Час помилок

Липень та серпень

За наступні десять хвилин Бонд дізнався, що опинився в підвалі сімейного гніздечка таких собі Бартонів: сім’ї магів середнього статку, що мали старий сільський будинок на вільних просторах Шотландії. Окрім вже знешкоджених хлопців, у будинку виявилися лише жінки та діти. Точніше, одна жінка і двоє дуже переляканих дітей: хлопчик років дев’яти та дівчинка, можливо рочків п’яти. Хлопець спробував гепнути Бонда сковорідкою по голові, відлевітувавши її зі стола до макітри Бонда, та дитячої магії на те не вистачило і посуд жахливим гуркотом впав на підлогу.

― Давайте домовимося, ― зітхнув Бонд, ― ви розкажете мені хто ви такі, де ми є, а потім тихенько посидите в кімнаті, поки не прибудуть мої колеги.

― Хто ви такий? ― насторожено запитала жінка, ховаючи дітей за себе. Звичайна жінка з темним волоссям та очима, не надто новим одягом: светр на ній затертий, очевидно домашній. Бонд відмітив, що палички в пані не було і вона навіть не намагалась знайти її поглядом.

― Леслі Бонд, я аврор з міністерства магії, ― він зітхнув і з сумом поглянув на дітей, які налякано визирали із-за спини матері ― У вашого чоловіка великі проблеми з законом. Мені потрібно знати ваше ім’я і точне місце розташування будинку.

― В мене заберуть дітей? ― голос жінки тремтів. Бонда вона, здається, майже не чула. ― Бо я не вмію чаклувати. В мене заберуть через це дітей?

Бонд схилив голову набік. Щось йому підказувало, що коли він полізе розбиратися що тут власне відбулося, то його здивуванню не буде меж. Та для початку цю жінку треба заспокоїти, запевнити, що нічого страшного з нею та дітьми не станеться і взагалі міністерство працює не так, як вона собі певно уявила.

― Тільки через це точно не заберуть, ― Бонд постарався сказати це якомога м’якше. Також він повільно прибрав паличку в кишеню піджака: про всяк випадок, щоб жінка не нервувала. ― Якщо ваш чоловік наробив дурниць, то за це відповідатиме він в першу чергу. Не ви.

Жінка повільно кивнула, проте дітей все ще тримала за спиною.

― Мене звуть Мішель Бартон. Це будинок мого чоловіка, Бенджаміна… Ви в Шотландії, неподалік від Баленро, ― вона нервово ковтнула слину. ― Що ще вам потрібно знати?

― Точну адресу, ― Бонд зітхнув. ― Якщо переймаєтеся через дітей, можете відіслати їх до кімнати. Мені ще треба буде вас допитати, та дітям зовсім не обов’язково бути при цьому присутніми.

― Тоді я відведу їх в кімнату і повернуся, ― пані Бартон обережно підштовхнула малих до сходів. Було очевидно, що вона ще не розслабилася до кінця, однак була більш-менш схильна вірити Бонду. Той зробив собі подумки помітку не відходити від пані під час допиту: маґли, особливо ті що знайомі з магією, сильно нервують при допитах.

Ще до того, як пані Бартон з дітьми зникли на сходах, Бонд про всяк випадок наклав заборону на роз’явлення на будинок та на територію близько двадцяти ярдів навколо. Саме за цією справою його і застав патронус Морана.

― Викликай чергових, вводь в курс справи, залишай огляд на них і висувайся до мене. Я на острові Саллі, чекаю, ― мовив до Бонда білий, сяючий вовк і зник перш ніж той встиг поставити хоч одне питання. Що ж, якщо Морану вдалося сьогодні спіймати ще і Майкла Ендерса, це означало, що день цілком можна вважати вдалим.

Окрилений такою перспективою, Бонд закінчив накладати заклинання на будинок, викликав підкріплення, ввів їх в курс справи, відрядив один загін пакувати хлопців з підвалу, а Фреда, який сьогодні очолив оперативну групу, ― опитувати пані Бартон. Звісно, останнім Бонд хотів би зайнятися сам, але якщо Моран викликає, варто поквапитися, а Фред виглядає більш-менш безпечно, навіть для переляканої жінки.

― Я повернусь максимум за пів години та приєднаюся до вас, ― мовив Бонд, перш ніж уявити Морана поруч і роз’явитися до нього.

Він очікував, що Ендерс тікатиме через людні місця, або ж одразу до «безпечного місця», будинку, чи квартири. Однак місцина, де перебував Моран, зустріла яскравим літнім сонцем і безмежним простором моря. Роззирнувшись, Бонд зрозумів, що острів Саллі ― це добре як п’ятдесят квадратних метрів суші, більшу частину якої займав пляж з білої гальки. До великої землі було не так вже і далеко, однак перейти воду вбрід точно не вийде. Тут навіть було чути шум швидкісної траси, що пролягала вздовж берега, а на обрії виднілося якесь велике місто.

Моран сидів на своєму пальті, що постелив на гальку і палив.

― Де Ендерс? ― спитав Бонд, відчуваючи, що десь тут все пішло не за планом.

― Втік, ― лаконічно повідомив Моран і знову затягнувся димом. Бонд завис. Йому знадобилося секунд двадцять, аби сформулювати наступне питання:

― Тоді якого дракона ти просиджуєш тут штани, а не повернувся до нашого злочинця? Там взагалі-то роботи вагон і маленький возик, ― всередині нього зародилося легке роздратування, однак Бонд був певен, що його напарник має аргументовану, серйозну відповідь на це питання. В його діях мала бути логіка.

― А ти спробуй звідси роз’явитися, ― запропонував йому Моран і нарешті поглянув на нього. В його очах було стільки спокою, що одразу ж захотілося стукнути його розпатлану макітру. ― Якщо вийде, повернешся і забереш мене, бо в мене не виходить.

Бонд поглянув на нього вже не приховуючи роздратування, однак роз’явитися спробував. Зосередився на будинку Бартонів, спробував переміститися… Нічого не вийшло. Навколо все ще було море і сонце. Десь за кілометр гули машини.

Отже, зона без роз’явлення. Доволі цікава, в яку все ж можна явитися, але не роз’явитися. Бонд опинився в подібній вперше і судячи з того, що Моран втратив Ендерса саме тут, ця зона була створена саме як пастка.

― Моране, ― Бонд почав наближатися до колеги, стискаючи руки в кулаки. ― Скажи, будь ласка, ти викликав мене сюди, щоб я теж застряг, чи що? Не міг попередити, щоб я може мітли прихопив? Як ми будемо вибиратися?!

Голос підвищився сам собою і Бонд одразу ж сам себе осмикнув. Рано злитися на Морана, у нього певно був план…

― Не знаю, ― Моран звів плечима. ― Я просто хотів остаточно викреслити ймовірність, що Ендерс встиг мене проклясти, поки ми роз’являлися.

Він зітхнув, загасив цигарку і важко піднявся з пальта.

― Треба відіслати патронуса комусь з наших, попросити прислати мітли або летиключ.

― Моране, ти ідіот! ― Бонд відчував, що він за крок від того, аби натурально накричати на свого колегу та влаштувати йому скандал. ― Кого ти хочеш викликати? Фреда, який був черговим і зараз знаходиться на місці злочину? Чи може другого чергового, яким по розкладу мав би бути я? Або ж ти відішлеш патронуса одразу Паттерсону? Хай зірветься і прибуде сюди нас витягати, от смішно буде, коли ми почнемо пояснювати йому як так вийшло!

