Особистий секретар

25 грудня

Вогонь тихенько палає під казанком з кавою. Бонд дивиться на його маленькі язички та просто чекає, коли напій закипить. Здається, що якщо кава скипить і втече, Моран явиться посеред кабінету і з лайкою піде знімати казанок з вогню, прибирати та розливати напій по їх чашках. У нього кава втікала через раз.

― Хтось має сказати слово прощання на похороні.

Голос Джека розриває тишу, яка так приємно огортала Бонда та весь кабінет. Точно, він же тут не один. Тут Джек і Фред. Тут з ночі залишився Грегорі Вунш і його кумедний скуйовджений напарник, Ґреґсон, здається. Чого вони до речі всі мовчать і дивляться на Бонда? Що їм всім від нього треба?

― Це маєш бути ти, Бонде, ― вже тихіше каже Джек. Він незвично сірий. Старий. Дуже старий. Наче став старшим на кілька років, хоча здавалося б в його віці такі зміни вже неможливі.

― Ні, ― тихо відказує Бонд і знову дивиться на казанок, очікуючи на каву.

― Ти його напарник. Я не певен, що хтось із нас зможе підібрати правильні слова, ― обережно каже Джек. ― Такі, які б він хотів почути.

― Він не почує, тож яка різниця?

Вогники під казанком танцюють весело, тепло. В кабінеті тихо. Аж до дзвінкого тихо. Точно, щось подібне ж грубо говорити стосовно щойно померлих. Треба якось знайти в собі сили, пояснити, що в нього просто немає зараз нічого, що він взагалі міг би сказати про Морана. Для Морана. Жодного слова, наче всі забрали та спалили.

― Я просто не можу, ― тихо каже він і не впізнає свій голос.

― Треба, ― Джек намагається говорити м’яко, обережно. Він підходить ближче, кладе долоню на плече Бонду, легенько стискає. ― Ти був найближчим до нього, знав його і він довіряв саме тобі. Він…

― Довіряв? ― Бонд відчуває, як в душі щось ламається. Наче велика скляна куля в якій він сидів від раннього ранку до цього моменту, дала тріщину. ― Ти називаєш це довірою? ― Бонд ривком скидає руку колеги з плеча. ― Джеку, він поперся в засідку, сам один, чудово знаючи що буде засідка і навіть нікого, чорт забирай, не попередив про це! Він взагалі не сказав, що у нього були проблеми! Він поперся на смерть! Він виключив навіть шанс того, що ще один маг поруч зміг би переломити хід всього бою! Він навіть не подумав, аби взяти когось з собою! Аби хтось прийшов пізніше! Джеку, він, до біса, ніколи мені не довіряв достатньо! Яка нахрін близькість?! Яка нахрін довіра, якщо він обіцяв жити та нахрін вмер?! Вмер, чуєш?! Обіцяв жити і вмер! Як останній гівняний зрадник!

― Годі! ― гримає Вунш, штовхаючи їх в плечі, розводячи одне від одного. Бонд від його поштовху боляче б’ється стегном о стіл, все ж цей бородань не знає міри своїй силі. ― Бонде, вогонь!

Він кліпає, повертає голову, саме щоб побачити, що маленькі веселі вогники під казанком стали справжнім полум’ям, великим, жадібним, що саме збиралося лизнути купу паперів поруч на столі. Фред вже вихопив паличку, аби приборкати його. Мить і вогонь знову повертається на місце. Краєм ока в відображенні на поверхні казана, Бонд помічає як з його волосся поступово сходить раптово надбаний рудий колір. Чорт, він не втримав емоцій…

Фред, що саме відсував документи якомога далі від плитки, дивиться на нього зі співчуттям, обережно знімає казанок з кавою, відставляє.

― Сердитися на нього нормально, він дійсно дурний. Був дурний, ― тихо каже він, задумливо дивлячись в казанок. ― Однак попри все це, він був чудовою людиною. Думаю, ти знаєш це краще за нас всіх і… прошу, розкажи про це іншим. Хай запам’ятають його таким, яким його знав ти, а не про якого писали газети.

Бонд кусає губу. Чорт, ну от як так? Він же крутий аврор, сильний, витривалий, пройшов стільки всього за цей рік… Чого ж зараз так пече в очах, наче він знову мале дівчисько?

Фред чаклує воду у казан, знову ставить його на вогонь. Точно. Для того, щоб зварити каву до неї треба додати води. Бонд про це зовсім забув. Як і про те, як болить те місце в серці, яке займав його дурний, впертий, жахливий, несамовитий, просто кошмарний напарник.

1 лютого

Рік тому

Бонд впевнено крокував коридором, насвистуючи під ніс пісеньку. Перші робочі тижні проходили саме так, як пророкував Джек. Бонд швидко навчився заповнювати всі типи документів, які використовував штаб, потім так само швидко розібрався як їх сортувати й кому відправляти службові записки, а ще ― коли вже можна слати навіть не записку, а справжнього ревуна. Окрім того, він відвідав вже не одне практичне заняття, які той же Джек проводив для стажистів штабу. Там, де треба було чаклувати, Бонд швидко залишив всіх інших позаду, а от в теоретичній частині теж довелося вчитися.

― Уявімо ситуацію, що в штабі оголошена повна готовність. Ви йдете на виклик і ваш напарник потрапляє в заручники до злочинця. Злочинець вимагає у вас кинути паличку і здатися, інакше загине ваш напарник. Ваші дії? ― спитав Джек наприкінці одного зі своїх тренувань. Бонд схилявся до варіанту здатися, але розумів, що він певно хибний, тому промовчав в той день. Інший стажист, який виявився не таким далекоглядним, отримав пояснення, що у випадку капітуляції перед ворогом, помруть, скоріш за все всі. А правильним рішенням виявилось відволікати злочинця, поки третій з групи виклику спробує врятувати заручника. Під час повної готовності в штабі, ходити на виклики менш як по троє було суворо забороненим. Це правило та багато інших Бонд завчав вечорами вдома разом з правилами пунктуації: він не мав наміру дати Морану ще хоч один привід втерти йому носа.

Також Бонд вже тричі був на опитуванні свідків по справі з кровосмокчучим сріблом і цілий один раз – на загальному засіданні штабу аврорів та відділу нагляду та контролю за магічними істотами. Це була та сама велика справа про яку на початку розповідав Моран: нелегальне перевезення через Британію магічних істот з Африки. Їх зафіксували в момент завезення в країну, але потім втратили. Наразі відповідальні чиновники мали підозри, що тварин хочуть транспортувати далі, за Атлантичний океан, і тому залучили аврорів, щоб цьому запобігти. Власне, зустріч була організована задля того, аби обмінятися отриманою інформацією.

