Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Чим теплішими ставали дні, тим більше роботи з'являлося в запорожців і поза Кошем. На межі запорозьких земель і Дикого поля з'явилися татарські пастухи з отарами, чередами й табунами. Це були люди бідні, голодні, затуркані й невойовничі. Не менш голодна, аніж люди, худоба випасала й толочила молоду траву, перебираючись на незаймані пасовища. За вівцями, коровами й кіньми відходили люди, а на їхнє місце приходили інші кочівники зі своєю худобою.

Попри невойовничість таких сусідів, Сірко наказав сторожі пильно стежити за всіма татарськими переміщеннями. На те й щука в річці, щоб карась не дрімав – з-за спин пастухів могла вигулькнути войовнича орда й пронестися Вкраїною руйнівним вихором. Аби цього не сталося, кошовий посилив пантрування степу та підходів до Дніпра, наказавши замінити людей на фігурах (від довгого перебування на одному місці притуплюється зір і відчуття небезпеки) та щоденно виряджати на пограниччя кінні роз'їзди. І хоч як кортіло запорожцям відімстити бусурманам за віроломний напад, Сірко суворо заборонив зачіпатися з татарами: «Пощо нам ті пічкурі, які тільки пищати вміють, коли велику рибу упіймати можна. Лишень не злякайте її»...

Довідавшись, що Хасан порятував йому Велеса, кошовий сам завітав до конюшень, щоб подякувати парубкові за службу й на власні вуха почути, як ведеться татарчукові в Коші.

У ставному парубкові, зодягненому в козацьку одежу, годі було впізнати бодай якийсь натяк на його минуле.

Подивований тим, що сам отаман Війська Запорізького-низового розмовляє з ним, як із рівним, парубок знічено відповідав на запитання Сірка.

– Подужав? Вітер тобою вже не колише?

– Аллах, – Хасан знітився ще більше, але швидко виправився, – Бог милосердний, а дід Гаврило – терплячий. Виходили мене.

– Дякую тобі, що коня мого порятував. Важко було би мені без Велеса з Коша кудись висуватися. Звик я до нього.

– Та то пусте. Там лиш трохи стрілка переросла й відлущилася...

– Але тільки ти це зауважив.

Кінь, почувши Сірків голос, озвався лунким «Іга-га-га».

– Бач, як виспівує? Значить, нічого йому не бракує. А тобі? – Сірко звів очі на татарчука, який усе ще нітився та дивився собі під ноги.

– Подобається тобі в нас, чи за домом тужиш? Знай, що у нас нікого силою не тримають. Ти вільний у своєму виборі, і хоч завтра можеш додому повернутися.

– Нема в мене дому. Сирота я. І нікому в Криму не потрібен. Якщо Ваша ласка, тут зостануся.

– Вільному – воля. Обирай, який хочеш курінь, справляйся гідно та здобувай честь і славу... Чув я, що ти добре біля коней справляєшся.

Конюхи, які відчули, що грому нині не буде, стали розхвалювати свого помічника. Тепла усмішка з'явилася й на обличчі кошового:

– Дуже добре, що з гривастими знаходиш спільну мову, й вони люблять тебе. Але якщо вже залишаєшся з нами, маю до тебе іншу просьбу.

Татарчук вичікувально дивився на Сірка, а молоді запорожці, відчувши, що то розмова в чотири ока, передбачливо відійшли вбік.

– Повесні татари заворушилися, знову сусідами добрими назватися хочуть, мов і не приводили сюди турків на Різдво. Треба мені знати, що вони собі думають. Я хлопців своїх щодня на порубіжжя відправляю, та не всі з них татарську мову знають, щоб із пастухами порозумітися. Було би добре, якби й ти туди виїздив. Слово за слово, зав'язав би якусь бесіду зі своїми єдиновірцями, гляди, й знали б ми, що тепер собі думають беї та мурзи... То як, поїдеш степ пантрувати?

– Але я ж тут нікого добре не знаю. Та й чи приймуть мене запорожці до свого гурту?

– Знайдуться такі, які тебе знають – Павло Свищивітер, брат дівчини, яку ти з полону вирвати хотів, та його приятелі, котрі тебе в придонських степах підібрали. І Семена, ще одного твого знайомого, до вас відряджатиму. То як, згода?