Моран вислухав, кліпнув, почухав потилицю і глянув на берег. Якщо він справді про все це не подумав, то йому певно варто було сходити в відпустку. Нормально, звичайну відпустку на тиждень чи два. Перспектива цей час самостійно розгрібати бюрократійну катастрофу лякала Бонда менше, аніж перспектива наступного разу справді вскочити в пригоди.

― Тоді залишається плисти, ― підвів Моран підсумок. ― Підозрюю, що роз’явитися вийде навіть з води, та зручніше буде з берега.

― Моране, ― Бонд важко зітхнув і послабив вузол краватки на шиї. ― Скажи, що ти ідіот. Я хочу почути визнання цього від тебе.

― Тобі це настільки необхідно? ― Моран поглянув на нього трохи розгублено і здивовано. ― Я, звісно, помилився, але…

― Без «але»! ― Бонд поглянув на колегу суворо, продовжуючи розв’язувати краватку. ― Ти не просто вскочив в пастку, ти мене в неї затягнув. Свідомо. Це дуже велика лажа і я хочу знати причину, адже наступного разу вона може дорого обійтися комусь із нас.

Моран завис, слідкуючи за тим, як Бонд розбирається з краваткою. Сказати, що його паралізувало більше ― краватка, чи усвідомлення власної помилки, ― було складно. Втім він швидко взяв себе в руки.

― Гаразд, я дійсно ідіот. Не врахував всього і був дуже необачний, коли викликав тебе сюди без попередження. Можливо мені варто трохи відпочити після цієї справи. Цього тобі достатньо? ― він похмуро глянув на Бонда.

― Ні. В якості вибачень ти береш на себе весь зовнішній документообіг по цій справі. В якості вибачень і плати за те, що я зараз поверну тебе до будинку Бартонів не через воду.

З цими словами Бонд остаточно зняв краватку і прийнявся накладати на неї заклинання. Хай там як облажався Моран, та якщо Бонд пообіцяв Фреду, що скоро повернеться, треба повертатися. До біса Ендерса, втік то втік, Бартона вони все ж спіймали, і його лабораторію накрили. Спочатку треба розібратися з клятою магією, що забирала здатність чаклувати у інших, а потім можна і з Мораном посваритися нормально, і подумати про те, що Майкл Ендерс в принципі тут робив.

― Ти вмієш створювати летиключі? ― здивовано спитав Моран. Замість відповіді отримав злий погляд і більше тупих питань не ставив.

Закінчивши замовляння, Бонд обмотав один кінець краватки навколо долоні, аби не впустити, а другий простягнув Морану.

― Я поставив переміщення за хвилину, тож не барися, ― похмуро сказав він. ― Те що ти не вмієш створювати летиключі ― от що дійсно дивно.

― Взагалі-то це доволі серйозні і далеко не ходові чари, ― похмуро відказав Моран, піднімаючи з землі пальто та перекидаючи його через руку. Краватку він також намотав на долоню. Кісточки його металевого протеза під рукавичкою майже торкалися долоні Бонда. ― Тепер, схоже, доведеться виділити на це час. А то ти мене поглядом з’їси.

― Засунь свої жарти в дупу! ― гримнув Бонд, пославши до біса стриманість.

Моран кліпнув, хотів щось сказати, та саме в цей момент летиключ спрацював. Їх закрутило у вихорі переміщення, а вже за мить викинуло на галявину перед будинком Бартонів. Бонд приземлився на ноги, наче з висоти стрибнув. Морану ж вдалося зробити це м’якіше, але судячи з насупленого виразу обличчя, переміщення летиключем він також не любив.

― Я займусь підвалом, ― буркнув він похмуро, вибираючись з краватки і накидуючи пальто на плечі. Тут, у порівнянні з островом Саллі, було значно прохолодніше. ― Приєднуйся, коли закінчиш те, що собі напланував.

Бонд провів його похмурим поглядом і теж рушив до будинку.

Огляд дому Бартонів затягнувся. Хоч помешкання і не відрізнялося розмірами, та підвал був справжнім місцем злочину. За протоколом довелося викликати фотографа, чекати поки він все наклацає і лише потім розбиратися з тим що і для чого тут було.

Пані Бартон на контакт йшла туго, відчувалося, що аврорів вона бачить ворогами. Фреду її розговорити не вдалося, тож Бонд взяв пані і дітей на себе. Приготував на кухні чаю, три чи чотири рази пообіцяв їй, що все буде добре і лише потім потроху почав розпитувати. Неохоче пані Бартон сказала, що вона є другою дружиною Бенжаміна Бартона. Той мав сина від першого шлюбу, дорослого, а двоє малих, що тепер гралися в кутку машинками, були вже від Мішель.

― Бенжамін дуже переймався через те, що у Холлі немає проявів магічних здібностей, казав якесь слово про неї, що не могло в нього… що не може бути в нього дитини без магії.

Бонд поглянув на мале дівча, що видавала звук двигуна та завзято катала поліцейську машину по підлозі. Її брат дивився на це, але час від часу поглядав на дорослих і, схоже, дослухався до розмови.

― Я не розуміла, чому це має бути такою великою проблемою, та Бен казав, що це дуже кепсько. Для нього, для родини… ― Бонд помітив, як дрижать руки у Мішель, втім, в іншому вона трималась добре.

― Ваш чоловік казав щось про те, чому відсутність прояву магічних здібностей в такому віці його турбувала?

Холлі було шість, хоча виглядала вона молодшою. У більшості відьом на цей час вже є хоча б натяки на магію, але бувають і виключення. Якоїсь певної закономірності в народжуваності магів не було, тож Холлі могла як стати відьмою, так і залишитися звичайною людиною. Казати, що вона — сквіб, точно було поспішно.

― Казав, що вона не може літати на мітлі. Казав, що магічні іграшки в її руках поводяться не так, як у руках Пітера, і щось про ритуал… Він багато говорив, та я мало розуміла, тому не запам’ятовувала, ― Мішель швидко закліпала очима, стиснула руки в кулаки, а потім сміливо поглянув на Бонда. ― Що наробив мій чоловік?

Бонд тяжко зітхнув і поглянув у свою чашку з чаєм.

― Маємо підозри, не безпідставні, що ваш чоловік крав здатність чаклувати в інших магів. Ми ще не знаємо з якою метою та… ― він поглянув на Холлі. Дурна причина. Неймовірно дурна, насправді. ― Мабуть, краще запитаємо у нього самого.

― Діти точно залишаться зі мною? ― Мішель питала про це вже, здається, вшосте, втім Бонд вшосте готовий був спокійно відповісти.

― Так. Неповнолітні діти залишаться з вами, мій відділ не займається вилученням дітей… Взагалі не певен, що в нашому міністерстві є відділ, який відповідає за щось подібне, тож вам нема про що перейматися.

Мішель кивнула й зітхнула з полегшенням.

Майже весь наступний тиждень Бонд робив опис кожної дрібнички з підвалу Бартона, а також копію його свідчень. На допиті Бартон поводився спокійно, на відміну від свого старшого сина: вісімнадцятирічного юнака, що постійно кричав, погрожував і намагався накинутися на аврорів. Він стверджував, що його мають відпустити, адже він ― чистокровний маг, кращий, справжній, а постраждалі в справі «лише прикидалися».