Половину наради говорив трошки затовстий і постійно нервуючий пан Даблін, голова комісії по знешкодженню небезпечних звірів, відповідальний за всю операцію. Іншу ж частину зустрічі доповідав Моран і різниця в їх доповідях була очевидна. Хоч говорили вони однакову кількість часу, саме цінної інформації Моран надав без сумніву більше: імена та назви організацій, котрі могли бути причетні до транспортування тварин, результати опитування працівників цих організацій, а також їх сусідів та навіть маґлів, що жили, чи працювали поруч. Власне, Моран фактично приніс на зустріч поступовий шлях пересування тварин країною, який був зібраний з таких крихт інформації, що Бонду залишалося лише вгадувати який же об’єм було оброблено загалом. Саме на тій нараді він вперше відчув, що почав Морана поважати. Трошки, але все ж.

Однак в цю справу, окрім як обробляти папірці, самого Бонда так і не взяли. Навіть на тій зустрічі він виступав виключно як секретар. Це дратувало, однак крок за кроком він певно завойовував довіру свого нового керівника, який мав би з часом стати йому напарником.

Саме з такими думками Бонд штовхнув двері до кабінету сектору боротьби з незаконним використанням винаходів маґлів.

― Доброго дня! Я шукаю пана Ховела, ― бадьоро оголосив він… комірчині. Інакше назвати цей кабінет, в якому тільки чудом вмістилися аж три столи й ціла шафа, було не можна. При чому на кожному столі було паперів десь вдесятеро більше, аніж на столі у самого Бонда, хоча він вважав, що у нього більш ніж достатньо роботи в процесі.

― Його немає на місці, подався за якимось бісом, буде впродовж десяти хвилин, ― похмуро відповів Бонду один зі стосів документів підозріло знайомим голосом. Бонд насупився і зробив крок в кабінет. За ним залетіли нові пачки документів і нерішуче зависли посеред побратимів. ― Якщо щось приніс йому, можеш залишити будь-де, все одно ми не доберемося до твоєї справи до наступного року.

― Навіть якщо це справи від штабу аврорів? ― уточнив Бонд, зробив ще крок і нарешті зміг побачити хто до нього говорить: худий як тріска хлопак сидів за одним зі столом і напружено щось строчив у пергаменті, куйовдячи хвилясте, довге волосся вільною рукою.

― Та хоч від самого міністра! Не бачиш завалу, чи що? ― огризнувся той і нарешті підняв очі на Бонда. На мить у них майнула спантеличеність, потім хлопчина насупився, придивляючись до Бонда уважніше, а вже за секунду його брови злетіли на лоба і він відкрив рота, набираючи повітря у легені, щоб оголосити світу щось несумнівно дуже цінне, однак Бонд перервав цей процес різким помахом палички. Губи хлопака миттю злиплися. Він здригнувся, мало не гепнувся зі стільця, обурено гупнув по столу рукою, щось замикав, хотів було потягнутися за паличкою, що лежала поруч із ним, але зачепив стос паперів і той завалився на нього, мало не поховавши під собою.

Поки проходила ця маленька вистава, Бонд уважніше оглянув кабінет і впевнившись, що в ньому більше нікого немає, різко наблизився і за краватку витяг цього патлатого й надто вже незграбного конторника з-під завалу.

― Слухай уважно, Джері, я не буду повторювати двічі, ― тихо мовив він, наставляючи йому паличку на горло, ― тож якщо ти не запам’ятаєш одразу, мені буде простіше забрати твого язика, аніж пояснити знову. Так, це я. Ні, тобі не можна звати мене на ім’я. Тепер я ― Леслі Бонд. Пояснювати не буду. Зрозумів?

Джері покосився на кінчик палички, зітхнув, кивнув і виразно вказав пальцем на свій рот.

― Зніму заклинання, якщо обіцяєш бути тихим хлопчиком, ― Бонд весело всміхнувся. Джері на це лише закотив очі. Помах палички, його губи розліпились, Бонд відпустив його краватку і відступив на крок.

― Джеремі, мене звуть Джеремі, без скорочень! Не лякай так, дурепо, ― пробурмотів хлопець невдоволено. – Чи дурнику.

― Дурник тут лише ти, Джеремі, ― зітхнув Бонд і уважно окинув поглядом той гармидер, що панував на столі його старого друга. ― Як тебе занесло в цю діру?

― Вгадай з трьох разів, ― пробурмотів той невдоволено. ― Я подорожував собі, вивчав перський магічний спадок, і тут любий братик надсилає мені сову з листом: «Маю щось цікаве для твоїх мізків, повертайся!» Я повертаюся, а тут це! ― Джері кивнув на стоси паперів на столі. ― Підіймай, мовляв, відновлений відділ, тобі це точно сподобається! А, і ще, час дорослішати, тож живеш тепер на зарплату.

Хлопець скривився і прийнявся збирати назад до купи розкидані документи. Бонд не втримав усмішки.

― Не думав же ти що будеш все життя жити на гроші сім’ї? Час дорослішати.

― Закрийся! Якби тебе кинули без підготовки в таку кашу, ще не так би нив!

― Маю визнати, ти маєш рацію, ― Бонд похитав головою. ― За скільки років тут справ?

― Щось близько дванадцяти, ― кисло пробурмотів Джері. ― Деякі вже не розкриють ніколи, звісно, але по них теж треба звіти писати. Звіти, звіти, звіти… Як же мене це дістало!

― Що ж, можу тебе порадувати, ― Бонд підманив свій стос паперів і той охайно завис вже над столом. ― Це твоєму Ховелу передав пан Моран, каже, що розслідування нагальне і він готовий взяти на себе відповідальність, якщо заради нього ви відкладете всі поточні справи.

Темна брова Джері полізла на лоба. Він взяв верхній папірець зі стосу і пробігся по ньому поглядом. Бонд спокійно чекав. Однак перш ніж Джері закінчив, в кабінет завалився ще один працівник: присадкуватий, широкоплечий блондин в капелюшку, віком близько тридцяти і з такою блискучою посмішкою, що Бонду стало заздрісно.

― Ого, в тебе гості, Джеремі? ― вигукнув він радісно. ― Познайомиш?

― Та власне це твої гості, Джоне, ― Джері швидко глянув на Бонда, взяв паличку та помахом відправив стосик до іншого стола. ― Це пан Бонд, він прийшов від пана Морана з матеріалами по нагальній справі. Бонде, це Джон Ховел, ти, здається, його шукав.

― Так, я… ― почав було Бонд, однак припнув язика. Вираз обличчя Ховела при згадці прізвища Морана змінився майже моментально. Доброзичлива посмішка зникла, брови з’їхалися до перенісся, здавалося що зараз він почне лаятися.

