Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Подією, яка розворухобила розмірене передзимове життя в Коші, стало повернення послів із Дону. Харкавий та його почет ще не дісталися Чортомлика, а на Січі вже знали, що везуть непритомного пораненого. Товариство губилося в здогадках, що ж то за пригода могла трапитися з послами в дорозі.

Дізнавшись, що всі запорожці живі та здорові, а поранений – якийсь татрчук, якого підібрали в степу, козаки живо втратили зацікавленість і повернулися до своїх занять чи вбивання часу. Лише школярам цікаво було подивитися на незнайомця, якого Павло, Устим, Панас та ще один із молодих запорожців одразу ж понесли до куреня дідів-знахарів. Заглянувши в лице пораненого, Семен сполотнів, а потім ще раз придивився.

– Павле, невже ти не впізнаєш його? – потягнув брата за рукав, коли молодики передали хворого на руки діда Гаврила.

– А звідкіля мені всіх татарчуків знати? – хотів було відмахнутися Свищивітер.

– Це ж той молодий татарин, який урятував нас у Тернівці, повівши переслідувачів іншою стежкою поміж кущів терну.

Тепер і до старшого з братів дійшло, чому обличчя безтямного пораненого видалося йому знайомим.

– Може, він знає, де наша сестра? – висловив надію Семен.

– Може, й знає, та що з того. Помічі з нього зараз, як і з цієї колоди, – Павло сердито штурхнув чоботом колодку, на якій рубали дрова. – А чи прийде до тями, чи помре, так ні слова не сказавши – то лиш Богові відомо... Куди ти? – гукнув у спину молодшому, який уже кудись біг.

– Батькові сказати треба.

Знову вибрався Данило Вернидуб до житла дідів-відунів, і знову нічого певного не міг йому сказати Гаврило.

– Тут така справа, козаче, що все в руках Божих.

– Багато крові втратив чи рана загноїлася?

– Крові багато не втратив, хоч рана й глибока. І гною нема. На біду, застудився він, перележав, певно, на холодній землі. Або вітром обдуло, коли везли його на ношах. А це, сам розумієш, для рани в грудях дуже зле. Ще й без тями у гарячці лежить – нічого в нього не заллєш. Як під щасливою зорею родився та перед Богом не грішив – виклигає, а ми тут мало чим допомогти гожі. А ти чого так за якогось знайду переживаєш? Може, то харциз який... Чи ні?

– Ет, – скрутно махнув рукою Данило і не став нічого пояснювати.

Другим, кого відвідав Вернидуб того дня, був Харкавий. Тихон тільки-но дав звіт кошовому про свою виправу й приліг на лежанці, щоб відпочити з дороги.

– От бісове зілля породив старий Петро. Щойно од молодшого одв'язався, так уже старший приперся, – буркнув під ніс. – Чого тобі, Даниле?

Вернидуб поділився із старим запорожцем тим відкриттям, яке зробили його сини, впізнавши татарина.

– Хочу запитати в тебе, Тихоне, як гадаєш, чи не було там у степу дівчини?

Харкавий, забувши про втому, поділився своїми спостереженнями:

– То лиш Бог у небі знає та ще той татарчук, якого ми привезли. Але ось що тобі скажу, Даниле. Зупинялося там на перепочинок троє вершників. Палили вогонь, підвечіркували чи й вечеряли... Двоє лягло перепочити – трави сухої настелили, а один, схоже, вартував... Але поїхав звідтам тільки один вершник – два інших коні пішли вільними. Другий залишився з ножем у грудях. А третій просто зник. Слідів бійки не залишилося, ями викопаної я не побачив. Але на коня той третій теж не сідав.

– Як таке може бути?

– Не знаю. Або на своїх двох утік кудись у степ, або...

– Або що?

– Або його, живого чи мертвого, на круп свого коня кинув той, хто щасливо вибрався. А чоловік то був, чи дівчина – сказати не можу.

Так над Кошем повисла ще одна таємниця, а той, хто міг її розв'язати, безтямно лежав на твердому ложі, заблукавши між двох світів.

А життя тривало, незважаючи ні на що.

Оговтавшись від смерті сина та перечитавши послання від дружини (Софія хоч і оплакувала свого первістка, як і кожна мати, але мужеві своєму не докоряла), Сірко повернувся до важливих справ. Воєвода Ромадановський, якому кошовий відправляв листа з проханням звільнити його од служби та дозволити пожити біля сім'ї, відповів, що «когда воинские дела станут приходить в успокоение, тогда мі тебя пожалуем и в доме с женой и детишками жить позволим. А пока оставайся на своей должности, віполняя даное государю нашему обещание».

У грудні прибув на Січ посланець і од турецького султана, привізши листа, в якому Мухаммед вимагав од запорожців покори. Щоб донести січовому товариству бажання турецького володаря, Сірко зібрав малу раду.

Почувши, чого од них хоче володар турецький, запорожці стали плюватися, обзиваючи Мухаммеда на всі лади:

– Шайтан він турецький, а не султан!

– Онук Люциферів!

– Колесник!

– Кухар!

– Бровар!

– Козолуп!

– Байстюк без племені й роду!

– У лицарі приндиться, а їжака голим задом не вб'є!

Хвацько закрутивши вус, Сірко запропонував:

– А давайте йому так і відпишемо.

За добру хвилю січова старшина реготала над посланням, яке рівними рядками на пергаменті вивів січовий писар:

«Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, самого Люцифера внук. Який ти в дідька лицар, коли не вмієш голим гузном їжака забити?! Не годен ти синів християнських під собою мати! Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, подільський кат, московський злодій, самого гаспида байстрюк, бо дідько втисся твоїй матері, усього світу і підсвіту блазень, а в нашого Бога найостанніший дурень. Тебе самого і твого війська ми не боїмось – землею і водою будемо битися з тобою, нехристе проклятий! Так тобі козаки відповідають»ю

– Усе? – поцікавився Сірко, коли всі притомилися реготати.

– Число, місяць і рік треба поставити, – нагадав писар.

– Допиши тоді: «Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас – поцілуй у голе гузно кожного з нас».

А поки кошовий та інші отамани радили раду, запорожці, незадіяні у господарській роботі чи у вартовій службі, коротали час, хто як міг. Молодші вправлялися у володінні шаблею чи келепом, показували свою силу, а старі діди тим часом оповідали, як воно колись було, зібравши біля себе школярів. Джурам ці балачки з повторенням одних і тих самих історій давно набридли. Якщо послухати дідів, то переможні битви вигравали не Богун, Кривоніс, Морозенко чи Джелалій, а якісь Лежень, Зубоскал чи Підіпригора, вказуючи полковникам, що робити. Але лихословити чи перечити старшим – річ нечувана, от і тішилися джури присутності школярів.

Наприкінці року на деяких джур очікувало непросте випробування – скласти іспит на запорожця. У Канівському курені до такої оказії готувалися одразу троє молодиків – Василь, Дем'ян та Ілько. Хлопці заздалегідь знали, що треба буде випити чарку горілки і з'їсти миску переперченого борщу, після чого пройтися колодою, прокладеною над ямою із гноївкою. І горе та ганьба тому, хто не втримається. По-перше, сорому наберешся, по-друге, до куреня ніхто такого смердюха не впустить, а сушитися десь треба. От і просили джури у своїх молитвах морозів сильних, щоб гноївка замерзла.

Тих, хто перебереться колодою на другий бік рівчака, чекало ще одне випробування – осідлати необ'їждженого коня, всадившись на його круп лицем до хвоста, та проскакати кілька гін, не звалившись. Дем'ян та Василь найбільше побоювалися, чи зможуть дати собі раду з огирями – уже кілька тижнів вони підгодовували жеребців сухарями, намагаючись подружитись з тваринами. А Ілько найбільше боявся пити чарку:

– Куштував я раз те пійло, яке козаки хлещуть, і ледь душу не вивернув. Не сприйняв мій живіт того трунку. А потім таким дурним зробився, що не тямив, що роблю. А якщо й цього разу мене так вкраде?

Однолітки на словах заспокоювали бідолаху, а подумки бажали, щоб щось лихе сталося з кимось іншим, а не з ними.

Поки джури журилися, а школярі слухали дідів, поважні запорожці різалися в листи, граючи в дурня, свиню, п'яницю, цигана, хвильку, лаву, відьму, манахвейку. А найбільш розважливі мордувалися над чупрундиром – тут треба було добряче помізкувати, аби здолати супротивників. Нечистих на руку, аби не махлювали та не ховали листів у рукавах, змушували роздягатися до пояса, і ті, мерзлякувато струшуючись, змушені були доводити, що грають чесно.

Коли перекидатися листами набридло – шукали собі інше заняття. Зокрема, глузували з джур та школярів, що ті ні на що не здатні. Сперечалися, хто швидше з лежанок вскочить та вбереться й узується на поклик «тривога!». І хоч як не старалися хлопці, але досвідчені запорожці давали собі з цим раду ліпше. Найбільше глузував із жовтодзьобів Матвій Заграй, який єдиним порухом заскакував ногами одразу в обидві штанини, тоді як молодші, підбиваючи один одного, скакали на одній нозі, мов цибаті журавлі, намагаючись іншою потрапити в холошу.

Семенові це набридло, і якось, коли Матвій, роздягнувшись до спіднього, дрімав на лежанці, хлопець узяв голку та нитку й зашив Заграєві ногавиці знизу. А тоді, підбивши однолітків, разом з іншими хлопцями, влігся на лежанку, намовивши діда Хрона крикнути: «Тривога!».

Почувши знайомий окрик, Матвій схопився зі сну і за звичкою спробував ускочити в ногавиці, але це йому чомусь не вдалося. Козак з усього маху гепнувся на долівку і, потираючи забитий копчик, стогнав і лаявся на увесь курінь:

– А біс би побрав того шевчика, який утнув мені таку пакість. Ой-ой, як боляче... А щоб його грім побив... А щоб йому руки повикручувало...

Так зі слів Матвія Семен став Шевчиком і не мав нічого проти такого прізвиська. Це ж не якесь тобі Кралка, Нужник чи Ципадрига.

Вряди-годи запорожці виходили з куренів на мороз і розважадися тим, що з пістолів збивали кулями один одному шапки, але Сірко суворо заборонив такі геци – і до біди недалеко, і кулі витрачено впусту. Найбільш гарячих, які не могли втриматися й порушували наказ кошового, відправляли до пияків на Гадючий острів, аби в холоді та в голоді збагнули цінність життя та його вартість.

Та жодна з цих забав та розваг не цікавила молодого запорожця Свищивітра. Розвіявшись трохи під час виправи на Дон, після повернення в кіш Павло й надалі був ні риба, ні м'ясо, розкисши, немов глина під дощем.

Знаючи причину зажури приятеля, Панас випросив у курінного отамана дозволу для себе й побратимів з'їздити додому, пообіцявши отаману повернутися до Великої ради.

І жоден із славної трійці так живо не збирався в дорогу, як Данилів первісток. Уперше за стільки днів на його обличчі заграла посмішка, а Устим із Панасом заклопотано переглядалися – вони ще добре пам'ятали довбні Мар'яниних братів. Павла, схоже, це не лякало...

­Та не тільки веселі забави й збори в дорогу були в козаків, траплялися й сумні події. Не дочекався Різдва та Великої Ради Карпо Засуха. В останньому осінньому поході зазнав важких ран, і привезли його побратими до Коша непритомним. Діди-відуни, а насмперед – Гаврило, якого тільки зілля не варили, чим тільки не обкурювали, і навіть кров пускали – але так і не прийшов до тями козак, заблукавши на кілька тижнів між двома світами. І ось Господь позвав на суд його грішну душу.

Для Семена, який трохи побоювався небіжчиків, на цьому похороні все було незвичним, а насмперед – кінь Карпа, який ішов першим одразу після труни. Домовину несли шестеро кальміусців (до цього куреня при житті був приписаний покійний). Круп вороного укрили червоним чепраком, а до сідла підвісили всю зброю запорожця, яка вірно йому служила, але не зарадила в останньому бою. Карпові шаблю, келеп, пістоль, ятаган, мушкет ще носитиме котрийсь із молодих козаків, а Засусі вони вже не знадобляться. Було в небіжчика трохи грошей – то їх віддали на церкву та школу. І ніхто не оплакував покійного, не голосив, як це роблять баби й молодиці в селах. А лишень скрутно зітхали запорожці, думаючи про свою кончину.

У знахарському курені, звідки винесли до церкви козака, що віддав Богу душу, не приходячи до тями, метався в гарячці молодий татарин. Але після смерті Карпа Гаврило був упевнений, що цей його підопічний ще топтатиме ряст. Старий давно переконався, що щербата з косою двічі поспіль в одне й те ж місце не приходить, якщо лиш не почалася моровиця якась. А ще кожного ранку знахар заперечливо кивав головою на розпачливо-німе запитання Данила Вернидуба, який хотів дізнатися, чи знає щось поранений татарчук про його дочку.