― Він запевнив батька, що це все гарна ідея, ― пробурмотів Моран одного дня, спостерігаючи як Бенджамін Бартон молодший намагається щось на підвищених тонах довести Фреду. Фред був взірцем спокою і стриманості і просто вів запис, нічого більше. ― Забирати магію в тих, «кому вона не належить» і віддавати тим «чия вона по праву». Мислить як справжній представник збіднілої аристократії. Його батько відомий зіллєвар. Тобто як відомий, його дуже поважають працівники Мунґо, але він не надто знаний в широкому колі. Завжди був зі своїми тарганами, а тут… Каже, що готувався, на випадок, якщо дочка виявиться сквібом.

― Чи імовірно, що син на нього вплинув магією? ― Бонд втомлено потер лоба.

― Ми перевіримо, звісно, але не думаю, ― Моран похитав головою. ― Я поцікавився родинним деревом його дружини. Ти знав, що її батько та брат ― маги?

― Хочеш сказати, що він на ній одружився не через сильні почуття?

― Не тільки через них, схоже. Для нащадків чистокровних сімей характерно думати так само як і сторіччя тому. Вони важко змінюються. На Бартона походження теж наклало свій відбиток.

― Але ж ти зміг, пан одна-з-найстаріших-магічних-родин-Британії, ― фиркнув Бонд насмішкувато. ― Вплив виховання в такому віці ― це вже не виправдання.

― Мені пощастило, ― Моран скоса поглянув на Бонда. ― Та ти маєш рацію. Це не виправдання.

А в кінці тижня до них дійсно зазирнув сам міністр. Взагалі-то Бонд думав, що їх викличуть в його кабінет, де будуть дуже дорогі меблі, червоний килим і інші атрибути влади. Та все вийшло куди більш прозаїчно: Томас Скарбек навідався до штабу аврорів у супроводі Паттерсона ввечері п’ятниці, коли основний робочий день міністерства вже було закінчено. Бонд залишився в кабінеті, бо був його час чергувати, та й до того ж саме сьогодні він мав би нарешті закінчити з описом бісових пробірок та інгредієнтів для зіль з запасів Бартона. Моран же склав йому компанію, підміняючи на чергуванні Вунша, який саме втік у відпустку.

― Вітаю, пане Моране, пане Бонде, ― мовив міністр від дверей, привітно киваючи їм і проходячи в кабінет. Паттерсон, що зайшов слідом, виглядав напруженим.

Те, що це саме Томас Скарбек, було очевидно. Вони з братом виявилися на диво схожі: риси обличчя не те щоб повторювали одне одного, але наче відображали, як в старому дзеркалі. Томас був сильно старший за Джері, однак мав таке саме темне і неслухняне волосся, темно-сірі, з синім відтінком очі, гострі риси та зверхній погляд. А також, на відміну від молодшого брата, він вмів тримати себе.

Він підманив собі стільця, сів навпроти столів Бонда та Морана, спокійно закинув ногу на ногу.

― Я прийшов поговорити про подальшу долю затриманих вами Бартонів.

Паттерсон зайняв місце для відвідувачів біля стола Морана і поліз в кишеню. Бонд зі здивуванням прослідкував, як він дістав цигарки та прикурив одну. Був би тут Джек, повідривав би руки…

― Вам не подобається думка про те, що вони сядуть в Азкабан, ― мовив Моран спокійно. Не спитав, сказав ствердно, дивлячись прямо в очі міністру. Те, наскільки він був безтактний при цьому майже зачаровувало. Не привітався, не встав, пішов у справу з лоба. Бонд подумав, що було б круто колись так само і йому говорити з міністром.

― На додаток, мені не подобається думка про те, що справою займатиметься Чарверсуд, ― кивнув пан Скарбек і легко всміхнувся. Його посмішка також була схожа на посмішку Джері, тільки значно спокійніша. До холодного спокійна. ― Та якщо справою продовжить займатися штаб аврорів, цього не уникнути.

― Тому ви прийшли з пропозицією, ― кивнув Моран і відкинувшись на спинку стільця, теж поліз по цигарки. ― Підозрюю ти, Заку, вже знаєш з якою, і погоджуєшся.

― Вгадав, ― Паттерсон випустив хмарку диму. ― Я вважаю цю пропозицію найкращою з можливих для всіх сторін, тому прийшов тебе вмовляти погодитися, у випадку чого.

Бонд відчув себе дитиною, яка опинилась на розмові дорослих: розумів добре як п’ять відсотків з того, що відбувається, але мовчав, аби дорослі дядечки не вигнали таке мале і нетямуще. Все ж, щось підказувало Бонду, що на його очах відбувається дещо дуже-дуже важливе.

― Зважаючи на те, що ви прийшли зі мною радитися, мені ця пропозиція може не сподобатися, чи не так? ― спитав Моран, закуривши.

― На жаль, мушу визнати, ви здатні додати проблем, і я не хотів би ворогувати з вами, пане Моране, ― Скарбек всміхнувся ширше. ― Особливо при тому, що мета у нас з вами одна.

― Я слухаю.

― Моя пропозиція ― домовитися з Бартоном, ― посмішка злетіла з обличчя міністра, він склав руки замком і поклав їх на коліно. ― Бартон ділиться з нами, а точніше з відділом таємниць, своїми розробками і допомагає в їх удосконаленні, доведенні до фінальної стадії, коли й ритуал, і зілля будуть працювати. Після цього Бартони повернуться додому і більше ніколи не стануть цікавими для міністерства.

Бонд хотів вже відкрити рота, аби заперечити, сказати, озвучити, що це дурна ідея, яка взагалі не може навіть розглядатися, адже Бартони ― злочинці, через них постраждали люди й вони мають понести покарання! Та його випередив Моран.

― Звучить як не дуже вигідна угода. Що ще він вам запропонував? Що отримає країна від цього доволі небезпечного ритуалу і що отримають постраждалі від його випробувань? ― Моран кинув на Скарбека свій фірмовий похмурий погляд. ― Договорюйте, бо поки я відмовляюся.

― Стосовно постраждалих, ― той поволі кивнув, ― не буду поки говорити про повнолітніх постраждалих, однак стосовно двох інших, дітей, ваш друг, професор О’Коннор, надіслав мені листа десь з тиждень тому. Висловив високу зацікавленість тим, аби вони повернулися до Гоґвортсу… Однак з ваших описів конфіскованого майна я зрозумів, що магія всіх постраждалих втрачена безповоротно. Бартон так і не навчився її зберігати. Поки що. Тож я планую запропонувати Бартону, коли той доведе свій ритуал до розуму, віддати власний магічний дар, та дар свого старшого сина, постраждалим дітям. Це поновить справедливість, а також позбавить нас проблем з Бартоном у майбутньому.

Скарбек вичікувально поглянув на Морана. Бонд тільки зараз зрозумів, що ці двоє досі не розривали зоровий контакт. Наче в баньки грали, тільки от зі ставками та й до того ж доволі високими. Моран знову затягнувся димом. Видихнув, відвів погляд на стелю. Думав. Він іноді робив так: відкидався на спинку стільця, чи дивану, іноді навіть закидував ноги на стіл, гойдався, курив, вивчав стелю, міг паралельно тренуватися підтримувати кілька заклинань водночас. Та зараз Моран просто думав. І Бонд не сумнівався, що скільки б часу тому не знадобилося, на пропозицію міністра він погодиться.

― Я одного не розумію, ― сказав він нарешті. Цигарку вже зітліла до кінця, і Моран затушив недопалок в залізній тарелі, що слугувала місциною під вогнище для казанка. ― До мене доходили чутки, що в відділі таємниць вже проводилися подібні дослідження. При чому певною мірою вдалі, адже зберігати відділену магію ви все ж навчилися, ― Моран опустив погляд на Скарбека. ― Нащо вам в такому випадку співпрацювати з Бартоном? Я ще можу припустити, що ритуал сам по собі буде гарним інструментом залякування надто впливових та надто амбітних магів, але ви вже очевидно маєте аналог. Нащо вам Бартон?

― Підловили, ― Скарбек тихо хмикнув, а потім розірвав замок з пальців і схрестив руки на грудях. ― Це секретна інформація, думаю ви всі це розумієте, ― він глянув на Бонда, знову перевів погляд на Морана, зітхнув. ― Так, у відділі таємниць зберігається набір для подібного ритуалу з доволі детальною і, головне, дієвою інструкцією для збереження дару творити чари. Проблема в тому, що цей ритуал гарантовано вбиває носія чарів, ― міністр зробив паузу, покосився на Паттерсона. Той і бровою не повів, як, втім, і всі інші. Пояснення було цілком очікуваним. ― Відділ таємниць сподівається, та і я з ними, що об’єднавши напрацювання Бартона та той ритуал, можливо буде розробити щось нове, щось, що не згубить ні магію, ні людину.

― Я зрозумів, ― Моран повільно кивнув. ― І я погоджуюсь з такою пропозицією. Повернути дар магії дітям ― це значно краще, аніж просто посадити Бартонів за ґрати. Та мені від них потрібно ще дещо, і я хочу, щоб це було включено в угоду.

― Я слухаю, ― міністр схилив голову набік.

― В їх підвалі був хлопець, якого я не зміг спіймати, ― Моран відлип від спинки стільця і сперся ліктями на стіл, нахилившись трохи вперед. ― Майкл Ендерс. В мене немає на нього майже нічого, та я абсолютно певний, що цей хлопець має відношення до Райхерта і працює на нього. Не журналістом, звісно. Офіційні покази Бартона можуть не тільки дати докази цьому, але і додати деталей до попередньої справи. Це забезпечать Ендерсу достатньо звинувачень, аби оголосити його в розшук і притягнути до відповідальності.

Томас Скарбек примружив очі.

― Чи можливо дати такі покази, але при цьому не викликати Бартона в суд? Незацікавленість міністерства Бартоном ― це все ж важливий пункт угоди, я не можу його смикати туди-сюди.

― Це можливо за однієї умови: якщо Бартони будуть відсутні у країні, і через це не зможуть відвідати засідання. Підозрюю вони все одно планували переїзд, чи не так?

― Це варто запитати в них, ― Скарбек знову всміхнувся, а потім різко опустив ногу і піднявся зі стільця. ― Що ж, я певний що Бартон буде не проти поділитися інформацією про Майкла Ендерса. Це єдина ваша умова передачі справи зі штабу аврорів до відділу таємниць?

― Смієтеся? ― Моран тихо фиркнув і знову відкинувся. ― Справа перейде до відділу таємниць, але бути моєю від цього не припинить. Я хочу впевнитися, що все закінчиться саме так, як ви описували, міністре.

― Ну це само собою, ― Скарбек всміхнувся ще ширше. ― Думаю про інші дрібниці ми теж домовимося. З вами дуже приємно працювати, пане Моране. Ви нічого не берете для себе.

― Очікую того самого від вас, міністре, ― похмуро відказав Моран. Замість відповіді, Скарбек с усмішкою кивнув головою і залишив їх кабінет, не прощаючись. Лише коли за ним закрились двері, Бонд зміг трохи розслабитися. Все ж не кожного дня сидиш на теревенях з самим міністром магії, з братом якого до того ж смоктався в школі.

― Ти досі йому не довіряєш, ― зітхнув Паттерсон. Поки вони балакали він встиг викурити аж дві цигарки і обидва недопалки викинув до згарища під казанком Морана. ― Мені здавалося він вже зробив достатньо, аби підтвердити свої наміри і лояльність.

― Довіряй, але перевіряй, ― похмуро відказав Моран, повертаючись до документів, які заповнював до цього. ― Це надто важливе питання, аби я міг його просто залишити на совість Скарбека. Навіть якщо він сам має ту ж мету, що і ми, це не означає, що всі його підлеглі, або працівники відділу таємниць, такі самі.

Паттерсон не став заперечувати, тільки махнув на них рукою і пішов собі. Коли двері зачинилися і за ним, Бонд не втримався від коментаря.

― То ти такий серйозний дядечко, з яким навіть міністр магії радиться?

― Він прийшов радитися не тому, що йому цікава моя думка, ― відмахнувся Моран, не відволікаючись від паперів. ― Він же сам сказав, що просто не хоче від мене проблем потім.

― Взагалі-то це і називається бути серйозним дядечком, ― Бонд розплився в веселій посмішці. ― Якщо міністр не хоче з тобою сваритися, це дуже показово.

― Знайшов на що орієнтуватися.

Того вечора справа перейшла від Бонда до відділу таємниць. За ніч Моран оформив документи, а вже в суботнє чергування Бонду на голову звалилась нова справа з зачарованими шоколадними жабами, через яку він носився по Лондону як вжалений навіть в найбільшу спеку, і до кабінету зазирав лише щоб закинути на стіл одні документи і взяти інші. Про Бартонів Бонд тоді зовсім забув, чесно кажучи, бо чортові жаби зайняли всі його думки. Спочатку вони, а потім той засранець, що викрав у старої відьми прокляте дзеркало, а потім фермер, який вирішив, що розводити драконів в хліву ― шикарна ідея, а ще краща ― підгодовувати їх маґлами.

З останнім Бонд не те щоб намучився, однак залагоджувати справу з маґлівською поліцією та співпрацювати зі стирачами пам’яті виявилося доволі втомливо та й займало купу часу. Більшість цього часу потрібно було заповнювати бланки запиту на послуги стирачів.

Власне так пролетіло майже все літо. Після того, як Джек закінчив свою справу з ревунами, можна було повертатися до заповнення документів в кабінеті, та Бонд до останнього продовжував робити це на свіжому повітрі, навіть попри те, що тепер не мав компанії: Моран в той час постійно кружляв коридорами міністерства і нерідко зникав у відділі таємниць, тож і додому до себе не запрошував. Його і в кабінеті виловити було важко, не те що вдома. Можливо тому, коли в кінці серпня Бонд в черговий раз переступив поріг їх кабінету і побачив там не лише Джека, але і Морана, він був здивований. Але все ж більше на здивування вплинуло те, що на стільці для відвідувачів перед Мораном сидів Джері з чималим стосом документів.

― Не очікував, що ти заскочиш на чай, ― Бонд всміхнувся, підходячи ближче. ― Які ж справи тебе привели до нас?

― А я вже думав, що ти набрехав про те, що тут працюєш, ― хмикнув Джері, повертаючи до нього голову. ― Я тут вже третій день, між іншим. Докопав завал у своєму відділі до справ більш як десятирічної давнини, але не зміг розібрати почерк звітів. Глянув хто складав, а виявляється він досі працює в міністерстві!