― Моран, значить? А чого ж він сам не заніс мені ці папірці, ― пробурмотів він похмуро пробираючись до свого стола. ― Невже знову смертельно зайнятий розслідуваннями?

― Ну… Взагалі-то так, ― непевно відповів Бонд. Підходити до стола Ховела він поки не ризикнув. ― Я поки за нього. Якщо у вас є питання…

― У мене є питання до Морана, а не до його секретаря, ― різко відповів Ховел. Так само невдоволено він глянув на перший аркуш зі стосу, потім вхопив стос і так гримнув ним по своєму столу, що Бонд аж підскочив. ― Ми візьмемо це в роботу, однак результатів не варто чекати раніше, аніж за тиждень. Можете так йому і передати.

― Я взагалі то не сова і не секретар, ― пробурмотів Бонд невдоволено, але тихо. Ховел його відповідь просто проігнорував і заходився щось розбирати у своїх завалах, тож розгублений погляд Бонда дістався Джері. Той важко зітхнув і поглядом вказав йому почекати за дверима. Бонду нічого не залишалося, як послухатися.

За пару хвилин вони зустрілися у кінці коридору, біля зали, де зупинялись ліфти. Джері поволі наздогнав Бонда, крутячи у пальцях цигарку, і став поруч, наче очікуючи, коли кабіна зупиниться на їх поверсі.

― Поясниш що це було? ― спитав Бонд, не витримавши тиші, яка повисла між ними.

― Взагалі-то це я маю казати, ― зауважив Джері. ― Я теж хотів би пояснень від тебе, Ліз.

Паличка опинилась у руках Бонда, швидше, аніж Джері встиг кліпнути.

― Заради ж своєї безпеки, тобі варто забути це ім’я, ― прошепотів Бонд, притискаючи кінчик палички, на якому вже запалився вогник заклинання, до шиї Джері, коло самого підборіддя. ― Це не моя таємниця, щоб ти там собі не надумав. І повір, я зроблю тобі дійсно велику послугу, якщо залишу без язика такого бовдура, як ти.

― Добре-добре, я ж пожартував! ― Джері моментально скину руки у жесті повної капітуляції. ― Але давай все ж договір: ти розказуєш як потрапив до аврорів, та ще і під крило самого Морана, а я ― свою історію про Ховела.

Бонд примружив очі, а потім поволі прибрав паличку. Добре, що в коридорі окрім них нікого не було, бо їх шкільні «ігри» могли бути зрозумілими далеко не всім.

― Я розкажу рівно стільки, скільки ти маєш знати, не більше, ― нарешті мовив він. ― І ти починаєш.

― Які ми недовірливі. Але нехай, я знаю, що ти не порушиш слово. Річ у тому, що Джон був напарником Морана кілька місяців тому і, схоже, залишився дуже ображеним на нього. Не те щоб я знав подробиці, але здається вони щось не поділили на одному із завдань, після чого Моран засадив Джона папірці розбирати і той в якийсь момент просто не витримав і попросив у начальства про нове місце, тож йому запропонували очолити наш відділ.

― А що то була за сварка ти, звісно, не дізнався, ― зітхнув Бонд важко. Слова Джері про папірці, слова Ховела про секретаря щось неприємно зашкребли у його свідомості. А, власне, чи не намагався Моран і з нього зробити собі секретарку? Все ж за майже три тижні Бонд буквально жодного разу не вийшов на опит хоча б свідків самостійно, вже не кажучи про підозрюваних, та і його ім’я досі не з’явилося в розкладі чергувань, хоча Моран щось казав про це в перший день.

― Я просто не цікавився, ― відмахнувся Джері. ― Що мені до аврорів? У вас свої приколи, у нас свої. Хоча тепер, враховуючи, що ти під його крилом…

― Взагалі-то ми напарники, ― похмуро відказав Бонд. ― У мене, типу, період адаптації та навчання, тому з папірцями ношусь. Це ненадовго.

― Звучить так, наче ти себе в цьому намагаєшся запевнити, ― всміхнуся Джері. ― Це міністерство, тут всі з папірцями носяться, розслабся. Але як тебе взагалі до штабу аврорів занесло? Я маю на увазі, я ще розумів всю цю романтику в школі, але наче в тебе тоді не вийшло, чому повернувся до цього аж чотири роки потому?

― Взагалі то все у мене тоді вийшло, ― пробурмотів Бонд невдоволено. ― Настільки добре вийшло, що запропонували дещо цікавіше за штаб аврорів. Але та робота закінчилась і от я тут. Професор О’Коннор замовив за мене кілька слів перед Паттерсоном і той запропонував мені працювати з Мораном, це вся історія.

Бонд очікував, що Джері скривиться і почне скиглити, мовляв, це надто коротко і нудно. Власне, саме так він би й зробив в шкільні роки, коли вони на його випускних курсах Гоґвортсу надумали спробувати зустрічатися… Бонд відчув, що почувається незручно від самих лише згадок про поцілунки з Джеремі Скарбеком. Наскільки ж у нього був поганий тоді смак на хлопців?

Однак Джері не став скиглити, натомість задумливо зиркнув на Бонда, ковзнув поглядом з ніг до голови, наче вивчаючи.

― Професор О’Коннор, кажеш, ― пробурмотів він задумливо, а за мить знову скуйовдив своє волосся правою рукою. Такий дитячий жест, а він досі його не позбувся. ― Що ж, добре, Леслі. Приємно було тебе побачити після стількох років, ― він весело підморгнув йому, ― і в якості подарунка на нашу зустріч я дізнаюсь для тебе, чому Джон такий злий на Морана. Тобі ж цікаво, чи не так?

― Ще й як, ― Бонд всміхнувся. ― Ти як завжди бачиш мене наскрізь, Джеремі. Треба якось випити з тобою кави після роботи.

― Кави? Може краще чаю?

― Залишу вибір тобі.

Бонд жартівливо віддав честь і ступив у ліфт, що саме прибув на їх поверх. Як тільки двері зачинилися перед носом, легковажна усмішка сповзла з його обличчя. За ці три тижні роботи в штабі, він встиг багато чого дізнатися про Морана: що той зразково оформлює документацію, настільки ретельно вивчає справи, що іноді розкриває навіть ті, від яких відмовилися всі його колеги й при цьому від нього вже пішов не один напарник. У Морана був однозначно складний характер: він мав високі запити, високий поріг довіри, майже відсутнє почуття гумору та надто серйозне ставлення до здавалося б простих речей. При цьому, Бонд не міг не помітити, що ті люди, які вже ввійшли в його коло довіри, отримували, такі собі бонуси: Моран очевидно про них турбувався, прислухався до їх думки і ніколи не дозволяв собі до них ставитися так, як ставився до Бонда – зверхньо.

