Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Відчуваючи сироти на шкірі, приймав Селім-Гірей посланця від падишаха Найвищої Османської держави. По спині хана стікав холодний піт, а руки тремтіли, тримаючи фірман. На обличчі посла, який доставив звістку зі Стамбула до Бахчисарая, не здригнувся жоден м'яз, а в погляді не було й натяку на те, що заховано в сувої. А могло там бути все, що завгодно: гнівна прочуханка, розпорядження покинути Крим і навіть шовковий шнурок.

Лякало кримського володаря насамперед те, що звертався до нього не великий візир, а сам Мухаммед IV. Чи значить це, що Фазил Ахмед-паша також поплатився за невдалу виправу? Адже це він був її натхненником. Якщо все так, то й хану від халіфа приємної звістки чекати годі.

Так і не приборкавши тремтіння рук, Селім-Гірей вихопив звиток із твердої руки посла, зірвав сургуча, розгорнув сувій і пробігся очима по в'язі...

Зойк полегшення, який видали груди володаря Криму, почули, мабуть, і челядники та раби на господарському дворі. Мухаммед IV запрошував нащадка хана Чингіза на урочистості, які мали відбутися в Едірне на початку літа. Ані словом не упом'янувши втрати кількох тисяч добірного війська, падишах дякував хану за події трьохрічної давнини й за те, що долучився зі своїми чамбулами до переможної облоги Кам'янця, та запрошував відсвяткувати цю перемогу заодно з нікяхом сестри й другого візира Дивану та обрізанням синів.

Чи значить це, що васалу падишаха пробачено його провину, чи запрошення на торжества – це така вишукана спроба виманити хана з Бахчисарая, аби покарати подалі від Криму? Та якби халіф розпорядився покарати одного з Гіреїв на його батьківщині, чи обстав би хтось за ханом? Чи влаштовував би бунти, чи чинив би спротив волі султана?

Ні, не обстануть за ним ні Ширіни, ні Мансури. Перші завжди піклувалися тільки своїми потребами, зневажали Гіреїв, хоч і сватали своїм синам ханових родичок. Та навіть породичавшись, ніколи не забували витикнути, що прийшли до Криму раніше за Гіреїв. Не ставлячи хана до відома, дозволяли собі послів із чужих країв приймати та давати чужоземним володарам військо в допомогу. Мансури ж із покоління в покоління тримали ножа за пазухою, плекаючи якусь настільки давню образу, що й самі не пам'ятали, яку.

Скільки ханів намагалися зробити титул спадковим, щоб передавати його синам чи онукам – нікому це не вдалося. Ширіни, Мансури та інші знатні роди не упускали нагоди впливати на вибір правителя. До того ж, цей вибір дозволяв тримати руки в казані з пловом ще й візирам, ходжаларам і навіть євнухам у палаці Топкапи. Ось уже два століття усі гіреї залишаються заручниками такої несправедливості. І як тільки котрийсь із ханів розпочинав протиборство зі знатними родами, одразу прощався з титулом. Ширіни й Мансури могли зводити рахунки між собою, гніватися, сваритися і навіть воювати, але швидко мирилися, коли хан ставав їм неугодним. А ще османи підкидали хмизу в цей вогонь, користаючи з цієї ворожнечі. Ще й кепкували, що васал падишаха, навіть коли він далекий родич великого хана Чингіза, завжди буде на побігеньках у падишаха й ніколи не зрівняється з османськими правиелями.

Правда, й гіреї мали чим шпигнути владу Найвищої Османської держави. Захопивши Кафу, султанові урядовці запровадили в цьому місті все на свій лад, навіть свої гроші. Але через страшні побори та яничарське свавілля дрібні ремісники, середньої руки купці та всі іновірці, які не прийняли ісламу, тікали до хана, підточуючи добробут великого портового міста. Падишах Мехмед ІІІ навіть скаржився кримському хану Джанібек-Гірею на те, що Кафа занепадає та перетворюється на пустку, й вимагав від свого васала не приймати втікачів. На що тогочасний володар Криму зухвало відповів: «Якщо бейлербей Кафи поводитиметься з підданими стриманіше, м'якше й людяніше, то й вони не тікатимуть із міста та не шукатимуть порятунку в хана». Але бейлербеї і далі перегинали палицю, зловживали батогом, тож далеко не найгірші люди шукали прихистку в хана...

Перечитавши фірман ще раз, Селім-Гірей скривився так, немов у нього раптово розболівся зуб. Запрошення передбачало нічогенькі витрати, адже, крім коштів на дорогу туди й назад, треба буде підібрати гідні подарунки для самого султана, його синів, сестри та другого візира. А де взяти на все це гроші, якщо за висушеною сіллю ніхто не приїздить? Урус-Шайтан затаїв образу й не хоче торгувати з Кримом, а податки заледве покривають видатки на життя двору та особисту охорону.

Селім-Гірей пригадав, що в його стайні є білий, як виварена сіль, арабський скакун – подарунок від царя Імеретії. Мухаммед IV, якого недарма прозвали Мисливцем, гідно оцінить таке підношення. Якщо до коня додати ще шаблю, оброблену золотом та коштовним камінням, то падишаху можна вгодити. Від царя московського хан отримав у подарунок соболеві шуби. Та в Криму занадто тепло, щоб їх одягати, а зберігати такий крам – велика морока. То ж і їх можна віддарувати. Хочеш-не хочеш, доведеться потрясти й скриню із золотими прикрасами. А ще треба буде відправити в подарунок кілька вродливих одалісок. Чого-чого, а такого краму йому зовсім не шкода...

Милуючись зорями, сперечаючись з астрологами та складаючи вірші, Селім-Гірей не відчував особливого потягу до чарій. Маючи чотирьох шлюбних дружин, почувався цілком задоволеним чоловіком. І хоча під час візитів до гарему його око відпочивало на вродливих полонянках, втратити їх не так шкода, як арабського скакуна. У пам'яті виринула чорнява гяурка, яка постійно пхалася йому під ноги; тиха й відсторонена її землячка, котру так нахвалювала анабеїм. Та й подарована Юлдаш-беєм полонянка змусила б розкошелитися не одного поціновувача жіночої вроди... «Треба обговорити цей подарунок султану з кизляр-агою», – подумав собі хан.

Подарунки – подарунками, а відгукнутися на запрошення султана й відбути до Едірне – це ще й поставити під загрозу увесь Крим, адже від ранньої весни Селім-Гірей очікує помсти від гяурів за напад на Кіш. Просив навіть Ашпат-мурзу написати запорожцям листа та довідатися, що Сірко собі гадає, бо не пробачить же такого віроломного підступу. Писав і Дорошенку, аби всіма правдами й неправдами заборонив запорожцям татар чіпати. Проте, схоже, цей васал падишаха давно втратив усі засоби впливу на своїх єдиновірців.

Тому кожного дня хан наказував сераскерам пильнувати всі шляхи повз Сиваш, прохав османських капуданів наглядати за морем, щоб гяури не підібралися зненацька на своїх човнах. На Раді Дивану Селім-Гірей втовкмачував беям, наскільки важливо зараз триматися купи та не розбредатися дикими степами від Дністра до Дону. Та чи будуть беї й мурзи настільки пильними, як хан відбуде до Стамбула?

Чи прикинутися хворим і нікуди не їхати? Торжества, певно, будуть пишними, гостей поважних буде багато, і за всім цим Мухаммед IV може й не зауважити відсутності одного зі своїх васалів, якщо наперед відіслати щедрі подарунки. Звісно, хотілося б поглянути на Едірне та розмах святкувань, який заповідався нічогеньким, але безпека своїх володінь важливіша... Але на тому святі будуть Ширіни й Мансури, і хтозна, що нашепчуть халіфу, якщо їм випаде нагода з ним зустрітися. То ж чи треба віддавати свою долю в руки беїв?

Змирившись з утратою хорошого жеребця, володар Криму позвав до себе кизляр-агу, аби обговорити одалісок, яких зібрався подарувати султану:

– Даміре, як звати ту чорняву осу, яка так і норовить зі мною зіштовхнутися та виринає в мене на шляху, куди б я не йшов?

– Тереза, володарю.

– А ту гяурку, яку прислав у подарунок сераскер Юлдаш-бей, а ви з анабеїм узяли її до гарему?

– Маріам, володарю.

– А одаліску, яка полюбляє ходити на зібрання Дивану і яку хвалять за покірність та працьовитість, звати Айше?

– Так, володарю.

Селім-Гірей на мить задумався, пригадавши, що так і не з'ясував взаємин цієї полонянки та покійного нині мурзи Аліма. Не перший рік жив на світі, то ж не міг повірити, що ці двоє раніше ніколи не зустрічалися. Але запитав про інше:

– Що можеш сказати про Лейлу, яку прислав мені в подарунок Ельхан-бей із Черкесії?

Кизляр-ага, відповідаючи на запитання хана, не міг приховати подиву. Володар ніколи не проявляв надмірного зацікавлення до гарему та його мешканок, а тут таке... Ще не знаючи, до чого хилить Селім-Гірей, Дамір доводив до його відома:

– Лейла ще надто дика й неприручена. Дитя гір, що й казати. Дряпається, кусається, б'ється з іншими одалісками. Не можна її ще ні до гостей виряджати, ні до родичок знатних беїв. Та й тобі, володарю, я не радив би зазивати її до своєї опочивальні. Треба її ще підучити.

– От і займися цим... Покладаю на цих одалісок великі сподівання – хочу подарувати їх нашому падишаху. Якщо халіф змінить гнів на милість, добре буде мені й тобі. Що скажеш, зможуть вони потішити око й принести радість Мухаммеду IV?