На цих словах Джері виразно поглянув на Морана. Бонд теж поглянув на Морана: той саме вивчав один з документів, який приніс Джері і схоже у нього були з цим проблеми, адже супився Моран більше звичайного і, схоже, дійсно не міг розібрати написане. Бонд зробив крок до його стола і взяв інший папірець зі стосу. Це був звіт, і почерк був дійсно жахливий: букви стрибали, місцями чорнило було змазане, для повноти картини лише чорнильної ляпки в кутку не вистачало, та замість неї там був підпис того, хто складав звіт. І Бонду цей підпис був добре знайомий.

― Моране, ти дійсно так писав колись? ― Бонд не стримував посмішку, а пробігшись по тексту звіту, вже не міг втримати і сміху. ― Тут п’ять помилок в одному реченні!

― Це була одна з перших моїх справ, ― буркнув Моран невдоволено і ривком забрав папірець з рук Бонда. ― Не прийшов же я весь такий ідеальний сюди працювати. Чомусь довелося вчитися.

― Але п’ять помилок, ― пробурмотів Бонд, ледь стримуючи хихотіння. ― «ЧИрез те Шо» ― це звісно геніально. Я хочу побачити ще твоїх неймовірних описок!

З цими словами Бонд схопив ще пачку документів, обачно відійшов подалі від столу і заходився їх читати та коментувати.

― «Складний прЕлад» і «величезна коробка на клЕсах». Це ти автомобіль описував, чи що? ― Бонд розплився в усмішці наштовхнувшись на наступну помилку в тексті. ― А «систИма обліку працИвникИв» ― виникла від любові до букви «И»? Боже, а це що таке? «Телефон ― це речовина доказ»! Моране, серйозно, мені здається тобі було п’ять, коли ти це писав!

― Дуже весело, ― похмуро пробурмотів Моран. ― Поверни документи на стіл, будь ласка, вони лежали в певному порядку.

― Ні-ні, тут ще є! ― Бонд і не думав зупинятися. Помилок було безліч: смішних, безглуздих, тих, що ніяк не в’язалися з образом Морана і його тепер вже ідеальними, зразковими звітами. Відтоді, як Бонд почав займатися документами для інших відділів, Моран його регулярно виправляв, казав про недоречний тон в листі, або ж якусь помилку в службовій записці. Та документація Бонда була ідеальна в порівнянні з тим, з чого починав сам Моран, і йому хотілося запам’ятати як найбільше помилок свого старшого товариша, аби в майбутньому щоразу, як той причепиться до формулювання, нагадувати йому про ці неймовірні описки. ― «СІлове поле», «забудькуваті чари», «комплект з тридцяти трОх зубів», Моране, це треба опублікувати як збірку анекдотів! ― Бонд перейшов до наступної сторінки. ― От чорт, закінчилося. Далі звіти якогось Віґґінса, і він був охайнішим і грамотнішим за тебе, ― Бонд зітхнув і опустив документи. ― Він теж досі працює в міністерстві?

― Ні, ― рівно відказав Моран, піднімаючи на нього важкий, похмурий погляд. ― Він помер. А тепер поверни документи на місце, будь ласка.

Бонд завмер. Незручно вийшло, дуже незручно. Ще й Моран дивиться так, що стає вдвічі більш соромно.

Склавши документи в початковий порядок, Бонд поклав їх на місце. Що сказати у відповідь Морану, він так і не придумав: можливо треба було вибачитися, але за що? Бонд ніяк не міг знати, що колишній колега Морана помер. Той взагалі ніколи не розповідав про свої дні у міністерстві до штабу аврорів. Та й про минулі справи вже з аврорами говорив рідко, якщо на те пішло, особливо як порівнювати з Джеком. У Джека на кожну справу знаходився мільйон жартів з минулих схожих випадків.

― Я згадав, ― відказав Моран до Джері за кілька хвилин, коли Бонд вже засів за власну роботу, але недостатньо в неї поринув, аби не реагувати на розмови поруч. ― Це звітність з дослідження речей якогось навіженого чаклуна, який розважався, зберігаючи в гаражі зачаровану електроніку. Десь має бути ім’я того чаклуна і повний перелік конфіскованого майна. Скоріш за все частина тих речей в архіві, а частину могли передати у відділ таємниць.

― Зрозуміло, ― кивнув Джері, ― тоді останнє питання на сьогодні. Я також знайшов пачку звітів, які виглядають незавершеними: теж ваші, Віґґінса, Дерріла, Рейнолдса, Джексона та Норріса. Наче якась велика справа з інтеграцією маґлівської системи обліку підприємців з магічною. Крута ідея, але судячи з того, що зараз такого немає, ви її не завершили. Мені варто шукати інші документи, чи це все, що є?

Поруч знову зашурхотіли папери. Моран не відповідав довго. В якийсь момент чиркнуло коліщатко його запальнички. Запахло димом. Він все ще мовчав. Бонд підняв очі від своїх звітів та поглянув на напарника. Той дивився в папери, курив, та його очі не бігали рядками. Він дивився в одну точку, наче завис. І щось було не так з його виразом обличчя. Бонд намагався уловити, зрозуміти, що саме його турбувало у звичайній масці цегляного спокою Морана: наче як задумався, але не супиться звично, та й взагалі риси обличчя розслаблені, а очі…

― Це все що є, можеш більше не шукати, ― сказав Моран. Кліпнув, відклав папери, стряхнув з цигарки попіл. ― На цій справі відділ розформували, тож ми нічого більше не встигли зробити. Можеш просто передати в архів все це.

― Та я б взагалі продовжив цим займатися, виглядає більш ніж корисно, ― Джері почухав потилицю. ― Але спочатку навести лад справам, звісно. Дякую за допомогу.

― Звертайся, ― гмикнув Моран, знову затягнувся димом. Коли за Джері закрилися двері, Бонд дещо зрозумів: окрім них в кабінеті був Джек ― розгрібав якийсь завал з документами, що йому передали від служби міністра. Розбирав і досі не сказав Морану жодного слова про цигарку.

― Сьогодні має бути останній день перебування Бартонів під вартою, ― похмуро пробурмотів Моран, видихаючи чергову порцію диму. ― Хочеш поглянути на ритуал? Гердер каже, воно того варте, а оскільки ти брав участь в розкритті справи, думаю, маєш знати чим вона закінчиться.

― Бартони? ― Бонд розгублено кліпнув. ― А… Викрадачі магії. Звісно я хочу поглянути!

― Тоді пішли, ― Моран звівся з місця і приманив пальто з гачка. Хоч би як спекотно не було на вулиці в кінці літа, з цим Гердеровим експериментом Моран не розлучався. ― Вони мають почати хвилин за десять, саме встигнемо спуститися.

Бонда двічі просити не довелося. Коли вони полишили кабінет, перетнули коридор, дочекалися ліфта і нарешті поїхали вниз, Бонд вирішив все ж спробувати спитати:

― Чому відділ по незаконному використанню винаходів маґлів, в якому ти працював, розформували?

Моран позирнув на нього скоса, зітхнув, зробив останню затяжку димом і кинув недопалок під ноги.

― Він тоді називався «відділ співпраці з маґлами», ― пробурмотів він, гасячи недопалок чоботом. ― Був відкритий як експеримент. Втім, комусь він дуже заважав, тому і розформували.

― Комусь конкретному заважав? ― Бонд уважно поглянув на напарника. Той виглядав не те щоб напруженим… Скоріше засмученим.

