2. Папери, ножі та картопля

25 грудня

Вогонь тихенько палає під казанком з кавою. Бонд дивиться на його маленькі язички та просто чекає, коли напій закипить. Здається, що якщо кава скипить і втече, Моран явиться посеред кабінету і з лайкою піде знімати казанок з вогню, прибирати та розливати напій по їх чашках. У нього кава втікала через раз.

― Хтось має сказати слово прощання на похороні.

Голос Джека розриває тишу, що так приємно окутувала Бонда та весь кабінет. Точно, він же тут не один. Тут Джек і Фред. Тут з ночі залишився Лестрейд і його кумедний скуйовджений напарник, Ґреґсон, здається. Чого вони до речі всі мовчать і дивляться на Бонда? Що їм всім від нього треба?

― Бонде, ти зможеш сказати щось Морану на прощання? ― вже тихіше питає Джек. Він незвично сірий. Старий. Дуже старий. Наче став старшим на кілька років, хоча здавалося б в його віці такі зміни вже неможливі.

― Ні, ― тихо відказує Бонд і знову дивиться на казанок.

― Я не певен, що хтось із нас зможе підібрати правильні слова, ― обережно каже Джек. ― Такі, які б він хотів почути.

― Він не почує, тож яка різниця?

Вогники під казанком танцюють весело, тепло. В кабінеті тихо. Аж до дзвінкого тихо. Точно, щось подібне ж грубо говорити стосовно щойно померлих. Треба якось знайти в собі сили, пояснити, що в нього, Бонда, просто немає зараз нічого, що він взагалі міг би сказати про Морана, для Морана. Жодного слова. Наче всі забрали та спалили.

― Я просто не можу, ― тихо каже він і не впізнає свій голос.

― Тобі треба постаратися, ― Джек намагається говорити м'яко, обережно. Він підходить ближче, кладе долоню на плече Бонду, легенько стискає. ― Ти був його напарником останній рік, ти був найближчим до нього, знав його і він довіряв саме тобі. Він…

― Довіряв? ― Бонд відчуває, як в душі щось ламається. Наче велика скляна куля в якій він сидів він раннього ранку до цього моменту, дала тріщину. ― Ти називаєш це довірою? Близькістю? ― Бонд ривком скидає руку колеги з плеча. ― Джеку, він поперся в засідку, сам один, чудово знаючи що буде засідка і навіть нікого, чорт забирай, не попередив про це! Він взагалі не сказав, що у нього були проблеми! Він поперся на смерть! Він виключив навіть шанс того, що ще один маг поруч зміг би переломити хід всього бою! Він навіть не подумав, аби взяти когось з собою! Аби хтось прийшов пізніше! Джеку, він, до біса, ніколи мені не довіряв достатньо! Яка нахрін близькість?! Яка нахрін довіра, якщо він обіцяв жити та нахрін вмер?! Вмер, чуєш?! Обіцяв жити і вмер! Як останній гівняний зрадник!

― Годі! ― гримає Лестрейд, штовхаючи їх в плечі, розводячи одне від одного. Бонд від його поштовху боляче б'ється стегном о стіл. ― Бонде, вогонь!

Він кліпає, повертає голову, саме щоб побачити, що маленькі веселі вогники під казанком стали справжнім полум'ям, великим, жадібним, що саме збиралося лизнути купу паперів поруч на столі. Фред вже вихопив паличку, аби приборкати його. Мить і вогонь знову повертається на місце. Маленький і непримітний. Краєм ока в відображенні на поверхні казана, Бонд помічає як з його волосся поступово сходить раптово надбаний рудий колір. Чорт, він не втримав емоцій…

Фред, що саме відсував документи якомога далі від плитки, дивиться на нього зі співчуттям, обережно знімає казанок з кавою, відставляє.

― Сердитися на нього нормально, він дійсно дурний. Був дурний, ― тихо каже він, задумливо дивлячись в казанок. ― Однак попри все це, він був чудовою людиною. Думаю, ти знаєш це краще за нас всіх і… прошу, розкажи про це іншим. Хай запам'ятають його таким, яким його знав ти, а не про якого писали газети.

Бонд кусає губу. Чорт, ну от як так, він же крутий аврор, сильний, витривалий, з таким послужним списком, що декому і не снилося. Чого ж зараз так пече в очах, наче він знову мале дівчисько?

Фред чаклує воду у казан, знову ставить його на вогонь. Точно. Для того, щоб зварити каву до неї треба додати води. Бонд про це зовсім забув. Як і про те, як болить те місце в серці, яке займав його дурний, впертий, жахливий, несамовитий, просто кошмарний напарник.

Бонд ховає обличчя в долоні й важко видихає. Цей придурок Моран дійсно заслуговує на гарне прощальне слово.

1 лютого

Рік тому

Бонд впевнено крокував коридором, насвистуючи під ніс пісеньку. Перші робочі тижні проходили цілком так, як він розраховував лише за маленькими виключеннями. Він швидко навчився заповнювати документи, потім так само швидко розібрався як їх сортувати й кому відправляти службові записки, а ще ― коли вже можна слати навіть не записку, а справжнього ревуна. Також він вже тричі був на опитуванні свідків по справі з кровосмокчучим сріблом і цілий один раз – на загальному засіданні штабу аврорів та відділу нагляду та контролю за магічними істотами. Це була та сама велика справа про яку на початку розповідав Моран: нелегальне перевезення через Британію магічних істот з Африки. Їх зафіксували в момент завезення в країну, але потім втратили. Наразі відповідальні чиновники мали підозри, що тварин хочуть транспортувати далі, за Атлантичний океан, і тому залучили аврорів, щоб цьому запобігти. Власне, зустріч була організована задля того, аби обмінятися отриманою інформацією. Половину зустрічі говорив трошки затовстий і постійно нервуючий пан Даблін, голова комісії по знешкодженню небезпечних звірів, відповідальний за всю операцію. Іншу ж частину зустрічі доповідав Моран і різниця в їх доповідях була очевидна. Хоч говорили вони однакову кількість часу, саме цінної інформації Моран надав без сумніву більше: імена та назви організацій, котрі могли бути причетні до транспортування тварин, результати опитування працівників цих організацій, а також їх сусідів та навіть маґлів, що жили, чи працювали поруч. Власне, Моран фактично приніс на зустріч поступовий шлях пересування тварин країною, який був зібраний з таких крихт інформації, що Бонду залишалося лише вгадувати який же об’єм було оброблено загалом.

Однак в цю справу, окрім як обробляти папірці, самого Бонда так і не взяли. Навіть на тій зустрічі він виступав виключно як секретар. Це трошки дратувало, однак крок за кроком він певно завойовував довіру свого нового напарника. Саме з такими думками Бонд штовхнув двері до кабінету сектору боротьби з незаконним використанням винаходів маґлів.

― Доброго дня! Я шукаю пана Ватсона, ― бадьоро оголосив він… комірчині. Інакше назвати цей кабінет, в якому тільки чудом вмістилися аж три столи й ціла шафа, було не можна. При чому на кожному столі було паперів десь вдесятеро більше, аніж на столі у самого Бонда, хоча він вважав, що у нього більш ніж достатньо роботи в процесі.

― Його немає на місці, подався за якимось бісом, буде впродовж десяти хвилин, ― похмуро відповів Бонду один зі стосів документів підозріло знайомим голосом. Бонд насупився і зробив крок в кабінет. За ним залетіли нові пачки документів і нерішуче зависли посеред побратимів. ― Якщо щось приніс йому, можеш залишити будь-де, все одно ми не доберемося до твоєї справи до наступного року.

― Навіть якщо це справи від штабу аврорів? ― уточнив Бонд, зробив ще крок і нарешті зміг побачити хто до нього говорить: худий як тріска хлопак сидів за одним зі столом і напружено щось строчив у пергаменті, куйовдячи хвилясте, довге волосся вільною рукою.

― Та хоч від самого міністра! Не бачиш завалу, чи що? ― огризнувся той і нарешті підняв очі на Бонда. На мить у них майнула спантеличеність, потім хлопчина насупився, придивляючись до Бонда уважніше, а вже за секунду його брови злетіли на лоба і він відкрив рота, набираючи повітря у легені, щоб оголосити світу щось несумнівно дуже цінне, однак Бонд перервав цей процес різким помахом палички. Губи хлопака миттю злиплися. Він здригнувся, мало не гепнувся зі стільця, обурено гупнув по столу рукою, щось замикав, хотів було потягнутися за паличкою, що лежала поруч із ним, але в наступну мить на нього звалився стос паперів, мало не поховавши хлопця під собою.

Поки проходила ця маленька вистава, Бонд уважніше оглянув кабінет і впевнившись, що в ньому більше нікого немає, різко наблизився і за краватку витяг цього патлатого й надто вже незграбного конторника з-під завалу.

― Слухай уважно, Шерлоку, я не буду повторювати двічі, ― тихо мовив він, наставляючи йому паличку на горло, ― тож якщо ти не запам’ятаєш одразу, мені буде простіше забрати твого язика, аніж пояснити знову. Так, це я. Ні, тобі не можна звати мене на ім’я. Тепер я ― Джеймс Бонд. Пояснювати не буду. Зрозумів?

Шерлок покосився на кінчик палички, зітхнув, кивнув і виразно вказав пальцем на свій рот.

― Зніму заклинання, якщо обіцяєш бути тихим хлопчиком, ― Бонд весело всміхнувся. Шерлок на це лише закотив очі. Помах палички, його губи розліпились, Бонд відпустив його краватку і відступив на крок.

― Не лякай так, дурепо, ― пробурмотів Шерлок невдоволено. – Чи дурнику.

― Дурник тут лише ти, Шерлоку, ― зітхнув Бонд і уважно окинув поглядом той гармидер, що панував на столі його старого друга. ― Як тебе занесло в цю діру?

― Вгадай з трьох разів, ― пробурмотів той невдоволено. ― Я подорожував собі, вивчав перський магічний спадок, і тут любий братик надсилає мені сову з листом: «Маю щось цікаве для твоїх мізків, повертайся!» Я повертаюся, а тут це! ― Шерлок кивнув на стоси паперів на столі. ― Підіймай, мовляв, відновлений відділ, тобі це точно сподобається! А, і ще, час дорослішати, тож живеш тепер на зарплату.

Шерлок скривився і прийнявся збирати назад до купи розкидані документи. Бонд не втримав усмішки.

― Не думав же ти що будеш все життя жити на гроші сім’ї? Час дорослішати.

― Закрийся! ― огризнувся Шерлок. ― Якби тебе кинули без підготовки в такий піздець, ще не так би нив!

― Маю визнати, ти маєш рацію, ― Бонд похитав головою. ― За скільки років тут справ?

― Щось близько одинадцяти, ― кисло пробурмотів Шерлок. ― Деякі вже не розкриють ніколи, звісно, але по них теж треба звіти писати. Звіти, звіти, звіти… Як же мене це дістало!

― Що ж, можу тебе порадувати, ― Бонд підманив свій стос паперів і той охайно завис вже над столом Шерлока. ― Це твоєму Ватсону передав пан Моран, каже, що розслідування нагальне і він готовий взяти на себе відповідальність, якщо заради нього ви відкладете всі поточні справи.

Брова Шерлока полізла на лоба. Він взяв верхній папірець зі стосу і пробігся по ньому поглядом. Бонд спокійно чекав. Однак перш ніж Шерлок закінчив, в кабінет завалився ще один працівник: присадкуватий, широкоплечий блондин в капелюшку і з такою блискучою посмішкою, що Бонду стало заздрісно.

― Ого, в тебе гості, Шерлоку? ― вигукнув він радісно. ― Познайомиш?

― Та власне це твої гості, Джоне, ― Шерлок швидко глянув на Бонда, взяв паличку та помахом відправив стосик до іншого стола. ― Це пан Бонд, він прийшов від пана Морана з матеріалами по нагальній справі. Бонде, це Джон Ватсон, ти, здається, його шукав.

― Так, я… ― почав було Бонд, однак припнув язика. Вираз обличчя Джона Ватсона при згадці прізвища Морана змінився майже моментально. Доброзичлива посмішка зникла, брови з’їхалися до перенісся, здавалося що зараз він почне лаятися.

― Моран, значить? А чого ж він сам не заніс мені ці папірці, ― пробурмотів він похмуро пробираючись до свого стола. ― Невже знову смертельно зайнятий розслідуваннями?

― Ну… Взагалі-то так, ― непевно відповів Бонд. Підходити до стола Ватсона він поки не ризикнув. ― Я поки за нього. Якщо у вас є питання…

― У мене є питання до Морана, а не до його секретаря, ― різко відповів Ватсон. Так само невдоволено він глянув на перший аркуш зі стосу, потім вхопив стос і так гримнув ним по своєму столу, що Бонд аж підскочив. ― Ми візьмемо це в роботу, однак результатів не варто чекати раніше, аніж за тиждень. Можете так йому і передати.

― Я взагалі то не сова і не секретар, ― пробурмотів Бонд невдоволено, але тихо. Ватсон його відповідь просто проігнорував і заходився щось розбирати у своїх завалах, тож нерозуміючий погляд Бонда дістався Шерлоку. Той важко зітхнув і поглядом вказав йому почекати за дверима. Бонду нічого не залишалося, як послухатися.

За пару хвилин вони зустрілися у кінці коридору, біля зали, де зупинялись ліфти. Шерлок поволі наздогнав Бонда, крутячи у пальцях цигарку, і став поруч, наче очікуючи, коли кабіна зупиниться на їх поверсі.

― Поясниш що це було? ― спитав Бонд, не витримавши тиші, яка повисла між ними.

― Взагалі-то це я маю казати, ― зауважив Шерлок. ― Я теж хотів би пояснень від тебе, Ірен.

Паличка опинилась у руках Бонда, швидше, аніж Шерлок встиг кліпнути.

― Заради ж своєї безпеки, Шерлоку, тобі варто забути це ім’я, ― прошепотів Бонд, притискаючи кінчик палички, на якому вже запалився вогник заклинання, до шиї Шерлока, коло самого підборіддя. ― Це не моя таємниця, щоб ти там собі не надумав. І повір, я зроблю тобі дійсно велику послугу, якщо залишу без язика такого бовдура, як ти.

― Добре-добре, я ж пожартував! ― Шерлок моментально скину руки у жесті повної капітуляції. ― Але давай все ж договір: ти розказуєш як потрапив до аврорів, та ще і під крило самого Морана, а я ― свою історію про Ватсона.

Бонд примружив очі, а потім поволі прибрав паличку. Добре, що в коридорі окрім них нікого не було, бо їх шкільні «ігри» могли бути зрозумілими далеко не всім.

― Я розкажу рівно стільки, скільки ти маєш знати, не більше, ― нарешті мовив він. ― І ти починаєш.

― Які ми недовірливі, ― хмикнув Шерлок. ― Але нехай, я знаю, що ти не порушиш слово. Річ у тому, що Джон був напарником Морана кілька місяців тому і, схоже, залишився дуже ображеним на нього. Не те щоб я знав подробиці, але здається вони щось не поділили на одному із завдань, після чого Моран засадив Джона папірці розбирати і той в якийсь момент просто не витримав і попросив у начальства про нове місце, тож йому запропонували наш відділ.

― А що то була за сварка ти, звісно, не дізнався, ― зітхнув Бонд важко. Слова Шерлока про папірці, слова Джона про секретаря щось неприємно зашкребли у його свідомості. А, власне, чи не намагався Моран і з нього зробити собі секретарку? Все ж за майже три тижні Бонд буквально жодного разу не вийшов на опит хоча б свідків самостійно, вже не кажучи про підозрюваних, та і його ім'я досі не з'явилося в розкладі чергувань.

― Я просто не цікавився, ― відмахнувся Шерлок. ― Що мені до аврорів? У вас свої приколи, у нас свої. Хоча тепер, враховуючи, що ти під його крилом…

― Взагалі-то ми напарники, ― похмуро відказав Бонд. ― У мене, типу, період адаптації та навчання, тому з папірцями ношусь. Це ненадовго.

― Звучить так, наче ти себе в цьому намагаєшся запевнити, ― всміхнуся Шерлок. ― Як тебе взагалі до штабу аврорів занесло? Я маю на увазі, я ще розумів всю цю романтику в школі, але наче в тебе тоді не вийшло, чому повернувся до цього аж чотири роки потому?

― Взагалі то все у мене тоді вийшло, ― пробурмотів Бонд невдоволено. ― Настільки добре вийшло, що запропонували дещо цікавіше за штаб аврорів. Але та робота закінчилась і от я тут. Професор Моріарті замовив за мене кілька слів перед Паттерсоном і той запропонував мені працювати з Мораном, це вся історія.

Бонд очікував, що Шерлок скривиться і почне скиглити, мовляв, це надто коротко і нудно. Власне, саме так він би й зробив в шкільні роки, коли вони на його випускних курсах Гоґвортсу надумали спробувати зустрічатися… Бонд відчув, що почувається незручно від самих лише згадок про поцілунки з Шерлоком. Наскільки ж у нього був поганий тоді смак на хлопців?

Однак Шерлок не став скиглити, натомість задумливо зиркнув на Бонда, ковзнув поглядом з ніг до голови, наче вивчаючи.

― Професор Моріарті, кажеш, ― пробурмотів він задумливо, а за мить знову скуйовдив своє волосся правою рукою. Такий дитячий жест, а він досі його не позбувся. ― Що ж, добре, Джеймсе. Приємно було тебе побачити після стількох років, ― він весело підморгнув йому, ― і в якості подарунка на нашу зустріч я дізнаюсь для тебе, чому Джон такий злий на Морана. Тобі ж цікаво, чи не так?

