13. Себастьян Моран

Ну от і кінець. Доволі дивне відчуття: нарешті нічого не болить, не пече, не зводить з розуму і навіть курити не хочеться. Не так вже і погано, в порівнянні з процесом вмирання. Схоже, що в мене є ще трішки часу перед повним зникненням, чи переродженням, чи пеклом, що там взагалі має бути далі? Не важливо. Час ще є, а значить наостанок можна розібратися з одним важливим питанням.

Ким я був до смерті?

― Себастьяне! Себастьяне, зосередься, це важливо!

Струнка жінка з сивуватим волоссям, змушує стояти спокійно коротко стриженого хлопчака років п'яти. Хлопчаку очевидно стояти не хочеться, зате хочеться бігти, стрибати, летіти… Його обличчя не чітке, зате чітка зачіска: дурнуватий їжачок на голові, майже під нуль.

― Себастьяне, ти маєш подружитися з тим хлопчиком, розумієш мене? Потоваришувати. Ти чуєш мене, Себастьяне?

― Не чую!

― Ну що за дитина! Себастьяне, ти ж з поважної родини. Хлопчики з поважних родин не лазять по деревах і не валяються в багнюці, як поросятка.

― Сьогодні я не з поважної родини, Кет, ― весело відказує той самий, короткострижений хлопчина. Тепер він вищий, можливо йому років сім-вісім. ― Сьогодні я з родини птахів, а птахи купаються в пилюці і сидять на деревах, тож все чесно.

Сивувата Кет сміється, зморшки навколо її очей проступають як промінчики сонця.

― І все ж, Себастьяне, до вечері тобі треба знову стати хлопчиком з поважної магічної родини, а не пташкою, інакше мати сердитиметься.

― Коли ти, Себастьяне, поїдеш до Гоґвортса, будеш мене згадувати?

Покоївка Кетрін допомагає десятирічному Себастьяну вдягнутися на прогулянку. Тому не подобається такий одяг, офіційний, але він вже достатньо дорослий, аби терпіти. Краще потерпіти одяг, аніж черговий прояв невдоволення від матері.

― Звісно. Що за питання?

― Просто цікаво, ― Кет всміхається йому і поправляє піджака. ― Ти в мене такий красунчик, що я не здивуюся, як з усіма новими друзями ти швидко забудеш про мене і дім.

― Припини, ― хлопчак супить брови й невдоволено проводить долонею по коротко стриженому волоссю. За п'ять років його зачіска так і не змінилась. Матері не подобається його волосся, бо воно росте в різні боки і його складно вкладати, тому Себастьяна завжди стрижуть дуже коротко. ― Не потрібні мені нові друзі. Є Дерріл, нащо хтось іще?

― О, повір мені, Себастьяне, не всі друзі такі, як Дерріл.

Спогади. В них має бути щось схоже на відповідь, правда ж? Справжній вир з дитячих, обірваних спогадів, літають навколо, як білі соплі. Як насправді мало я пам'ятаю про той час, про дитинство до Гоґвортсу. Згадуються лише уривки, якісь картинки і слова батька. Він казав, що не буде з мене справи, тож і мучити мене заняттями не варто. Я був майже сам по собі, хіба що Кет слідкувала, щоб не вбився. Мене все влаштовувало. Можливо я навіть був тоді по-справжньому щасливий. Не пам'ятаю напевне. Тобто до одинадцяти років я був звичайною, щасливою дитиною, так?

― Привіт, Базе!

Сильний раптовий удар по спині ледь не змушує хлопчину впасти, заваливши за собою валізу. Він не надто спортивний, худий, а удар Дерріла важкий. Та Себастьян втримується на ногах, а потім майже радісно всміхається другу дитинства.

― І тобі привіт. Твої предки тебе не проводжають?

― Та я їх вже спекався, не вистачало тільки, щоб мамця мені помаду по щоках розмазувала, ― відмахується Дерріл. Його каштанове, трохи хвилясте волосся охайно розчісане і рівно підстрижене. Він виглядає справжнім сином поважної магічної родини. Не те що Себастьян. В того руки роздерті дворовим котом, під нігтями знову брудно, а шкільні штани він вже встиг пом'яти. Себастьян знає про ці недоліки своєї зовнішності, бо мати йому розповідала про них весь шлях від дому на вокзал.

Та зараз Себастьян все одно весело всміхається другу, бо справді радий його бачити.

― Ідем здавати багаж, поки всі купе не зайняли. ― каже Дерріл, поправляючи свою шкільну мантію. ― Не хочу їхати в переповненому, як свиня.

― Тобі не варто цим перейматися, навряд хтось витримає тебе всю дорогу, окрім мене.

Сортувальний капелюх опускається на голову Дерріла і майже моментально кричить:

― Слизерин!

Себастьян в купі інших першокурсників тяжко зітхає. Йому Слизерин не світить, він знає це точно. Батько часто в нього питав, чого Себастьян хоче від життя, а той ніколи не міг нормально відповісти. Хотів жити, грати в квідич, вибухові карти, завести кота і залізти на вершечок тої сосни… Батько називав його неамбітним. Слизерин для амбітних. Мабуть, підтримувати зв'язок з Деррілом тепер буде важче, Себастьян трохи нервує через це: Дерріл його єдиний друг тут, насправді.

Першачків один за одним викликають до табурета. Поруч з Себастьяном нервово мнеться світловолосий хлопчина, майже на пів голови нижчий, зовсім дрібний для свого віку.

― Я хочу на Ґрифиндор, ― каже він, помітивши, що на нього дивляться і весело всміхається. ― Хочу бути з левами, леви круті.

"Дурна причина", ― думає Себастьян. ― "І сам хлопець дурний".

― Моран Себастьян! ― вигукує викладач його прізвище і хлопчак крокує до табурета. Стіл під зеленими прапорами шепочеться: старший брат Себастьяна там староста гуртожитку, певно інші чекають, що молодшенький до них приєднається. Ще одна причина, чому він не попаде на Слизерин.

― Розумний… Впертий, як віслюк… Сповнений прихованих талантів, ― бурмоче капелюх на його голові. Себастьяну хочеться зауважити, що це не про нього. Талановитий його брат, а Себастьян хіба що трохи впертіший, аніж хотілося б його батьками. Матері так точно. ― Тож час їх розкрити. Ґрифіндор!

Себастьян видихає з полегшенням і встає з табурета. Ґрифіндор ― це значно краще, ніж Гафлпаф. Значно. Та й за столом його радо вітають, а за кілька хвилин коло нього на лаву падає той малий, якому подобалися леви.

― Ми тепер житимемо разом! Круто, правда ж? Мене звати Ентоні, Ентоні Віґґінс, а тебе ― Себастьян Моран, чи не так?

― Так.

Я гарно пам'ятаю той день, мабуть, кожен маг гарно пам'ятає перший вечір у Гоґвортсі. І я досі не вірю в слова сортувального капелюха, в жодну з характеристик окрім як про віслючу впертість. Мати теж казала, що я впертий.

Та мені той день запам'ятався не стільки нервами перед та під час сортування, чи дорогою з Деррілом в одному купе, а цим настирним хлопчаком, Ентоні. Він був з маґлівської родини, не знав нічого про те хто я і звідки, сміявся з того, як я говорив, але дивився з відкритим ротом на всі звичні речі навколо, починаючи від привидів і портретів та закінчуючи мантіями учнів. Він говорив без зупинок, майже до опівночі, поки хтось не кинув в нього капцем і не сказав спати. Хтось з курсу, не я. Я його слухав, дивився на нього, думав який він дурний, але кумедний хлопець. Чомусь за ним було цікаво спостерігати.

― Швидко ти друзів знаходиш, Базе, ― фиркає Дерріл, підсідаючи за парту. Попереду урок Історії Магії, другий у цьому семестрі. ― І навіть дівчат встиг зачарувати.

― Заткнися, ― Себастьян відчуває, як палають вуха. Ну погодилась з ним Діана на зіллях сісти, це ж ще нічого не означає! ― Краще скажи, чи маєш конспект з минулого уроку? Я прослухав половину.

― Тільки половину? Я заснув на другому реченні! Покажи, що в тебе є.

― Дивись, дивись, Базе! Виходить!

Очі Дерріла сяють. Його перо злітає над партою на метр і зависає у повітрі. Він порається з заклинанням одним з перших у класі.

― Блін, круто, як ти це робиш?

― Що за слова? "Блін"? "Круто"? Ти де такого нахапався? ― Дерріл дивиться хитро. ― Від сусідів по гуртожитку заразився?

― А що як і заразився? ― Моран відповідає похмурим поглядом. ― Те як ми з тобою говоримо ― смішно і старомодно.

― Це вони тобі так сказали? Відколи ти слухаєш бруднокровок, Базе?

Знову вир зі спогадів. Пам'ятаю, що мені не подобалося вчитися тоді. Не тому, що було нудно, ні, було дуже цікаво, але в мене на біса нічого не виходило. У всіх виходило, а в мене ― ні. Я був не надто обдарованою дитиною.

― Що означає "брудна кров"? ― питає Віґґінс, коли вони вже третю годину мучать кожен свою доповідь з Зіль та Настоянок. ― І чому твій друг зі Слизерину мене так називає?

Себастьян не думав, що це його аж так зачіпає: Ентоні наче нормально спілкувався з Деррілом, попри його не надто лагідне ставлення. На те звернення він просто не звертав особливо уваги, тож Дерріл разів через п'ять припинив його використовувати. Однак, схоже, щось Ентоні в ньому все ж зачепило.

― Означає чаклунів народжених від маґлів, ― похмуро бурмоче Себастьян, намагаючись зосередитися на думці про безоар. Роботи ще багато, а він і так постійно відволікається на дурниці. Вчителі кажуть, що в цьому його проблема, що через це він останнім в класі опановує заклинання.

― То в мене брудна кров? Просто через те, де я народився?

Себастьян підіймає здивований погляд на Ентоні. Той здається не ображеним, скоріше задумливим. Себастьян теж задумується. Чи вкрав Ентоні магічний дар і паличку в когось? Дурня якась, він навіть списувати не хоче, надто чесний… Чи заслуговує він на магію менше, аніж Себастьян? Теж ні, вони вчаться однаково… Однаково фігово, насправді. Може він просто виключення? Мабуть, так і є.

― Ні, ти не такий.

― А який тоді?

― Ну… Звичайний.

― А ти тоді який, Базе? ― Віґґінс дивиться весело. ― Незвичайний, бо вже третю годину мучиш штрафну домашку за розмови на уроці?

― Ой, іди до дупи!

То це був він? Він витіснив ту дурню з моєї голови? Хоча, мабуть, не тільки він. Просто він був перший, хто сказав це напряму, от і запам'ятався. Я ж ніколи насправді не вірив у свою виключність, приводів для цього не було. Не вірив, однак ніколи не ставив під сумнів теорію чистокровності.

Тоні Віґґінс. Ти був тим ще дурником, і я разом з тобою. Зате разом було весело. Навіть веселіше, аніж з Деррілом, який був аж надто крутий в порівнянні зі мною: схоплював все на льоту, ще до Різдва опанував не одне заклинання і хизувався, що тепер навіть може брати участь в дуелях. Зараз вже очевидно, що брехав, задирав носа, але як же мені тоді було заздрісно…

― Що ж, це було очікувано, ― спокійно каже батько. Вусатий, старий чаклун. Він дивиться в оцінки Себастьяна і супить брови, але не сердиться. Батько взагалі ніколи на нього не сердився, лише важко зітхав і дивився з сумом. ― Весь талант дістався твоєму братові. Ну й нехай. Однак на літо займатимешся з гувернанткою, аби дотягнути оцінки хоча б до середнього. Те, що маєш з трансфігурації ― зовсім кепсько.

― Я зрозумів, ― бурмоче Себастьян похмуро. Хоч батько і не сердиться, однак стояти перед ним і вислуховувати все це неприємно. А ще трохи страшно просити про щось, є відчуття, що йому відмовлять. Він же не заслужив. Та все ж Себастьян просить, бо він впертий, як віслюк і трошки нахабний. ― Чи можна мені буде влітку тренуватися польотам на мітлі?

Батько підіймає на нього байдужий погляд. Здається, він вже втомився від компанії молодшого з синів.

― Ми з Деррілом хочемо спробувати вступити в команди з квідичу своїх гуртожитків, ― поспіхом пояснює Себастьян. Десь в душі зароджується страх, що йому відмовлять не дослухавши. Та батько киває. Здається навіть не роздумує особливо.

― Можна. Якщо це не впливатиме на твої успіхи в додаткових заняттях, звісно. Думаю, ти навіть можеш взяти стару мітлу брата.

Батько ніколи не мав на мене великих надій, та втім все ж спонсорував те, чим я хотів займатися. Було б, мабуть, не погано колись почути від нього, що я гарно постарався, та чого не було, того не було.

Літо тоді видалось насичене: я якось підтягнув трансфігурацію та чари, призвичаїтися кидати м'яча з мітли та навчився сидіти на місці понад дві години поспіль. Не тому, що мені подобалося, а тому, що без цього мені б заборонили грати в квідич і я б почав відставати в навчанні навіть від Віґґінса. Дерріл зі своїми талантами вже залишив мене позаду, більше спілкувався з такими ж талановитими. Я не хотів втратити ще одного друга просто через те, що не маю таланту, тому багато займався.

Схоже, я справді був доволі впертим.

― Якщо ви думаєте, що хоч когось з вас візьмуть в команду на другому курсі, можете забути про це одразу, ― суворо каже старшокурсник. Здається його звуть Рональд, один з друзів брата. Випускник, сьомий курс. ― Та тих хто не звалиться з мітли, візьмемо в запас і тренуватимемо разом з командою, тож по мітлах!

― Нас взяли в запас, а ти все одно похмурий, як хмара! Це ж круто! ― Ентоні намагається його розворушити, та Себастьян засмучений надто сильно. Навіть зайвий шоколад його не радує.

― Дерріла взяли в основний склад. Він гратиме вже цього року. А я ― ні.

― То ти через це засмутився? ― Ентоні дивиться на нього, як на придурка, але потім серйознішає. ― Слухай, у тебе буде ще цілий рік в запасі, щоб підготуватися, а потім виграти у нього кубок, хіба ні? У нас буде цілий рік, розумієш? До того ж кажуть, що капітан Ґрифіндору тренує жорсткіше, але і виграє більше матчів, аніж Слизеринський.

― Тебе ж взяли? ― Дерріл підсідає до нього за стола за вечерею. ― Я хочу грати проти тебе, Базе. Хоч щось в тебе ж має виходити краще за чари, певен з квідичем поладнаєш добре.

― Взяли, ― киває Себастьян і похмуро продовжує ковиряти картоплю. ― В запас. Тож гратимемо лише наступного року.

― Он як… ― Дерріл зітхає сумно. ― Хоча знаєш, це не страшно. Наступного, то наступного. Певен, це буде гарна гра і ти мене ще здивуєш, Базе.

― Діано, дай списати доповідь по Історії магії … ― Себастьян робить благальні очі і сподівається, що це пройме однокурсницю.

― Ти що, знову не зробив? Знову у своєму квідичному багні валявся замість навчання? ― дівчинка дивиться похмуро. Діана гарна, кароока, з красивим волоссям, та її характер іноді Себастьяна лякає.

От і зараз, йому нема чого сказати на це. Навчання об'єктивно важливіше, але між нудною історією і додатковим тренуванням, Себастьян звісно обрав тренування.

― Списуй, ― зітхає Діана раптом і протягує йому свій пергамент. ― Але хоч прочитай вдумливо. І не забудь потім пограти в шахи з Ентоні, а то він взагалі сумує без тебе і всім мізки виносить. Зважай, роблю це для нього, а не для тебе.

Коли ж все змінилося? Дерріл був талановитим хлопцем, це визнавали всі, а я пас задніх перші роки. Коли ж все змінилося і я його наздогнав? Коли Слизерин програв у квідич і на третій курс Дерріл був у запасі, а я з Ентоні ― в основному складі команди? Ми в той рік теж не виграли, але грали ми чудово, навіть попри те, що в першій грі бладжер зламав мені руку і пару ребер. Чи можливо все змінилося, коли він дізнався, що я маю дівчину? Діана погодилась нею стати після Різдва третього курсу. Вона багато сміялась з мене, з моїх дурних спроб бути галантним, робити подарунки і таке інше. Сміялась, але водночас давала мені віру в себе, як не дивно. Допомагала з навчанням і так раділа, коли в мене вийшло те кляте трансфігураційне заклинання. Вона перша сказала мені, що варто трохи відростити волосся, тоді я не виглядатиму, як лисий бовдур… Вона була чудова, Діана Норріс. Хай я і почав зустрічатися з нею лише тому, що хотів більше списувати домашки, але за результатом закохався.

А може все змінилося, коли під кінець четвертого курсу Ґрифіндор виграв кубок школи з квіддичу? Я тоді вже дійсно гарно грав за загонича, Віґґінс був за ловця. Гра зі Слизерином була останньою в сезоні та треба було отримати багато очок, щоб виграти той клятий кубок. Дерріл теж грав за загонича, але… Так. Мабуть, тоді все і сталося. Бо то був перший раз, коли я був справді кращим за нього, хоч у чомусь. Іноді мені вдавалося бути крутим.

― Мені здається, чи ти мене уникаєш?

Себастьян завалюється в купе до Дерріла і закриває за собою двері, поки до них ніхто не приєднався. Поїзд скоро рушить назад у Лондон, та перш ніж вони попрощаються до вересня, треба поговорити.

― З чого ти взяв?

― Ну хоча б з того, що ми не говорили майже місяць.

Себастьян падає на сидіння навпроти друга. Його коротке чорняве волосся відросло, матері не сподобається, та після повернення в маєток Себастьян буде відстоювати своє право стригтися так, як йому хочеться. Дерріл он теж запустив волосся майже до плечей, чого це йому можна, а Себастьяну відпустити довжину до трьох сантиметрів ― ні?

― Просто ти такий зайнятий своєю дівкою та новими друзями, що я не хочу заважати, ― Дерріл шкіриться. Неприємно шкіриться. ― Тобі ж очевидно з ними цікавіше, аніж зі мною. Постійно з ними ходиш.

― Ти дурний, чи що? Ми з ними в одному гуртожитку, маємо однакові уроки, звісно я проводжу з ними багато часу! ― Себастьян дивиться на друга з осудом. ― Я міг би і з тобою стільки проводити після екзаменів, але варто мені помітити тебе в коридорі, як ти кудись тікаєш!

― Бо не хочу бути поруч з ними! З клятими бруднокровками, яким вчитель підсудив на матчі! ― гримає Дерріл і стукає кулаком по столу. ― Ти б знав, як про тебе після того матчу язиками чешуть навіть у моєму гуртожитку. Моран те, Моран се, красунчик і розумник, ще й квідич виграв! Ще й дружки твої ржуть постійно, варто мені поруч опинитися! Ти хоч уявляєш як це ― постійно чути про успіхи інших і бути обсміяним за одну невдачу?!

Себастьян вигинає брову. Дерріл вперше кричить на нього. Вони взагалі вперше по-справжньому сваряться. Діана могла на нього кричати, Ентоні міг на нього ображатися, але Дерріл завжди був взірцем спокою і холодних насмішок, а не такого гарячого гніву. Гарячого гніву на порожньому місці, адже Ентоні просто багато сміється, завжди. Вони навіть не розмовляли про Дерріла останнім часом. А слова "підсудив на матчі" болюче відгукуються десь в грудях. Себастьян розуміє, що не хоче далі розбиратися з цим, не зараз. Тож він встає і прямує до дверей купе.

― Бувай, Дерріле. Гарних канікул.

― Та він просто заздрісний засранець! Він не здатний за тебе порадіти через одну маленьку поразку! Це ж лише спорт! ― розпинався Віґґінс, поки потяг нісся до Лондона. Себастьян сидів у кутку і похмуро дивився за вікно, поки вся компанія намагалась його розрадити. Дуже мило з їх боку, та йому все одно погано.

― Базе, він тобі просто заздрить, ― тихо каже Діана, погладжуючи його по плечу. ― Пройде літо, подорослішає, ви знову почнете спілкуватися і все буде добре.

― Або не почнете і цей нарцис нарешті зрозуміє, що світ не танцює навколо нього, ― пробурмотіла похмуро Матильда. Вона була зі Слизерина, та гарно товаришувала з Діаною останній рік, тож приєдналась до їх компанії по дорозі в Лондон.

― Його дійсно забагато облизували, ― подає голос Річ, студент Гафелпафу, товариш Ентоні Віґґінса, який якось зайшов віддати належне грі Себастьяна після матчу і вони розговорилися. ― Як однокурсники, так і вчителі. Надто велике цабе. Час дорослішати. Ти своєї перемоги добився працею, Базе, а він думає, що як його назвали талановитим, то і працювати вже не треба. Дурень, коротше.

Себастьян мовчить. Можливо його друзі праві, але від того не легше.

Тоді мені здавалося, що я вперше втратив друга, хоча з початку п'ятого курсу ми спілкувалися, наче нічого і не сталося. Можливо він дійсно переріс ту заздрість, а може йому лестило те, що його обрали старостою гуртожитку, а мене ― ні.

Хай там як, а п'ятий курс був одним з найскладніших, мабуть. Не тільки підготовка до СОВИ, але і найскладніший квідич на моїй пам'яті. Якось так склалося, що загоничі в командах інших гуртожитків були старшокурсниками, дорослими, досвідченими. А я за літо витягнувся сантиметрів на десять, якщо не більше і не розумів навіть як тепер ходити, не те що грати. Та якось грав, навіть вигравав. До речі, я ж тоді вперше поговорив з Паттерсоном.

― Неймовірно літаєш.

Себастьян здивовано кліпає очима і дивиться на простягнуту йому долоню. Капітан переможеної команди Рейвенклов вже потис руку капітану команди Ґрифіндору, що він хоче ще й від Себастьяна?

― Я майже певен, що наступного року ти будеш капітаном, ― продовжував той тим часом. ― Шкода, що я вже випущусь і не зможу пограти з тобою ще раз. Програвати комусь на кшталт тебе навіть не образливо. Ти дійсно гарно граєш.

― Ем… Дякую.

Себастьян все ж тисне простягнуту долоню. Йому трохи дивно дивитися на старшокурсника прямо. За літо він сам витягнувся так, що на всіх друзів дивиться зверху, а з цим семикурсником він майже одного зросту. Дивно розуміти, що дорослішаєш.

Капітан стискає його долоню міцно, а потім іде собі до перевдягальні. На Себастьяна ж зі спини налітає Ентоні.

― Ти був неймовірний! Ми їх зробили, зробили! Базе, це була найкрутіша гра!

― Ага… неймовірна.

Та хоч як я гарно грав, Слизерину того року ми програли, як і турнір загалом, але програти Слизерину було образливіше усього. З рахунком двісті сорок проти ста. Ентоні майже плакав через те, що снітч вихопили в нього з-під носа. А от мене турбувало не стільки те, що ми програли, скільки Дерріл. Те як він грав, його поведінка напередодні…

― Ти здурів зілля перед матчем пити?!

Себастьян злий. Дуже злий і з силою притискає Дерріла до дерев'яної стіни під трибуною. Матч закінчився, вони програли, хоч і з гарним рахунком, та цей блиск в очах Дерріла протягом всієї гри не давав Себастьяну спокою. Як і скляна пляшечка, яку Дерріл осушив за сніданком, перш ніж йти перевдягатися до матчу.

― Які ще зілля, Себастьяне, ― Дерріл всміхається на всі зуби. ― Невже ти справді думаєш, що мені потрібні зілля, аби обіграти тебе? Як же низько ти пав, мій друже Баз.

― Не роби з мене дурня! ― Себастьян трусить його як спілу грушу, не здатний втримати емоцій. Така брехня в очі розлючує його тільки більше. ― Я бачив вашу гру з Гафпафом і ти грав як шмат лайна там. Не міг ти так швидко почати грати краще!

― То он якої ти про мене думки, ― посмішка Дерріла ширшає, хоча здавалося б куди далі. ― То може поскаржишся на мене викладачам? Чи є в тебе докази, Базе? Чи ти просто знову мені заздриш?

Я тоді зламав йому носа і з гуртожитку зняли десять балів, а мені довелося тиждень прибирати в кабінеті Зіль та Настоянок в покарання. Найжахливіше, що в якийсь момент я дійсно повірив, що це просто заздрість. Якби я схаменувся тоді, чи зміг би щось змінити? Зупинити те, куди все йшло? Чи став би я хорошим другом, якби тоді вчасно розібрався в усьому?

Насправді я досі не знаю що то було за зілля. Можливо просто зілля удачі, а може щось серйозніше, та на п'ятому курсі Дерріл раптом підтягнув навчання і блискуче здав СОВИ, краще всіх на потоці. Я ж був радий тому, що більшість оцінок була "вище очікуваного", хоча з Трансфігурації ледве витягнув на "задовільно". За Дерріла я насправді тоді теж був радий. Думав, що він взявся за розум, не став сподіватися лише на талант. Після зламаного носа, я перепросив. Він навіть допомагав мені з підготовкою до екзамену з Зіль та Настоянок і мене дивувало як він пам'ятає всі властивості базових інгредієнтів та знає про стільки рідкісних, що в жодному підручнику такої інформації немає. Правда, жодного разу не було так, щоб він готувався разом з нами, з Діаною та Ентоні. Їх він уникав. А під кінець року і зі мною розсварився остаточно. Гарним другом я все ж не був.

― Ти гарно постарався, Базе, ― шепоче Діана, перебираючи його волосся. Екзамени позаду, вони відпочивають на вулиці. Діана дозволила Себастьяну лягти головою до себе на стегна і він зараз найщасливіша людина у світі. ― З такими оцінками зможеш зайнятися чим захочеш після школи. Ну майже чим захочеш.

― Не те щоб до цього у мене були обмеження…

― Бруднокровкам слова не давали! ― доноситься вигук за кілька кроків звідси. Знайомий голос.

― Стули пельку! ― а це вже Віґґінс. У Себастьяна погане передчуття. ― Петрифікус Тоталус!

― Левікорпус!

Він відкриває очі, різко сідає і дивиться туди, де зав'язалась бійка. Дерріл проти Віґґнса. Хоча на бійку мало схоже, бо Ентоні вже втратив паличку і висить до гори дриґом, лаючись на Дерріла.

― Засранець зазнайкуватий! Я тобі пику натовчу! Я тобі покажу яке лайно у тебе в крові!

― Правда? ― Дерріл шкіриться. ― Складно ж буде це зробити без палички і штанів. Діфіндо!

Себастьян зривається з місця швидше, аніж встигає придумати план. До біса план. За мить Дерріл валяється в траві без палички, а Ентоні стоїть за спиною Себастьяна, притримуючи штани за розірваний ремінь.

― Ти звісно мій давній друг, Дерріле, ― похмуро каже Себастьян, наставивши на хлопця паличку. ― Однак якщо ти ще хоч раз зробиш подібне з кимось з моїх друзів, я без магії наб'ю тобі обличчя так, що рідна мати не впізнає. Вважай це попередженням.

― Великий захисних знайшовся? ― огризається Дерріл, піднімаючись на ліктях. ― Його ти захищаєш тому, що він теж тобі свій зад підставляє?

Дивно, що я взагалі не пам'ятаю як робив те, що робив після цього. Я був такий лютий… Здається, що ніколи більше не був таким злим, як тоді.

― Мінус триста балів в кінці семестру… Це повний піздець, Базе, ― Ентоні висить поруч з ним, до гори дриґом, в кайданках, в підвалі. Це додаткове покарання за бійку на території школи, його вписали їм обом. А Дерріл зараз, мабуть, лежить в зручному ліжечку, в шкільній лікарні. Хоча Себастьян сподівається, що з того ще не вивели всі опіки та порізи. ― З іншого боку, я б зробив так само на твоєму місці.

― Дякую за розуміння.

― Та забий. Це все одно піздець, не побачити нам кубку школи цього року.

Більше ми з Деррілом в школі не спілкувалися. Мати, правда, влаштувала натуральний скандал, коли я повернувся додому, кричала, що я від рук відбився, що не такого сина вона ростила і що уявлення не має, як тепер вибачатися перед Гаррісонами. Так, батьки ж Дерріла мали такі великі статки, що навіть моя сім'я мала з ними рахуватися. Рахуватися і дружити… Мати через це більше переймалась, а не через те, що я серйозно прокляв колишнього друга. Кричала так, що вуха закладало. Втім, батьку це за чверть години набридло і він заявив, що сам все вирішить, а потім закрився зі мною в кабінеті.

― Підозрюю у тебе були вагомі причини, аби накласти таке прокляття.

Себастьян мовчки дивиться в вікно. Йому немає чого казати.

― Також підозрюю, що своє покарання в школі ти теж вже отримав.

Замість відповіді Себастьян повільно киває.

― Я напишу лист-вибачення за твої дії батькам Дерріла, а ти маєш перепросити перед ним за прокляття.

― Лише після того, як він перепросить за свої слова, ― виривається в Себастьяна раніше, аніж він встигає припнути язика.

― Ти мене не почув, Себастьяне, ― зітхає батько. Знову не сердиться, а лише важко зітхає. ― Ти вибачишся лише за заподіяну фізичну шкоду, зрозумів? Якщо Дерріл змусив тебе до таких дій, ти абсолютно не маєш вибачатися за свої емоції щодо нього. Лише за необдумані дії. Лист з вибаченнями можеш писати в довільній формі, я дозволяю.

Не те щоб я дійсно тоді зрозумів, що батько мав на увазі. Не зрозумів головою, але якось відчув серцем, що він мене підтримав і тому стало трохи легше.

Від шостого курсу і до кінця навчання ми з Деррілом більше не спілкувалися та й взагалі обходили одне одного стороною. Я дійсно став капітаном ґрифіндорської команди з квідичу, відіграв ще не один чудовий матч, але і навчався страшніше, ніж раніше. Я ще не знав чим займуся після школи, взагалі уявлення не мав, але точно знав, що хотів би цим займатися разом з Ентоні, Діаною та іншими. Все одно куди, головне, щоб разом. Така собі наївна дитяча мрія в мене була, хоч і не довго. Окрім впертості я був ще і доволі дурним.

Та про той час хочеться згадувати лише приємне: ще два кубки квідичча, один шкільний, підготовка та здача НОЧІ, звичайні шкільні дні зі своїми розвагами та веселощами. Справді гарний час, обтяжений хіба що розставанням з Діаною. Вона не захотіла вчитися на сьомому курсі та зайнялася сімейним бізнесом з виготовлення паличок. Ми тоді розбіглись, бо такі вже були обставини… Я зарився в навчання, аби хоч якось відволіктися від першого в житті розбитого серця. Пам'ятаю, що стряхнули мене тоді Ентоні з Річем, притягнувши в школу вогневіскі. Ми напились як свині, а потім наклали одне на одного розілюзювальне заклинання та лякали привидів. Безтурботний час у порівнянні з усім наступним життям.

Першачок на пероні виглядає загубленим. Він тут один, всі інші вже мають бути біля човнів. Відстав? Загубився? Себастьян не певний, що йому варто робити в такому випадку. Покликати викладачів? Але для цього треба їхати в замок. Взяти малого з собою? Мабуть, найкраще буде спробувати його провести до човнів, подивитися, чи ті ще не попливли, а там розібратися.

― Я вас наздожену, ― кидає він Ентоні та іншим, а сам крокує до цього малого. Він здається зовсім дрібним, його світле волосся неохайно обстрижене, черевики старі… Сирота?

― Агов, малий, ти загубився, чи що?

Той здригається від несподіванки, а потім закидає голову, аби поглянути на Себастьяна. Господи, який же він ще дрібний. Не тільки зростом, але худорлявий до жахливого.

― Здається так, ― всміхається він неочікувано тепло і привітно. Ну хоч не наляканий, вже добре. ― Всі кудись пішли і я не маю жодного уявлення куди. До лісу йдуть тільки дорослі ж…

― Так, перший курс добирається до замку окремо, ― Себастьян зітхає. ― Давай проведу тебе до твоїх, якщо вони ще не поплили. Як тебе звуть, малечо?

― Вільям Моріарті. Можна просто Вілл. А тебе?

― А мене звати Себастьян Моран, я капітан Ґрифіндорської команди з квідичу, знаєш про квідич?

― Погано. Розкажеш більше?

Точно, я ж тоді познайомився з Віллом. Чому я тоді йому допоміг? Раніше взагалі не звертав уваги на перший курс. Ну нова малеча і хай собі буде. Але з Віллом якось так склалося… Він був цікавий. Це визнали всі, навіть Ентоні, що спочатку кепкував з мене, мовляв, знайшов собі дитинча на виховання. Дурник. Та Вілл був дійсно цікавий. Цікавий і самотній. В шахи грав один і це виглядало так неправильно, що я не зміг пройти повз. Один раз не зміг, другий не зміг. А потім все так закрутилося, що я і зрозуміти не встиг як так вийшло.

― Тобі дійсно цікаво з тією малечею?

― Заткнися, Ентоні, ― Діана штовхає того ногою. ― Навіть якщо не так вже і цікаво, у База достатньо велике серце, аби приділяти трохи часу тому малому. Він же сяє, варто з ним старшим заговорити.

― Велике серце, еге ж. Не більше за шлунок, ― кепкує Ентоні за що отримує ще раз ногою по стегну. Вони сміються, розвалившись на дивані в загальній кімнаті гуртожитку. Баз намагається під їх сміх розучити заклинання патронуса, та поки в нього виходить лише білий туман.

Ми хотіли стати аврорами. Бути крутими, боротися зі злом і все таке. Але не сталося, бо екзамен я завалив, з тріском завалив. Як і Ентоні насправді, як і Матильда. Ми були надто амбітні, надто малі, надто недосвідчені. Звісно в нас нічого не вийшло і через те ми якось розійшлися.

Ентоні прилаштувався в інший відділ, працювати з гоблінами, Річа та Матильду батьки пропхнули в міністерську канцелярію, Діана продовжувала працювати з батьками, а я… А мені батько запропонував подивитися світ і я не став відмовлятися, бо був зовсім не готовий знову сидіти по вісім годин за столом з папірцями. То може було не дуже гарно у відношенні до друзів, досі не певен, але я ніколи не шкодував, що погодився на ту подорож.

Насправді це гарна, корисна традиція для магічних сімей ― відправляти дітей після школи в подорож. Побачити світ, побачити інші країн, дізнатися як живуть інші люди. Я злітав в США, потовкся там якийсь час, познайомився з батьковими друзями, навчився чомусь новому. Потім Бразилія, потім Японія, потім Африка. Коли є гроші та зв'язки, подібна міграція ― це дійсно просто весела пригода, яка поволі вчить розв'язувати проблеми самостійно, приймати важливі рішення не озираючись на інших, жити так, як хочеться, а не як від тебе очікують. Можливо батько знав більше про виховання дітей, аніж мені тоді здавалося.

Двадцятиріччя я зустрічав у Франції. Насолоджувався увагою місцевих дівчат, був п'яний від свободи, але потім чогось згадав Діану. Згадав і відправив їй листа, запропонував приїхати, оплатити їй тижневу відпустку. Дурна, п'яна ідея надто романтичного придурка, ідея яку на ранок я вже вважав не робочою, адже яка людина при здоровому ґлузді погодиться ні з того ні з сього зірватися в іншу країну? Ще й на початку зими.

Та вона погодилась. І під вечір ми вже були разом, гуляли вулицями, пили підігріте вино, сміялися і наче знову були школярами. Вона розказала, що батьківський бізнес пішов вгору, однак вона сама зовсім втратила до нього інтерес і тепер не знає чим зайнятися. Розказала, що Річ та Матильда скаженіють від нудьги на роботі і мріють про ті пригоди, що мав я, а Ентоні та й взагалі подумує звільнятися та будувати кар'єру серед маґлів.

― Чому серед маґлів? ― питає Себастьян.

На обличчі Діани грають тіні від перших розвішених різдвяних гірлянд на вулиці. Вона майже не змінилась зі школи, хоча й сам Себастьян лише ще трошки витягнувся та й потому.

― Каже, що система бюрократії міністерства зводить його з ґлузду і не має ніякої логіки. Бідкається, що все на папірцях і жодної автоматизації немає, чи як воно там називається.

― А він знає як було б краще?

― Я думаю він має уявлення… Ти щось задумав? Базе, я знаю цей погляд, ― Діана зазирає йому в очі. На її губах вже грає посмішка. ― Це ж грана ідея, правда?

― Ще не знаю. Трохи її обдумаю і скажу напевно. А поки, пішли до мене грітися?

― Звісно пішли, сподіваюся у твоїй норі є камін.

Та грілися ми далеко не каміном. Гарна була ніч, чудова. Я тоді знову закохався в Діану, знову потонув в ній, як хлопчина малий. Хоча, мабуть, я завжди її кохав. До дитячого безглуздо і самовіддано, від початку і до самого кінця. Тому втрачати було в рази болючіше.

― Спеціальний відділ? ― У голови Ентоні в каміні брови лізуть на лоба. ― Базе, ти не жартуєш? Ти справді здатен таке організувати?

― Не зовсім… Тобто, не прямо спеціальний відділ, який перебудує всю бюрократію міністерства, але ми могли б почати з чогось. Наприклад, з модернізації деяких процесів… Тобі видніше проблему, та й шляхи вирішення можемо розробити разом. Ти, зі своїм знанням маґлівського світу був би незамінний в цьому напрямку.

― Базе, та це було б просто неймовірно! ― вогняна голова Ентоні з каміна майже кричить. ― Так, так і ще раз так! Я згоден! Зробімо з цього нудного місця, щось дійсно корисне!

Себастьян не стримує посмішки. Хоч би як рідко вони спілкувалися останнім часом, та Ентоні залишався собою.

― До речі, я про дещо хотів тебе попросити, ― Віґґінс раптово став серйозним, його обличчя в вогні майже застигло. ― Хоч останнім часом ми більше листами спілкувалися і все таке, але, Базе, серйозно, це можеш зробити тільки ти.