― Так, ― сухо відказав Моран.

Двері ліфта роз’їхалися. За ними чекав Гердер.

― Запізнюєтеся, ― весело сказав він і махнув рукою. ― Ходімо. Вам дійсно варто це побачити, а змушувати міністра та гостей чекати не годиться.

Коридором Гердер фактично біг, тож Бонд ледве встигав за ним і широченними кроками Морана. Йому хотілося ще розпитати про цей відділ «співпраці з маґлами», хоча б тому, що сама назва звучала майже абсурдно для того міністерства, яке він знав, та Моран чітко дав зрозуміти, що не збирається вдаватися в деталі. Шкода.

Гердер привів їх у простору круглу залу. За два кроки від стіни виростала невеличка кам’яна огорожа, добре як по коліно. За нею підлога зали опускалася, на ній розміщувалося щось на кшталт чи то арени, чи то сцени. Підійшовши ближче, Бонд побачив, що внизу стоїть два столи, так само як було в підвалі Бартона, а також казан на вогні й четверо людей: Бартон старший, у звичайному костюмі й мантії, з паличкою на готові, Бартон молодший, обплетений якоюсь чорною стрічкою, що не давала йому поворушити руками та затуляла рота, працівник відділу таємниць, що очевидно наглядав за Бартонами, і дівчина років шістнадцяти. Остання виглядала напруженою і наляканою.

― Можемо починати? ― гукнув Гердер знизу. Коли тільки встиг спуститися?

― Якщо все готово, то так, ― відказав йому знайомий голос. За кілька кроків від входу, біля кам’яної огорожі стояв Томас Скарбек, а коло нього ― професор О’Коннор. Останнього Бонд тут побачити точно не очікував.

― А це не така вже і закрита вистава, ― пробурмотів він тихо: в цій залі луна йшла просто чудово, а відволікати Гердера та Бартона, що зайнялись зіллям в казані, зараз точно було б зайвим.

― Я маю бути присутнім, як представник неповнолітніх, ― всміхнувся професор, відповідаючи так само тихо. ― На жаль, законні опікуни цих двох ― маґли, тож їх присутність тут не мала б ніякого сенсу.

З цими словами він зробив крок в сторону і Бонд побачив що за ним стоїть ще один глядач ― хлопець трохи молодший за дівчину внизу, років чотирнадцять, мабуть. Він очевидно сильно нервував і гриз нігті.

― Пану Грегорі немає за що перейматися, ― тихо мовив міністр, вдоволено посміхаючись. ― Він сьогодні разом з пані Роуз поїде додому знову магом. Це я можу гарантувати.

Тим часом внизу Гердер набрав з казана зілля в склянку і повернувся до Бартона молодшого. Той почав смикатися: схоже знав, що буде далі та збирався впиратися до останнього. Втім, його охоронець змахнув паличкою і Бартон заспокоївся, розслабився. З нього впали чорні стрічки. Він слухняно взяв склянку і поволі випив зілля з неї. Його батько тим часом щось занудно бурмотів собі під ніс і ходив навколо дівчини, що вже трусилась від страху, але вперто тримала зосереджений вираз обличчя. Паличка Бартона старшого викреслювала золоті знаки навколо пані Роуз. Вони спалахували, а потім залишалися висіти червоними рисками в повітрі. Обійшовши дівчину п’ять разів, Бартон повільно рушив до сина, не припиняючи бурмотіти заклинання. Тепер символи складалися в таку собі доріжку від дівчини до Бартона молодшого.

― Зараз буде найцікавіше, ― тихо сказав міністр. Бонд зиркнув на нього: Томас Скарбек виглядав аж надто вдоволеним.

Бартон старший тим часом закінчив свою ходу, зупинився перед сином, легенько стукнув паличкою його по лобі, промовивши тим же бубонінням останнє заклинання, і нарешті замовк. В ту ж мить Бартон молодший почав світитися. Не весь, а лише голова. Спочатку тьмяно, а потім яскравіше і яскравіше. В якийсь момент сяйво зосередилося у нього в роті і коли хлопець розтулив губи, з них вилетіло щось схоже на маленьке сонечко. Така собі яскрава куля, що залила сяйвом всю залу. Світла, золотава, вона зіскочила з язика Бартона молодшого на найближчий знак, перелетіла до наступного і так один за одним підповзла до Роуз.

Мала дивилась на кулю величезними очима, не відводячи погляду ні на мить. Куля ж, діставшись дівчини, почала кружляти навколо неї, повторюючи рух Бартона, тільки в іншу сторону. Одне коло, друге, третє. З кожним знаком куля пришвидшувалась, аж поки не закружляла так, що почало здаватися, що то вже і не куля, а одне велике коло, що вертиться навколо Роуз. А потім світло зникло. Враз у залі потемнішало. Бонд зловив себе на тому, що навіть дихати припинив, поки куля проходила шлях до дівчини. В легенях вже кололо. Він поспіхом втягнув носом повітря.

― Спробуй створити заклинання, ― сказав Гердер, весело всміхаючись. ― Паличка ж при тобі?

Роуз повільно кивнула і дістала чарівну паличку з маленької яскравої сумочки, що висіла в неї на боці. Бонд помітив, як вона обережно взяла паличку, як старанно вивела потрібний рух в повітрі.

― Люмос, ― прошепотіла дівчина. Її голос луною відбився від стін. В наступну мить на кінчику палички з’явилося світло. Бонд полегшено видихнув, всміхнувся і повернувся до Морана, однак той чомусь радісним не виглядав.

― Тепер хлопець! ― Гердер поманив Грегорі. Професор О’Коннор обережно підштовхнув малого до сходів. Здається, навіть побачивши процес від початку і до кінця, той досі нервував. Втім, пішов, а Роуз навпаки піднялась до них.

― Тепер все буде добре, професоре? ― непевно спитала вона, підходячи до них. ― Я маю на увазі, що… магія більше не зникне?

― Не зникне, ― Вільям ласкаво всміхнувся дівчині, а потім позирнув на Скарбека. ― Тобі це гарантує сам міністр магії.

― Тоді добре, ― серйозно відказала Роуз. Паличку вона досі тримала в руках.

З Грегорі все було так само. Молодшого Бартона забрали з зали, а старший цілком добровільно випив зілля. Заклинання тепер читав Гердер. Бонду подумалося, що Бенджамін Бартон, сам по собі, поганою людиною, мабуть, і не був: він переживав за щастя своєї дочки і просто не уявляв його без магії, він прислухався до свого улюбленого старшого сина, а коли зрозумів свою помилку, погодився на найбільш справедливе рішення з усіх. Так, він помилився, і його помилка була жахлива. Як мінімум ще дві дорослі відьми залишалися без сил. Однак за результатом, він виправляв свої помилки. Хоча б намагався.

Магія Бартона старшого спалахнула такою самою яскравою кулею, як і у його сина. Бонд чомусь думав, що у старшого мага «дар» має бути тьмянішим, та куля була один в один. Та й поводилася так само: полетіла по знаках, закружляла навколо Грегорі яскравим колом, а потім зникла. Коли Грегорі відняв паличку, вогник на ній загорівся так само як і у Роуз. Обличчя хлопця осяяла посмішка.

― Ви закінчили зі своїми справами? ― Моран похмуро позирнув на Скарбека і професора О’Коннора. ― Я можу допитати його тепер?

― Так, ― міністр кивнув ствердно. ― Можете питати про свого Майкла Ендерса, думаю тепер у пана Бартона немає причин і далі відкладати подачу показань.

Моран кивнув, поклав руку на плече Бонду і підштовхнув його до сходів.

― Зачекай, а чому він не розказав про Ендерса досі? ― прошепотів Бонд, крокуючи вздовж огорожі.

― Схоже, не хотів, аби міністерство відмовилося доводити до розуму його ритуал, ― так само тихо відказав Моран. ― Взагалі віддати сили дітям було його пропозицією, а не Скарбека, як з’ясувалося потім. Дивно, правда?

― Є таке, ― Бонд спантеличено позирнув на Бартона.

Вони спустилися на «арену». Бартон старший в це час прибирав зі стола залишки якихось трав та камінців, що використав у зіллі. Його паличка лежала поруч.

― Знаєте, трохи дивно розуміти, що вона мені більше не знадобиться, ― сказав він, почувши кроки зі спини. ― Та, мабуть, час звикати. Ви прийшли дізнатися про Майкла Ендерса і що він робив в моєму підвалі, вірно?

― Так, ― спокійно мовив Моран. ― Ви розкажете, перо запише, ви розпишетеся. На цьому все. Будете вільні, як і домовлялися з міністром.

― Чудово, ― Бартон обернувся до них обличчям. Він був немолодий, помітно старший за дружину, мав втомлені очі. Він сперся на край столу, схрестив руки на грудях, потім почав говорити: ― Майкл Ендерс з’явився у моєму домі після першого викрадення. Нахабно ввалився в будинок, оглянув підвал, заявив, що знає чим я займаюся, але не буде докладати міністерству. Сказав, що профінансує мені купівлю рідких інгрідієнтів, якщо я, коли закінчу розробку ритуалу, продам йому інструкцію і рецепт.

Перо та пергамент зависли в повітрі трохи правіше від Морана, швидко занотовуючи все сказане. Тихий скрегіт кінчика пера ставав наче доповненням до монотонного голосу Бартона.

― Щоправда, йому не подобалась швидкість з якою я працював, вже за два тижні йому почав уриватися терпець і він став погрожувати. Притяг своїх людей до мене в будинок, натякав, що як питання стосуватиметься не магічних здібностей, а життя моїх дітей, дружини, я працюватиму швидше. Мабуть, на краще, що ви мене знайшли, бо він не виглядав, як адекватна людина, ― Бартон слабко всміхнувся і поглянув на школярів, що саме проходили з професором О’Коннором до дверей. ― Я не хотів чіпати дітей, правда. Але коли питання стоїть між чиєюсь і власною дитиною… Самі розумієте. Я радий, що все закінчилось саме так і мої магічні сили ще комусь стануть в пригоді. Мені їх довіряти виявилось небезпечно, як бачите.

― Не жалкуєте? ― не втримався від питання Бонд. Не часто йому діставалися злочинці, що розкаялися. Зовсім рідко насправді, тому не хотілося впускати змоги прояснити якісь деталі. ― Ви ж все це заварили, бо думали, що без магії життя вашої доньки буде… Неповноцінним, чи що? А тепер і самі залишилися без магії

― Я так думав, вірно, ― кивнув Бартон, а потім всміхнувся. Якось дуже м’яко всміхнувся. ― Та зараз я думаю, що магія сильно переоцінена. Думаю, що час мені трохи більше слухати дружину і може навіть навчитися користуватися телефоном. Мішель та Холлі це точно потішить. Я хотів би навчити Пітера його першим чарам, та думаю пан О’Коннор більш компетентний для цього.

― А ваш старший син? ― Бонд поглянув туди, куди повели Бартона молодшого. ― Він не зрадіє такому положенню речей.

― Так, не зрадіє, ― Бартон тяжко зітхнув. ― Та йому тепер прийдеться змиритися. Ми якось знайдемо спільну мову.

― Я маю ще одне питання, ― Моран позирнув в написане пером і розгорнув пергамент до Бартона для підпису. Той взявся за перо. ― Ендерс не згадував на кого працював? Звідки в нього гроші? Може казав про якогось покровителя?

― Так, звісно, ― Бартон вивів розмашистий підпис на папері. ― Він одразу представився як посильний пана Рай…

Він раптово почав червоніти. Схопився на комір сорочки, краватку, спробував послабити, почав хапати ротом повітря.

― От лайно! Гердере! ― гукнув Моран, одночасно кидаючись до Бартона і магією зриваючи з нього краватку. ― У нього срана змія! Ми можемо її знешкодити?!

Бонд також майнув до Бартона, який вже не міг стояти на ногах і почав осідати на підлогу. При цьому він шкрябав нігтями шию, шкрябав так, що на пальцях залишалася кров. Під краваткою та воротом сорочки Бартона, Бонд помітив щось темне, щось рухоме. Моран наставив на це «щось» паличку, та спалахнула заклинанням, однак нічого не змінилося. Бонд теж поліз по паличку, в голові спливло кілька заклинань для розчищення дихальних шляхів, та виконати їх він не встиг. До них підлетів Гердер, приклав долоню до шиї Бартона, щось забурмотів. На якусь мить здалося що це допомагає, що майже бордовий Бартон зараз зможе вдихнути, та минула секунда і його очі почали видаватися скляними.

― Лайно, лайно, лайно… ― пробурмотів Гердер, вихоплюючи паличку з кишені піджака. На кінчику спалахнуло одне заклинання, друге, третє. Бартон вже не реагував на подразники.

― Пусти! ― Бонда відштовхнув професор О’Коннор, припав на одне коліно поруч, почав бурмотіти заклинання. Бонд не втримав рівноваги й гепнувся на дупу від поштовху. На мить він припинив Бартона бачити і саме тоді почувся хрускіт. Огидний хрускіт.

― А до біса! ― гримнув Моран і різко піднявся на ноги. ― Кляте прокляття, клята зміюка, кляте…

― Моране, діти в коридорі, тебе там чути, ― перервав його професор. Він важко зітхнув і теж підвівся на ноги, втомлено провів рукою по обличчю. ― Але це дійсно лайно, ― додав він вже тихіше.

Бонд підвівся, зробив крок до Бартона. Поки того намагалися врятувати, то майже повністю оголили йому шию та частину грудей, і тепер можна було гарненько роздивитися що саме стало причиною смерті. В Бартона очевидно була зламана шия, а навколо цієї шиї обвилась змія. Не справжня, звісно, татуювання змії. Бонд заворожено дивився на те, як воно продовжує звиватися на мертвому Бартоні, стискати його шию, ворушити звивистим тілом у дрібних лусочках.

― Я мав його оглянути на предмет татуювання, ― Моран цикнув. ― Мав хоча б запитати, стільки ж часу на це було!

― Мені хтось пояснить, що це в сраку таке? ― Бонд нарешті знайшов в собі сили подати голос. Він ще не до кінця усвідомив, що на його очах помер підозрюваний. Просто взяв і помер.

― Проклята мітка, ― зітхнув Моран, провів рукою по волоссю, роздратовано сплюнув на кам’яну підлогу. ― Її мали багато підозрюваних по моїй справі з контрабандою, я тобі про це розповідав вже. Душить тих, хто бовтає зайве. Але, чорт задирай, якщо Бартон був знайомий з Ендерсом тижні два, коли той встиг начепити на нього мітку?

― Навряд ти це вже дізнаєшся від нього, ― зітхнув Гердер. Він встав останнім. До цього він задумливо водив пальцями по трупу, прямо по зміїним лусочкам. ― Але якщо він встиг підписати свідчення, то вони дійсні, чи не так? Тож зможеш поставити це питання самому Майклу Ендерсу. Бонд поглянув на папірець зі свідченнями. Той досі висів поруч з пером у повітрі. Чорнило в підпису відливало червоним кольором. Документ був дійсний для суду.

Чотири місяці потому

28 грудня

Бонд влітає до кабінету Джері і гупає дверима так, що від утвореного протягу розлітаються цілі стоси документів. З них утворюється справжній снігопад зі звітів.

― Скажи що ти зберіг хоч якісь дані про власність компанії Райхерта зі вказанням дати! ― Бонд кричить, бо стримати емоцій не може.

― Що?

― Час, Джері! ― Бонд хапає його за лацкани піджака і трусить перегнувшись через стіл, майже піднявши молодшого Скарбека над стільцем. ― У тебе хоч десь зазначено коли ти витяг ті документи про право власності?! Скажи, що зазначено!

Джері спантеличено дивиться на Бонда, намагається відчепити його руки від себе, здається, він навіть наляканий таким натиском, та Бонду плювати.

― Я думаю це питання можна вирішити спокійніше, ― подає голос Ховел за його спиною, та на нього теж плювати. Він не розуміє наскільки, чорт забирай, важлива дата.

― Джеремі, не змушуй мене вичавлювати з тебе відповідь, ― шипить Бонд. Руки зайняті піджаком цього придурка, до палички не дотягнутися, та це не завадить Бонду змусити його думати швидше.

― Та зачекай, я згадую! ― огризається Джері. ― На паперах точно дати немає, це ж взагалі копія! Але може якось можна буде витягнути дату друку з комп’ютера, в якому я це знайшов…

― Що відбувається? ― в кабінет зазирає Паттерсон. Чи то на галас прийшов, чи то просто повз проходив. ― Бонде, припини вбивати колегу прямо на робочому місці. Репутація штабу і так зараз не на рівні, не треба псувати ситуацію ще більше.

Бонд відпускає Джері. Повільно розтискає пальці, тканина піджака вислизає з них.

― Шукай. Зараз.

Джері насторожено дивиться на Бонда, потім на Паттерсона, потім знову на Бонда, зітхає і дістає з ящика столу ноутбук. Натискає кілька кнопок, той починає завантажуватися.

― Бонде, я чекаю на пояснення, ― Паттерсон заходить до кабінету. ― До чого цей галас?

Бонд вдихає повітря, видихає, подумки рахує до десяти. Легше не стає, але останні крихти стриманості для пояснення він знаходить.

― Я тільки що пересікся з Раскіним. Він натякнув, що наш основний доказ в справі Райхерта ― лайно драконяче.

― Але ж контейнер у нас на руках, ― Паттерсон насупився. ― На ньому написано прізвище...

― Райхерта, так, ― Бонд роздратовано цикнув. ― Але якого саме Райхерта?

― Чарльза Остіна… ― Паттерсон насупив брови ще більше. ― Зачекай, якщо там лише ініціали, а база даних з якої ми це взяли ― маґлівська, то…

― То нічого не завадило б їм підмінити документи на тезку нашого головного підозрюваного, ― процідив Бонд крізь зуби, нервово постукуючи черевиком.

― Лайно, ― Паттерсон зітхнув і поліз в кишеню. За хвилину він вже димів. Бонд жадібно втягнув дим носом. Заспокоїтися. Треба заспокоїтися, у них ще є шанси притиснути Райхерта, якщо вони доведуть, що дані Джері були першими, що це правда, а бісів Чейз Орін, зі своєю новонародженою двійнею, з’явився лише цієї ночі.

― Погані новини, ― похмуро бурмоче Джері і Бонд вже розуміє, що вони в повній дупі. ― Власник компанії вже не Чарльз, а Чейз Орін Райхерт… Вони родичі, чи що?

― Джеремі, ― Бонд намагається говорити дуже, дуже спокійно, ― ти можеш якось підтвердити, що та роздруківка, яку ти мені дав вчора, зроблена з цього ж сайту тобою, і є достатньо вагомим доказом для суду?

Той піднімає на нього погляд. Відповідь вже очевидна.

― Ні, ― Джері нервово облизує губи і заривається пальцями у волосся, приводячи його у ще більший безлад, ніж зазвичай. ― Пробач, та привести сеанс з цього ноутбука на сторінці державного реєстру як доказ не вийде, цей ноут взагалі не має бути у мене, він ― речовий доказ в іншій справі.

― Навіть якби це був звичайний ноутбук, нічого б не вийшло, ― зітхає Паттерсон. ― Надто довгі пояснення суду про те, як працює інтернет і браузер, приведення доказу кожного слова… Нас не послухають. Не за таких обставин.

― Тоді Джері має свідчити! Він же, чорт забирай, знайшов цей доказ! ― Бонд відчуває, що голос починає дрижати.

― І знехтував усіма правилами документообміну між відділами, ― холодно відказує Паттерсон, а тоді суворо дивиться з-під окулярів на Скарбека, що втягнув голову в плечі. ― Має бути акт, що затверджує ці папери, як доказ. Має бути документ, що папери були передані штабу аврорів. Мають бути підписи та дати. Та ми їх не маємо, чи не так?

Він переводить погляд на Бонда. У того всередині все холоне. Документи. Він забув оформити чортові документи. Просто забув про те, про що Моран йому казав стільки разів, наголошував стільки разів, змушував робити стільки разів… Відклав бюрократичну тяганину на потім, але «потім» підвело.

― Є ще шанс впіймати за хвоста Райхерта, ― Паттерсон зітхає, тре втомлено очі під окулярами. ― Знайти цього Чейза Оріна, допитати, перевірити його пам’ять на переписування…

― Ми нічого не знайдемо, ― тихо каже Бонд. Голос звучить глухо, наче зовсім чужий. ― Або ж поки знайдемо, Райхерт знову щось придумає… Ганятимемося за ним ще десять років? А потім ще десять і ще?

― Нам не звикати, ― Паттерсон зводить плечима. Він спокійний, надто спокійний, як на людину від якої щойно з-під носа вислизнув найбільш небезпечний злочинець століття. ― Цей випадок я б використав, аби витравити пацюка з нашого відділу. Якщо Райхерт пішов на таку грубу підміну, він імовірно знав, що доказ не зареєстровано. Хто там веде реєстр зараз?

Він ще щось говорив й говорив, роздавав доручення, висував теорії, працював. А Бонд не міг змусити себе сприймати інформацію та щось з нею роботи. Злочинець, вбивця був у нього майже в руках, був за крок від того, аби потрапити за ґрати, а потім в одну мить вислизнув і тепер, напевно, знову сміявся з аврорів і міністерства. Сміявся з мертвого Морана.

― Шукайте далі без мене, ― мовив Бонд, перериваючи Паттерсона напівслові, а тоді залишив кабінет.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Снікі Фокс
18.11.2023 10:18
До частини "Час помилок"
Коментар видалено автором
Наталя Кош
18.11.2023 14:56
До частини "Час помилок"
Ехехе, дякую) Трошки доробила механіку проклятих міток з канону Гаррі Поттера і вийшла доволі цікава штука!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше