Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Ще від Чистого четверга не бралися запорожці до важкої роботи, співпереживаючи страстям Христовим. Закинули зашмульгані листи, облишили й жарти, наводили чистоту та лад у куренях, щоб гідно зустріти воскресіння Сина Божого. У п'ятницю Сірко випустив із холодної усіх покараних братчиків, які навіть у страстний тиждень не змогли в злагоді прожити та за щось зчепилися, адже й Ісус Христос розкаянному розбійнику пообіцяв царство небесне.

Старанно відпостивши бодай останній тиждень, висповідавшись у смертних гріхах та утримавши себе від свіжих спокус, запорожці очікували Божественної Літургії та Святого Причастя.

Отець Онуфрій перед Великоднем й угору не мав коли глянути, готуючись зустріти Воскресіння Христове у славі Божій. На щастя, упродовж Великого посту затявся ходити до шинку Іларіон. А з помічником тямущим будь-яку справу ладити легше. Тож коли братчики зібралися поховати Плащаницю і на всі гласи проспівати «Смертію смерть поправ і тим, що в гробах, життя дарував», тісна церковиця була гарно й святково прибрана.

Ті запорожці, котрі не помістилися в церквій на підступах до неї, долучилися до тих козаків, які ще з ночі проганяли смерть, запаливши на пустирі величезне вогнище. Довкола них крутилися й школярі, для яких притягнути до багаття сухого дубка чи засохлу вербу (нечиста сила в сухому дереві ховається) було миліше, аніж співати з дяком у хорі. Василеві з Іваном вдалося поцупити в шинкаря порожню діжку, а Карпо приволік старе колесо од воза. Усе це пішло на розпал.

Пришкутильгали до вогню й старі діди, щоб подивитися, як янголи над полум'ям літають. Якщо вдасться свого побачити – значить і смерть уже не за горами. Багаття підтримували доти, поки отець Онуфрій із царських воріт не проспівав «Христос Воскрес».

Після свячення пасок розійшлися по куренях, де вже можна було й розговітися. Кухар Канівського куреня постарався на славу – вдалися йому рум'яні паски, для яких братчики припасли крупчастого борошна, яєць, масла, цукру та меду. Тримало в пащі натертий хрін куплене вскладчину молочне порося, начинене гречкою й запечене в печі. Були ковбаси й шинки, завуджене сало. У корчмі козаки прикупили кендюх і запечене ягня, кілька десятків яєць, сиру та натертого й вимішаного з хроном буряка. Поласувати було чим, ще й по чарці знайшлося.

Помолившись та подякувавши Богу за ці дари, стали наминати так, що аж за вухами лящало. Тільки Данилові нічого не смакувало. П'ять днів тому поїхали десь на порубіжжя Павло та його приятелі, ще й Семена із собою прихопили, та й пропали, як торішній сніг. Вернидуб накручував себе, вигадуючи різні напасті на голови парубків, а від цього ще дужче розхотів їсти.

– Що, Даниле, зуби на Великдень розболілися? То йди до цирюльника, він їх тобі живо повисмикує, – дразнив його Сиверин Хрін.

– Якби ж то зуби. Серце болить. Навіть гадки не маю, куди запропастилися мої халамидники. Аби в яку біду не вскочили. Вони це вміють.

– Так Семен, ніби ж, з ними? – втрутився у розмову Яків Вертихвіст. – З ним не пропадуть.

– Хотілося б вірити, та щось так марудно на душі й на серце тисне.

– Та не переймайся так. Хлопці молоді, кров гаряча, може й завернули в яке село, щоб із дівчатами гаївок ниньки поводити, – розраджував Яків.

– Або вдовичка якась самотня їм перестрілася, котрій і Великодня ні з ким зустріти. А вдові відмовити – гріх великий. Пам'ятаєш, Яцьку, як ми в зимівнику над Сулою на два тижні встрягли? Ох і молодиця там мешкала. Перестріла нас на Маковея, то заледве на першої Матінки Божої втекли, і тини поправили, і повітку перекрили, і піч переклали...

– Так ви удвох були, а їх – п'ятеро.

На це діди не знали, що й відповісти.

Не менш сито пригощалися запорожці й у інших куренях. Але цього разу на Великдень у Коші святкували обережно й не з таким розмахом, як минуле Різдво. Після освячення пасок та святкового снідання багато не пили, в повітря з рушниць, пістолів, гаківниць та гармат стріляли мало – берегли кулі та порох. Зате дзвонам спочину не було, не лише дітвора, а й статечні козаки смикали за мотузку, аби всьому світу оповістити радісну звістку.

Після обіду, який був таким же багатим та ситним, висипали братчики на майдан. Метали ножі та списи, стріляли з луків (за відсутності Шевчика за нагороду могли змагатися всі охочі), йшли лава на лаву, скакали в мішках, перетягували линву. Силачі піднімали кам'яні брили та важкі колоди, скалозуби сипали жартами.

Після заходу сонця Сірко сам обійшов усіх вартових, перевіривши, чи тверезі. А після нього це ще раз зробили осавули. На щастя, ніч минула спокійно.

В Обливаний понеділок обливалися водою з самого рання, сплюхів намочили ще на лежанках, але й на тих, хто підірвався зі сходом сонця, сухих сорочок не було. Дзвінкий сміх та пофоркування розліталися по всьому Чортомлику. Якби все це відбувалося десь по селах – кожна облита водою дівчина обдарувала би козака писанкою, усмішкою та добрим словом, адже повернутися додому в такий день сухою – ганьба на все село, значить, нікому ти не приглянулася, нікому непотрібна. Парубки ж теж кропили далеко не всіх підряд, а тільки тих, які припали до серця. А деякі малослівні та відлюдькуваті тільки так і могли натякнути про свої наміри посватати дівчину.

У Коші ж ніхто нікому писанок не дарував, тут можна було розраховувати хіба на цеберко у відповідь.

Навеселившись, перевдягалися братчики в сухе й збиралися на Раду. Хотілося їм почути, над чим так довго мізкував сірко та що собі гадає з відплатою бусурманам.

Стоячи на бочці перед велелюдним натовпом, кошовий отаман промовляв розважливо й неквапливо:

– Браття-запорожці, добре знаю, що виношуєте в собі помсту бусурманам за те, що учинили нам бузувіри на Різдво. Убієнні козаки, заскочені не в чистому полі, не в синьому морі і не в байраку темному, а в себе вдома, взивають до помсти. Але якби ж тільки татари завдавали нам клопоту...

Запорожці, затамувавши подих, слухали отамана. Що не кажи, а вміє Іван за душу брати.

– Маю відомості про те, що король польський Ян Собеський іде на Україну й хоче одібрати в гетьмана Правобережного всі землі, які зараз під турками та Дорошенком, аж по Київ. Закликає Військо Запорізьке-низове стати з ним пліч-о-пліч і прогнати бусурманів із земель наших. Разом із королем ідуть козаки брацлавські й подільські під проводом Остапа Гоголя. Так, маємо ще одного гетьмана, який хоче, щоб і ми йому корилися. Та за королівським військом і нашими козаками ідуть пани та підпанки, ксьондзи й економи, аби з наших селян та міщан і далі три шкури дерти. Бо король – далеко, а своя вигода – близько.

Гетьман Правобережний Петро Дорошенко просить вас, браття, стати по його боці супроти ляхів разом із компанійськими полками, сердюками, турками та татарами. І заказує суворо ординців у таку пору зачіпати, не хоче зривати помочі від хана. Та татари, самі знаєте які, кому б не допомагали – про себе не забувають. Мотузки, щоб наших людей в'язати та на продаж вести, завжди при собі тримають.

Гетьман Лівобережний Іван Самойлович скаржиться на нас людям царевим, що не тримаємо слова, даного государю московському: з королем листуємося, Дорошенка не поборюємо. Мене ж він у листах своїх запевняє, що «краще любов мати, аніж виявляти неприязнь: любов усе добре між людьми примножує, а незгоди усе нищать нанівець». За послух та службу вірну обіцяє нам Келеберду віддати.

– А з Переволочною як? – крикнув хтось горластий із натовпу.

– Про Переволочну переправу вимагає забути. Цей шлях через Дніпро, який з'єднує Гетьманщину з Запорізькими землями і є головним із Лівобережжя до Криму, за велінням гетьмана переходить од запорожців під опіку полтавського полковника. Та водночас Самойлович запевняє, що половина грошей за проїзд переправою надходитиме в Кіш, а іншою половиною полтавці розпоряджатимуться.

– Казав пан – кожух дам!

– Хто ж ту половину визначатиме?

– Усе собі забиратиме, попович ненаситний!

Сірко вичекав, коли гул невдоволення вщухне, і запитав у братчиків:

– Тож із ким бути хочете, до кого пристанете?

Невелика частина запорожців, котрі мали родини на Брацлавщині чи на Поділлі, кричали, що треба з Остапом Гоголем єднатися. Мовляв, він козаків кривдити не дасть. Друга партія ратувала за мирову з Дорошенком, але всіх перекрикували прихильники Самойловича:

– До біса запроданця Петра! Потурнак клятий! Душами християнськими торгує! Бога Петро не боїться! Гайда татарву бити – спільників Дорошенкових!

– А ваш гетьман ліпший?! Тільки про свою кишеню й думає! Не хочемо поповичу служити! Не хочемо кривд од цапобородих терпіти!

Більше було таки тих, хто обстоював за гетьманом Лівобережним. Утратив Дорошенко довіру та підтримку серед запорожців, даруючи християнські душі бусурманам.

– Коли так, браття, ви порішили, то знайте, що гетьман Іван Самойлович вимагає сидіти в Коші та пониззя Дніпра пильнувати. Заказує нам до калмиків та до донських козаків приставати. Дорошенка маємо не слухати, послів од нього не приймати, татарву зараз не зачіпати, але й не впускати орду через наші землі Петрові на допомогу... Тому і я корюся волі гетьмана Лівобережного та вашим вимогам і суворо забороняю зчиняти будь-які сутички з татарами поза нашими землями.

Гул невдоволення, ще дужчий, ніж попередній, пронісся над Кошем на останні слова отамана, але Сірко тільки розвів руками, мовляв: що хотіли – те маєте.

Прибули на Раду й паланкові полковники, яким отаману кортіло сказати кілька гострих слів – надто швидко забули вони, звідки вийшли, переймаючись власною вигодою більше, ніж справами всього Коша. Найдужче виокремився Матвій Житняк, котрий хвалився перед братчиками власною хоругвою, прикрашеним позолотою пірначем, новим одягом та чоботами, а коней, яких так потребували запорожці, затримав на пасовищах.

Не хотілося кошовому при такому святі затівати сварку, але розумів, що якщо попустить одному – інші теж знахабніють і на голову полізуть. Наразі ж лише Кодацька та Кальміуська паланки справно виконували всі накази, а полковники Бугогардівської та Прогноївської щораз виразніше виказували свій норов. Житняк же зовсім страх утратив. До Сірка долітали чутки, що полковника Самарської паланки давно обходжує Лівобережний гетьман, обіцяючи йому тепле місце в Батурині.

– Матвію, чому коні, які відбули до тебе на зимовий постій, досі не в Коші?

– Так братчики ніби ж нікуди не збираються – заборонив гетьман із Коша виходити.

– Ти мені за гетьмана не розписуйся, а за свою службу отвіт давай.

– Повені весною сильні були, ріки порозливалися, годі до Чортомлика табунам дістатися.

– А сорока, яка через ріки перелетіти змогла, – ці слова викликали голосний сміх в інших полковників, адже недарма кажуть, що сірко вуха та очі всюди має, – сказала мені, що коні досі не на місці, бо ти в вози їх запряг, деревину з Самарської Товщі вивозячи. Дивись мені, Матвію, приїду з ревізією – дістанеться і тобі, і осавулу, і писарям. Пні порахувати можна. І чумакам перешкод не чини – пощо мито з них дреш за проїзд Самарською паланкою?

Матвій сердито загнув кирпу. Ревізії Житняк не боявся, знав, що за ним обстануть всі дуки на хуторах та по селах і багаті ремісники в містечках, а ще й родичі в Батурині. Але бути посміховиськом в очах інших теж не хотів:

– Ти, Іване, скалок у чужому оці не шукай, щоб самого колода не вгріла, – і, не прощаючись, покинув товариство.

– Поїду таки з ревізією в Самарську паланку. І ви, добродії, – пригрозив Сірко іншим полковникам, – начувайтеся, якщо теж маєте рильця в пушку.

Після розмови з паланковими полковниками покликав сірко до себе Данила Вернидуба та Івана Мазепу.

– Таке діло, братці, що треба нам і сусіда нашого, хана кримського заспокоїти. Хочу запевнити Селім-Гірея, що стану на бік Дорошенка, і пропоную забути кривду.

Вернидуб та Мазепа вичікувально споглядали на кошового. Нещодавно на Раді Сірко висловив бажання дотримуватися слова, даного Лівобережному гетьману.

– Приспаний ворог не такий небезпечний, як той, що в два ока гледить. Не подарую я хану різдвяної наруги, але зараз відплата не на часі. Хочу вас з посольством вирядити. Ти, Іване, знаєш, що і як говорити та як заговорювати. Перед твоїми словами і запорожці мліють, і попович тебе в острог не засадив, і навіть государ московський перед тобою не встояв. На кримського володаря теж мани напусти, чи що ти там робиш.

Мазепа посміхнувся на всі кутні.

– А ти, Даниле, – продовжив отаман, – попровадиш посольство наше, бо не вперше тобі до Криму дорога стелиться. І поки Іван хана обходжуватиме, навідайся до Суховія. Він хоч і ображений на братчиків кріпко, що не захотіли під його рукою бути, але не вірю, що потурначився настільки, аби землю рідну забути.

– Коли вирушати? – поцікавився Данило.

– Завтра. Чи тебе щось бентежить?

– Павла з Семеном шостий день нема.

– Ох, задам я їм прочухана, коли повернуться. Старших посаджу на коротку линву, бо щось геть самостійними стали – будуть браму пильнувати, а меншому, який і від моїх рук одбився, теж якусь покуту вигадаю... Як батько, Даниле, розділяю твій неспокій, але тут про широкий загал ідеться.

Вернидуб кивнув головою і подався збиратися в дорогу. А Сірко ще довго давав настанови Івану Мазепі.