― Ще й як, ― Бонд всміхнувся. ― Ти як завжди бачиш мене наскрізь, Шерлоку. Треба якось випити з тобою кави після роботи.

― Кави? Не чаю?

― Залишу вибір тобі.

Бонд жартівливо віддав честь і ступив у ліфт, що саме прибув на їх поверх. Як тільки двері зачинилися перед носом, легковажна усмішка сповзла з його обличчя. За ці три тижні роботи в штабі, Бонд встиг багато чого дізнатися про Морана: що той зразково оформлює документацію, що так ретельно вивчає справи, що іноді розкриває навіть ті, від яких відмовилися всі його колеги й що при цьому від нього вже пішов не один напарник. У Морана був однозначно складний характер: він мав високі запити, високий поріг довіри, майже відсутнє почуття гумору та надто серйозне ставлення до здавалося б простих речей. При цьому, Бонд не міг не помітити, що ті люди, які вже ввійшли в коло довіри Морана, отримували, такі собі бонуси: той очевидно про них турбувався, очевидно цінував і ніколи не дозволяв собі до них ставитися так, як ставився до Бонда – зверхньо.

Двері ліфта розкрилися у потрібному крилі міністерства. Бонд зробив крок вперед і замер в порожньому коридорі.

«Я не хочу бути секретарем», ― майнуло в голові. ― «Я до біса не для цього тут».

Він кивнув сам собі та впевнено закрокував коридором. У свій, шостий кабінет, він входив рішуче, одразу пройшов до столу Морана і сперся на нього, нависаючи над власником і не зважаючи на здивовані погляди Фреда та Лестрейда, які чергували сьогодні.

― Пане Моране, ви довго ще будете мене ганяти за папірцями? ― Бонд уважно поглянув у очі напарника. Той, здається, був збитий з пантелику таким наскоком, бо опустити чашку, з якої відпивав каву здогадався не одразу, тож наступний ковток, замість того, аби опинитися у роті, пролився на його сорочку. Моран тихо вилаявся, поспіхом відставив чашку і помахом палички вивів пляму.

― Не зрозумів питання, ― похмуро відповів він. ― Ти вже закінчив з завданням для Ватсона?

― Так, ― впевнено відповів Бонд. ― І з документацією для Дабліна теж, і з описами всіх тих бісових срібних ложок, а також зробив копію свідчень підозрюваних і купу іншої паперової роботи, яка очевидно мала б навчити мене документообігу, однак за ці тижні у вас не було до мене жодних нарікань, але ви все ще не берете мене на щось серйозніше, пане Моране. Я хочу знати, що я роблю не так і недостатньо, якщо ви вважаєте, що я не готовий для нормальної роботи.

Брови Морана злетіли на лоба. Він якось розгублено позирнув в сторону Лестрейда, наче шукаючи підтримки. Бонд теж глянув на Лестрейда. Той очевидно не очікував на таку увагу.

― Не втягуйте мене у свої проблеми, ― пробурмотів він невдоволено. ― Я не хочу брати в цьому участі.

Моран важко зітхнув і знову поглянув на Бонда, потім на документи на столі, задумливо почухав підборіддя і нарешті кивнув, скоріше сам до себе, аніж до колег.

― Мабуть, ти правий… Добре. Підеш зі мною ловити останні срібні ножі з проклятого набору, ― він підвівся із-за стола і рушив до вішака по своє пальто. ― Прикриєш мені спину, якщо подужаєш.

― Прямо зараз? ― Бонд кліпнув очима, не вірячи, що все вирішилося так просто. Моран, вже вдягаючи пальто, озирнуся.

― Тобі потрібен час на підготовку?

― Та ні, наче, ― пробурмотів Бонд і теж рушив до вішака.

― Тоді зараз, ― хмикнув Моран.

За хвилину вони вже були на сірих вуличках Манчестера, де неприємно мело мокрим снігом. Бонд кутався в своє пальто, піднімаючи його воріт. Пальто ж Морана розвивалось на вітрі і той навіть не намагався якось захиститися від негоди. Втім, як помітив Бонд, сніжинки не долітали до тканини сорочки Морана. Танули десь за сантиметр-два, випаровувалися і зникали.

«Йому простіше накласти на себе зігріваючі чари, аніж вдягнутися по погоді? Серйозно?»

Бонд би запитав про це вголос, а не подумки, якби Моран не крокував з такою швидкістю, що доводилося гарно напружитися, аби просто за ним встигати: кроки Моран робив гігантські.

― Що ти запам'ятав зі справи про прокляте столове срібло? ― запитав він, різко зупиняючись біля одного з майже однакових сірих будинків. У цього до того ж були темні вікна: схоже нікого не було вдома.

― Саме про срібло, а не про справу загалом? ― уточнив Бонд, зупиняючись поруч. Моран кивнув і поліз в кишеню, з якої на подив Бонда дістав не якийсь магічний прилад, чи хоча б паличку, а звичайні маґлівські цигарки та запальничку. ― Столовий набір з дванадцяти столових ложок, десертних ложок, виделок, ножів та шести маленьких ложечок для кави. Також присутні ложки для устриць у кількості шести штук і щипці для цукру ― дві штуки.

Моран поволі кивнув, прикурив цигарку і затягнувся димом. Запах, що вдарив в ніс Бонду був гіркий, але не такий вже і неприємний.

― Давай більше про прокляття, ― мовив Моран, перекотивши цигарку в куточок губ і прибираючи пачку з запальничкою назад в кишеню.

― З ваших звітів, ― Бонд зиркнув на Морана похмуро, почуваючись повним бовдуром від необхідності переказувати напарнику його ж писанину, ― срібло має потребу в харчуванні людською кров'ю, може пересуватися самостійно на невеликі відстані і навіть літати, якщо випило достатньо крові. При цьому воно діє як дрібний хижак, а не вбивця: власник срібла може і не знати, що на ньому паразитують, адже наряддя бере небагато, а поранення від нього зазвичай сприймаються за побутові травми. Сріблу подобається перебувати у власності маґлів, адже ті не можуть визначити прокляття і спокійно дають сріблу харчуватися, однак кров'ю необережного мага срібло не нехтує. Це наче все.

― Так, ― Моран поволі кивнув і випустив хмарку диму, ― але я не вказав у звіті, що срібло відчуває магів і намагається втекти, або ж навіть захищатися. Правда, далеко переміщатися воно не може, навіть коли сите, зате може впливати на маґлів, аби ті його перенесли, або ж продали. Тож, мені довелось добряче помучитися з пошуками всього наряддя, яке до того ж розпродали по частинах майже сто років тому.

― А чому ви не вказали цього у звіті? ― з підозрою запитав Бонд. Подібне визнання в принципі здалося йому трошки дивним від педантичного Морана, про причини подібного він міг лише здогадуватися.

― Бо не хотів описувати свою феєричну бійку з чайними ложками, ― пробурмотів Моран похмуро. ― Все інше було знесилене, коли я його знайшов, тож проблем з майже не було, але ті бісові ложки мало не залишили мене без очей.

Бонд уявив собі таку бійку і всміхнувся. Уява малювала мало не героїчне протистояння крихітних ложечок і Морана, який, можливо, був здатен дати раду дракону за необхідності, не те що ложечкам.

― А чому ви мені про це тоді розказали? Я ж тепер буду уявляти вашу героїчну бійку, щоразу як ви будете мені розказувати про серйозність нашої роботи.

Моран, здається, насмішки чи то не помітив, чи то проігнорував. Навіть не глянув на Бонда, лиш стряхнув попіл в мокрий сніг і тицьнув недопалком в будинок, перед яким вони стояли.

― Шість останніх ножів, що мені залишилось знайти, там. І вони дуже добре харчувалися останні місяці. Настільки, що їх власниця, жінка похилого віку, потрапила в лікарню.

Посмішка сповзла з обличчя Бонда. Що ж, це все пояснювало.

― Хіба маючи стільки сил, ножі не втечуть від нас, просто полетівши у вікно? ― Бонд окинув поглядом темний будинок. ― Чкурнуть в сусідній будинок і маґли знову їх сховають.

― Коли я був тут вперше, то наклав чари на будинок, ― Моран зітхнув. ― Чесно кажучи, я не розраховував, що опинившись запечатаним у ньому, срібло нападе на власницю. Тут мій прорахунок і помилка. Однак тепер у нас є змога спокійно увійти і розібратися з ним, нам ніхто не завадить.

― Тобто перша справа, на яку ви мене взяли ― прокляте навіжене срібло? Не погано, ― Бонд зітхнув і дістав паличку. ― Що ж, нумо починати. Чим швидше закінчимо, тим краще.

Моран кивнув і відкинув недопалок у калюжу.

До дверей будинку він підійшов перший, ледь помітно змахнув паличкою, відкриваючи замок, одразу ж пірнув у темний коридор. На кінчику його палички засвітився вогник, а наступної миті злетів під стелю, освітлюючи просторий передпокій. Бонд струсив сніг зі взуття на килимок при вході та закрив за ними двері.

Будинок виглядав приємно. Меблі хоч і старі, але доглянуті й навіть пилу на них іще не було. Хоч Моран і сказав, що тут жила леді похилого віку, Бонд припустив, що вона ще була повна життя, тож її доля через бісове срібло була ще сумнішою. Що ж, все що вони можуть зробити ― це знайти та знешкодити ножі й саме цим вони зараз і займуться.

Коридором Моран рухався тихо, його кроків не було чути зовсім, тому Бонд і не помітив, як той пішов далі, довелось швиденько наздоганяти. На своїй паличці Бонд теж запалив вогник.

― Перевіримо кухню і їдальню, ― тихо мовив Моран. ― Почнемо з їдальні.

― Логічно, ― хмикнув Бонд, намагаючись водночас і бути насторожі, і уважніше роздивитися облаштування будинку: стіни зі флористичними шпалерами, картину з зображенням моря на стіні, фотографії сім'ї, імовірно, біля Ейфелевої башти, Бранденбурзьких воріт та інших відомих архітектурних пам'яток ― всі вони були охайно вставлені в рамки та навіть розвішені в певній композиції.

Моран пройшов коридор, зазирнув в одну кімнату, іншу, у третю нарешті увійшов. Вогник світла влетів у двері за ним і завис над великим чистим столом. Попід стіною тут стояв сервант, за склом якого розмістилися порцелянові чашечки з зображенням веселеньких пастухів і овечок. Доволі навіть симпатичний сервіз, на смак Бонда.

― Пошукаємо по ящиках, тільки… ― Моран не договорив, бо в наступну мить різко схопив голову Бонда і опустив з такою силою, що Бонд від несподіванки піддався і зігнувся в незграбному поклоні.

― Що за?!.. ― та замість відповіді йому був дзвін скла серванта, на який він щойно дивився. Скляні дверцята розлетілись на друзки, коли в них влетіло щось маленьке і підозріло світле.

― Вони тут, ― похмуро мовив Моран, відпускаючи Бонда. Світло над столом спалахнуло сильніше. Бонд помітив який рух збоку й утворив щитові чари швидше, аніж встиг подумати. Срібний ніж вдарився об них, впав на паркет і моментально чкурнув кудись під розбитий сервант. Серед уламків скла та порцеляни його вже було не роздивитися. ― Не погана реакція, ― зауважив Моран. ― Якщо спіймаєш хоч один з них, пригощу вечерею.

― Наскільки ж ви мене недооцінюєте? ― проричав тихо Бонд, стаючи спиною до спини Морана. Зараз залишатися з відкритим "задом" було б не найкращою позицією для них обох.

― От і дізнаємося, ― хмикнув Моран. З його сторони почувся ще якийсь дзенькіт: схоже ножі продовжували атакувати. Бонд ледь не пропустив, як в нього полетів ще один. Спалах заклинання і замість стегна Бонда, ніж врізався в стіл, застрягши в ньому мало не наполовину леза. І це при тому, що кінчик у ножа був не гострий. Ще змах палички і шматок столу став кам'яним, намертво запечатавши в собі ножа.

― Один є, ― хмикнув Бонд. Тепер настав час серванта. Помах палички ― уламки злетіли і зависли у повітрі. Серед них чудово стало видно два ножі. Схоже, срібло було не просто проклятим, але іще і доволі розумним, адже як тільки його маскування було розкрите, розгорнулось і атакувало Бонда. Ще раз щитові чари, одразу за ними паралізуючі… Не спрацьовують ― срібло тікає за стіл і з поля зору так швидко, що Бонд тихо лається.

― Скільки в тебе втекло? ― питає Моран, робить півкроку назад. Тепер вони буквально притискаються лопатками одне до одного. ― У мене ще один десь бігає, загубив.

― У мене два.

― Тобто три загалом… Гаразд, я приманю їх, підстрахуй. Тільки не щитом, не можна їх втратити знову, бо як вони спробують моєї крові, то їм стане сил втекти з будинку.

― Ви що там надумали? ― Бонд спробував повернутися і глянути через плече, та рух чогось в темному куті за сервізом, змусив його знову зосередитися на своїй стороні кімнати та швиденько підняти в пам'яті всі підходящі заклинання.

― Не став дурних питань, ― огризнувся Моран. ― Готовий?

― Для вас завжди готовий! ― Бонд скинув паличку.

― Тоді починаємо.

Бонд міг лише припускати що там зробив Моран після цих слів, бо всі три ножі як оскаженілі кинулись на нього: один з кута за сервантом, інший ― вже з коридору, третій ― з-під стола, майже на краю поля зору Бонда. Рухались вони, здавалося, ще швидше аніж до цього, фактично майнули на Морана з усіх боків. У Бонда була лише мить, аби їх зупинити, коротка частинка від секунди, аби змахнути паличкою і затулити їх з Мораном від ножів столом, який з гуркотом впав на бік і ковзнув по підлозі перед ними, збиваючи сільці. Три глухі удари металу, що входить в дерево. Ще мить і стіл став мармурним. Бонд видихнув і нарешті обернувся до Морана. Той з подивом вирячився на стіл, що переламав половину стільців і став такою собі статуєю на залишках серванта. Бонд всміхнувся і обійшовши стіл з задоволенням перерахував ножі. Всі чотири стирчали з гладенькою поверхні мармуру і зло вібрували, намагаючись вибратися.

― Думаю, це тягне на вечерю з пивом, ― підсумував Бонд. ― Я зловив чотири, а ви ― тільки два.

― Ти розніс при цьому кімнату, ― хмикнув Моран. ― Хто по-твоєму буде тут прибирати?

― Боже, не драматизуйте, ― Бонд закотив очі і змахнув паличкою. Стіл поволі піднявся у повітря і зайняв своє місце. За ним до ладу прийшли і стільці, слухняно зібравшись із друзок. Сервант повернувся до норми вже без чарів Бонда ― за нього прийнявся сам Моран. Він же підійшов до стола, уважно оглянув ножі, постукав по кожному паличкою, а потім просто склав їх в кишеню пальта, без проблем вийнявши їх з каменю.

― Стіл теж в нормальний стан повернути не забудь, ― пробурмотів Моран похмуро, забираючи останній ніж. Бонд озирнувся на нього і помітив на лівій долоні Морана поріз, на якому вже почала запікатися кров.

― Без вас знаю, ― огризнувся Бонд невдоволено. ― Чого так глибоко долоню різали? Може б ще пальця відрубали, аби ножі точно вилізли? Мені здається, що і краплі з пальця вистачило б. Їх же кров мага з глузду звела, чи не так? Вони як показилися.

Стіл повернувся у нормальний стан. Моран закотив очі і заховав руку в кишеню.

― Якось не до розрахунків було, не зважай.

― Ви зовсім дурень? ― спитав Бонд. Хоч би як він не поважав Морана, як свого старшого та досвідченішого товариша, але зараз той точно робив якусь дурню. Бонд рішуче підійшов до нього і простягнув ліву долоню. ― Давайте сюди руку, я знаюсь на медичних закляттях. Зіпсуєте ж пальто кров'ю, чи занесете щось.

― Я схожий на людину, що помре від подряпини? ― Моран позирнув на нього зверху-вниз з таким важким поглядом, що ще б вчора Бонд двічі подумав, перш ніж наполягати. Однак сьогодні вже було сьогодні. І залишати все як є Бонд точно не був налаштований, особливо після своєї маленької перемоги.

― Ви схожі на аврора, що зловив лише два проклятих ножі, в той час, як ваш стажист піймав аж чотири, ― заявив Бонд, весело всміхаючись. ― Тож припиняйте і давайте сюди долоню, пане Моране. Мені знадобиться менше ніж хвилина, аби її заживити, ви сперечатися довше будете.

Моран відкрив було рота, аби щось сказати, однак, схоже, не знайшов чим заперечити, насупився від цього ще більше, але все ж дістав з кишені і простягнув Бонду долоню.

― Гарний хлопчик.

― Захлопнися.

Бонд тихо розсміявся, взяв долоню у руку і повільно провів над нею паличкою. Спочатку прибрати бруд, обережно витерти кров. Наскільки ж здорові долоні у Морана? Здається, що майже вдвічі більші, аніж у Бонда. В ширину так точно. І пальці грубі, сухі, наче цей дурник не знає про користь зволожувального крему… Обережно відновити зв'язок між тканинами. Розсічена лише шкіра, дрібні нерви, капіляри. Крові більше, аніж пошкоджень. Бонд дійсно порається менш ніж за хвилину, залишаючи лише легке почервоніння на місці порізу.

