Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

– Дурепа ти, Настко, нічого в житті не тямиш. Відмовитися від весілля з впливовим татарським мурзою і тікати світ за очі із якимсь задрипанцем – то хіба з великої любові або через дурну голову. Про мене, так приказку про те, що з милим і в курені рай, вигадали ті, хто в курені ніколи не бував, – вродлива диковинною красою, у якій проявлялися риси різної крові, Тереза ліниво перебирала шитво, ховаючись од анабеїм за спиною Настуні. Так, з лихої волі Кривогуба Данилова донька знову опинилася в неволі. І цього разу не будь-де, а в покоях самого володаря Криму.

Дівчина мало що тямила та пригадувала із тієї шаленої гонитви, коли підступний харциз, змінюючи коней під сідлом, майже не зупиняючись на перепочинок, повернув її із придонських степів до Бахчисарая.

До тями прийшла тоді, коли вбивця Хасана торгував її із якимсь чоловіком, котрий виявився кизляр-агою ханового гарему.

На новому місці все для настуні видавалося дивним, тому вона, наче мишка, загнана в глухий кут, тільки тремтіла й придивлялася до всього, що коїться довкола. Боялася суворої анабеїм, боялася кизляр-аги, боялася євнухів, але найбільше тремтіла од страху перед зграєю інших невольниць, які неприязно зустріли вродливу суперницю.

Освоюватися на новому місці дівчина стала лише після того, як під своє крило її взяла Тереза – грім-дівчина, яка мала гострий язик і могла за себе постояти. До того ж, нова знайома виявилася землячкою – Терезу людолови упіймали поблизу Хотина і, незважаючи на те, що землі та фортеця над Дністром на той час належали османам, ординці не побоялися продати дівчину заможним торговцям живими душами.

Тереза була балакучою і лінивою до будь-якої роботи, а тому, підгледівши, як у Насті в пальцях горить будь-яке рукоділля, вирішила триматися поблизу роботящої землячки, щоб і собі примазатися до чужих здобутків. І поки Данилова донька гаптувала парчу чи вишивала на полотні, її нова знайома навчала новачку тонкощам гаремного життя:

– Не розумію, Настко, чого ти ночами плачеш. Невже тобі не подобається тут жити? Поглянь, які фонтани на подвір'ї, золотий посуд на столах, заморські ласощі. Та й ми не рабині чи наймички якісь, а служниці й окраса ханських покоїв. Ти придивися до інших дівчат – тут повно ханових родичок і дочок заможних беїв, яких тут змалечку навчають читати й писати, вести господарство, шити й гаптувати, лікувати людей та тварин, грати на музичних інструментах... Їсти є що, спати маємо на чому, голі не ходимо – чого тобі ще треба?

– Не знаю. Мені все це золоту клітку нагадує. Невже тобі не хочеться на волю? Невже не хочеться до рідного дому?

– Тю, знайшла за чим банувати. Може у вас вдома й золоті груші родили, а мені шкодувати нема за чим. Мати моя втекла з якимсь польським ротмістром, коли мені й трьох років не виповнилося, а батько був музикою, якого на свята та ярмарки запрошували людям життя звеселяти. Та що з того, що в Хотині були великі торговиська, на які з'їзджалися купці з різних земель, коли всі зароблені скрипкою гроші батько пропивав – ніяк не міг змиритися з тим, що мама нас покинула. Упившись, він лежав десь під мурами чи під тином, а я скніла сама в холодній комірці, розтягуючи на кілька днів запліснявілого твердого сухаря... Коли підросла – щасливішою не стала. Одягнена у якесь лахміття, вічно голодна, я не привертала уваги ні яничарів, ні польських драгунів, ні молдовських купців, ні наших козаків. Хотин переходив з рук у руки, свої звитяги святкували турки, поляки, козаки. Усім переможцям потрібна була музика – батько мав за що пити, а на мене йому було начхати... Світ не без добрих людей, але старцювання – то не проста справа. Ніколи не знаєш, що тобі перепаде – паляниця в торбу чи буханець у плечі. Так тривало доти, поки одного разу, купаючись у річці, не поглянула на своє відображення у воді. Батьки не дали мені достатку, але не обділили вродою. Збагнувши, що я гарненька, стала ходити з батьком на ярмарки. Він грав, а я співала й танцювала. Повір, то мені платили всі ті гроші, які він безбожно пропивав. Ледве вициганила в нього декілька срібняків, щоб вдягти на себе щось людське... А далі я зовсім одцуралася свого батечка й стала заробляти сама на себе. Але не думай, що я тільки по ярмарках вешталася, скалячи зуби та свтячи литками – я ще й ягоди та квіти збирала, продаючи їх заможним матронам. Найважче було взимку, коли ні до лісу, ні на луг не виберешся. Тоді й ставав у пригоді шинкар Лейба, який зауважив, що коли я в його корчмі розношу кухлі з прокислим пивом та тарелі з підгорілим їдлом – гостей набивається більше. Гадаєш, приємно було, коли тебе лапають масними руками захмелілі чоловіки і говорять усілякі сороміцькі непристойності? Тому й чекала приходу весни, щоб втекти до лісу та в поля. Шинкар сердився, бо з моїм відходом виручка у нього падала, і гості ремствували на пиво та харчі, але восени приймав мене знову. Та й куди я могла піти: ні рідні, ні сусідів. Батько допився до білої гарячки і скочив з моста в Дністер та й втопився. Але в теплу пору я не відчувала себе сиротою. І людоловам до рук я потрапила, коли поверталася з оберемком квітів. Однак на долю не скаржуся – тут мені ліпше, ніж удома. Сама поглянь, скільки тут простору – цілих сім десятків світлиць, де мешкають не лише такі одаліски, як ми з тобою, але й мати хана – анабеїм, його тітки й сестри. Ми хоч і не рівня їм, але й не прислуга якась.

Настуня не могла повірити, що можна радіти життю в неволі, а Тереза, змахуючи голкою без нитки (вдавала, що працює), продовжувала знайомити нову подругу з укладом тутешнього життя:

– Від нас ніхто не вимагає ховати обличчя і запинатися од світу. Про мешканок гарему не забувають і чужоземні посли, і татарські беї, напрошуючись на зустріч із ханом – дарують подарунки вишукані, аби лиш за них слово перед володарем Криму замовили.

Тереза на хвилю замовкла і начебто зосередилася на роботі, а Настя краєм ока зауважила, що до них придивляється матір хана. Коли струнка й ще не зовсім стара жінка з колючим поглядом вийшла до іншого покою, Тереза продовжила чесати язиком:

– Тут головне – сподобатися анабеїм. Вона хоч і сувора та запальна, але справедлива. Облуду та заздрість у корені випалює, а роботящих і веселих дівчат цінує. Якщо вмієш добре голкою орудувати – завжди матимеш поблажливе ставлення до себе.

Настуня усміхнулася, пригадавши свій подарунок мурзі Аліму, і не зчулася, як подруга вихопила з її рук готове тонке мереживо, над яким дівчина трудилася з самісінького ранку. Уже за мить Тереза піднесла чужу роботу анабеїм, отримавши взамін схвальне кивання головою та декілька монет. Тамуючи в собі обурення, справжня майстриня цього виробу не упустила повз увагу й того, що, повертаючись назад, зухвала подруга віддала одну з монет кизляр-азі.

Як ні в чому не бувало, Тереза всілалася на нагрітому місці й продовжила просторікувати:

– З кизляр-агою теж приятелювати треба, підсовуючи йому щось із отриманих подарунків. Від нього залежить, котра з одалісок вітатиме гостей.

Настя відвернулася від землячки, все ще тамуючи в собі гнів та образу. Але Терези не так легко було спекатися:

– Та не дуйся на мене, як середа на п'ятницю. У тебе робота так і горить у руках – до вечора ще не одне мереживо закінчиш. Не те, що я – за тиждень не впоралася би з такою тонкою роботою. Чи то руки не з того місця ростуть, чи що...

«Зате язик у тебе, мов помело», – хотіла відгаркнутися Настя, але змовчала.

Перечекавши якусь хвилю і переконавшись, що ображена подруга не побіжить скаржитися на втрату, Тереза продовжила точити ляси:

– А на євнухів не звертай уваги – вони підступні й злі. Але й їх зрозуміти можна – не кожному дано півчоловіком бути... Ну, добре, раз я вже зі своїм рукоділлям упоралася – не заважатиму тобі.

Піджартовуючи над іншими дівчатами, Тереза забралася з овиду Насті. А Данилова дочка, зціпивши зуби, таки встигла до настання сутінок закінчити ще одне мереживо. Анабеїм, приймаючи роботу, тільки повела бровою, але нагородила молоду одаліску ласкавим поглядом.

День за днем закрутили Настуню в шаленому ритмі. Робота змінювалася навчанням, навчання – розвагами, і кожного дня щось нове.

Тереза, мабуть, отримала на горіхи від анабеїм за те, що привласнила чужу працю, але їй то, схоже, було, що мертвому припарка. Про таких кажуть: як з гуски вода. Знаючи про все на світі, але шпортаючись у татарських словах, темноволоса красуня раділа, що є нагода спілкуватися рідною мовою:

– Добре жити в ханському палаці. І роботою не морять, і нудно не буває. А стане нудно – можна попроситися на учту в Диван-хані. Поки хан та його беї обговорюють господарські справи чи радять суд, можна слухати їхні балачки, залишаючись невидимою. Чи на Соколину вежу піднятися й згори поглянути на все, що робиться на ханському подвір'ї. За військовими навчаннями подивитися. А ще скоморохи тутешніх дівчат розважають – так насміятися можна, що потім тиждень живіт болить... І зауваж – насилувати тут ніхто нікого не буде. Гіреї ніколи не одружуються з простолюдинками. Ханові родичі беруть собі за дружин дівчат із знатних родів... Але й чарією стати було б добре. Час від часу хан заходить у гарем і любується невольницями. Тій, котра сподобалася йому найбільше, дарує шовкову хустку, а слуги ведуть таку обраницю до хана в опочивальню.

– Не хотіла би я стати покриткою! – гнівно скрикнула Настя.

– Тю, дурна! Після ночі з ханом такій одалісці довіку виплачуватимуть гроші з казни, і володар більш її не турбує. Можна спокійно своє життя влаштовувати... Мені ще ні разу не щастило зацікавити хана. Хоч я і груди вип'ячувала, і дивилася на нього, як кіт на сало – проходив повз. Селім-гірей дуже набожний, шанує своїх дружин і до невольниць майже не ходить. А от його попередник до жіночих ласк охочим був. Кажуть, що в нього було аж сорок чарій. Але нічого, де наша не пропадала – мо' й мені ще пощастить.

– Терезо, але ж кажуть, що дівоча краса – мов червнева роса. Завжди молодою не будеш, а старих тут не тримають.

– А я й кажу, що дурепа ти, коли од весілля з мурзою відмовилася. Якщо вийти заміж за заможного татарина – ніколи важко не працюватимеш. Кожен мусульманин шанує дружину свою, довіряючи їй власний дім. Чоловіки тут рідко увесь день вдома просиджують, тому жінка – сама по собі господиня... А доживеш до старості – повну волю матимеш. Можна ходити, куди завгодно – до сусідок, до хамаму – лазні по-нашому, і всюди для тебе найпочесніше місце... Не зле було би й мудеррисою стати – але то треба, щоб із тобою хтось із мулл, імамів чи хатипів одружився. За такими доньки беїв полюють, а ті свого з рук не випустять. А як добре було б стати вчителькою для дівчат при якійсь із мечетей...

– І Бога нашого ти готова зректися задля цього? Плюнути на хрест, на якому розіп'яли нашого спасителя?

– А що Бог, Настко? Гадаєш, він справді є? Де ж він був, коли я замерзала сиротою у холодній комірці? І якщо наш мене не порятував, то, може, той інший буде милосерднішим?

Насті аж вуста заціпило від такого богохульства, а Тереза, збагнувши, що зачепила в душі подруги щось таке, чого чіпати не слід, перевела розмову на інше:

– Так що, подружко, годі очі слізьми марудити – вони тут для іншого потрібні. Звикай до життя, про яке чимало наших землячок-полонянок можуть лише мріяти.

Настуня подумала, що ніколи не звикне до того, що їй немиле та осоружне. Але час лікує не тільки душевні рани, а й згладжує гострі кути. Заслуживши своєю лагідною вдачею та працелюбністю добре ставлення від анабеїм, дівчина здобула прихильність і серед одалісок. Побачивши, що новоприбула полонянка не горне під себе й не плете інтриг, її залишили в спокої.