Двері ліфта розкрилися у потрібному крилі міністерства. Бонд зробив крок вперед і замер в порожньому коридорі.

«Я не збираюсь до віку бути його секретарем», ― майнуло в голові. ― «Я до біса не для цього тут».

Він кивнув сам собі та впевнено закрокував коридором. У свій, шостий кабінет, він входив рішуче, одразу пройшов до столу Морана і сперся на нього, нависаючи над власником і не зважаючи на здивовані погляди Фреда та Грегорі, які чергували сьогодні.

― Пане Моране, ви довго ще будете мене ганяти за папірцями? ― Бонд уважно поглянув у очі напарника. Той, здається, був збитий з пантелику таким наскоком, бо опустити чашку, з якої відпивав каву здогадався не одразу, тож наступний ковток, замість того, аби опинитися у роті, пролився на його сорочку. Моран тихо вилаявся, поспіхом відставив чашку і помахом палички вивів пляму.

― Не зрозумів питання, ― похмуро відповів він. ― Ти вже закінчив з завданням для Ховела?

― Так, ― впевнено відповів Бонд. ― І з документацією для Дабліна теж, і з описами всіх тих бісових срібних ложок, а також зробив копію свідчень підозрюваних і купу іншої паперової роботи, яка очевидно мала б навчити мене документообігу, однак за останній тиждень ви жодного разу не знайшли до чого причепитися в моїх паперах і при цьому досі не даєте мені справи. Навіть чергувати не ставите! Якщо я маю навчитися чомусь іще, то я хочу знати чому саме. Скажіть мені.

Брови Морана злетіли на лоба. Він якось розгублено позирнув в сторону Грегорі, наче шукаючи підтримки. Бонд теж глянув на Грегорі Вунша ― широкого бородатого аврора, який вже певно розміняв четвертий десяток і починав сивіти. Той очевидно не очікував на таку увагу.

― Не втягуйте мене у свої проблеми, ― пробурмотів він невдоволено, чухаючи широке обличчя під темною густою, а втім, охайно підстриженою бородою. ― Я не хочу брати в цьому участі.

Моран важко зітхнув і знову поглянув на Бонда, потім на документи на столі, задумливо хмикнув і нарешті кивнув, скоріше сам до себе, аніж до колег.

― Мабуть, ти маєш рацію. Час перевірити твої знання. Підеш зі мною ловити останні срібні ножі з проклятого набору, ― він підвівся із-за стола і рушив до вішака по своє пальто. ― Прикриєш мені спину, якщо подужаєш.

― Прямо зараз? ― Бонд кліпнув очима, не вірячи, що все вирішилося так просто. Моран, вже вдягаючи пальто, озирнуся.

― Тобі потрібен час на підготовку?

― Та ні, наче, ― пробурмотів Бонд і теж рушив до вішака.

― Тоді зараз.

За хвилину вони вже були на сірих вуличках Манчестера, де неприємно мело мокрим снігом. Бонд кутався в своє пальто, піднімаючи його воріт. Пальто ж Морана розвивалось на вітрі і той навіть не намагався якось захиститися від негоди. Втім, як помітив Бонд, сніжинки не долітали до тканини його сорочки. Танули десь за сантиметр-два, випаровувалися і зникали.

«Йому простіше накласти на себе зігріваючі чари, аніж вдягнутися по погоді? Серйозно?»

Бонд був майже готовий сказати це вголос, але Моран крокував з такою швидкістю, що доводилося гарно напружитися, аби просто за ним встигати. Кроки в голови штабу були просто гігантські.

― Що ти запам’ятав зі справи про прокляте столове срібло? ― запитав він, різко зупиняючись біля одного з майже однакових сірих будинків. Всі вони були цегляні, мокрі від негоди і абсолютно незатишні на вигляд. У того, перед яким спинився Моран, ще і вікна були темні: схоже, нікого не було вдома.

― Саме про срібло, а не про справу загалом? ― уточнив Бонд, зупиняючись поруч. Моран кивнув і поліз в кишеню, з якої на подив Бонда дістав не якийсь магічний прилад чи хоча б паличку, а звичайні маґлівські цигарки та запальничку. Це була ще одна деталь, про яку Бонд дізнався за останні дні: Моран курив, як паротяг. ― Столовий набір з дванадцяти столових ложок, стільки ж десертних ложок, виделок, ножів та шести маленьких ложечок для кави. Також присутні ложки для устриць у кількості шести штук і щипці для цукру ― дві штуки.

Моран поволі кивнув, прикурив цигарку і затягнувся димом.

― Давай більше про прокляття, ― мовив він, перекотивши цигарку в куточок губ і прибираючи пачку з запальничкою назад в кишеню.

― З ваших звітів, ― Бонд зиркнув на Морана похмуро, почуваючись повним бовдуром від необхідності переказувати своєму керівнику його ж писанину, ― срібло має потребу в харчуванні людською кров’ю, може пересуватися самостійно на невеликі відстані і навіть літати, якщо отримало достатньо крові. При цьому воно діє як дрібний хижак, а не вбивця: власник срібла може і не знати, що на ньому паразитують, адже наряддя бере небагато, а поранення від нього зазвичай сприймаються за побутові травми. Сріблу подобається перебувати у власності маґлів, адже ті не можуть визначити прокляття і спокійно дають сріблу харчуватися. Кров’ю необережного мага срібло не нехтує. Це наче все.

― Так, ― Моран поволі кивнув і випустив хмарку диму, ― але я не вказав у звіті, що срібло відчуває магів і намагається втекти, або ж навіть захищатися. Правда, далеко переміщатися воно не може, навіть коли сите, зате може впливати на маґлів, аби ті його перенесли, або ж продали. Тож, мені довелось добряче помучитися з пошуками всього наряддя, яке до того ж розпродали по частинах майже сто років тому.

― А чому ви не вказали цього у звіті? ― з підозрою запитав Бонд. Подібне визнання в принципі здалося йому трошки дивним від педантичного Морана, про причини подібного він міг лише здогадуватися.

― По-перше, бо після того, як я знайду весь набір, його мають знищити, тому не хотів витрачати час. А по-друге, бо не хотів описувати свою бійку з чайними ложками, ― пробурмотів Моран похмуро. ― Все інше було знесилене, коли я його знайшов, тож проблем не було, але ложки мало не залишили мене без очей.

Бонд уявив собі таку бійку і всміхнувся. Уява малювала мало не героїчне протистояння крихітних ложечок і Морана, який, можливо, був здатен дати раду дракону за необхідності, не те що ложечкам.

― А чому ви мені про це тоді розказали? Я ж тепер буду уявляти вашу героїчну бійку, щоразу як ви будете мені розказувати про необхідність прискіпливого заповнення звітів. Вирішили знизити градус серйозності?

Моран, здається, насмішки чи то не помітив, чи то проігнорував. Навіть не глянув на Бонда, лиш стряхнув попіл в мокрий сніг і тицьнув недопалком в будинок, перед яким вони стояли.

― Шість останніх ножів, що мені залишилось знайти, там. І вони дуже добре харчувалися останні місяці. Настільки, що їх власниця потрапила в лікарню.

Посмішка сповзла з обличчя Бонда. Що ж, це все пояснювало.

― Хіба маючи стільки сил, ножі не втечуть від нас, просто полетівши у вікно? ― Бонд окинув поглядом темний будинок. ― Чкурнуть до сусідів і маґли знову їх сховають.

― Коли я був тут вперше, то наклав чари на будинок, ― Моран зітхнув. ― І це було помилкою. Я не розраховував, що опинившись запечатаним, срібло нападе на власницю. Але тепер маємо змогу спокійно увійти і остаточно з усім розібратися.

― Тобто перша справа, на яку ви мене взяли ― прокляте навіжене срібло? Не погано, ― Бонд здивовано похитав головою і дістав паличку. ― Тоді нумо починати? Чим швидше закінчимо, тим краще.

Моран кивнув і відкинув недопалок у калюжу.

До дверей будинку він підійшов перший, ледь помітно змахнув паличкою, відкриваючи замок, одразу ж пірнув у темний коридор. На кінчику його палички засвітився вогник, а наступної миті злетів під стелю, освітлюючи просторий передпокій. Бонд струсив мокрий сніг зі взуття на килимок при вході та закрив за ними двері.

Всередині будинок був приємніший, ніж зовні. Меблі хоч і старі, але доглянуті й навіть пилу на них іще не було. Зі стилю меблювання, Бонд припустив, що власницею ножів була жінка похилого віку.

Коридором Моран рухався тихо, його кроків не було чути зовсім, тому Бонд і не помітив, як той пішов далі, довелось швиденько наздоганяти. На своїй паличці Бонд теж запалив вогник.

― Перевіримо кухню і їдальню, ― тихо мовив Моран. ― Почнемо з їдальні.

― Логічно, ― хмикнув Бонд, намагаючись водночас і бути насторожі, і уважніше роздивитися облаштування будинку: стіни зі флористичними шпалерами, картину з зображенням моря на стіні, фотографії сім’ї, імовірно, біля Ейфелевої башти, Бранденбурзьких воріт та інших відомих архітектурних пам’яток ― всі вони були охайно вставлені в рамки та навіть розвішені в певній композиції.

Моран пройшов коридор, зазирнув в одну кімнату, іншу, у третю нарешті увійшов. Вогник світла влетів у двері за ним і завис над великим чистим столом. Попід стіною тут стояв сервант, за склом якого розмістилися порцелянові чашечки з зображенням веселеньких пастухів і овечок. Доволі навіть симпатичний сервіз, на смак Бонда.

― Пошукаємо по ящиках, тільки… ― Моран не договорив, бо в наступну мить різко схопив голову Бонда і опустив з такою силою, що Бонд від несподіванки піддався і зігнувся в незграбному поклоні.

― Що за?!.. ― та замість відповіді йому був дзвін скла серванта, на який він щойно дивився. Скляні дверцята розлетілись на друзки, коли в них влетіло щось маленьке і підозріло світле.

― Вони тут, ― похмуро мовив Моран, відпускаючи його. Світло над столом спалахнуло сильніше. Бонд помітив який рух збоку й утворив щитові чари швидше, аніж встиг подумати. Срібний ніж вдарився об них, впав на паркет і моментально чкурнув кудись під розбитий сервант. Серед уламків скла та порцеляни його вже було не роздивитися. ― Не погана реакція, ― зауважив Моран. ― Якщо спіймаєш хоч один з них, з мене вечеря.

― Наскільки ж ви мене недооцінюєте? ― проричав тихо Бонд, стаючи спиною до спини Морана. Зараз залишатися з відкритим «задом» було б не найкращою позицією для них обох.

― От і дізнаємося. Ти ж хотів на справу ― от і маєш шанс себе показати.

Зі сторони Морана почувся ще якийсь дзенькіт: схоже ножі продовжували атакувати. Бонд ледь не пропустив, як в нього полетів ще один. Спалах заклинання і замість стегна Бонда, ніж врізався в стіл, застрягши в ньому мало не наполовину леза. І це при тому, що кінчик у ножа був не гострий. Ще змах палички і шматок столу став кам’яним, намертво запечатавши в собі ножа.

― Один є, ― хмикнув Бонд. Тепер настав час серванта. Помах палички ― уламки злетіли і зависли у повітрі. Серед них чудово стало видно два ножі. Схоже, срібло було не просто проклятим, але іще і доволі розумним, адже як тільки його маскування було розкрите, розгорнулось і атакувало Бонда. Ще раз щитові чари, одразу за ними паралітичні… Не спрацьовують ― срібло тікає за стіл і з поля зору так швидко, що Бонд тихо лається.

― Скільки в тебе втекло? ― питає Моран, робить півкроку назад. Тепер вони буквально притискаються лопатками одне до одного. Дивне відчуття, при тому, що досі вони хіба що папірцями обмінювались. ― У мене ще один десь бігає.

― У мене два.

― Тобто три загалом… Гаразд, я приманю їх, а ти страхуєш. Тільки не щитом, бо знову втечуть.

― Як приманите? ― Бонд спробував повернутися і глянути через плече, та рух чогось в темному куті за сервізом, змусив його знову зосередитися на своїй стороні кімнати та швиденько підняти в пам’яті всі потрібні заклинання.

― Не став дурних питань. Готовий?

― Завжди готовий! ― Бонд скинув паличку.

― Тоді починаємо.

Бонд міг лише припускати що там зробив Моран після цих слів, бо всі три ножі як оскаженілі кинулись на нього: один з кута за сервантом, інший ― вже з коридору, третій ― з-під стола, майже на краю поля зору Бонда. Рухались вони, здавалося, ще швидше аніж до цього, фактично майнули на Морана з усіх боків. У Бонда була лише мить, аби їх зупинити, коротка частинка від секунди, аби змахнути паличкою і затулити їх з Мораном від ножів столом, який з гуркотом впав на бік і ковзнув по підлозі перед ними, збиваючи сільці. Три глухі удари металу, що входить в дерево. Ще мить і стіл став мармуровим. Бонд видихнув і нарешті обернувся до Морана.

