Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Сподобалося Хасану у польовій сторожі бути. Не шкодував, що покинув конюшню й розмірене життя. Цілими днями, які ставали щораз довшими, носився з новими приятелями степом довкола татарських шляхів. Молоді запорожці здіймалися то на кургани, то на вал старий, невідомо коли й ким насипаний. Оглядали околиці і, якщо нічого підозрілого не було, рухалися далі вздовж порубіжжя запорізьких земель. Коли ж бачили чужих людей, намагалися з'ясувати, хто це, звідки й куди прямує. Але робили це обережно, щоб самим здобиччю не стати.

На перших порах татарчуку непросто було призвичаїтися до того, що заввиграшки було його новим знайомим. Хасан не поспівав за молодими запорожцями, бо, по-перше, не міг призвичаїтися до запорізьких коней – стремена були задовгими, а він звик їздити із зігнутими колінами. По-друге, колишньому слузі мурзи важко було возити на собі звичне для козаків спорядження: шаблю, два пістолі, рушницю й ятаган, а ще порох та кулі. Тому, коли випала нагода обміняти рисака на куцого бахмата із пишною гривою та довгим хвостом, не упустив її. Запорожці сміялися з нього, мовляв, і так плентався позаду, а тепер безнадійно відставтимеш. Однак такий непоказний з вигляду коник міг бігти й бігти без перепочинку й не зупинятися навіть тоді, коли крупніші за нього гривасті брати покривалися милом та важко сопіли.

Оскільки з шаблею та рушницею потоваришувати не вдалося, Хасан повернувся до тієї зброї, яка його ніколи не підводила – лука з сагайдаком для стріл та замашної костомахи. А вже в метанні аркану рівних йому не було – із десяти спроб хіба якась одна не дозволяла вхопити ціль.

Трохи посміявшись із нерадивого приятеля, Павло, Панас та Устим швидко зауважили, що з Хасаном вивідувати наміри татар стало набагато легше. Вдягнувшись у довгий каптан, смугасті шаравари, накинувши поверх каптана баранячий кожух шерстю догори та нап'яливши на голову білу гостроверху шапку, на куцому бахматі він знову був у своїй стихії. Сміливо наближався до татарських загонів, заводив із ними розмову і, якщо небезпеки не було, давав знак своїм приятелям зблизитися. Якщо ж то були не мирні люди, а якась військова ватага, то знаходив причину, аби від них одкараскатися, або й приставав до такого гурту. Татари вважали його за свого й ні з чим перед ним не крилися. У такому випадку запорожці слідували назирці за татарами, намагаючись не виказати своєї присутності.

З таких вивідин Сірко дізнавався про те, що татарські беї й мурзи мають зуб на хана, що чимось не вгодив кримській знаті Селім-гірей. Також кошовий відав, що кримський володар забороняє своїм підданим грабувати гяурські землі та брати ясир – остерігається відплати і просить не розпорошуватися по всьому Дикому полі, а триматися кучніше біля Перекопу. Це вкрай не подобалося беям, бо свіжих, непотолочених худобою пасовищ там було мало, до того, як це орді сидіти на одному місці?

Сірко дякував вивідникам за службу й добуті звістки, пихкотів люлькою і мовчав, посміхаючись у вус.

А татарчук у новому для себе середовищі кожного дня відкривав щось нове. Проживши обабіч запорожців тривалий час, Хасан не переставав дивуватися їхній личині. Безжальні до ворога люди, котрі війну вважали своїм покликанням і не цуралися вбивати тих, хто підіймав на них зброю, у Коші ставали добрими приятелями кожному, хто не сторонився їхнього товариства. Братчики не відчували заздрощів один до одного й ділилися останнім шматком хліба, знімали з себе останню свитину й дарували її тому, хто більше потребував такої одежини. Але в той же час навіть за крадіжку пута чи батога з сирівцю карали злодія так, що той міг і не оклигати. До всіх гостей були привітними й гостинними, не жалували їм ні хліба, ні солі, ні нічого з того, що подобалося чужинцям, але коли гість від'їжджав з Коша, прихопивши без відома господарів бодай щось – могли наздогнати й нещадно покарати, виявивши таку пропажу.

Купці чи посли могли сміливо залишати свій крам, коней чи губити капшуки з грішми – ніхто й не доторкнеться чужого, скільки б воно собі не лежало.