Хасан погодився, дивуючись, що його просять, а не наказують. Чи став би мурза Алім зі своїми підданими отак спокійно розмовляти, ще й згоди на якесь доручення просити?

Побувавши в конюшнях, Сірко в задумі повертався до свого куреня. Повз його вуха не пролітали ні ремствування братчиків на те, що затягує з відплатою татарам і туркам, ні нарікання, що обклався паперами й бавиться в незрозумілі ігри. Що поробиш, коли писали до нього і чужі володарі, й свої гетьмани. І кожен із них хотів скористатися запорожцями на свій хосен. Писала Софія, бідкаючись, що не справляється з роботами; журилася, що втратила не тільки старшого сина, а й мужа – уже й забула, як Іван виглядає. Питала, чи приїде додому, коли свати до хати прийдуть – обидві дочки на виданні. А Сірко пам'ятав їх такими, коли на лаву самі забратися не могли та ложки в руці тримати не вміли...

У глибокій задумі про своє й спільне перестрів Данила Вернидуба.

Батько двох славних парубків, про яких у Коші не чув хіба хтось тугий на вухо, трохи віджив від тих потрясінь, які спіткали його минулого року. Хасан та Семен дали надію, що донька жива, а тепер думав, як же увесь той Бахчисарай обнишпорити. Вдруге просити кошового відрядити купців до Криму, та й собі до них пристати, не наважувався. Тим більше, не знати, як козаків там зустрінуть. Після різдв'яної масакри сусіди, стосунки між якими завжди були напруженими, ніби завмерли в очікуванні, що ж воно буде далі. Кримчаки уникали будь-яких зустрічей, а в запорожців, попри заборону отамана, руки свербіли залити кривдникам гарячого сала за шкуру.

– Дай Боже здоров'я, Іване!

– Здоров будь, Даниле.

– Кажуть, що ти закрився в січовій канцелярії та паперами обклався так, що й пройти годі. У писаря руки терпнуть, а ти аж захрип листи проголошувати. А тут, бачу, на люди вийшов.

– І мені сорока звістку принесла, що ти до Криму вибратися хочеш, натрапивши на слід дочки.

– Та який там слід, здогадка – не більше, – зітхнув Данило.

– То, може, б нам не лише чутками жити, а по-приятельськи побесідувати?

Вернидуб не заперечував.

Прямуючи до отаманського куреня, перекидалися словами. Сірка цікавило, що собі думають братчики по куренях, його співрозмовник стримано оповідав. За такою бесідою й дісталися канцелярії, де, на диво, нікого не було, тільки Семен нудився й не мав чим себе зайняти. Відправивши джуру із якимсь дорученням, кошовий примостився на лаві біля столу, кивнувши гостеві на ослін біля вікна:

– Кажеш, Даниле, січовики ремствують, що сірко засів, як миша в крупах, і з-поза паперів носа не показує? А ти сам поглянь, що тут маємо. Це – лист від царського воєводи з наказом пильнувати пониззя Дніпра й Дике поле та не пускати бусурманів на Лівобережжя. Ось це – послання від гетьмана Правобережного Петра Дорошенка з закликом долучитися до нього, яничарських орт і татарських чамбулів та вхопити за горло царя московського. А ось Лівобережний гетьман Іван Самойлович наказує Війську Запорізькому-низовому Дорошенка не слухати, в перемовини з ним не вступати та бити степовиків у хвіст та в гриву. Петрусь Суховій, який тепер себе Ашпат-мурзою рече, вітання передає та цікавиться, з ким тепер запорожці. Запевняє, що Селім-Гірей непричетний до того, що у нас на Різдво коїлося – то був задум Ахмед-паші, першого радника султана турецького. Ханенко, склавши булаву, не зажив осілим життям у Козельці, як обіцяв поповичу, а підбиває мене порвати з Москвою та на службу до короля польського пристати. А Остапа Гоголя пам'ятаєш?

– Полковника Кальницького і Подільського, який влітку та восени воював з ляхами, а на зиму тікав за пороги з усім своїм військом:

– Еге ж.

– Та ми разом із тобою ходили допомагати йому в борні проти Тетері. А він з нами під Очаковом був, де ми добряче бусурманів поскубли. Не дурний чоловік, тільки між берегами метляється й не знає, до якого пристати. Він із Дорошенком ніби зараз?

– Уже ні.

– До Самойловича перейшов? Але ж Остап божився, що московського духу не зносить і не хоче паламарем при поповичу бути...

– Королю Яну Собеському тепер служить.

– Як? Сам, чи з усім Подільським полком?

– Не тільки з Подільським, але й із Брацлавським.

– Два пірначі тримати хоче?

– Бери вище – булаву. Маємо ще одного гетьмана Правобережного – Остапа Гоголя. Ось, пише мені, що король під його уряд віддав Могилів, Шаргород, Орачинці, Ярохів, Яругу, Бушу, Михайлівку білу, Ямпіль, Рашків, Чернівці, Кам'янку, Кузьмин, Копайгород, Лучинець, Мурахву з усіма селами при них. Гоголь з дозволу короля звільнив усіх козаків тамтешніх від данин, чиншу й робіт панщинних, вибив дозвіл пиво варити та горілку гнати. А знаєш, як остап тепер листи підписує?

– ???

– Наказний гетьман Війська Його Королівської Милості Запорозького.

– Ого, як губу розкатав! А від тебе чого хоче?

– Вимагає не коритися ні дорошенку, ні Самойловичу, а тільки його слухати. Запевняє, що не за горами той час, коли в Україні не буде ні турка, ні московита, а з ляхами житимемо, як брати, забувши про давні образи...

– Та тут дідько голову зломить у всій тій катавасії по смерті батька Хмеля. Колись казали: де байрак, там козак, а нині – де яруга, там гетьманська попруга. Стільки тих гетьманів наплодилося, що на всіх козаків не стане. І як ти з усім цим, – Вернидуб кивнув головою на завалений паперами й пергаментами стіл, – раду собі даєш?

– Сиджу, як миша, поки військо моє татарина бити хоче.

– А хіба не варто відімстити бусурману за те, що накоїв?

– Варто, та не зопалу. Принишк Селім-Гірей, як той кіт, що знає, чиє сало з'їв. Нашої помсти виглядає, готується відсіч дати. А насторожений ворог у два рази дужчий. Треба його заспокоїти, прикоськати, а вдарити тоді, коли найменше того очікуватиме.

– І що мислиш собі?

– Те, Даниле, що поїдеш до ханової столиці. Тобі не вперше там усе вивідувати.

– А чи вільно буде купцям по Криму роз'їзджати?

– А ти не купцем поїдеш, а в складі посольства від Війська Запорізького-низовго. Замість дарунків дорогих, на які Гіреї завжди облизуються, завеземо щось із того, що в яничар у Коші відібрали. Селім-Гірей не дурень, натяк зрозуміє. Але про це ми ще докладніше поговоримо, коли послів виряджатиму... Віриш, що дочка жива?

– Ніхто того не відає. Семен показав, що живою була, коли Кривогуб на коня впоперек сідла її звалював. А куди повіз – тільки Бг знає. Якби Павло та його приятелі обачнішими були та не такими запальними, може, харциза живим захопити вдалося би. А з мертвого що візьмеш...

– Зрозуміло. Може, з Божою поміччю, щось проясниться, коли до Криму завітаєш.

– Твої слова, Іване, та й Богу в вуха вкласти би.

– А не питаєш, кого головою посольства до Селім-Гірея поставити хочу?

– Та не мене ж. Я кланятися-співати-пританцьовувати не вмію, та й тлумач із мене не найліпший. З атарською сіромою ще порозумітися зможу, а до беїв, муфтіїв та самого хана – куди мені. Тут треба такого верткого чоловіка, яким Петрусь Суховій був, поки марнославство не відібрало в нього розум. Не знаю, чи є хтось такий у нас зараз: і вчений, і сміливий, і красномовний, і шпаками голований...

– Такий до нас зараз прийде, та чи впізнаєш, хто то?

Поки Сірко перекладав листи на столі, Данило подумки перебирав, хто ж то може посольство очолити і що це за чоловік, якого впізнавати треба.

За добру хвилю до отаманського куреня увійшов гість, у якому все вказувало на те, що він не з посполитих. Усе, починаючи з постави, одягу і закінчуючи манерою ходи, вказувало на те, що це «шляхтич уродзоний». Щось у його рисах видалося Данилові знайомим, але, хоч грім побий, не міг пригадати, хто це.

– Не впізнаєш? – посміхнувся кошовий до Вернидуба. – Рік тому його й рідна мама не впізнала би після того, як до нього приклалися твої хлопці.

Тепер надійшла й Данилова черга посміхатися:

– А-а-а. Ротмістр компанійської корогви гетьмана Петра Дорошенка Іван Мазепа. І якими вітрами цього разу? З доброї волі, чи знову братчики перехопили?

Минулого літа, ще до того, як сини прибули на Січ із невтішною звісткою, Вернидуб познайомився з цим чоловіком за незвичних обставин. Правобережний гетьман скерував посольство до Криму з листами до Селім-Гірея та Ахмед-паші, у яких запевняв про свою відданість султану та про готовність розпочати війну з Річчю Посполитою. Очолював це посольство православний шляхтич Іван Мазепа. Окрім листів, разом із почетом посла до Криму прямувало й п'ятнадцять лівобережних козаків, закованих у колодки – сподвижників Самойловича, захоплених сердюками Дорошенка. Єдиновірних братів гетьман Правобережний дарував кримському хану. Дорогу вказував татарський чамбул із десяти осіб. Але щось степовики наплутали: чи заблукали, чи котрийсь із закованих козаків ману на них навів, та замість прямувати з Чигирина краєм Поділля, кримчаки вивели посольство на Інгул. А там тоді із вартовою сторожею був данило Вернидуб. Побачивши закованих козаків у супроводі степовиків, запорожці не стали з'ясовувати, що тут і до чого – бусурманам швидко голови постинали та потопили їх у річці, а вдягненого у пишне вбрання посла стовкли на квасне яблуко та потягнули до Коша, як харциза, що християнськими душами торгує... Суд був недовгим, а присуд – суворим: скарати бузувіра на смерть. Але навіть за таких обставин Іван Мазепа не втратив сили духу та впевненості в собі, не став просити помилування, а попросив прощального слова перед усім товариством. І таким тоном промовляв, такі слова підібрав, що навіть із розбитою мармизою розтопив найзапекліші серця. Братчики стали прохати Сірка, щоб відмінив присуд генерального судді.

Запаливши люльку, кошовий довго роздумував, а потім проказав:

– Що ж, воля ваша. Нехай живе. Може, ще послужить нам і рідній землі в пригоді стане.

Але відпустити на всі чотири сторони Дорошенкового посла відмовився:

– Нехай тепер сам скуштує тих колодок, у яких братів наших до Криму провадив. Відправимо сего птаха до гетьмана Самойловича з проханням доправити його до Москви, де він царським людям й оповість, по що до Криму виряджений був.

А в листі до гетьмана Лівобережного сірко писав: «Вияви, пане гетьмане, милість свою і стань батьком милосердним для сього ротмістра. Щоб неволі він не знав та щоб Військо Запорізьке-низове, яке дарувало сьому чоловіку життя і волю, не казало, що Іван Сірко братів православних до Сибіру в неволю спроваджує».

Невідомо, що оповідав ротмістр гетьману Лівобережному, але до Москви поїхав не як бранець, а як посол. У Білокам'яній Мазепа зізнався самодержцю Олексію Михайловичу, яку роботу поручив йому гетьман Правобережний, і цар не тільки не покарав його, а й нагородив коштовними подарунками.

І от, повернувшись з Москви, Іван Мазепа не захотів служити ні Дорошенку, ні Самойловичу, а прибув до братчиків, щоб стати одним із них:

– І скажи, батьку-отамане, що не характерник ти, коли вмієш так людей прив'язувати. Ніхто ж мене сюди ні на налигачі, ні на вузді не провадив. Доброю волею хочу запорожцям послужити.

Сірко ж і на цей разу був небагатослівним, пихкаючи люлькою та посміхаючись у вус.