― То куди підемо пригощати мене вечерею? ― весело запитав він, відпускаючи долоню Морана і піднімаючи на нього погляд. Саме вчасно аби впіймати, як задумливий вираз обличчя напарника знову змінюється похмурим. ― З пивом, прошу зауважити. В Дірявий казан?

Моран моментально скривився.

― Я не ходжу туди… Там постійно якісь журналісти сидять, вони не дадуть нам спокійно поїсти.

― Точно ж, ― Бонд розплився у знущальній посмішці. ― Ви ж у нас улюбленець газет. Тоді маґлівський заклад?

― Не маю їх грошей, ― відрізав Моран.

― Але ви завинили мені вечерю, самі ж пообіцяли, ― Бонд хитро примружився. ― Невже порушите своє слово? Я хочу вечерю сьогодні. Та й час вдалий. Ножі ви знешкодили, папери заповнити сьогодні вже точно не встигнете, тож чом би не перекусити?

Моран стиснув губи, тихо цикнув, зітхнув. Дістав з кишені цигарки, зазирнув в пачку.

― Тоді підемо до мене. Маю пиво і картоплю, зійде на вечерю?

Брови Бонда злетіли на лоба. Він певно розраховував не на це, але так навіть було краще, аніж ресторан, чи паб.

― Спрожогу додому до начальства? Що ж, я не маю заперечень, пане Моране.

Моран знову скривися, взяв цигарку й затис її в куточку губ, потім тицьнув Бонду лікоть, водночас прибираючи чарівну паличку в кишеню пальта.

― Припиняй вже знущатися. Можеш звертатися без "пане", просто Моран. Заслужив.

― І чому коли ви це так кажете, це звучить наче ви даєте смаколик собаці? ― пробурмотів Бонд невдоволено, вкладаючи паличку у внутрішню кишеню пальта і беручись за лікоть напарника.

Мить і вони вже не в старому будинку невідомої пані, а посеред просторої квартири з похилим дахом. Бонд кліпнув.

― До вашої квартири можна просто явитися? Хіба це безпечно?

― Викати припини, бовдуре, ― пробурчав Моран, скидаючи з ліктя його руку. ― Звісно просто явитися до мене не можна, я провів тебе через захист за допомогою ключа.

Для наочності він дістав з кишені пальта ключ. Звичайний, металевий, цілком сучасний.

― Маєш такий ― можеш являтися до мене, коли захочеш, ― пояснив Моран і одразу ж сховав ключа назад у кишеню пальто, а потім пішов вішати його на гачок біля вхідних дверей. ― Прийшлося трохи попітніти над цією системою, та це значно зручніше, аніж просто заборонна на явлення та роз'явлення на всьому поверсі.

― Дійсно, ― Бонд всміхнувся і теж прийнявся знімати пальто.

Квартира Морана була цілком в стилі господаря: голі цегляні стіни були чи то частиною інтер'єру та загального стилю лофт, чи то просто старими голими стінами, що дуже вдало косили під лофт. Вішак тут був фактично шматком труби, що стирчала зі стіни та тримала на собі кілька вішалок, те саме було з полицями: вони були лише шматками дерева, що лежали на трубах. Книжковими Бонд назвав їх за звичкою, бо книжок у квартирі Морана не було, зате були газети: багато-багато газет, нові і старі випуски Віщуна, менші новинні шпальти, регіональні маґлівські видання, і навіть майже архівні підшивки: вони займали всі полиці, валялись на журнальному столику, завалились в куток старого, потертого дивану і рівномірно вкривали незастелене ліжко в дальньому кутку цієї студії. Навпроти ліжка, прямо до стіни були пришпилені газетні вирізки. Здається вони навіть були якось пов'язані, але роздивитися їх Бонд не встиг: варто йому було зробити крок в напрямі тієї стіни, як її закрила велика чорна штора: схоже господар помешкання готовий був показувати не все. Його право.

Кухню від кімнати відділяла цілком сучасна барна стійка, за яку пішов Моран і на яку вже встиг виставив дві пляшки пива, лиш дивом утримуючи їх та паличку однією лівою рукою.

― Чого стовбичиш? ― похмуро буркнув Моран. ― Бери пиво, сідай, чи що. Зараз картоплю посмажу, може з грибами, якщо вони ще є.

― Ого, справжня вечеря! ― весело вигукнув Бонд і вже за мить всівся на високий табурет за стійкою, відкриваючи пиво помахом палички. Маґлівське, нормальне, і навіть не найдешевше. А Моран знався на випивці.

― Якщо це для тебе справжня вечеря, я боюсь спитати чим ти зазвичай харчуєшся, ― пробурмотів Моран. Цигарку він нарешті підпалив, від сірника, що лежав біля плити. Паличку він звично сунув у задню кишеню джинсів, порився по шухлядках, взяв ножа і став до роботи.

― Частіше за все ― доставку, ― потис печами Бонд. ― Знаєш, галеон коштує чимало маґлівських грошей, тож в піці я можу собі не відмовляти. Всі види в тій кількості, в якій захочу: хоч з грибами, хоч з куркою, хоч з ананасом. А коли піца набридає, то можна взяти рибу з чіпсами по дорозі додому, або ж те східне буріто, що продають біля парадного входу в міністерство.

― Тобто ти не готуєш? ― Моран підсунув собі табурет і сів чистити картоплю над сміттєвим відром. Бонд задумливо прослідкував за рухами його рук: шкіряну рукавичку з правої Моран так і не зняв.

― Ні. А ти не готуєш магією. Чому?

― Бо іноді праця руками заспокоює, ― похмуро відказав Моран. ― Чому ти не готуєш?

― Бо я не вмію і не маю бажання вчитися, ― відмахнувся Бонд. ― Наступне питання, напарнику.

― Ти хіба не любиш свіжу домашню їжу?

― Не настільки. Чому ти не знімаєш рукавичку?

― Бо під нею немає руки й без неї я не зможу готувати далі. Наступне питання.