Той з подивом вирячився на стіл, що переламав половину стільців і став наче пам’ятник на залишках серванта. Бонд самовдоволено всміхнувся і, обійшовши стіл, перерахував ножі. Всі чотири стирчали з гладенькою поверхні мармуру і зло вібрували, намагаючись вибратися.

― Думаю, це тягне на вечерю з пивом, ― підсумував він. ― Я зловив чотири, а ви ― тільки два.

― Ти розніс при цьому кімнату, ― хмикнув Моран.

― Не драматизуйте, ― Бонд закотив очі і змахнув паличкою. Стіл поволі піднявся у повітря і зайняв своє місце. За ним до ладу прийшли і стільці, слухняно зібравшись із друзок. Сервант повернувся до норми вже без чарів Бонда ― за нього прийнявся сам Моран. Він же підійшов до стола, уважно оглянув ножі, постукав по кожному паличкою, а потім просто склав їх в кишеню пальта, без проблем вийнявши їх з каменю.

― Стіл теж в нормальний стан повернути не забудь, ― пробурмотів Моран похмуро, забираючи останній ніж. Бонд озирнувся на нього і помітив на лівій долоні поріз, на якому вже почала запікатися кров.

― Без вас знаю, ― огризнувся Бонд невдоволено. ― То ви їх кров’ю приманили? Чого поріз такий глибокий? Мені здається, що і краплі з пальця вистачило б. Їх же кров мага з глузду зводить, судячи з реакції і ви про це певно знали.

Стіл знову став дерев’яним. Моран закотив очі і заховав руку в кишеню.

― Якось не до розрахунків було, не зважай.

― Давайте сюди, ― закінчивши зі столом, Бонд обернувся до Морана і простягнув долоню, ― я знаюсь на медичних закляттях. Зіпсуєте ж пальто кров’ю, чи занесете щось.

― Я схожий на людину, що помре від подряпини? ― Моран позирнув на нього зверху-вниз з таким важким поглядом, що ще б вчора Бонд двічі подумав, перш ніж наполягати. Однак сьогодні вже було сьогодні. І залишати все як є Бонд точно не був налаштований, особливо після своєї маленької перемоги.

― Ви схожі на аврора, що зловив лише два проклятих ножі, в той час, як ваш стажист піймав аж чотири, ― заявив Бонд, весело всміхаючись. ― Давайте сюди долоню, пане Моране. Мені знадобиться менше ніж хвилина, аби її заживити, ви сперечатися довше будете.

Моран відкрив було рота, аби щось сказати, однак, схоже, не знайшов чим заперечити, насупився від цього ще більше, але все ж дістав з кишені і простягнув Бонду долоню.

― Гарний хлопчик.

― Ще раз так скажеш і писатимеш звіти довіку.

Бонд тихо розсміявся, взяв долоню у руку і повільно провів над нею паличкою. Спочатку прибрати бруд, обережно витерти кров. Наскільки ж здорові долоні у Морана? Здається, що майже вдвічі більші, аніж у Бонда. В ширину так точно. Обережно відновити зв’язок між тканинами. Розсічена лише шкіра, дрібні нерви, капіляри. Крові більше, аніж пошкоджень. Бонд дійсно порається менш ніж за хвилину, залишаючи лише легке почервоніння на місці порізу.

― То куди підемо пригощати мене вечерею? ― весело запитав він, відпускаючи долоню Морана і піднімаючи на нього погляд. Саме вчасно аби впіймати момент, коли задумливий вираз обличчя напарника змінився на звично похмурий. ― З пивом, прошу зауважити. В Дірявий казан?

Моран скривився.

― Я не ходжу туди. Там постійно якісь журналісти сидять, вони не дадуть нам спокійно поїсти.

― Точно ж, ― Бонд розплився у знущальній посмішці. ― Ви ж у нас улюбленець газет. Тоді маґлівський заклад?

― Не маю їх грошей, ― відрізав Моран.

― Але ви завинили мені вечерю, самі ж пообіцяли, ― Бонд хитро примружився. ― Невже порушите своє слово? Я хочу вечерю сьогодні. Та й час вдалий. Ножі ви знешкодили, папери заповнити можна і завтра, тож чом би не перекусити?

Моран стиснув губи, тихо цикнув, зітхнув. Дістав з кишені цигарки, зазирнув в пачку.

― Можемо повечеряти в мене. Маю пиво і картоплю, зійде?

Брови Бонда злетіли на лоба. Він очікував чого завгодно, але не запрошення додому до свого начальства. Досі Моран і близько не виглядав, як хлопець, що запрошує до себе на пиво! Він взагалі не був тим хлопцем, що пропускає по пиву з колегами після роботи.

― Спрожогу до вас додому? Ого. Звісно зійде, пане Моране.

Той знову скривися, взяв цигарку й затис її в куточку губ, потім тицьнув Бонду лікоть, водночас прибираючи чарівну паличку в кишеню пальта.

― Припиняй кривлятися. Можеш звертатися без «пане», просто Моран. Сьогодні заслужив.

― І чому коли ви це так кажете, це звучить наче ви даєте смаколик собаці? ― пробурмотів Бонд невдоволено, вкладаючи паличку у внутрішню кишеню пальта і беручись за лікоть напарника.

Мить і вони вже не в старому будинку невідомої пані, а посеред просторої квартири з похилим дахом. Бонд кліпнув.

― До вашої квартири можна просто явитися? Хіба це безпечно?

― Викати припини, бовдуре, ― пробурчав Моран, скидаючи з ліктя його руку. ― Звісно просто явитися до мене не можна, потрібна річ, яка проведе тебе.

Для наочності він дістав з кишені пальта ключ. Звичайний, металевий, цілком сучасний.

― Маєш такий ― можеш являтися до мене, коли захочеш, ― пояснив Моран і одразу ж сховав ключа назад у кишеню пальто, а потім пішов вішати його на гачок біля вхідних дверей. ― Довелося трохи попітніти над цією системою, та це значно зручніше, аніж просто заборонна на явлення та роз’явлення на всьому поверсі.

― Дійсно, ― Бонд всміхнувся і теж прийнявся знімати пальто.