― Так? ― Себастьян відчуває, що це буде щось важливе і готовий майже до всього.

― Будеш моїм свідком на весіллі?

Звісно все вийшло не так просто, як хотілося б. Я повернувся в Британію і ще майже пів року доводив спочатку батькові та брату, а потім їх друзям та знайомим цінність самої ідеї. Я знав, що буде складно, але й уявити не міг як важко впровадити щось нове в консервативне суспільство. Можливо, як би не Ентоні з Діаною, в мене б нічого не вийшло. Я б здався десь напівшляху, так нічого і не досягнувши. Та ці двоє чекали, чекали від мене чуда. І завдяки їм я зміг це чудо створити.

Відділ співпраці з маґлами на початку мав мізерний бюджет. Та за перші три місяці ми зекономили міністерству ту ж суму просто запровадивши кулькові ручки замість пер для письма, і далі справи пішли легше. В якісь моменти мені здавалося, що ми робимо дурні, абсурдні речі, але вони працювали. І це було круто.

Спочатку в відділі працювали лише я, Віґґінс та Діана. Потім до нас перевелися і Річ з Матильдою. Ми зробили багато неймовірних речей насправді, які наче самі по собі цінності не мали, однак дійсно ввели багато цікавих штук в роботу міністерства. Це був і коректор для документів, який зливався по кольору з папером і дійсно приховував помилки в тексті, і система зв'язку між відділами через магічні дзеркала, по типу телефонів, і навіть примітивне рішення ― різноколірні бланки для різних відділів та цілей. Більшість ідей належали Ентоні й, варто визнати, вони були дуже гарні.

Та хоч і назвали нас відділом по співпраці з маґлами, до справжньої співпраці ми так і не дійшли. Лише вивчали те, що могло б знадобитися, принести користь, що можна було б застосувати в роботі магів.

Зараз дивно про це згадувати, але ті три з зайвим роки пронеслись дуже швидко. Може, тому що працювати в такій компанії було за щастя, може, тому що в той самий час ми з Діаною з'їхалися і я серйозно думав про те, що хочу провести з нею залишок життя, а може, тому що ми просто були молоді. Працювали, гуляли разом, відпочивали… Я любив те життя, хай навіть моя пам'ять його ідеалізує, стирає деталі, та я його дійсно любив. Поки в якийсь момент його не зруйнували.

― Базе, це ти? Нічого собі ти вимахав!

Себастьян обертається і не може повірити своїм очам. Дерріл стоїть перед ним і щиро всміхається. Трохи дивно, що тепер він на пів голови нижчий за Себастьяна, та все ж це Дерріл, немає сумнівів.

― Давно не бачилися, ти тут у справах? ― Себастьян насправді не знає як з ним розмовляти. Вони давно втратили контакт і він досі пам'ятає, що на те була причина. Та пройшло стільки років…

― Мене батько прилаштував працювати з кентаврами, ― вираз обличчя Дерріла одразу змінюється на кислий. ― Знаєш, після життя на Мадейрі, це зовсім не весело.

― Ну да, мабуть.

Дерріл дивиться на нього уважно, зітхає.

― Слухай, мені варто вибачитися за те, як ми розійшлися, добре? Я був дурним засранцем… і правда про це шкодую. Однак я подорослішав і хотів би знову бачити тебе своїм другом, Базе. Ти даси мені другий шанс?

Реально розмова мала б бути довшою, та пам'ять невірна штука. Я не пам'ятаю як він мене вмовив, та якось вмовив поговорити. Спочатку лише поговорити, а потім ― прилаштувати до свого відділу. Ентоні це не дуже сподобалося, та й Діані теж, але Дерріл справді змінився. Перш за все він перепросив у Ентоні за той випадок в школі й мене це вразило найбільше. Можливо тому, що за те прокляття я сам нормально перепросити так і не зміг. Мені ніколи не було шкода, що я зачаклував Дерріла за ті слова. Зараз розумію, що не дарма, але тоді… Тоді мені хотілося вірити, що він краща людина.

Ми пропрацювали разом десь чотири місяці. Дерріл з'явився, коли ми почали проєкт з перепису магів, які співпрацюють з маґлами. Ми з Ентоні були певні, що відсутність контролю над цією сферою бізнесу веде не лише до поширення неперевіреного товару, чи послуг, але і до втрат коштів з податків. Перша причина була нашою, другу ж ми вивели, аби довести тим старим, які керували нами, що проєкт важливий і потрібний. Дерріл нам дуже допоміг своїми зв'язками, хоча з заповненням паперів він ладнав так само кепсько, як і я тоді. Без нього ми б займалися цим не чотири місяці, а можливо й понад рік.

Я не хочу згадувати той вечір, коли все закінчилося, зовсім не хочу, але потрібна срібляста нитка-спогад знаходить мене самостійно. Та і якщо я вже взявся розбиратися з усім цим лайном, то треба доводити до кінця.

― Ти де там возишся, Базе? Ми знайшли справжній скарб! Тут цілий склад зачарованих маґлівських електроприладів! І їх певно збиралися продавати! Представимо їх Дюрндейлу і він вже не зможе казати, що наша ідея ― це "мрія дітей, що нікому окрім нас не потрібна".

― Вже біжу, вибач! Просто забирав подарунок для свого похресника, ― Себастьян всміхається кишеньковому дзеркалу, з якого на нього дивиться Ентоні, як завжди захоплений і гіперактивний.

― Розпестиш ти малого, ― Ентоні дивиться з осудом. ― Дай вгадаю, знову щось жахливо дороге, на кшталт дитячої магічної палички? Фінн нею, між іншим, мало в мені дірку не зробив лише два дні тому!

― Не треба було мене робити його хрещеним батьком, якщо не хотів, аби я його балував, ― відказує Себастьян з посмішкою. Він лише у двох кварталах від того складу, де зараз перебуває його відділ разом з аврорами. Їх викликали для аналізу вмісту та транспортування арештованого майна. Звичайний порядок дій, коли аврори знаходять щось поза зоною своєї відповідальності.

― Я розумію, але, Базе, з ним сидить Ґвен, яка не може контролювати його чари та прибирати їх наслідки, тож подумай гарненько перш ніж дарувати чергову магічну іграшку, будь ласка.

― Добре, добре, я не буду дарувати нічого, що здатне комусь нашкодити.

― Обіцяєш? Базе, це справді важливо.

― Обіцяю. І буду у вас за п'ять хвилин, до зустрічі.

Себастьян прибирає дзеркало в кишеню куртки і тихо лається собі під носа. Ентоні не зрадіє, якщо його дворічний син отримає в подарунок ту зачаровану дзиґу, що розсипається то барвистими іскрами, то світляками, то музикою. Скаже, що то пожежонебезпечно, чи ще щось подібне. Він взагалі надто опікає малого, Себастьян в цьому віці вже на дитячій мітлі літав і нічого, якось вижив же! Хоч і падав чимало… Чомусь Ентоні з Діаною не вважають це нормальним і кажуть, що дітей треба оберігати мало не до повноліття. Дурня якась.

Саме про це обурено думає Себастьян, підходячи до складу. За кілька кроків від дверей стоять аврори, переговорюються, курять. Все наче спокійно.

Надто спокійно.

Вибух стається раптово. Ніякого стороннього шуму перед ним, ніяких вигуків, ніякого диму, чи іскор. Просто в один момент весь склад розносить на друзки. У Себастьяна дзвенить у вухах, він не відчуває свого тіла, навколо все сіре. За мить він розуміє, що лежить на асфальті. Намагається встати, чомусь не виходить спертися на праву руку, але то нічого, він впорається лівою. Сісти, протерти очі, здивуватися тому, що так важко дихати, і що поруч з ним якась дивна, велика металева штука, вигнута незвичним чином. Чорт забирай, Себастьян же мить тому був на звичайній вулиці, звідки тут це сучасне мистецтво? Та й стояв він наче на кілька кроків далі, ближче до будівлі, яку зараз не може знайти поглядом.

Дзвін у вухах поступово стихає, в очах чіткішає і сіре навколо ― це вже не дим у очах, а звичайний сірий дим пожежі. Себастьян озирається, впізнає вулицю якою йшов, ледве її впізнає. Уламки стін, шматки цегли і величезні металеві шматки даху валяються навколо, один із них впав буквально за метр від Себастьяна. За ним розпливається яскраво червона калюжа. За три кроки лежить долоня, трохи далі ― чиясь половина обличчя. Там де мав бути склад, немає нічого.

Поступово до Себастьяна доходить. Поступово проходить шок і накатує біль. Поступово приходить розуміння…

Годі. Далі не треба, цього достатньо. Це був найгірший день мого життя і я не хочу переживати його знову. Я взагалі не знаю як тоді пережив все це…

Себастьян сидить на ліжку в палаті Мунґо і дивиться на простирадло. До нього вже приходили батьки, заходив брат, навідував якийсь клерк з міністерства, та й Вілл теж приходив вже… Себастьян не реагував. В голові була дзвінка тиша і він не хотів її порушувати. Та сьогодні Вільям був тут вже втретє і схоже цього разу він не був налаштований на простий монолог.

― Моране, мені шкода, ― каже Вілл, присаджуючись на край ліжка. Він виріс. Сильно виріс. Здається кілька місяців тому Себастьян пропонував йому допомогти після випуску знайти роботу в міністерстві. Вілл тоді чомусь відмовився та вони продовжували переписуватися. Тепер Вілл тут. ― Мені шкода, що твоїх друзів вбили.

― Це був нещасний випадок…

Це перші слова Себастьяна за тиждень. До цього він не міг говорити й голос тепер не слухається. Звучить зовсім жалюгідно, але слова, що каже Вільям, чіпляють щось глибоко всередині Морана і змушують заперечувати, говорити. Вперше відтоді, як він втратив все.

― Ти маєш розуміти, що це надто масштабно для нещасного випадку.

― Ти не можеш бути певен…

― Можу.

Себастьян підіймає на нього погляд. Він завжди дивувався кольору очей Вільяма. Темні, карі, з червоним відблиском. Вілл зараз дивиться цими очима на нього серйозно і прямо.

― Я знаю, що тебе вбиває ця втрата. І повір, я розумію її, як ніхто інший, бо я втратив батьків за схожих обставин. І я певний в тому, що це вбивство, бо тоді газети писали тими ж самими словами про нещасний випадок.

Себастьян відчуває теплий доторк пальців Вільяма, як він стискає його єдину, ліву руку.

― Ти готовий слухати?

Я був дурним, наївним хлопчиною, в якого забрали все і залишили з порожнім руками і серцем. Я був тим, хто сам по собі не мав ніяких серйозних талантів, навичок, цінності. Мене мною робили оточуючі люди. Ті самі, які загинули всі в один день. Це мене майже вбило.

Однак Вільям тоді знав що робить. Він розказав про свою матір, що не була відьмою і працювала в якійсь звичайній маґлівській держустанові, розповів і про батька, який помітив, що матері регулярно підтирали пам'ять. Розповів, як батько був цим обурений і як пішов розбиратися, хто ж саме так нахабно грається з заклинаннями, як почав підіймати галас в міністерстві… І як одного разу, повернувшись зі школи Вільям і його молодший брат Луїс знайшли батьків мертвими у власній квартирі. Газети назвали це нещасним випадком при використанні чар, а Вілл з братом потрапили в притулок.

Вільям мав таку самі втрату в минулому і дійсно розумів мене. А ще, він поділився своєю причиною жити далі. Щоправда, прийняв я її далеко не одразу. Коли мене виписали з Мунґо, мій відділ в міністерстві був уже розформований. Фактично я був безробітним, але ніхто не вимагав від мене одразу шукати нову роботу, тож… Я просто почав напиватися до безтями та робити дурниці. Ніколи не думав про те, щоб свідомо себе вбити, але тепер здається розумію, що підсвідомо хотів саме цього в той час. Тому пив. Багато пив, грав в карти, бився, трахався. Робив будь-що, що допомагало відволіктися від тупого болю втрати. Відволікався, поки, не загубив себе, разом із бажанням лізти на стіну від горя.

― Кохаєшся так, наче померти хочеш, ― лунає хриплий голос за спиною Себастьяна. Здається, він тверезішає, а це кепсько. Він не хоче тверезішати в брудній кімнаті з незнайомкою в одному ліжку, та ще і з незнайомкою з таким прокуреним голосом. ― Намагаєшся забутися, хлопчику? Погані звички ― не найкращий спосіб, краще вже одразу застрелься і не муч себе.

― Яка тобі на біса різниця?..

Простирадла неприємно липнуть до вологого від поту тіла. Треба сходити помитися і вибиратися звідси.

― Та ніякої загалом, ― за спиною чується звук клацання запальнички, а потім в ніс вдаряє запах цигаркового диму. ― Просто краще ти вб'єш себе, аніж когось іншого в п'яному угарі, або бажанні помсти за своє горе.

Дим кружляє навколо Себастьяна, в'ється дивними хвилями. Його гіркий запах осідає на язиці, викликає нудоту, але дивним, дуже дивним чином заспокоює думки.

― Дай і мені.

― Що?

― Цигарку дай, кажу.

― Вони міцні, якщо раніше…

― Просто дай, ― Себастьян обертається, дивиться на повію сердито і простягає з вимогою ліву руку. Повія руда і густо нафарбована. Зовсім не молода. Від себе огида бере за те, що він тут з нею голий і після сексу. Щоб сказала Діана?.. Хоча вона вже нічого не скаже, вона мертва.

Повія дає йому одну цигарку і запальничку. Себастьян затискає фільтр в губах, клацає коліщатком. Від першої жадібної затяжки горло дере до сліз, але він тримається, щоб не закашляти. Друга йде вже легше. Після третьої починає паморочитися в голові і Себастьян відкидається назад на простирадла. Втрата, що відчувалася, як величезна діра в грудях, нарешті припинила кровити. Може колись припинить і боліти.

Цікаво, якби я помер тоді з усіма, або здався після того, як померли інші, як би склалося моє життя? Чим би я зайнявся? Чи дожив би до тридцяти? Чи знайшов би нових друзів? Чи може спробував би помститися вбивцям особисто і провів би залишок життя в Азкабані? Якби мене не вбили раніше, звісно.

Я вже ніколи про це не дізнаюся. Може воно і на краще. Тоді попри все горе, як не дивно, я не пішов до будинку Мілвертона, щоб вбивати, катувати та творити інші непрощені чари. Хоча міг би. І себе я тоді теж не вбив, попри поради тієї незнайомки. А оскільки я не зробив ні те, ні інше, мені залишався лише один шлях.

Ким би я не був у своєму житті, та я не став вбивцею, самогубцем, чи алкоголіком. Вже не погано.

― Ти справді віриш, що складеш іспит на аврора однією рукою?

Старий службовець з козлиною борідкою і волоссям зібраним в хвоста дивиться на Себастьяна скептично.

― Мені здається я тебе пам'ятаю. Ти вже намагався скласти іспит?

― Так. П'ять років тому.

― І тоді ти мав дві руки і провалився.

Себастьян дивиться на нього похмуро. Йому вартувало багато сил зібратися, відновити шкільні знання і нарешті прийти сюди. Нарешті почати робити хоч щось.

― Мені здавалося в штаб беруть не за кількість рук.

Старий тихо фиркає.

― Я маю право відмовити кандидату, якщо вважаю його не благонадійним. Тебе я вважаю не благонадійним, ― він окидає Себастьяна поглядом з голови до ніг. ― Знаю я твою історію, Моране. Моїх хлопців підірвало разом з твоїми колегами. На хріна ти після цього приперся до мене, я навіть уявити не можу.

― Це ж очевидно, ― Себастьян супить брови. Йому не надто подобається цей чоловік, пан Ренфілд, а з ним, схоже, доведеться працювати. Але спочатку треба ще скласти іспит. ― Я хочу помститися за своїх друзів.

Ренфілд дивиться на нього, скинувши брови. Цілу секунду він стоїть з напіввідкритим ротом, наче не знає що сказати. А потім, раптом, починає сміятися: голосно і від душі, навіть сльози на очах проступають. Від його сміху, що котиться порожнім кабінетом, не по собі, та Себастьян це перетерпить.

― Ти скажений, ― каже Ренфілд крізь сміх. ― Зовсім з ґлузду з'їхав. Фіг з тобою, складай іспит знову, подивимося, що ти вмієш.

Я провалив екзамен чотири рази. Один ― одразу після школи. Тоді я облажався майже на всіх завданнях: і протиотруту не зварив нормально, і замаскуватися не зміг, патронуса не прикликав, лише з дуеллю більш-менш нормально вийшло. Потім Джек мене тричі завалив. Наче довести намагався, що я заслабкий і нічого не вартий. Чіплявся до кожного слабкого місця, ставив, як мені тоді здавалося, зависоку планку. Лише пізніше я зрозумів, що він просто не хотів приймати в штаб слабака, який би швидко вмер на такій роботі.

― Ти впертий, як віслюк, тобі казали про це? ― питає Ренфілд, стоячи над паралізованим Себастьяном. Дуель він програв. Вже втретє за цей рік. ― Попустися, знайти роботу в іншому відділі, живи своїм життям.

Себастьян би йому відповів, якби заклинання не скувало його повністю, лише очима рухати може. Точніше не рухати, а свердлити поглядом клятого Ренфілда.

― Штаб аврорів не допоможе тобі знайти вбивцю твоїх друзів, тут тобі буде лише складніше це зробити насправді. Ти навіть не уявляєш в яке гівно лізеш. Знайди простіший шлях, ти ж ще молодий.

Себастьян готовий його придушити. Добре, що паралітичне заклинання ще діє.

― Іди додому, вшануй пам'ять загиблих і йди далі, малеча, ― бурмоче Ренфілд похмуро.

Та я не пішов. Вони мали рацію, Джек і сортувальний капелюх. Я був впертим, як віслюк.

Цього разу все вийшло: і маскування, і дуель, і зілля. Все на вищому рівні, все бездоганно. Та викликати тілесного патронуса Себастьян досі не може. Ніколи не міг насправді, лише дим, білий щит, не звіра. Такого заклинання вистачить, що прогнати одного дементора, але не більше.

― Знаєш, я міг би взяти тебе і з цим, ― зненацька каже Ренфілд. ― Але якщо вже саме я знову приймаю іспит, давай зробимо от що: я дам тобі підказку, як викликати тілесного патронуса. Якщо в тебе сьогодні вийде це зробити ― ти пройшов. Якщо ні ― бувай здоровий.

Себастьян дивиться на Ренфілда похмуро, втомлено. Скільки ще цей старий його ганятиме?

― Слухай уважно. Спогад ― це шлях до заклинання, а не джерело його сили. Гарний, просторий шлях, та він тобі нічого не дасть, якщо ти не дійдеш до кінця. Тепер спробуй знову.

Ну хто так підказує, старий? Ти ж насправді все одно не хотів мене брати. Думав, що я не підходжу, що я заслабкий, задурний, занадто не такий, яким має бути аврор. Не так важливо було прикликати тілесного патронуса для нашої роботи, насправді. Ти просто шукав у мені хоч щось, що дало б поштовх тобі самому іти далі.

Себастьян не те щоб зрозумів, але закрив очі і спробував відчути. Щасливих спогадів у нього насправді було більш ніж достатньо, але всі вони нагадували про людей, яких більше немає. Від думки про них починає боліти серце і рука, якої теж вже немає. Боліти, нити, нестерпно нагадувати про себе. Робити спогади не такими вже і світлими.

І все ж, це спогади, в яких він, Себастьян Моран, був молодим, наївним і щасливим. Кохав і був коханим. Жив так, як міг і хотів. Існував та будував плани на майбутнє.

― Експекто патронум, ― він промовляє слова заклинання вголос, але ледь чутно, більше для себе, аніж для сили чар. Для себе, щоб нагадати собі: ці картинки, голоси, люди, що залишилися лише у його голові, існували насправді, не були солодким сном, а були справжніми, були реальністю, яку в нього, Морана, хтось взяв і забрав. Можливо спогади про ті дні ― це єдине, що він зможе собі залишити наприкінці, але це вже дуже багато, значно більше, ніж зовсім нічого.

В кімнаті спалахує світло. Яскраво, так, що ріже очі. З першого разу.

Між Себастьяном і Ренфілдом стоїть сяючий вовк. Великий, у висоту майже до середини стегна, пухнастий, білий.

Джек Ренфілд повільно видихає. Облизує губи. Хитає головою.

― Не можу в це повірити… Але слово є слово. Ти склав іспит, Моране, вітаю в штабі аврорів. Легко не буде.

Легко і не було, ніколи. Не в моєму житті.

― Вітаю з першим робочим днем, Моране, ― Паттерсон заходить з ним в ліфт. Чомусь, попри те, що зараз самий ранок, ніхто до них в кабіні не доєднується і вони їдуть вдвох. ― Я маю тебе про дещо попередити, перш ніж ти переступиш поріг кабінету.

Себастьян, що лише хотів відкрити рота для привітання, здивовано дивиться на нового колегу. Говорить так, наче вони вже сто років знайомі, хоч насправді лише раз в школі поговорили.

― Я знаю, чому ти до нас перевівся. Ти маєш знати: нам заборонили розслідувати той вибух.

― Чиї це звіти?! ― Артертон влітає в шостий кабінет з купою паперів. ― Хто з вас пише як курка лапою?! Та ще і з такою кількістю помилок? Новенький?! Переписуй, поки не буде нормально хоча б! Ти тут не лише паличкою махати прийшов!

Стосик бланків падає на стіл Себастьяна, що і так завалений документами. Він саме дістав з архіву записи про ту справу, про яку розповідав Вільям. Знайшов нарешті. Однак через удар бланків по столу, ця тека падає зі столу, точно Артертону під ноги. І він бачить штамп "закрито" на обгортці.

― Це ще що таке? У тебе багато вільного часу, Моране? Щоб звіти переробив до кінця зміни!

― Ти не мав цього робити, ― похмуро каже Джек, читаючи звіт Себастьяна по останній справі. ― У тебе не було ордеру на обшук.

― Це був гараж. Двері були відчинені. Який на біса ордер?

― Той що підписаний Дюрндейлом і Артертоном. Той, без якого все знайдене тобою, нічого не варте в суді, ― Джек відкидається на спинку стільця і тяжко зітхає. ― Не зрозумій мене неправильно, я б на твоєму місці вчинив так само, особливо якби підозрював що там знайду. Але твого підозрюваного не засудять, бо все, що ти знайшов, тепер не може бути використаним, як доказ.

― Але…

― Жодних але, ― Джек дивиться похмуро. ― Закон сьогодні не на нашому боці.

Закон ніколи не був на нашому боці, як і міністерська система, як і керівництво. Все було проти нас. Перші місяці були найскладнішими. Як битися головою об стіну, в надії пробити бетон. Мабуть, я не з'їхав з котушок остаточно тільки тому, що вже був трохи хворий на голову.

― Нічого не вийде, ― каже Себастьян, ховаючи обличчя в долоні. ― Я не можу. Що б я не робив ― все виходить не правильно і не так. Я вже четвертий місяць працюю в штабі, але досі роблю помилки в службових записках, не кажучи про те, що ніяк не можу зрозуміти який відділ за що відповідає. Як я в цій каші, та ще і з прямою забороною від керівництва, зможу провести розслідувати того бісового вибуху?

Вільям ставить перед ним чашку чаю. Вони в квартирі Себастьяна, тій що він виняйняв для себе з Діаною. Їй не надто подобалися голі цегляні стіни, вони збиралися зробити тут ремонт.

― Я чув про заплутаність бюрократичної системи в міністерстві, але ж має бути в ній хоч якась логіка.

Себастьян зітхає і бере чашку.

― Якщо і є, я її не бачу.

Вони з хвилину сидять мовчки. Вільям останнім часом хоч раз на тиждень, а навідується в гості. Спочатку це був його спосіб перевірити, що з Себастьяном все гаразд, тепер ― спосіб підтримати. Себастьян вдячний йому за це, справді вдячний, та не завжди може сказати це словами.

― А що як використати це? ― раптом каже Вільям. В абсолютній тиші його голос звучить трохи дивно. Себастьян не вловлює суті.

― Що саме?

― Бюрократію, ― Вільям дивиться на нього і раптом усміхається. Ця його стримана, але весела посмішка. ― Якщо системи немає, її буде легко обійти і побудувати з наявних не пов'язаних умов власні. Якщо ж система все ж є, то знаючи її правила, можна випередити кроки суперника і теж виграти. Як в шахах.

― Паттерсоне, якщо Дюрндейла раптом підвищать, хто займе його місце? ― задумливо питає Себастьян. Вони курять біля входу в міністерство, під дрібним осіннім дощем, загортаючись у пальта. Попри жахливу погоду, краще вже тут, аніж в кабінеті.

― З чого таке питання?

― Цікаво стало.

Паттерсон фиркає і косо дивиться на нього, та все ж відповідає:

― Скоріш за все Голмс. Він мітить на підвищення в останній час і керівництву він подобається.

― Чи буде він гарним керівником?

― У мене складається враження, що ти щось задумав, Моране.

― Мрію про кращі умови праці, не більше.

Паттерсон супиться, повільно видихає дим в сторону.

― Голмс буде певно кращим керівником, аніж Дюрндейл. Але якщо ти хочеш кращі умови праці, то позбутися треба ще й Артертона.

