Куди стелиться доріжка? Битим шляхом

Сонце котилося до заходу, червоним кружалом повиснувши над частоколом, коли у знахарському курені зібралися Семен, Павло, Данило та Гаврило. Окрім кволого татарчука, який знову прийшов до тями і поволі одужував, на сусідніх лежанках вовтузилося ще двійко поранених запорожців. Усім їм довелося стати свідками дива, якого, як і шила в мішку, не втаїш.

– Хасане, чи хочеш ти із доброї волі допомогти нам дізнатися, що сталося з Настею? – нахилившись над пораненим, запитав знахар.

– Так, яле я оповів усе, що знав...

Гаврило зробив татарчуку знак, аби той помовчав.

– Семене, чи готовий ти випробувати своє уміння й дізнатися, що сталося з сестрою?

Шевчик, якого аж трясло від неймовірного збудження, кивнув головою на знак згоди.

– Хасане, тоді зараз я дам тобі випити ось цього варива, – дід кивнув на горня, над яким здіймалася пара, – і ти заснеш на рахунок «три» і прокинешся, коли я скажу: «Хасане, прокидайся».

Татарчук, не відчуваючи жодного страху, потягнувся рукою до горнятка.

– Семене, а ти заплющиш очі і візьмеш Хасана за руку. Далі сповільниш дихання і серцебиття, й не заснеш, як зазвичай, а заглянеш у той вечір, коли харциз поранив нашого приятеля. Побачиш, що там коїлося і оповіси нам.

Шевчик перелякано тремтів, але дід поклав руку йому на плече:

– Не бійся і ні про що не думай. Заплющ очі й закрий вуха. Слухай тільки своє серце і оповідай, що бачиш у сні. Коли я скажу: «Семене, прокидайся», дозволь серцю пришвидшитися і йди на промінь світла, який побачиш у темряві. Але йди в той бік, де промінь гасне.

Павло, Данило та двоє притомних запорожців зачудовано дивилися на діда, а Гаврило й до них озвався:

– Добродії, що б тут не відбувалося, ви маєте сидіти чи лежати мовчки. Запорожці запевнили, що будуть незворушними й мовчазними.

– Тоді поїхали: раз-два...-три...

Данило, який сидів на лаві одразу за спиною в знахара, побачив, як на рахунок «три» татарчук спокійно поринув у глибокий сон. Але ще більше його здивував молодший син, який, тримаючи Хасана за руку, уповільнив дихання, зробився мертвецько-блідим і став промовляти якимсь гугнявим чужим голосом:

«Кривогуб витирає руку об полу кожуха, підходить до зв'язаної Насті і звалює її на коня впоперек сідла. Два інших коні, нав'ючені лантухами, теж готові вирушати. Харциз поправляє стремено, заскакує на гривастого і, споглядаючи на безтямного Хасана, промовляє: «Пробачай, братику, але Дону ти так і не побачиш, а твоїй сестрі знайдеться гідне місце у Бахчисараї». Коні рушають і зникають у темряві...»

Запорожці, обливаючись хто гарячим, а хто – холодним потом, дивилися на Семена, мов на примару. А Шевчик застиг, наче неживий. Усі присутні відчували, що щось пішло не так, але боялися порушити тишу.

Те, що діялося в курені, не бентежило тільки старого знахара. Гаврило, притримуючи Сіркового джуру за плече, мовив:

– Хасане, прокидайся; Семене, прокидайся.

Татарчук розплющив очі й здивовано споглядав, як Шевчик завалюється на його лежанку.

Данило кинувся до молодшого сина, але, торкнувшись його рукою, злякано відсахнувся – той був холодним, немов небіжчик.

– Семене, прокидайся... Семене, прокидайся! – наказував старий, але хлопець не приходив до тями.

– Пенесіть його на вільну лежанку, – розпорядився Гаврило.

Данило з Павлом швидко виконали його прохання. Свищивітру здалося, що його молодший брат заснув назавжди, але батько, приклавши вухо до грудей сина, почув слабе серцебиття:

– Живий, – з надією в голосі проказав Вернидуб і поглянув на знахара.

– Та живий, – підтвердив Гаврило, – але мав би вже й прокинутися... Замалий він ще для таких випробувань. Мусить тепер відіспатися та набратися сил.

– А те, що він проказував несвоїм голосом, правда? Кривогуб поїхав до Бахчисараю? – не вірив тому, що чув і бачив Данило.

– Незвідані шляхи Господні. Твій син, козаче, оповів нам усе, що чув і бачив Хасан, хоч сам він того й не пам'ятає. А куди далі вирушив харциз – то лиш Богу відомо. Напевно можу сказати тобі лиш одне – на мить свого від'їзду з місця ночівлі твоя донька була живою... Більш нічого сказати тобі не зможемо... За малого не переживай – я приведу його до тями.

Не обмовившись ані словом, поверталися до свого куреня Вернидуб та Свищивітер. Данило роздумував, як натрапити хоча б на якийсь слід харциза, котрий привів би його до доньки. А Павло в німому зачудуванні гадав собі, чи не зможе його брат-відун заглянути наперед та сказати, як складеться у нього з Мар'яною.

Однак на цьому події того дня не завершилися. Ох і розсердився ж кошовий Війська Запорізького-низового, дізнавшись, яку штуку утнули дід Гаврило та Семен. Не те, що йому не вистачало джури того вечора біля себе – Сірко переживав, чи зможе хлопчина повернутися з темного мороку до сьогодення. Дочекавшись, коли заснуть Хасан і обидва поранені запорожці, кошовий покликав діда на морозне нічне повітря й став чехвостити знахара, немов школяра:

– Гавриле, від кого – від кого, а від тебе такої дурості не очікував... Скільки тобі літ було, коли діди-відуни дозволили в минуле заглядати?

– Двадцять дві зими...

– А мені вісімнадцять було, коли Косьма дозволив у книгу буття заглянути, і то потім бідкався, що зарано... А Семен... Він же ще зовсім дитя. Чи ти не відав, що може не витримати такої втрати сил? Це ж уся душа нарозтвір... А як не зуміє побачити того світла в темряві, щоб до нас повернутися: А як уперед проскочить? Не готовий ще його розум до таких потрясінь, і серце ще замале в нього... Як ми Данилові в очі дивитимемось, коли, після втрати доньки, ще й сина меншого загубить? Чим ти думав, Гавриле, коли зважився малого в минуле скеровувати?

Старий знахар, якого в душі теж поїдали сумніви за те, чи не зарано відкрив перед хлопцем одне із таїнств характерників, не знітився перед таким напором отамана. Набивши люльку-носогрійку та викресавши вогню, він затягнувся їдким димом, який прочищував розум, і відповів кошовому:

– Іване, визнай, що він од нас сильніший. Ми б у його віці такого точно не втнули. Хлопчина навпомацки пішов, куди слід... І назад повернеться.

Уся злість Сірка куди й поділася. Поглянувши на Гаврила, він зітхнув і мовив уже значно спокійніше:

– Тільки не кажи йому цього. Малому ще вчитися й вчитися... Показав хоч щось?

Знахар кивнув головою на знак згоди.

– Ти впевнений, що зараз із ним усе гаразд?

– Так. Просто спить від перевтоми. Випробування легким не було. Повертайся, Іване, до свого куреня й лягай спати, чи мізкуй, як бусурманам дати одкоша за те, що тут накоїли. А за малого не переживай – до ранку прокинеться.

Але помилявся дід. Три ранки та два вечори поспіль навідувалися до знахарського куреня Данило, Павло, Сірко; забігали Шевчикові приятелі (новини у Коші розліталися швидко), навіть отець Онуфрій, пересиливши себе, заглянув до «бісівської господи», а Семен усе ще ніяк не приходив до тями.

Гаврило заспокоював розтривоженого батька та інших гостей, що все буде добре, що он як порожевіли щоки в хлопчини, що дихання стало рівним, що серце відновило звичний для себе ритм, але подумки запитував себе, що ж пішло не так...