхів за собою не має.

– То я теж помер? – зойкнув Шевчик, здогадавшись, про що мова.

– Ні, тобі ще зарано на правду йти.

– Як же тоді... – затнувся Семен, побачивши ще одного незнайомця, котрий не сидів на одному місці, а нетерпляче проходжувався чотири кроки вперед, чотири назад, немов щось його не випускало за ці межі.

– Я з Овсієм та Косьмою вийшли тобі навперейми, коли зауважили, як твоя душа з дороги збилася. А Павло з приятелями привезли твоє тіло до цієї печери, немов почули наші нашіптування. Так що тіло твоє вже не там, звідки душа зринала. Боявся я, що не повернеться вона назад...

– Ти чому Гаврила та Івана не послухав? – рявкнув інший дід, судячи з оповідей Сірка – Косьма. – Казали ж тобі мудрі голови не бігти поперед батька в пекло. Зарано тобі ще мертвих тривожити.

– Я... Павло... Мар'яна пропала... Каже, допоможи знайти, хрещеним батьком будеш... Порушив слово... А де ми зараз? – лепетав не до ладу Семен, розгубившись нівроку.

– Кажу ж тобі – у печері біля Дніпра, куди живі характерники ходять радитися з душами переставлених відунів. Тільки ти не сам сюди прийшов, але вже як є, – заспокоював онука Петро.

– А то ще хто з вами, теж характерник якийсь? – Семен вказав на незнайомця, який усе так же ходив взад-вперед, немов йому пороблено.

– А се, Семене, – гугнявим голосом озвався дід, якого Овсієм звали, – душа раба Божого Тадея Брюховецького, котрий за життя як тільки себе не називав: і Федором Голопузом, і Куртом, а люди його ще й Кривогубом прозвали.

– Це ж він, душогуб, Хасана вбити хотів і Настуню нашу викрав, – скрикнув Семен. – Ми її ніяк знайти не можемо.

– Тадею, скажи хлопцеві, куди дівча одвіз, – проскрипів Косьма. – Бо так і не потрапиш на Суд Божий, а до другого пришестя томитимешся в цьому склепі в полоні у характерників.

Кривогуб, про якого Семен чув, як про чоловіка хитрого й підступного, зараз був покірною овечкою і, схоже, навіть затанцював би, якби діди йому наказали. Облизавши потворну ґулю, він відповів:

– У Бахчисараї вона. Продав я її кизляр-азі із ханового палацу.

– Почув, що хотів? – Косьма повернувся до Семена. – Запам'ятаєш, коли на кривду повернешся?

Шевчик відчув, що нічого з почутого не забуде.

– От і добре, – лагідно проказав дід Петро. – А зараз ти заснеш і прокинешся в цій печері вже біля живих людей. А ми собі тихенько підемо... Якщо щось, знаєш, де нас шукати, та не тривож душ наших дрібницями, до яких сам докопатися зможеш, коли сила в тобі прокинеться.

– А ви завжди тут живете? – окинув Семен оком простору печеру.

Петро завагався з відповіддю, але Косьма не став нічого приховувати:

– Не завжди, але когось із нас тут обов'язково зустрінеш. Багато відунів за віки до Бога пішли, не всі в раю затрималися. Та тобі про це ще зарано знати.

– А Мар'яна... Ми її слід у Сухій Балці шукали.

– Сказано ж тобі було – поміж мертвих її нема. А в діяння живих ми не втручаємося.

– А татарин, високий і кремезний, зі шрамом на щоці і розрубаною ніздрею? Я бачив його в Сухій Балці. Хто він?

– Не знаємо такого... Ти його за життя не зустрічав? – запитав дід Петро в Кривогуба.

– Сераскер Юлдаш-бей, – потупивши очі, після деякого вагання одказала душа харциза.

Семен ще так багато хотів випитати в діда, насамперед про коня золотого, про пороги Дніпрові й чортів, які під ними живуть, але повіки в нього склеїлися самі по собі, і хлопець поринув у глибокий сон, спокійний і без сновидінь.

– Казав же тобі, що цей відвар допоможе, – Хасан відставив кухля вбік, щойно обережно заливши в горло Шевчика живильної вологи. Перед тим він довго відбирав трави та корінці, які могли стати в пригоді. – А ти, Павле, мені не вірив. Диви, як спокійно заснув.

Свищивітер не знав, чи його брат на шляху до виздоровлення, чи на той світ зібрався, а тому й картав себе за те, що втягнув Семена в таке випробування.

– Все буде добре, – поклав Павлові на плече руку татарчук, – зараз він просто спить і набирається сили. Можна й нам перепочити.

Визначивши, кому й за ким стояти на сторожі та пильнувати коней, запорожці звалилися з ніг поряд із Семеном і легко здалися в полон сну. Тільки Свищивітер, пильнуючи їхній спокій, міркував, де ж йому тепер шукати Мар'яну.