Квартира Морана була цілком в стилі господаря: голі цегляні стіни були чи то частиною інтер’єру та загального стилю лофт, чи то просто старими голими стінами, що дуже вдало косили під лофт. Вішак тут був фактично шматком труби, що стирчала зі стіни та тримала на собі кілька вішалок, те саме було з полицями: вони були лише шматками дерева, що лежали на трубах. Книжковими Бонд назвав їх за звичкою, бо книжок у квартирі Морана не було, зате були газети: багато-багато газет, нові і старі випуски Віщуна, менші новинні шпальти, регіональні маґлівські видання, і навіть майже архівні підшивки: вони займали всі полиці, валялись на журнальному столику, завалились в куток старого, потертого дивану і рівномірно вкривали незастелене ліжко в дальньому кутку цієї студії. Навпроти ліжка, прямо до стіни були пришпилені газетні вирізки. Здається вони навіть були якось пов’язані, але роздивитися їх Бонд не встиг: варто йому було зробити крок в напрямі тієї стіни, як її закрила велика чорна штора: схоже господар помешкання готовий був показувати не все. Його право.

Кухню від кімнати відділяла цілком сучасна барна стійка, за яку пішов Моран і на яку вже встиг виставив дві пляшки пива, лиш дивом утримуючи їх та паличку однією лівою рукою.

― Чого стовбичиш? ― похмуро буркнув він. ― Бери пиво, сідай.

― Я все намагаюсь зрозуміти, з якого дива ти мене притягнув до себе, якщо досі навіть заговорити поза роботою не намагався, ― мовив Бонд задумливо і вже за мить всівся на високий табурет за стійкою, відкриваючи пиво помахом палички. Маґлівське, нормальне, і навіть не найдешевше. А Моран знався на випивці. Зробивши один ковток він продовжив: ― І поки єдина моя ідея, що я нарешті досяг того, заради чого так важко вчився цей місяць. Ти мене нарешті визнав!

― Я так і сказав хвилину тому, ― просто мовив Моран. Він нарешті підпалив свою цигарку, але не магією, а від сірників, що лежали біля плити.

― Ні, ти сказав, що я «заслужив» і можу звертатися на «ти». А мав би сказати: «Я помилявся в тобі, вибач, давай дружити».

― Хлопче, я проставляюсь тобі на честь проходження стажування, не більше, ― відказав Моран, а тоді дістав з холодильника пакет, а з-під стійки ногою ― сміттєве відро. ― Завтра додам тебе в список на чергування і ти ще пошкодуєш, що так поспішав.

― З чого б мені шкодувати, я заради цього прийшов у штаб, ― хмикнув Бонд, дивлячись на те, як всівшись на табурет, Моран взявся за ножа. Схоже, що використовувати магію в куховарстві він не збирався взагалі. ― Але хай там як, я радий поїсти домашнього, піца вже остогидла.

― Ти зазвичай харчуєшся піцою?

― Ага. Піцою та іншою доставкою, ― Бонд звів плечима. ― Галеон коштує чимало маґлівських грошей, тож в піці я можу собі не відмовляти. Всі види в тій кількості, в якій захочу: хоч з грибами, хоч з куркою, хоч з ананасом. А коли піца набридає, то можна взяти рибу з чипсами по дорозі додому, або ж те східне буріто, що продають біля парадного входу в міністерство.

― Тобто ти взагалі не готуєш? ― Моран підняв на нього похмурий погляд, не припиняючи при цьому чистити картоплю. Бонд задумливо прослідкував за рухами його рук: шкіряну рукавичку з правої Моран так і не зняв.

― Ні. А ти не готуєш магією. Чому?

― Бо праця руками заспокоює. Чому ти не готуєш?

― Бо я не вмію і не маю бажання вчитися, ― відмахнувся Бонд і зробив ще один ковток пива. ― Давай наступне питання, напарнику, щоб це більше було схоже на допит.

― Ти поки мені не напарник, ― Моран опустив голову і відкинув у сміття шкірку з першої картоплини. Він зняв її майже одним суцільним шматком. ― Не любиш свіжу домашню їжу?

― Не настільки. Чому ти не знімаєш рукавичку?

― Бо під нею немає руки й без неї я не зможу готувати далі. Наступне питання.

― Та ти жартуєш? ― Бонд скептично глянув на правицю напарника, але той очевидно не збирався продовжувати цю тему.

― Ти не думав, що зіпсуєш шлунок якщо харчуватимешся однією піцою?

― Ти тепер моя мати? ― роздратовано відказав Бонд і зробив ще ковток пива. Сьогодні Моран був говіркіший, ніж зазвичай, але теми, які він обирав для розмов, були просто жахливі.

― Просто стало цікаво наскільки ти необачний довгостроковому плануванні.

― Зануда, ― пробурмотів Бонд. ― Дай мені пожити у своє задоволення, га? Сам же, мабуть, не так давно став таким правильним, зі здоровим харчуванням. Коли на тебе впало це дорослішання? Два, три роки тому?

― На мене впав напад гастриту і було це років з десять тому, ― похмуро буркнув Моран. ― Я тоді вже рік працював в штабі і трошки захопився. Було не весело скрутитися від болю перед злочинцем, якого мав би заарештувати.

Бонд уважно поглянув на Морана, що так і не відвів погляду від відра та картоплини. Говорив він спокійно і рівно, як завжди.

― Це спеціально історія для залякування новеньких? Не могли ви… ти, так рано почати працювати аврором.

― Рано? ― Моран підвів на Бонда спантеличений погляд. ― Скільки мені років по-твоєму?

― Ем… ― Бонд завис. Поки він думав, Моран поклав до раковини останню картоплину і нарешті струхнув попіл з цигарки, прямо в сміття, яке потім ногою засунув кудись під стійку та став до раковини, знову ж не знімаючи рукавички. ― Десь двадцять сім? Під тридцять?

Бонд насправді не задумувався над такими деталями. Просто Моран при всій своїй похмурості і суворості виглядав по віку ближчим до самого Бонда і може Фреда, аніж до Джека та Грегорі. Хоча про вік Джека казало лише його абсолютно сиве волосся та зморшки, а Грегорі Вунш і зовсім був дядьком «десь під сорок» й додавати віку йому цілком могла борода та зайва вага. Моран був вищий за нього, ще не мав ані сивини, ані зморщок, рухався легше та швидше. Бонд був певний, що він не сильно молодший за Морана.

― Мені тридцять п’ять, ― хмикнув той, дістав дощечку, взяв ножа. ― І я вже одинадцять років працюю в штабі, років п’ять займався адаптацією новеньких. За цей час я встиг побачити чимало молодих магів, що так само завзято як ти бралися до роботи, рвалися в справжній бій та до справжніх злочинців. А потім мені доводилося рятувати їх дупу від прокляття, замість того, аби ловити того, хто прокляття наслав. Так собі досвід.

― Але мене вам не довелося рятувати, ― нагадав Бонд, зробив ще ковток пива і тільки потім згадав, що вони ж вже перейшли на «ти». ― Тобі. Тобі не довелося мене сьогодні рятувати і ти маєш визнати, що ми спрацювали добре разом. Попри те, який ти насправді старигань.

