Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Не випало цьогоріч Павлові, Панасу, Устиму, Хасану й Семену нагоди ані з гармати на Великдень стрельнути, ані свяченого яйця та паски скуштувати. А все через те, що повелося їм не так щасливо, як гадали собі, покидаючи Чортомлик. Данилові та Сіркові сказали, що їдуть на порубіжжя, а самі чимдуж погнали до байраку, де їх уже очікували стельмащуки.

До Сухої Балки мчали майже без перепочинку, зупиняючись лише для того, щоб попасти та напоїти коней. І розмов ніяких не вели – кожен думав про щось своє. Щоправда, Семен намагався зацікавити оповідками про золотого коня бодай стельмащуків, але й тут йому не щастило. Старшим Мар'яниним братам уже набридло це вештання степом і кортіло якнайшвидше повернутися до рідного села. До того ж, працюючи в поті чола й заробляючи мозолі на долонях, вони не вірили в жодні приховані скарби та легку поживу. Наймолодший, Максим, який усіх і зворухобив, був надто заклопотаний долею сестри, щоб думати ще про всіляких золотих коней. Зітхнувши, Шевчик і собі занурився в себе та не діставав нікого розмовами.

Найнещаснішим у цьому гурті виглядав Свищивітер – молодий запорожець боляче переживав утрату коханої. Мар'янині брати ж, окрім Максима, схоже, давно змирилися з тим, що сестри нема на білому світі.

Тільки зелені латки озимини на підступах до Сухої Балки нагадували про те, що колись тут мешкали люди – від самого хутора не залишилося й сліду. Почорнілі головешки та попелища буйно поросли височенними кропивами, а кілька здичавілих псів, які кинулися вершникам навперейми, радше були схожими на вовків, ніж на домашніх улюбленців. Та навіть попри відсутність людей балка не виглядала цілком мертвою. Пошкоджені вогнем черешні та вишні буяли білим цвітом, заповідаючи гарний урожай, а яблуні та груші збиралися випустити рожево-білі пуп'янки. Та не ласувати спілими ягодами й жовтобокими плодами людям, які ці дерева насадили. За декілька літ і ці дерева здичавіють, випустять зайві пагони, проростуть із кісточок та насінин нові деревця, захаращуючи доглянуті колись садки.

У цілковитій тиші добралися молодики до місця, де ще на Різдво стояла хата Лавріна й Степаниди.

– Ось тут я востаннє бачив Мар'яну живою... Обгорілі кістяки лежали в попелі, від якого зараз і сліду нема – все весняні дощі розмили, – заходився пояснювати Максим, але погляди всіх вершників були прикуті до Семена. Дорогою стельмащуки дізналися, що Шевчик – справжній характерник, який і кіш порятував, і повідав, куди його сестра відбула. Старші за Семена парубки очікували, що він зараз учудить щось таке, про що ще довго згадуватимуть та онукам розповідатимуть...

Спішившись та віддавши поводи від коня старшому братові, Шевчик ніяково переступав з ноги на ногу. Усю дорогу він накручував себе, як читатиме різні знамення чи слухатиме нашіптування, та, прибувши на місце, нічого не бачив, не чув і не відчував. Скільки не зводив очі до неба, вдивляючись у перелітних птахів, як не намагався зріднитися з душею котрогось із здичавілих псів – усе намарно.

На Павла ж страшно було дивитися – він посірів, зіщулився, принишк і нічим не нагадував стельмащукам того розбишаку, який чіплявся до Мар'яни у верблянському шинку.

Стельмащуки, Панас та Устим не знали, чим зарадити – вони, взагалі, мало усвідомлювали, що тут мало відбуватися.

Тільки Хасан не втрачав надії:

– Семене, тоді, у Гавриловому курені, ти тримав мене за руку й бачив моїми очима, що коїлося у придонських степах.

– У тому й річ, що тримав тебе за руку... Тут, як бачиш, тримати нікого. Шкода, що ніхто з мешканців хутора не вцілів.

– Як ніхто? А Гнат? Браття, – кинувся Максим до родичів, – розкажіть їм про Гната, якого татари не вбили й не захопили в ясир.

Стельмащуки скептично поглядали на молодшого брата. Чим тут допоможе парубок, який зовсім з глузду вижив і тільки й торочить: «Це я їх накликав!» Останній живий мешканець Сухої Балки дав посадити себе в сани й одвезти до Верблян, але за стільки часу з дня біди так і не прийшов до себе. Уже й верблянський панотець над ним молитви читав, і шептуха віск зливала та травами обкурювала – нічого не допомагало. Сидить каменем у хаті в Миколи Крутивуса, обійнявши вишитого Мар'яною рушника, і ні не їсть, ні не п'є, ні не спить – як те життя в ньому ще тримається?

– Який такий Гнат? – стрепенувся Павло.

Брати неохоче стали оповідати про нерадивого сестриного ровесника, якого зустріли на попелищі.

– А якщо його сюди доправити? – загорівся Хасан.

– З цього може вийти діло, – зажевріла надія в Павла.

– Де його можна знайти? – поцікавився Семен, у якого ні з того, ні з сього стали поколювати пучки пальців, коли торкався чорних головешок.

– У Верблянах він. Батько наш за ним наглядає, – став роз'яснювати Максим. – Як треба – миттю його доставимо.

– Та що з блаженного візьмеш? Він і раніше дивакуватим був, а зараз ні до Бога, ні до людей, – сумнівався Роман.

– Семене, як гадаєш, його конче треба тут, чи ліпше до нас додому поїхати? – випитував найстарший з-поміж Мар'яниних братів.

Шевчик відчув, як якась пелена заступає йому очі, і незнайомий голос у голові нашіптує, що без Гната тут не обійтися.

– Було б ліпше, якби був тут...

– Так це ми миттю. Браття, чого гав ловимо? Женімо мерщій додому! – квапив усіх Максим.

Брати скрутно зітхнули. Важко жити на світі, коли довкола одні навіжені.

Запорожці залишилися на згарищі, а Мар'янині брати подалися до Верблян за Гнатом.

Миттю доправити на місце, де раніше був його дім, далекого од світу цього парубка не вдалося. Гнат не усвідомлював, чого од нього хочуть, затиснувши в руках пожм'яканого рушника. Навіть і мови не могло бути, щоб у такому стані посадити його в сідло. Треба було ладувати воза.

– Та куди ви його повезете? – бідкався Микола Крутивус. – Погляньте, який він немічний, ще в дорозі умре. Йому й так недовго на сьому світі жити зосталося.

– А це, ви, батьку, в Максима спитайте, – обурювався Роман. – Маємо в хаті двох несповна розуму. Третій нас у Сухій Балці дожидається. Один мовчить, мов язика проковтнув; другий різдвянику вірить більше, ніж своїм очам; третій якимсь золотим конем марить, що в Дніпрі біля Ненаситця лежить, та ще й із духами розмовляти може.

– Кхм, не знаю, як два перших, а той ваш третій нічого не вигадує. Про того коня і я чув, коли на Запоріжжі ошивався... Максиме, чого стоїш? Настели сіна на воза. Романе! Дістань якусь ряднину, щоб пристелити і щоб Гнатом не мотуляло взад-вперід на возі. А ви, – прикрикнув Микола на старших синів, – вдома залишитеся, нічого валандатися. Великдень на носі, а у нас нічого в кошик поставити. Максим із Романом сю кашу заварили, нехай тепер і хлебчуть.

Ще ніколи старші сини не були вдячні батькові аж настільки за його розпорядження. Один кинувся запрягати коней, інший – відчиняти ворота. А по тому ще й допомогли вирядити Гната на воза. Роман теж рад був би залишитися на домівстві, але батьковій волі перечити не став.

Очікуючи на очевидця страшної біди, запорожці розбрелися по давніх згарищах. Знічев'я перекидали головешки, діставали з бруду підкови, ножі, сокири без руків'я, коцюби й рогачі. Устиму пощастило знайти гарну шаблю, на якій лише піхви згоріли, а сама вона ледь-ледь поржавіла. Панас відшукав уціліле розп'яття, Хасан надибав золоту ложку. Павло ходив разом з усіма, але його погляд ні за що не зачіплявся. Що йому до приємних знахідок, коли втрата така велика.

Тільки Семен нікуди не никав – приліг на траву, заплющив очі й пробував перенестися у той день, коли тутешні мешканці ще були живими й неушкодженими... Але скільки не завмирав, як не відсторонювався од світу цього – нічого не бачив.

Коли Максим із Романом притарабанили на возі відстороненого од світу Гната – за всю дорогу він жодного разу не поворухнувся – запорожці вже добряче знудилися.

– Вас тільки за смертю посилати, – огризнувся Павло.

Та стельмащуки навіть не думали якось виправдовуватися, покірно схиливши голови.

Семен підійшов до воза, заскочив на потовчене сіно і, взявши Гната за руку, спробував заглянути парубку ввічі. На змореному обличчі молодика не здригнувся жоден м'яз, він навіть не намагався зрозуміти, що тут робить. Тримаючи божевільного за руку, Шевчик продовжував вдивлятися у його нерухомі зіниці, поволі зупиняючи власне серцебиття:

– Гнате... – парубок і не поворухнувся. – Гнате, коли я скажу «три», ми удвох із тобою заснемо й ти дозволиш мені поглянути твоїми очима на те, що коїлося в Сухій Балці на третій день Різдвяних свят... А потім Хасан прокаже: «раз-два-три» й ми обидва прокинемося, мов нічого й не було. Ти мене чуєш?

У відповідь – мовчанка й той же відсторонений погляд.

Шевчик, поволі відриваючись від довколишнього світу, уже не бачив тієї тривоги, яка запанувала в очах та в душах Павла, Панаса, Устима, Максима й Романа. Спокій зберігав тільки Хасан.

Семен голосно проказав: «раз», значно тихіше – «два», а його «три» почув тільки Гнат, який, стрепенувшись, мов кінь од сну, одразу ж обм'як. Усі, хто спостерігав за цим дійством, зауважили, як порожевіли щоки в колишнього мешканця Сухої Балки і як поблід Семен, тримаючи руку Гната. За хвилю Шевчик став промовляти чужим голосом:

– Мар'яно, Мар'яно, чого ж ти так зі мною... Я не хочу тобі зла, я сохну за тобою... Але ліпше тебе в труні побачити, ніж під вінцем з іншим... Ні, ні, тільки не це... Татари! То ж я вас прикликав... Батьку, мамо, тітко Степанидо, дядько Лавріне, Мар'яно, тікайте! Татари сунуть з пригірка... Ні, ні, не смійте, відпустіть дівчат. Боже, вони ж там живими згорять... Мар'яно, куди вони тебе забирають?! Я, я, то я їх накликав.

Промовляючи несвоїм голосом, Семен стояв біля скирти гною і бачив, як татари скочуються по снігу до хат, немов малі діти, і підпалюють стріхи та повітки з сіном. В одній із хат хтось виштовхує за поріг двох дівчат, а сам залишається в пелені вогню. Налякані люди в святковій одежі бігають, натикаючись один на одного, і стають легкою здобиччю степовиків у баранячих кожухах. Пов'язавши живих людей, татари зганяють до купи худобу, ріжуть корів та телят і звалюють оббіловані туші на сани, запрягаючи в них переляканих загравою та запахом крові коней... За усім цим споглядають наляканий Гнат, заховавшись біля купи гною, і кремезний татарин, який стоїть на вершині пагорба, склавши руки на грудях, а на його обличчі, спотвореному шрамом на лівій щоці і відрубаною ніздрею, сяє задоволена посмішка. Шевчик хоче запам'ятати це обличчя, увібрати його в себе, щоб ніколи не забути, й починає трястися всім тілом. Він чує, як хасан злякано скрикує: «раз», усвідомлює, що зараз це видіння зникне, коли пролунає «два», і провалюється в темну ніч ще до того, як татрчук зойкує «три».

Розплющивши очі на рахунок «три», Гнат не дивився більше на світ безтямним поглядом, а з подивом скрикнув:

– Ого, а куди це всі хати з нашого хутора поділися? Перенесли їх кудись, чи що? І де люди всі пропали? А їсти у вас нічого нема? Бо я такий голодний, що вовка з'їв би. Дайте хоч хліба з салом.

– Яке сало? Великодня п'ятниця на носі – піст, – ледве спромігся вичавити з себе Максим, подивований такою разючою переміною Гната.

– Великодня п'ятниця? Так скоро після Різдва? Та ну, он сніг ще лежить.

– То не сніг, то вишні цвітуть, – пролепетав Роман.

– А з ним що? – тицьнув Гнат на Шевчика. – Помер чи недужий?

Зачудовані такою переміною Гната, запорожці та Мар'янині брати не одразу зауважили, що Семен не прийшов до тями, а непорушно лежав на возі.

Павло кинувся до брата, заходився його термосити, але все намарно – Шевчик не ворушився.

– Душами помінялися, чи як? – прошепотів приголомшений Роман.

Ніхто йому не відповів. Панас, Устим та Максим такими ж переляканами очима дивився на розпістерте на возі тіло малого характерника.

– Хоч хтось може мені сказати, що тут робиться і хто всі ці люди? – роздратовано пробурчав Гнат до Мар'яниних братів.

– Він помер? – зойкнув Максим.

Здорового глузду не втратив тільки Хасан, котрий, приклавши вухо до грудей молодшого Данилового сина, почув кволе серцебиття й слабке дихання.

– Живий! Тільки, схоже, заблукав між двома світами, як минулого разу.