― Та ти жартуєш? ― Бонд скептично глянув на правицю напарника. Поки вони обмінювались питаннями, Моран вже взявся за другу картоплину.

― Ні, ― спокійно відказав Моран. ― Ти не думав, що зіпсуєш шлунок якщо харчуватимешся однією піцою?

― Ти тепер моя мати? ― роздратовано відказав Бонд і зробив перший ковток пива. Прохолодне, легке. Що ж, за таке пиво, можна сердитися на Морана трошки менше.

― Просто стало цікаво наскільки ти необачний довгостроковому плануванні.

― Зануда, ― пробурмотів Бонд. ― Дай мені пожити в своє задоволення, га? Сам же, мабуть, не так давно став таким правильним, зі здоровим харчуванням. Коли на тебе впало це дорослішання? Два, три роки тому?

― На мене впав напад гастриту і було це років з десять тому, ― похмуро буркнув Моран. ― Я тоді вже рік працював в штабі і трошки захопився. Було не весело скрутитися від болю перед злочинцем, якого мав би заарештувати.

Бонд уважно поглянув на Морана, що так і не відвів погляду від відра та картоплини. Варто віддати належне, чистив картоплю він дуже прудко.

― Це спеціально історія для залякування новеньких? Не могли ви… ти, так рано почати працювати аврором.

― Рано? ― Моран підвів на Бонда спантеличений погляд. ― Скільки мені років по-твоєму?

― Ем… ― Бонд завис. Поки він думав, Моран поклав до раковини останню картоплину і нарешті струхнув попіл з цигарки, прямо в сміття, яке потім ногою засунув кудись під стійку та став до раковини, знову ж не знімаючи рукавички. ― Десь двадцять сім? До тридцяти точно.

Бонд насправді не задумувався над такими деталями. Просто Моран при всій своїй похмурості і суворості виглядав по віку ближчим до самого Бонда і може Фреда, аніж до Джека та Лестрейда. Хоча про вік Джека казало лише його абсолютно сиве волосся та кілька зморщок, а Лестрейд і зовсім був дядьком "десь між тридцять та сорок".

― Мені тридцять п'ять, ― хмикнув Моран, дістав дощечку, взяв ножа. ― І я вже одинадцять років працюю в штабі. За цей час я встиг побачити чимало молодих магів, що так само завзято як ти бралися до роботи, рвалися в справжніх бій та до справжніх злочинців. А потім мені доводилося рятувати їх дупу від прокляття, замість того, аби ловити того, хто прокляття наслав.

― Але мене вам не довелося рятувати, ― нагадав Бонд, зробив ще ковток пива і тільки потім згадав, що вони ж вже перейшли на "ти". ― Тобі. Тобі не довелося мене сьогодні рятувати і ти маєш визнати, що ми спрацювали добре разом. Попри те, який ти насправді старигань.

― Визнаю, ― сухо відказав Моран, повністю ігноруючи останнє зауваження. Ніж ритмічно і доволі прудко застукав по дошці, розтинаючи картоплини на невеликі шматочки. Бонд заднім числом відмітив, що ножа Моран тримає лівою рукою. Як і паличку. Як і документи, які читає на робочому місці. Отже, шульга. Або ж і справді не має правиці, як і сказав. ― Задоволений?

― Ні, ― Бонд зітхнув і задумливо глянув на етикетку пива. Моран виявився старшим, значно старшим і досвідченішим за нього. Одинадцять років аврор ― це не жарти. Мабуть, він дійсно мав право трошки звисока дивитися на Бонда і його самовпевненість. Бути трохи упередженим через його вік… Та все ж, після того, як Бонд нарешті довів що чогось вартий, хотілося почути щось більше за просте "Визнаю". Моран був тим ще засранцем.― Слухай, якщо мені тепер можна на "ти" до тебе, скажи яке в тебе повне ім'я. Паттерсон же тебе не представив, а в документах ти тільки ініціали пишеш. Ес і Джей.

― Не представив, бо я не люблю, коли до мене звертаються на ім'я, ― похмуро буркнув Моран. Він поставив сковорідку на плиту, запалив вогонь, налив масла. Картопля, потрапивши на розжарену пательню, гучно зашипіла.

― У тебе настільки дивне чи смішне ім'я? ― Бонд всміхнувся, задумливо спостерігаючи, як навколо Морана розвіюється цигарковий дим і пара від сковорідки.

― Не смішне. Просто довге і надто серйозне, ― Моран накрив своє куховарство кришкою і нарешті повернувся до Бонда, беручи зі стола своє пиво. Недопалок він кинув в і так переповнену попільничку біля плити.

― А скорочення? Якось же звали тебе в школі, не на прізвище.

― Тобі так складно звати мене просто на прізвище? ― Моран поглянув на нього втомлено, зробив ковток пива. ― Школа давно позаду, багато чого відтоді змінилося.

― Настільки, що час брати нове ім'я? ― не без іронії спитав Бонд. ― Обіцяю не кепкувати з твого імені, чесне слово.

Моран звів очі до стелі, наче питаючи в неї за що йому такий настирливий напарник. Потім зробив ще ковток пива, сів нарешті на табурет по той бік стійки, зітхнув.

― Себастьян. Себастьян Джеймс Моран. Якщо придумаєш жарт, якого я ще не чув, приготую тобі на завтра обід і принесу на роботу, аби ти, бовдур, не зіпсував собі шлунок своїми східними буріто.

― Тоді мені просто необхідно придумати гарний жарт, ― весело відказав Бонд, розпливаючись у веселій усмішці.

Квартира поступово наповнювалась запахом смаженої картоплі з цибулею, пляшки, ковток за ковтком, звільнялися від пива. Бонд чомусь не сумнівався, що вечеря від Морана буде достатньо смачною, аби шукати можливості її якось повторити. І хоч вдалого жарту на тему імені напарника, він так і не придумав, однак сам лиш факт, що той міг би готувати для Бонда, заради збереження його шлунка, вже приємно грів душу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.