― У мене є гарні новини! ― Джек влітає до кабінету такий окрилений, що майже сяє. ― Артертона переводять! Дюрндейла підвищують! І є чутки, що їх наступники не будуть таким лайном, як ці двоє.

― Ну нарешті, ― тихо бурмоче під ніс Себастьян і відкидається на спинку стільця. ― Це дійсно гарні новини.

― Ти не виглядаєш здивованим, ― Джек зупиняється і дивиться на нього з підозрою. ― Моране, тільки не кажи… Стоп, ти теж не здивований, ― його погляд ковзає до Паттерсона. ― Так, хлопці, мені потрібні пояснення.

Я б ніколи не впорався з усім самостійно. Для однієї людини боротися з усім міністерством водночас ― це занадто, а мені саме це і довелося б зробити. Тому після переводу Артертона та Дюрндейла я познайомив Паттерсона та Джека з Віллом і той розказав їм про свої підозри. І про Мілвертона.

Найбільше я боявся реакції Джека насправді, бо ще погано його тоді знав. З Паттерсоном ми ходили на пиво, нили одне одному на керівництво, однаково злилися, коли щось не виходило, однаково ненавиділи цю бюрократію. Я був певен, що він підтримає ідею та докладе всіх зусиль, аби посадити відповідальних не тільки за той вибух, але вже і за ряд інших, нерозкритих справ, які тільки накопичувалися, поки відділом керував Дюрндейл.

З Джеком було складніше. Він виглядав як хлопець, що змирився. Прийняв всю цю кашу та просто не має бажання та сил з нею боротися. Я чув це в його словах, бачив в його діях, в тому, як він опускав погляд перед Артертоном. Тому я був справді здивований почувши його відповідь.

― Ви ще питаєте, чи я в справі? Та я життя покладу на те, щоб замкнути ці шмати плавучого лайна в Азкабані на довічне! Просто скажіть, що робити і я зроблю в найкращому вигляді.

Я просто забув, що він теж втратив колег і друзів через той вибух. У нас було більше спільного, аніж різного, тому ми чудово поралися в наступні роки три-чотири. Джек взяв мене під своє крило і навчив фактично всьому, що знав сам. Без перебільшень, він був тим, завдяки кому я не помер в перші два роки і по-справжньому полюбив свою роботу. Я досі йому за це вдячний.

Паттерсон навчив мене все ж поратися з документами. Як писати всю цю службову тяганину, кому і що подавати на підпис, як отримати дозвіл від сусіднього відділу якнайшвидше та все інше. Це не та частина роботи, якою я захоплювався, але вона була необхідна. Завдяки йому і Джеку я справді став аврором.

А ще ж був Вілл зі своєю дуже дивною пропозицією провести практичні заняття для школярів.

― З мене вчитель, як балерина.

― Ти і не будеш їх вчити, ти поділишся досвідом. Давай, Моране, спробуй. Тобі все одно треба сходити у відпустку, а так ти хоч не почнеш знову пити. Пляшка вогневіскі в тиждень ― це не те щоб нормально.

Точно, я мав проблеми з алкоголем ще довго по тому. Дивно, як мій шлунок це виносив. Чи не виносив. Та й не тільки з алкоголем насправді були проблеми. Я ще довго повертався до більш-менш нормального життя, дуже довго.

― А ви справді аврор? ― спитав хлопчак дванадцяти років, дивлячись на нього знизу. ― Такий, що зі злом бореться?

― Як ти собі це увялвяєш ― боротися зі злом? ― скептично питає Моран, вигибаючи брову.

― Ну, типу, ― хлопчак задумується, шморгає носом, витирає соплі рукавом. ― Зі злими чаклунами боротися. Які роблять злі штуки і змушують немовлят плакати.

― Ну в тебе і визначення… ― Моран важко зітхає, хитає головою і хоче заперечити, спробувати пояснити детальніше. Та потім розуміє, що навряд дванадцятирічний хлопчина зможе осягнути всю різноманітність його роботи. ― Так, саме цим я і займаюся.

Я не пам'ятаю як звали того малого, та вже і не важливо насправді. То була моя перша проведена практика в Гоґвортсі і, як не дивно, мені сподобалося. Мені досі здається, що Вільям про мене щось знає, щось таке, чого не знаю я сам. Він не говорить про це, але регулярно використовує це знання, і не завжди на мою користь. Він до біса розумний, цей Вільям Моріарті, мій старий добрий друг Вілл.

Десь в той період я згадав про свої обов'язки хрещеного батька. Не те щоб Ґвен була рада мене бачити стільки років потому від смерті її чоловіка, все ж для неї я зник безслідно. Однак її малий саме почав проявляти магічний дар, з яким вона не могла дати раду, тож моя допомога була дуже доречною. Я досі пам'ятаю, як розширилися дитячі очі, коли малий вперше побачив справжню магію. Пам'ятаю, як він носився по кімнаті і кричав від радості. Пам'ятаю, як перечепився через розкидані диванні подушки і гепнувся на підлогу, але не припинив всміхатися. Прямо як його батько.

Він став останнім поштовхом для мене, щоб іти далі і дійсно стати аврором. Хлопцем, що бореться зі злими чаклунами, хай ті чаклуни і намагалися зламати не світ, а моє психічне здоров'я.

― Радий вас всіх знову бачити, ― Артертон шкірився на всі зуби. ― Від сьогодні пана Голмса підвищили і перевели в адміністрацію міністра, а я тепер очолюватиму відділ дотримання магічних законів. Сподіваюся на плідну співпрацю.

― Лайно, ― шепоче Джек. Вони стоять в задніх рядах аврорів, слухаючи це звернення нового начальника. ― Ми знову будемо в повній дупі. Тільки ж розгребли те, що з ним порозкривати не могли.

― Не в такій як тоді, ― хитає головою Моран. ― Все ж тепер він не лізтиме прямо в наші справи. Якщо клопотання Паттерсона про підвищення задовольнять, матимемо страховку. Але стане складніше, це точно.

― Стане в мільйони разів складніше.

― Справа про наркоманів? ― Моран здивовано дивиться у документи. ― І він хоче, щоб ми особисто з нею розібралися? В чому нюанс?

― Швидко вловлюєш, ― зітхає Паттерсон. ― Нюанс в тому, що нам треба дістати рецепт наркотиків. Начебто для відділу таємниць, але щось мені підказує, що не тільки туди він піде.

― Я не здивуюся, ― Моран знову опускає погляд в передані звіти попереднього розслідування. ― Хто ж не хоче мати собі наркотик, що посилює чари, реакцію та фізичну силу.

― Ми знаємо хто це? ― Паттерсон похмуро дивиться через зачаровану стіну на хлопчину в допитній. Той зовсім блідий, до лоба на піт липне волосся, погляд порожній і загублений. Морану боляче на нього дивитися.

― Ферд Порлок. Сімнадцять років. Полишив в цьому році навчання, мав наче на роботу влаштуватися, але схоже щось пішло не так…

Моран задумливо проводить рукою по волоссю. Те відросло, тепер лізе в очі. Треба якось знайти час і підстригтися… Як тільки розбереться з цим бісовим наркотиком.

― Коли ти дізнався? ― Паттерсон здивовано дивиться на Морана. ― Його ж тільки що привели, навіть відзвітувати про затримання ще не встигли.

― Я його знаю. Навчав минулої весни. Тихий хлопчина був, не маю жодного уявлення як він потрапив в цю компанію.

Дуже просто насправді. Легкі гроші. Фреду просто були дуже потрібні гроші в той момент, тож він став легкою мішенню для людей, яким треба було випробувати цей новий наркотик. Фред ледь досягав мені до плеча зростом, був худий, не надто вправний маг. Та коли він якось отримав додаткову дозу наркотику і спробував втекти, він мене ледве не вбив. Зламав ребра, пошкодив тазову кістку і залишив по всьому тілу сліди від доволі потужного прокляття. Одне з найсерйозніших поранень, які я отримував за весь час.

― Мене посадять в Азкабан?

Голос хлопця тихий, але не слабкий. Він валяється за два кроки від Морана, обеззброєний, з тричі накладеним зв'язувальним заклинанням. Більше нагадує гусінь з мотузок, аніж людину.

Моран тут же, поряд, сидить привалившись до стіни, поступово стікає кров'ю і сподівається, що підмога на виклик патронуса прийде швидше, аніж він відключиться.

― Ні.

― Чому?

― Бо я порушив купу службових інструкцій при твоєму затриманні.

На мить між ними западає мовчанка. Моран прикушує щоку, аби не почати стогнати. Тіло болить неймовірно. Чого, ну чого він так і не вивчив знеболювальне заклинання?

― Яке тоді покарання мене чекає?

― Триразове харчування, життя під дахом, що не протікає, і нормальна робота.

За мить в провулку з'являється Джек і його погляд спочатку падає на Фреда, а вже потім на Морана.

― Драконяча срака, ти тут вмирати зібрався, чи що?!

Артертон дуже хотів Фреда посадити, зробити цапом-відбувайлом в цій справі, але магічним чином в штабі аврорів не залишилося жодних записів імені, чи зовнішності арештованого, залежного хлопця. Сам же хлопець "втік" з Мунґо, як тільки його трохи попустив відхід від наркотику. Втік у квартиру поверхом нижче від моєї, яку саме здавали за доволі помірну ціну. Я все одно зарплату майже не витрачав, тож мені було не складно його прилаштувати там.

Якийсь час після наркотику Фред не міг чаклувати взагалі. Такий от побічний ефект. Однак навіть без чарів він зміг швидко знайти роботу, бо очевидно почувався жахливо некомфортно кожного разу, як я приносив йому продукти. Може йому не подобалося бути залежним від когось, а може його напружувала купа бинтів на мені, може й все разом, та він швидко піднявся на ноги. Йому просто була потрібна можливість.

Досі не знаю як мені стало нахабства запропонував витягнути Фреда тоді. Не було жодної логічної, чи об'єктивної причини, ані в мене витрачати час і гроші на цього хлопця, ані в Джека та Паттерсона підробляти та міняти документи в штабі під носом Артертона, ризикуючи кар'єрою, поки я валявся в Мунґо. У випадку невдачі, нас всіх притягли б до відповідальності й загубленою кар'єрою справа б точно не обійшлася. Та все ж вони погодилися і Фред отримав свій другий шанс.

Джек через всю ту історію став називати мене навіженим, іноді скаженим. Та я ніколи не шкодував, що зійшовся з Фредом в бійці, отримав ті шрами, а потім не дав посадити цього малого в Азкабан. Не шкодував, бо за два роки Фред легко склав іспит на аврора і став тим, хто прикривав мені спину не в одній бійці. Гарно прикривав.

Тож, я був впертою, як віслюк, дитиною, зовсім розбитим хлопцем і навіженим аврором, так?

― Коли в тебе буде відпустка?

― Була ж нещодавно.

― Нормальна відпустка, ― Маніпенні зазирає Морану в очі. Їй на біса пасує цей чорний, легкий халат на голе тіло, тож зосередитися на її очах Морану зараз складно. Однак він старається. ― В якій ти не будеш цілодобово стирчати в Гоґвортсі, в якій не будеш бігати в офіс через день і нарешті поспиш довше п'яти годин. Бо тоді ми могли б поїхати кудись, а не просто переспати поспіхом і розбігтися зранку по своїх кабінетах.

― Он ти про що… Мабуть, ніколи.

Це була кепська ідея ― спробувати знову побудувати серйозні стосунки з дівчиною. Не варто було і починати, нам обом від того стало лише гірше.

― Себастьяне, я хочу аби ти відсвяткував Різдво з нами, хоча б цього року, ― мати дивиться на нього спокійно, холодно, суворо. Як завжди дивиться. Моран нарешті вибрався до неї на чай, як обіцяв ще здається два роки тому. Вибрався і вже шкодує.

― Я буду зайнятий.

― Ти завжди зайнятий.

Сім'я ― це взагалі не для мене, можливо. Я гарно ладнаю лише з колегами і Віллом. Хоча з Віллом бачусь лише раз на тиждень, якщо не рідше.

― Пробач, ― тихо каже Моран, після того, як Ґвен відсторонюється, розуміючи, що відповіді не буде.

― Ні, це ти мені пробач. Я просто надумала собі зайвого… Твої регулярні візити, допомога… Я справді прийняла бажане за дійсність. Пробач.

― Нічого страшного. Я все одно приходитиму. Якщо можна звісно.

― Звісно приходь, Фінніан же чекає на тебе.

― Добре. Домовились, ― Моран відступає на крок, повертається і гукає в квартиру. ― Бувай, малий Віґґінсе!

― Бувай, дядьку Баз! ― долинає з кімнат.

Я був просто непоганим аврором, але це все, схоже. Хоча навіть аврор з мене був так собі, я ж частіше за всіх потрапляв в Мунґо. Настільки часто, що Джек почав звинувачувати мене у необачності. Повторював, що я ― найнавіженіший аврор, якого він знає. Казав так, поки до нас не перевівся Бонд.

― Вітаю з підвищенням, ― Паттерсон плескає Морана по плечу. ― Ти заслужив на місце голови штабу.

― Я б відмовився, якби відділом досі заправляв Артертон, а не ти, ― фиркає Моран у відповідь, а потім криво всміхається. ― Але ж ти не тільки для цього витягнув мене на випивку, чи не так? Знову підсунеш мені якусь зелень на стажування?

― Не бурчи так, після тебе новенькі виходять такі підготовлені, що їм ціни немає, ― Паттерсон віддзеркалює його криву посмішку. ― Якщо не втікають звісно. Але якщо їх лякає паперова робота, то нічого їм у міністерстві взагалі робити.

― То це дійсно ще один новенький? ― Моран опускає погляд в склянку. ― Скільки можна, га? Ми ж наче вирішили, що я не погано і сам вправляюсь. З пальто від Гердера я майже невразливий.

― Майже, ― підкреслює Паттерсон. ― Тому у тебе буде новий напарник. Він не новенький, але у нас ще не працював. Введи його в курс справ.

― Це той, про якого Вільям казав? Я його знаю, чи ви його десь поза моєю увагою відрили?

― Так, ― хитро відказує Паттерсон і робить ковток віскі.

Бонд, якого я побачив і подумав, що це дівчина в костюмі. Не помилився, фактично, але… Хлопець з нього дійсно крутий. І навіженіший за мене.

― Ти вже закінчив з завданням для Ватсона?

― Так, ― впевнено відповів Бонд, мружачи блакитні очі. Морану здається, що від погляду цих очей у нього от-от почне диміти щось з одягу. ― І з документацією для Дабліна теж, і з описами всіх тих бісових срібних ложок, а також зробив копію свідчень підозрюваних і купу іншої паперової роботи, яка очевидно мала б навчити мене документообігу, однак за ці тижні у вас не було до мене жодних нарікань, але ви все ще не берете мене на щось серйозніше, пане Моране. Я хочу знати, що я роблю не так і недостатньо, якщо ви вважаєте, що я не готовий для нормальної роботи.

Твій попередник розбирався б цими документами пів року, а ти включився в роботу за місяць, ще і питав, що робиш не так. Я просто був недостатньо уважний щодо тебе на початку. Зате коли звернув увагу, ледь встигав дивуватися тому, як швидко ти до всього адаптуєшся і які дива коїш у мене під носом.

― А потім він смикнув мантикору за вуса, уявляєш? І такого герцю з нею станцював, що мені стало заздрісно, а я встиг пожити, ти ж знаєш, ― каже Джек, чистячи апельсин біля лікарняного ліжка Морана.

― Ти ще не бачив, як він стіл за мить перетворив на камінь, ― бурмоче Моран. ― І це посеред бою.

― Неймовірний малий, ― киває Джек. ― Він нам потрібен. Не налякай його своєю похмурою пикою.

― Такого спробуй налякати…

А як ти грав Берндейла… Коли я побачив тебе поряд з Мілвертоном, то в першу мить подумав, що з'явився справжній Берндейл і ми в повній сраці. Але це був ти. Просто настільки гарний актор, що зміг провести навіть короля британської контрабанди.

― Моране, ― Бонд важко зітхає і послаблює вузол краватки. Він супить світлі брови, стискає губи. Сердиться, дуже сердиться на Морана, це очевидно, але стримується. Заради справи. ― Скажи, що ти ідіот. Я хочу почути визнання цього від тебе.

― Лаятимеш? ― Бонд на нього не дивиться. Спирається ліктями на коліна і сверлить поглядом підлогу під ногами, залишаючи Морану на огляд свою світлу потилицю і маківку. Його плечі опущені, волосся наче на сонці вигоріло. Він засмучений.

― А треба? Мені здається, ти й так все розумієш.

Джек прожогом вилетів з кабінету, залишивши Морана сам на сам з почуттям ганьби від тої жахливої статті в жіночому журналі. Крізь пальці Моран бачить, що Лестрейд ховає усмішку за газетою, а Бонд ― за долонею. Бонд ховає очі в звіті, дрібно труситься від сміху, а кінчики його волосся відливають тепер рожевим кольором, кольором літніх вечірніх хмар. Йому весело.

― Та смійтесь вже, бовдури…

Паттерсон за місяць спільної роботи, покликав мене в бар і запитав, що я думаю про нового напарника. Це було вже після нашої бійки зі скаженими срібними ножами, але до сутички з мантикорою. Я тоді сказав…

― Надто емоційний, як на аврора, надто самовпевнений, іноді необачний, коли рішення треба приймати швидко, не завжди дивиться наперед достатньо далеко, це може стати проблемою. Але при цьому обдарований, розумний, швидко вчиться й адаптується. Сильний маг, чудова людина, має великий потенціал для нашої роботи. Я б хотів бачити його в штабі в будь-якому випадку.

― А тобі самому як з ним працюється? ― Паттерсон уважно поглянув на Морана крізь лінзи окулярів. ― Ти знаєш, я не просто так питаю.

― Мені… Та не погано працюється, думаю. Він мені не заважає.

― То може визнаєш, що тобі все ж потрібен такий напарник?

― Ти знову за це? ― Моран тяжко зітхає і махом осушує склянку з віскі. ― Хай для початку розбереться з зовнішнім документообігом, а там подивимося. Може ще й проблем від нього буде більше, аніж користі.

Як би Паттерсон повторив своє питання влітку, або наприкінці осені, я б точно сказав йому, що кращого напарника він мені вже певно не знайде. І не тільки напарника. Чомусь саме восени я почав думати про це серйозно: чи вийшло б у нас щось, якби я запропонував? Якби в нас було трошки більше часу поза роботою. Якби ми не просиджували в кабінеті по дванадцять годин на добу. Якби я не почувався так ірраціонально винним через бажання переступити межу робочих і дружніх стосунків. Чомусь саме з ним я почувався винним, коли думав про хоч один зайвий доторк, чи слово.

― Моране, ― блакитні очі пропалюють його поглядом. Світлі брови насуплені. Далеко не кожного дня Бонд проявляє таку серйозність. ― Щось сталося? Точно все в порядку з тим розслідуванням? Мені не подобається те, що у тебе на столі буквально згоріли бланки, а ти навіть це не прокоментував, зате зник на півдня.

Точно. Записка. Почалося все з неї… Хоча ні, з неї почався лише особистий кінець моєї історії.

"Якщо хочеш ще колись побачити свого похресника цілим, а не по частинах, зізнайся у вбивстві Блітца Ендерса. Бланки вже в тебе на столі. Копію розписки про їх отримання адміністрацією міністра передай маґлівській шльондрі. Тоді дізнаєшся де малий. З найтеплішими почуттями, Ейс Вард"

Звісно я першою справою рвонув до Ґвен. Як з'ясувалося, Фінніан зник зранку. Пішов в магазин докупити продуктів до святкового стола і не повернувся. А коли вона кинулась його шукати, якийсь зализаний незнайомець передав їй записку і порекомендував віддати її мені.

"Заспокой свою дурнувату маґлівську повію і поспіши з документами. В тебе є час до другої години дня. З любов'ю, Ейс Вард"

Він знущався. Знав що я робитиму, був на крок попереду і знущався. Про те, що їм насправді потрібно, здогадатися було не складно. План до абсурдного простий і водночас дієвий: якщо прибрати мене, всю цю проблему з Блітцем, його показами та справою проти Мілвертона, можна буде легко зам'яти. Я просто став їм надто сильно заважати і вони не цурались брудних методів, аби мене позбутися.

А ще, вони змусили мене зруйнувати справу, яку я будував проти них одинадцять років. Зруйнувати власними руками. Я написав те зізнання, відніс його кому треба, отримав розписку. Зустрів Раскіна.

― Гарна робота, пане Моране. Думаю, вам варто перевірити пошту.

Ганяли мене як дурня, щоб показати свою владу. Щоб показати, що нічого я на біса за одинадцять років не досяг.

В поштовій скриньці чекав третій лист від клятого Ейса Варда, такого загадкового, що аж нудити починало. Хоча, тоді я вже був майже певен в тому, хто він. Не хотів вірити, та все ж був певен.

"Гарний хлопчик Баз. Приходь об одинадцятій на старий цвинтар Невінгтон, в Единбурзі. Однак навіть не думай робити дурниць. Ніяких сов, ніяких патронусів, ніяких балачок по дзеркалу, чи каміну. Якщо хоч хтось знатиме куди ти підеш, хлопець помре. Якщо хоч хтось прийде з тобою, хлопець помре. Якщо ти візьмеш з собою щось окрім палички, цей плаксій помре в тебе на очах. Хочеш ризикнути і дізнатись хто з нас двох швидший в прокляттях? Спробуй, Базе, мені буде приємно його вбити"

Якщо колись хлопці, дізнаються правду про те, чого я туди поперся сам, я сподіваюся, що вони мене зрозуміють. Я чудово знав, що Джек вже втратив достатньо колег. Я чудово знав, що Фред почувався винним за мої шрами і вирішив, що обов'язково поверне мені борг в життя, яке завинив. Я чудово знав, що Паттерсон ризикує кар'єрою з цією справою Мілвертона і Блітца, тож мої зізнання та смерть поставлять і його під удар теж. Я знав, що Вільям живе ідеєю помсти Мілвертону і я ― його основна зброя в цьому. І я чудово знав, що Бонд сердитиметься на мене за те, що я збрехав. Я все це знав, усвідомлював і зробив свій вибір: я не міг ризикувати життям дитини. Пробачте, хлопці.

― Ти дуже пунктуальний.

Моран зупиняється серед надгробків. На цвинтарі взимку холодно, пальто майже не гріє в такий мінус. Віґґінс же тут в легкій куртці та джинсах, саме так, як зранку вискочив по молоко. Моран не певний, від чого трусить хлопчину більше ― від страху, чи від холоду.

Боятися є чого, до горла Віґґінса притискає паличку очевидно лихий чаклун, з трохи хвилястим каштановим волоссям та навіжено сяючими карими очима. Дерріл схуд. Щоки та очі запали, додаючи йому років. У волоссі видніється перша сивина.

― Не міг же я запізнитися на зустріч випускників, ― похмуро відказує Моран.

― Я в тобі не сумнівався, ― всміхається Дерріл. ― Хлопці, заберіть його паличку і обшукайте кишені. Нам не треба сюрпризів.

Я абсолютно не був здивований, побачивши його там. Хіба що подумав, що псевдонім "Ейс Вард" був надто простим для хлопця, що завжди прагнув бути кращим за інших. Вільям вже припускав, що серед нас мав бути кріт, той хто скоригував час вибуху, знаючи, що всі працівники відділу співпраці з маґлами вже на місці. Джек у своїх людях був абсолютно впевнений. Я ж не був впевнений ні в чому.

― Шоколад з порталом? Серйозно? ― Дерріл насмішкувато дивиться на нього, поки його поплічники забирають в Морана цигарки, не зводячи з нього паличок. Паличка, шоколад і цигарки ― більше в нього нічого й немає.

― Це не для мене, ― спокійно відказує Моран. ― Я виконав всі умови. Ти маєш виконати свої.

Дерріл тихо хмикає і штовхає малого вперед. Віґґінс ледь не падає на холодну землю, але якось утримується на ногах і чимдужч несеться до Морана, влітає в нього, обіймає і тихо схлипує.

― Я був спокійним і слухняним, як вчила мама…

― Так, молодець, ― Моран лагідно гладить його по розпатланому волоссю, а потім обережно від себе відчіпляє. ― Але Фінне, це ще не все. Слухай мене уважно.

Моран дивиться в його сірі очі. Зовсім не такі, як в Ентоні, та й на Ентоні Фінн зовнішньо взагалі мало схожий, пішов більше в матір. Однак від того він не припиняє бути тим, кого треба захищати.

― Ти візьмеш шоколад, який я тобі приніс і будеш тримати його дуже міцно, гаразд? Обгортка ― це портал. Вона перенесе тебе додому. Як тільки опинишся вдома, видихнеш, обнімеш маму і будете спокійно святкувати Різдво, добре? Заварите чаю, заспокоїтесь, з'їсте шоколад. Обіцяєш мені заспокоїти Ґвен?

― Так, ― Фінн тихо схлипує. ― Ти підеш зі мною?

― Ні, ― Моран хитає головою. ― Вибач, але ні. Ти маєш піти сам.

― Але ж вони тебе…

― Фінніане Віґґнс, ― з натиском говорить Моран. ― Іди додому. Далі я розберуся сам.

Хлопець дивиться на нього очима, в яких повно сліз. Сльози розмазані по всьому його обличчю. Він такий плаксій… Однак слухняно відходить від Морана, забирає шоколад, а за чверть хвилини зникає разом з порталом.

― Вирішив померти героєм, Базе? ― Дерріл грає його паличкою. Підкидує, вона обертається в повітрі і знову падає йому в долоню. ― Чому б тобі було просто не померти разом з усіма, га? Чого ти запізнився?

А сам ти чого не помер з усіма, Дерріле? Чому не спробував хоча б бути нормальною людиною? Коли став таким лайном, за колишню дружбу з яким мені соромно? Ти ж був нормальним хлопцем, Дерріле. Ми були друзями. Коли все пішло не так? Коли я став для тебе ворогом?

― Знаєш, коли босс сказав, що тобі час піти зі сцени, я сказав, що сам займуся цим від початку і до кінця, ― каже Дерріл, шкірячи зуби. Моран поки рахує ворогів. ― Підлаштував це розслідування, підкинув всі записки, викрав хлопця. Він, до речі, смердить так само як його батько.

Десять магів. Десять паличок, що направлені на Морана. Десять пар очей, що сяють від підсилюючого зілля. Розклад гівняний.

― Я придумав цей план твого падіння, Себастьяне. Бо ти знову надто крутий. Бо знову виліз на перші шпальти газет і куди б я не пішов, бачу твою пихату, дратуючу пику.

Власне, десь п'ятьох, якщо пощастить, Моран встигне завалити. Якщо дуже пощастить ― шістьох. Головне паличку вихопити до того, як його вразить хоч одне заклинання. Добре, що пальто завжди при ньому, та й протез нарешті пройде справжнісіньке польове випробування.

― Ти навіть зараз такий. Ідеально спокійний. Бісиш навіть стільки років потому… Моране, якого біса ти такий спокійний перед смертю?!

― Бо в мене є вагомі причини сьогодні не вмирати.

Чи сподівався я пережити ту ніч? Чи очікував смерті? Відповідь на обидва питання ― ні. Я не будував планів так далеко, однак був доволі жадібним, щоб хоча б спробувати і врятувати Фінна, і вижити самому. Розумів, що це неймовірно, цілком тверезо оцінював свої шанси. Однак вирішив, що спробувати точно варто.

Моран ривком кидається вперед. Зі звичайним супротивником у нього було б дві секунди перш ніж ворог зреагує, але вони були на наркотиках, тож час скоротився до однієї третини секунди. Щоб без роз'явлення дістатися Дерріла треба мінімум три. Тож Моран кинувся вперед, до найближчого мага. Перше, паралітичне заклинання відскочило від його пальта, ще три вже вдарили в груди хлопцю, якому Моран вивернув руку і використав його як щит, але хлопець за інерцією все ж створив зелений, смертельний спалах, перш ніж впав на землю, паралізований чарами товаришів. Смертельне прокляття пройшло за кілька сантиметрів від Моранової шиї. Можна було б злякатися, та в нього немає на це часу.

Наступне заклинання Моран ловить правою рукою і біжучи, відправляє назад, в мага. Ще п'ять спалахів по черзі відскакують від його пальта. Шостий обпалює стегно зложаром і Моран розуміє, що проти цього пальто, схоже, не допоможе, бо хоч і не сильно, але воно певно горить. Але вже все одно, бо Моран дістався Дерріла і з розмаху б'є його кулаком по обличчю, збиваючи з пантелику, з ніг і вихоплюючи в нього свою паличку.

Зв'язувальне заклинання і Дерріл поки йому не завадить.

Та поки він розбирається з цим засранцем, його поплічники знову кидають в нього зложар. Цього разу Моран гасить його закляттям, однак це потребує концентрації уваги, тож він ледве не пропускає заклинання, що летить на нього збоку. Встигає скинути праву руку, сподівається його вхопити, та помиляється. Чари вибухають просто у нього в долоні, руйнуючи металеві пальці та обпікаючи обрубок передпліччя.

"Так в звіті і напишу: пальто не стійке до пекельного полум'я, а рука втрачена в нерівному бою з закляттям-вибухом", ― думає Моран, падаючи за один з надгробків, аби хоч на мить прикрити собі спину і зрозуміти скільки ще ворогів йому треба перебити.

Ще семеро. І вони наближаються. А в пальті стає гаряче від зложару, однак скинути його зараз означає вірну смерть. А Моран не дуже хоче помирати на цвинтарі, в бісовій Шотландії.

Він кидається вперед, творить сім паралізуючих заклинань підряд і щит одного з нападників вони все ж пробивають. Залишилось шестеро. Ухилитися від зеленого спалаху, що точно цілив йому в голову, пірнути за черговий надгробок і якнайшвидше пригадати заклинання для відвернення уваги.

Яскравий спалах і за ним одразу ще кілька паралізуючих заклинань. Однак маги захищаються, надто гарно захищаються і намагаються взяти Морана в кільце. Добре, що роз'являтися тут не може не тільки він, інакше вже б був мертвий.

Вдарити блискавкою в мага, що підкрадається надто близько і зненацька, перестрибнути через надгробок і кинутися на найближчого хлопця. Прямо на бігу прийняти його ріжуче прокляття на рукав пальта і вилаятися, коли те пробивається через тканину, хай і впівсили.

"За що тобі платять, Гердере?!"

Моран підлітає до мага, врізає йому кулаком під дих, а вже в наступну мить використовує хлопця, як щит, щоб маючи нормальний огляд нарешті знезброїти двох нападників. Хлопець, за яким ховається Моран надто швидко обм'якає, взявши на себе одне з проклять. Моран ледь встигає паралізувати передостаннього супротивника з паличкою. В наступну мить його відкидає заклинанням. Він врізається в кам'яну надгробну плиту та, на щастя не губить паличку. Здається кілька ребер зламано, та це ще не кінець. Господи, як називалося те прокляття?..

Маг, що з паличкою крокує до Морана різко провалюється під землю, по саму шию. Згадав. А тепер ті двоє, що вже здається знайшли свої палички і готові їх застосувати. Обох знезброїти Моран не встигне, чорт.

Начаклований вибух лунає гучно, його певно чутно в місті, він розкидає нападників в боки і можливо, навіть випадково вбиває. Ну й нехай, це самозахист. Моран намагається встати, коли помічає рух і автоматично скидає паличку.

Хрін його знає яке заклинання використав Дерріл, та воно з мить знищило і паличку Морана, і відкинуло його самого назад на кам'яний надгробок, та ще й так, що він сповз на землю, завалюючись у купу першого снігу. В голові гуде, прямо як після того клятого вибуху. В голові гуде, а світ іде обертом, рука не слухається. Зате Моран помічає, що з неба починають падати сніжинки. Красиво кружляють, перш ніж осісти на землю, в калюжу крові, що утворюється поряд з його рукою.

Все дуже кепсько.

― Вже не такий крутий, Себастьяне?! ― поряд чуються кроки. Дерріл наводить на нього паличку. ― Як же ти мене бісиш… Навіть зараз. Круціо!

Я хоча б спробував там вижити. В мене непогано вийшло триматися проти десятка підсилених чаклунів майже три хвилини. Може, якби я Дерріла тоді не зв'язав, а оглушив, то мені вдалося б вижити, та я запізно зрозумів, що тут не можна думати про чуже життя. Стільки років роботи, досвіду, бійок, та оцінити реальну небезпеку в той момент я все одно не зміг. Як був малим дурником, так ним і залишився.

І все ж я майже ні про що не шкодую. Майже. Мені не соромно за ту бійку, бо я вклав дев'ятьох ворогів з десяти. Мені майже не соромно перед Бондом, бо я тримався до останнього, чесно тримався попри те, що кляте прокляття продовжувало мене їсти, що б не робили цілителі. І перед Ґвен мені не соромно, бо я врятував її сина, повернув додому, як і обіцяв. Перед самим Фінном трошки соромно, адже ми не зустрінемося з ним на весняній практиці, під час пасхальних канікул. Я зробив все можливе, аби вижити, я правда старався. Просто цього разу одного лише старання виявилося мало.

Якщо і є відповідь на питання "ким я був", то вона така: я був впертою, як віслюк дитиною, був спочатку неймовірно щасливим, а потім розбитим вщент хлопцем, далі став навіженим аврором, що боровся проти злих чаклунів, а в кінці з усіх сил старався перемогти смерть. Старався, та не зміг. Список того, ким я не став займе цілу вічність, тож хай залишиться неозвученим.

Тепер, вже після смерті, в кінці свого шляху, я шкодую лише про те, що не зміг все ж притягнути до суду Мілвертона. Стільки часу на це вбив, стільки нервів, стільки сил, а цей засранець продовжить гуляти. Звісно, колись його все ж посадять. Паттерсон, Бонд, Джек і Вілл з Фредом навряд все кинуть просто через мою смерть, вони доведуть справу до кінця, навіть якщо це займе ще десять років. Та до біса образливо, що я не побачу, як виносять вирок.

― У Мілвертона є здоровенний підвал під маєтком. Один вхід ― з будинку, за портьєрою, через зачаровану стіну. Він для самого Мілвертона і важливих гостей. А є ще службовий. Про нього я розкажу після того, як дасте поспати.

Блітц Ендерс. Якого біса ти пригадуєшся мені перед моєю смертю? Ти сам вже вмер, майже місяць тому вмер, якщо не більше. Що ти від мене ще хочеш?

― Добре, поспиш собі, як тільки скажеш хто користується службовим входом.

― Який ти жадібний до інформації. Добре, скажу, але це останнє, що ти від мене почуєш сьогодні. Тим ходом користуються "працівники". Кур'єри, вибивали і таке інше. Я один раз через нього від тебе втік. Там гарний захист від таких як ти. Завжди можна скинути хвоста по дорозі.

Скинути хвоста. Він же мав на увазі той острів. Острів Саллі, на якому я застряг як дурень, чи не так? На якому мав визнати перед Бондом, що я ідіот. Дійсно ідеальне місце, щоб скинути хвоста, та я так і не зрозумів як саме Блітц звідти зміг роз'явитися. Він саме роз'явився, його там не чекав портал, чи щось подібне.

Блітц Ендерс зникає з підвалу Бартонів, та Моран встигає вхопитися за край його сліду. Явитися поряд посеред алеї Діагон. Знову роз'явитися. Бути все ще на хвості, тільки тепер вже в переповненому Лондонському метро. Не думай, що втечеш таким чином, засраню… Роз'явитися, опинитися на зелених пагорбах, роз'явитися, опинитися біля моря.

Блітц присів, аби щось підібрати, різко обернувся на Морана, коли той знову явився поряд, а в наступну мить зник. А Моран не зміг піти за ним далі.

Так, так, саме там я його загубив. Невже я щось пропустив тоді і моя свідомість вирішила мені нагадати по це зараз? В момент, коли я маю помирати? Джек правий, я навіжений, ганяюсь за Блітцем Ендерсом навіть після смерті.

Блітц присів аби щось підібрати. Він сидів навприсядки на тому острові.

Що він міг там підібрати? Там же нічого не було окрім гальки.

Блітц присів аби щось підібрати. Коли він роз'являвся, то стискав щось у кулаці.

Камінь? Нащо йому був камінь з того клятого ос…

От чорт. Я зрозумів. Я був такий дурний, що не помічав цього, не подумав про це як слід. Драконяча срака, чому я не подумав про це як слід тоді?! Це ж все міняє! Це абсолютно все міняє і робить в рази простішим! Це розкрило б справу, якби я, чорт забирай, був ще живий!

Але якщо я можу думати, то може я ще можу повернутися? Повернутися і все ж посадити Чарльза Мілвертона. Повернутися і викурити ще одну цигарку, хоча б одну. Повернутися і випити з Паттерсоном віскі в тому його улюбленому барі, пропустити з Джеком і Лестрейдом по пиву, бо скільки ж разів вони мене кликали з собою. Я хочу повернутися, аби закінчити цю справу для Вільяма і щоб той нарешті всміхнувся нормально, полегшено. Я хочу бути знову живим, щоб Фред все ж мав шанс віддати свій борг. Я хочу бути живим, дожити до старості і побачити, чи стане Фінн у дорослому віці схожим на батька. Я хочу знову дихати, аби побачити Бонда та дотримати свого слова, бо ми домовилися, що я не помру. Хай терпить мій жахливий характер ще не один рік, хай зупиняє мене, коли мене заносить, хай нагадує мені, що я все ще не ідеальний, роблю помилки, хай кричить на мене, хай сміється з мене, хай просто буде поряд. Мені цього буде достатньо.

Але для цього мені треба вижити і я збираюсь це зробити. Зробить ще одну навіжену, неймовірну, неможливу штуку. Ще одне чудо. Сподіваюся, не останнє.

Я збираюся повернутися і стати аврором, який посадить Чарльза Огастеса Мілвертона в Азкабан.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.