А ще татарчуку невтямки було, як у людей, котрі понад усе любили розпістертися на зеленій мураві, пихкати люлькою та оповідати чи слухати всілякі бувальщини й небилиці, все довкола в такому ладу: і споруди добротні, і коні доглянуті, і частокіл міцний, і рови прокопані. Здається, ніхто й нікуди не поспішає, а всюди встигає.

І старих тут шанували, і молодих навчали, і хворих лікували... У дворі мурзи, де пройшло все життя Хасана, такого не було й упомині...

Як тільки вода прогрілася настільки, що можна було вплав річки перепливати, татарчук ще раз показав, що недарма куліш їсть. Запорожці, долаючи водну перешкоду, звикли триматися за кінський хвіст, чим тільки перешкоджали розумним тваринам. Хасан же показав, як легко переправлятися на інший берег та справлятися з течією, тримаючись за кінську гриву, ще й допомагати собі невеличким веслом.

В одній із таких виправ на порубіжжя, подолавши вплав невеличку ріку та перебравшись на інший берег, парубки відпустили коней пастися, а самі заходилися готувати нехитрий перекус та сушити на сонці намоклий одяг. При цьому вони дивувалися, як Хасану вдалося подолати річку, не намочивши й нитки.

– Це, братці, уміння, на яке я затратив не один день. І татари в цьому великі мастаки.

– Ти ліпше нам розкажи, чому татари так сміливо на наші землі пруться. Невже нічого не бояться? І чому вдома їх нічого не тримає? – Поцікавився Панас.

– Вони змалечку привчені до того, що нема нічого вартіснішого за військову хоробрість та довіру до свого правителя. Накази старших не обговорюються, а виконуються беззаперечно. Юнаки швидко звикають до недостач, їм чужі розкіш та розніженість. Якщо в тебе є кінь, зброя і добре здоров'я – все інше можна здобути.

– Татарські хлопчаки, справді, в сідлах народжуються? – Долучився до розпитувань Устим.

– У сідлах породіль бачити мені не довелося, але з семирічного віку хлоп'ят витягують із двохколісних гарб, якими за ордою подорожують жінки, старі й немічні, і привчають їх спати під голим небом та скакати на коні. З цього віку дітям уже не дають їсти просто так – кожен малий татарчук має сам стрілою з лука вполювати здобич, яка й буде його їжею. А до того матері щоденно купають хлоп'ят у солоній воді.

– Навіщо? – Дивувався Павло.

– Щоб зробити шкіру грубшою й менш вразливою до холодів та ворожої зброї. А якщо до двадцятирічного віку юнак ні разу не був на війні – його зневажають і можуть перевести в пастухи чи інші попихачі. На конях їздити вміють геть усі, і з сідла не злізають до глибокої старості, якщо доживуть, звісно. Але по ясир готові йти всі, навіть ті затуркані пастухи, яких ми бачимо з худобою на порубіжжі.

– Ти скільки разів зі своїм мурзою на Вкраїну ходив? – Допитувався Павло.

– Коли вперше вас із Семеном побачив та Настуню зустрів – утретє.

– І наших людей тобі вбивати доводилося? – Проскреготів крізь зуби Панас.

Татарчук промовчав. На війні, якщо це навіть усього лиш напад на безборонне село, як на війні: або ти когось, або тебе...

– Я досі не збагну, як вам вдалося під Тернівку непоміченими дістатися. Ми ж гледіли на всі боки, нічну сторожу за село виряджали. Як же вас ніхто не побачив?

– А це вже хитрість татарська. Усі велику орду виглядають, а не знають, що кожен кіш ділиться на менші ватаги: спочатку по півтисячі людей, потім по сотні, далі по тридцятеро, по десятеро – і кожна ватага до обраного для нападу місця пробирається ярами, балками, прилісками, щоб знову в одному місці зібратися разом і вдарити туди, де ніхто не очікує.

– А коли якась ватага раніше од інших прибуде? – Випитував Павло, пригадавши, як із однолітком Трохимом натрапив на кінські сліди біля броду поблизу Тернівки у переддень нападу орди.

– То мусить заховатися добре й нічим себе не виказувати, очікуючи на інших.

– І далеко ходити доводилося? – Поцікавився Устим.

– Одного разу аж у галичину, під Белз.

– Теж там усе палили та вбивали людей?

– А по-іншому не буває. Натрапивши на якесь село чи хутір, кіш виставляє сторожові застави довкола нього, щоб ніхто не втік та не позвав на допомогу. Дочекавшись ночі – саме о такій порі люди втрачають пильність – татари запалюють вогнища величезні, щоб було видно, як удень, і йдуть на приступ, завжди маючи чисельну перевагу. Хто підійме руки догори – тих просто в'яжуть і відводять убік, а хто чинить спротив – тих убивають. Захопивши село, грабують усе, що має якусь цінність та що можна забрати з собою. Доброю здобиччю є коні, воли, корови, кози, барани, вівці. Тільки свиней не беруть, бо гидяться їх, і собак убивають, щоб гавкотом не привертали чиєїсь уваги.

– А як же татарам вдається бути скрізь і всюди, коли вони здобиччю обтяжені?

– Не всі коші нападають одразу. Відправившись на грабунок, орда вигинається півмісяцем. І спочатку по здобич йдуть ті коші, що ближче до краю. Як тільки вони повертаються – вирушають ті, що ближче до середини. І так триває доти, поки всі чогось не урвуть. Мурза чи бей дає кілька днів для грабежів та вказує місце, куди всім зібратися треба. У такій місцині – біля броду чи на лісовій галявині татари перепочивають, ділять здобич, а далі розходяться.

– Чого ж їм не сидиться на одному місці, чому не хочеться у теплих помешканнях жити, дітей ростити, худобу плекати, землю обробляти, як наші люди це роблять? – накручував себе Павло.

– Бо не для орди це. Орда не може прожити без грабунку, вона постійно в русі, постійно прагне поневолювати та завойовувати...

Іноді до цієї четвірки з дозволу Сірка приставав і Семен. Старший брат більше не цурався молодшого родича й не обзивав його дітваком та хвостиком. Свищивітру лестило, що може похизуватися таким братом. Бо як не крути, славна трійця та Хасан хоч і були знаними молодиками в Коші, але до слави Шевчика не дотягували.

Семен хоч і їздив зі старшими од нього парубками на порубіжжя, але все норовив до порогів їх спровадити, особливо до Ненаситця. Оповідав про золотого коня, якого втопив Іван Підкова та підбурював молодиків спробувати дістати з-під води цю втрату.

Однак його запалу не поділяв ні старший брат, ні його приятелі. Устим, якому доводилося сплавлятися Дніпром через пороги, казав, що такого страху натерпівся, що й ворогу не побажає той шлях долати:

– Семене, чи ти хоч маєш розум, у кого щось відібрати хочеш? Та Дід – найстрашніший з усіх порогів. Він поза тисячу саженів має – де там щось шукати? Воду в ньому аж дванадцять лав зупиняє, уже не кажучи про дрібні скелі. Течія там бурлить, немов у казані окріп, вали такі страшні, що аж серце стає. Якщо під котримсь валуном, які бистра вода розколоти не може, і лежить твій кінь золотий, то лежатиме там повік. Сам Підкова дістати його не зміг, а то був чоловік настільки дужий, що ми уп'ятьох йому не рівня.

Ображений Шевчик закушував губу й плентався позаду валки чи виривався напереді і дувся на молодиків, як середа на п'ятницю. А приставши до гурту ще раз, знову заводив мову про золотого коня, та ніхто не хотів його слухати.

Мав Семен ще одну звичку – коли запорожці зупинялися на перепочинок, лягав на траву й дивився в небо, намагаючись зріднитися з душами птахів, які над ним пролітали. По тому оповідав про міста далекі, твердині міцні, озера дивовижні, ліси непролазні, гори високі. Старші парубки спочатку вважали такі оповідки вигадками – знали, що хлопчина ніколи не був далі свого рідного села та Чортомлика. Та згодом Павло, який з батьком об'їздив увесь Крим, упізнавав з Семенових описів Кафу та Бахчисарай; Хасан стверджував, що Гниле море сам так і виглядає; Устим не йняв віри, що Шевчик ніколи не був у Черкасах та Каневі, які малий характерник змальовував так, немов щойно звідтам. А Панас, якому доводилося побувати поблизу Кам'янця, перепитував, що видно з берега Дністра, і дивувався, що менший Данилів син нічого не вигадує.

Від гріха подалі, якщо була нагода спекатися Семена, молодики без докорів сумління це й робили. І тільки Хасан допитувався, чи бачить Шевчик ще й людей та чи не знає, де зараз Настуня. Татарчук, викарабкавшись з обіймів смерті та провівши чимало днів у товаристві діда Гаврила, щиро вірив у надлюдську силу характерників, до яких без найменших сумнівів зараховував Семена. Але скільки не напружував пам'ять Шевчик, як не ріднився з душами птахів – про долю сестри нічого не міг сказати.