― Визнаю. Задоволений? ― сухо відказав Моран, повністю ігноруючи останнє зауваження. Ніж ритмічно і доволі прудко застукав по дошці, розтинаючи картоплини, а тоді цибулю на невеликі шматочки. Бонд заднім числом відмітив, що ножа Моран тримає лівою рукою. Як і паличку. Як і документи, які читає на робочому місці. Отже, шульга. Або ж і справді не має правиці, як і сказав.

― Ні, ― Бонд зітхнув і задумливо глянув на етикетку пива. Моран виявився старшим, значно старшим і досвідченішим за нього. Одинадцять років аврор ― це не жарти. Можливо, він дійсно мав право трошки звисока дивитися на Бонда і його самовпевненість. Бути трохи упередженим через його вік… Та все ж, після того, як Бонд нарешті довів що чогось вартий, хотілося почути щось більше за просте «Визнаю». Але перспектив добитися чогось більшого сьогодні Бонд зовсім не бачив. ― Слухай, якщо мені тепер можна на «ти» до тебе, скажи яке в тебе повне ім’я. Паттерсон же тебе не представив, а в документах ти тільки ініціали пишеш. Ес і Джей. Я почуваюсь тепер дивно, не знаючи як до тебе звертатися.

― Зак мене не представив, бо я не люблю, коли до мене звертаються на ім’я, ― похмуро буркнув Моран. Він поставив сковорідку на плиту, запалив вогонь, налив масла. Картопля, потрапивши на розжарену поверхню, гучно зашипіла.

― У тебе настільки дивне чи смішне ім’я? ― Бонд всміхнувся, задумливо спостерігаючи, як навколо Морана розвіюється цигарковий дим і пара від сковорідки.

― Не смішне. Просто мені не подобається, ― Моран накрив своє куховарство кришкою і нарешті повернувся до Бонда, беручи зі стола своє пиво. Недопалок він кинув у переповнену попільничку біля плити.

― А скорочення? Якось же звали тебе в школі.

― Тобі так складно звати мене просто на прізвище? ― Моран поглянув на нього втомлено, зробив ковток пива. ― Школа давно позаду, багато чого відтоді змінилося.

― Настільки, що час брати нове ім’я? Обіцяю не кепкувати з твого імені, чесне слово.

Моран звів очі до стелі, наче питаючи в неї за що йому такий настирливий напарник. Потім зробив ще ковток пива, сів нарешті на табурет по той бік стійки, зітхнув.

― Себастьян. Себастьян Джеймс Моран.

― І чого тобі не подобається? Дуже красиве ім’я, аристократичне!

Моран фиркнув і похитав головою.

В той вечір дізнатися щось іще про нього Бонду так і не вдалося. А вже на наступний ранок виявилось, що Моран мав рацію: Бонд пошкодував, що так поспішав потрапити в робочий склад штабу аврорів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Пляшка брому
08.01.2024 16:21
До частини "Особистий секретар"
Вітаю з ланцюжка – та дуже рада зустріти вас знову! Не скажу, що зустріч була несподіваною з огляду на усі обставини, але ви змогли мене здивувати. Чи приємно? Спробуємо розібратись)) Почнемо з того, що ваш твір здався мені якимось трохи трансфобненьким. Це не дивно з огляду на референси до світу пані Ровлінг, але ніколи не думала, що зустріну в укррайті щось настільки антипрогресивне. Отже, наша головна героїня (вибачте, я не можу називати її героєм) вимушено живе під якимось маскувальним закляттям і не відчуває з цього приводу ніякого дістресу і дисфорії. Усі транс-персони, які щоденно відчувають тиск через місгендеринг, в цьому місці просто встали та вийшли нафіг. До речі, я навіть перевірила, на ао3 ви вказуєте пейрінг м/м, хоча головна героїня вживає щодо себе займенник «вона», і регулярно себе осмикує, бо треба ж вдавати з себе чоловіка. То вона в вас жінка, транс-персона, хто саме? Можливо, вам варто було б додати до твору дисклеймер з цього приводу, щоб не вводити читачів у оману. Щодо мови твору. Ви використовуєте дуже цікавий прийом переходу від теперішнього часу до минулого в залежності від фокалу, і це не завжди виходить гладко. Коли ваші герої вдаються до спогадів, час починає перестрибувати теперішнього на минулий, і текст через це сприймається нерівно. Можливо, саме в першому розділі варто б змінити час і навіть фокал. До речі, не дуже зрозуміло, чи такий важливий нам внутрішній світ Морана, якщо ви одразу його вбиваєте? Ви використали дуже потужній прийом щодо початку твору: почали його з екшенової сцени. Мені, на жаль, екшену при цьому не вистачило, ви одразу перейшли до внутрішного світу та спогадів головного героя. Але з динаміки важко перейти до таких глибоких речей, тому на мій погляд, екшену недостатньо, щоб захопити з перших слів, (до того ж, в першому ж абзаці починаються «стрибки в часі», і це заважає зрозуміти, що відбувається), а спогадів недостатньо, щоб якось емоційно прикипіти до персонажа, тому його смерть не вражає, і сцена прощання, що могла б бути дуже емоційною, насправді не викилкає ніяких емоцій, бо Моран для нас поки що не герой, а лише статист. В описі твору я побачила, що це вже друга редакція, з виправленими хибодруками – можливо, вам варто додатково перевірити твір на помилки, зокрема пунктуаційні, і на русизми типу «загубленої крові»: тут, вочевидь, мала бути втрата крові, бо навряд чи ваш персонаж носив свою кров у пакетах та загубив десь дорогою. Щодо сюжету – нажаль, за три прочитані розділи я не зрозуміла, у чому була зав’язка та чи буде подальший сюжет якось стосуватися першої справи нашої героїні на новому місці роботи, тож не можу сказати нічого ані хорошого, ані поганого. Сподіваюся, ваша головна героїня знайде спокій зі своїми гендерними питаннями, а ваш твір знайде свого читача.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Наталя Кош
    08.01.2024 20:00
    До частини "Особистий секретар"
    Воу, ви зробили стільки цікавих висновків по буквально одній обмовці персонажа, що я в щирому захоплені. Втім, я все ж мала крихку надію, що взявшись читати мій твір, а не відмовившись від нього на етапі реєстрації, ви будете читати його уважніше, аніж правила ланцюжка. Хай там як, добре, що ви вказали на стрибки в часі у першому розділі, ще попрацюю над цим. Щодо пунктуації, також є грішок, але певна, не критичний. Дякую, що приділили час і привели друзів!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше