7. Завали і перерви

27 грудня

В доках Кардіффа вогко і холодно. Пронизливий зимовий вітер забирається під пальто, краде останні крихти тепла. Бонд невдоволено кривиться і чаклує на себе зігрівальні чари. Він запізнився: Фред та Джек вже мали бути тут, шукати чортів контейнер. Бонд тепер просто має до них приєднатися, маючи на руках інформацію, що звузить коло пошуку, та перш ніж вибратися сюди, він вирішив зазирнути додому, прийняти душ, вдягтися зручніше і таке інше. Насправді ж він стояв і дивився в білий кахель стіни майже годину, поки в бойлері не закінчилась гаряча вода.

Тому в доки Бонд прибув і так змерзлий після холодного душу, а тут ще і погода. Хоча дивно, заклинання він вже наклав, але холодно досі. Наче холод не від вітру вже, а… Бонд різко обертається, ледь встигає ухилитися від кістлявої, з облізлою шкірою руки дементора, що вже збирався його схопити. Чортів Мілвертон, гарну ж охорону знайшов для свого секрету!

Роз'явитися, з'явитися хоча б за десять кроків від дементора, скинути паличку, згадати щось хороше…

Бонд здригнувся. В голові було порожньо. Настільки порожньо і паскудно, що він навіть не відчув наближення дементора! Бонд не надто часто викликав патронуса, ще жодного разу не доводилося в бойових умовах. Він думав, що проблем не буде, але реальність виявилася значно жорстокішою, аніж уявлення про неї.

― Експекто патронум, ― хрипить Бонд, аби як викликаючи дитячий спогад, про той день, коли йому сказали, що він стане чаклуном. Точніше відьмою, та це вже деталі.

З палички ллється білий туман, та за мить його наче вітром здуває. Холодним, зимовим вітром. От чорт. Дементор тим часом наближається і швидше, аніж Бонду хотілося б.

― Експекто патронум! ― спробував він вигукнути впевненіше, сконцентрувавшись на думці про Різдво в маминому домі, одне з останніх. Жодного ефекту. І роз'являтися вже пізно, бо дементор так близько, що хоч цілуйся з ним! Поклав кістляву руку на плече, не дає поворухнутися…

"Господи, яка тупа смерть", ― думає Бонд.

А в наступну мить дементор з вереском відлітає від нього, наляканий білим світлом, що з'явилося, здається нізвідки. На мить, коротку мить, Бонду здається, що це вовк. Навіть не так, йому хочеться вірити, що це патронус-вовк. Бо сплутати вовка з лемуром дуже важко і насправді Бонд від початку бачить лемура. А хотів би вовка.

― Дякую, Фреде, ― бурмоче він, коли Фред підходить ближче. Патронус-лемур повернувся в його паличку, та тепло, що він приніс з собою ще залишається. ― Щось я сьогодні не в формі.

― Все нормально, ― Фред плескає його по плечу. ― Ідем, ми знайшли контейнер.

― Ви якось швидко, ― відказує Бонд здивовано, повертається, крокує за колегою. ― Думав, що весь вечір ритиметесь тут, прийшов допомогти.

― Нам досі не завадить допомога, ― Фред м'яко всміхається, ведучи його поміж металевих коридорів та підсвічуючи дорогу паличкою. ― Можу я дати тобі пораду щодо патронуса?

Бонд напружується. Він не хотів говорити про це. Аврор, що не може викликати патронуса ― жалюгідне видовище. Однак, можливо, порада йому не завадить.

― Валяй.

― Твої гарні спогади зараз здаються не такими вже і гарними через свіжу втрату, ― починає Фред обережно, ретельно підбираючи слова. ― Це нормально, абсолютно нормально. Наступного разу просто… пошукай гарний спогад з Мораном. Це звучить дивно, але я знаю не одну людину для якої це спрацювало.

Бонд не знає що на це сказати, лише мовчки крокує далі. Доволі дивна порада, щоб не сказати дурна. Як спогад з Мораном допоможе йому створити патронуса, при тому, що саме через бісового Морана, патронус створити не виходить?

― Це він тобі таке розказав? ― тихо питає Бонд, коли вони нарешті виходять до майданчика, де стоїть Джек. Ще задалеко, аби почути їх розмову, тож саме час закінчувати.

― Угу. Він добре знався на цьому.

― Прийшов все ж! ― гукає до них Джек, розпливаючись в широкій посмішці. Бонд помічає, що хоч і трошки, та вона натягнута. ― Але запізнився. Знайшли ми контейнер, оцей.

Він плескає по зелених металевих дверях. На цьому контейнері стоїть ще один. Бонд тихо гмикає.

― І як доведете, що він належить Мілвертону?

― А це вже наступний крок, ― відказує Джек, все ще всміхаючись. ― Для початку треба не дати йому поїхати за море. З цим ми вже майже впоралися.

― Ну а я допоможу вам з "наступним кроком", ― насмішкувато відказує Бонд. ― Фреде, допоможеш його дістати?

Фред коротко киває, вони піднімають палички. Хвилина і верхній контейнер тихо приземляється поодаль, а зелений випливає з ряду і зупиняється прямо перед Джеком, боком, демонструючи тому яскравий логотип.

― Я зараз таким дурнем почуваюся, ― подає голос Джек після майже хвилинного мовчання. Роздивлявся і читав, судячи з усього. Бонд обережно опускає контейнер і стає поруч з Джеком. На зеленій, металевій стінці було написано: "Ч.О.Мілвертон і компанія".

Дев'ять місяців тому

21 квітня

Після відвідин весняного балу, все так закрутилося, що Бонд і не помітив як минуло понад два тижні. Спочатку вони, звісно, зустрілися с Гердером. Зняття копії зі спогадів виявилося доволі цікавою практикою, однак знову дивитися на це Бонд не наважився б. Далі вони підмінили спогади Берндейлам і знищили всі свої сліди перебування в їх будинку, потім і з квартири навпроти з'їхали. Опинившись нарешті вдома Бонд навіть був трохи розчарований: тепер нікому буде готувати смачну каву в казанку і прийдеться знову ганяти розчинну. Втім, це було однією із причин швидше повернутися до офісу і палкіше взятися до роботи. А роботи було чимало…

Спершу, вони все ж заарештували Бендейлів. Звісно одразу ж набігла преса і Бонд вперше побачив те, про що до цього лише чув: варто було Морану наступного дня з'явитися в Атріумі, як буквально нізвідки на нього налетіли журналісти так, наче в міністерство явився міністр магії США. Хоча йому б певно приділили менше уваги. Моран, втім, поводився більш ніж гідно і за своїми ж рекомендаціями: з коментарів пресі, лише "ми працюємо над цією справою" і "перепрошу, мені вже час". Вилаявся на них він лише опинившись в кабінеті і одразу ж поліз по цигарки в кишеню.

― І не думай, Моране! ― прикрикнув на нього Джек. ― Іди диміти на вулицю.

― Знущаєшся? Репортери мене зжеруть.

― Тоді до вікна.

― Ти точно знущаєшся.

Втім, варто було віддати належне Морану: він геніально уникав преси. Для початку він припинив приходити через Атріум взагалі. Потім, коли поодинокі блукаючі журналісти почали ловити його по коридорах, аби отримати хоч якісь деталі та пояснення стосовно арешту Берндейлів, Моран вже просто являвся з кабінета в кабінет. Один раз він так мало не збив Фреда, втім Фред поставився до ситуації з розумінням і не ображався.

Тоді журналісти вже почали приставати до усіх підряд аврорів, аби отримати хоч якісь деталі, якщо не про Берндейлів, то вже окремо про Морана. Один такий буквально затиснув Бонда в кутку одного неприємного ранку та хіба що не допитував, погрожуючи паличкою. Бонд в звичайному стані скоріш за все дав би нахабі по писку, та в той ранок він був невиспаний після чергування і просто шокований тим, наскільки наполегливим був невідомий журналіст. Власне, шокованість і невеличка загальмованість Бонда тоді не дали йому бовкнути зайвого, бо буквально за кілька секунд намагань у допит, журналіста від нього відтягнули за воріт пальта. Моран відтягнув, хто ж іще.

― Гоуп? ― він скептично поглянув на бейджик журналіста. ― Розкажіть мені, хто пустив вас на цей поверх. Це закрита для відвідувачів зона. Особливо для преси. Мені доведеться серйозно поговорити і з тим хто вас пустив, і з вами, звісно.

― Пане Моран, а може краще дасте кілька коментарів до справи, яку зараз ведете? ― Гоуп спробував вирватися, втім Моран тримав міцно і схоже не збирався так просто відпускати порушника.

― А може краще ви дасте мені кілька коментарів стосовно моїх питань, пане Гоуп? ― спокійно запропонував Моран. ― Допитна тут недалеко. На Азкабан ваше порушення звісно не потягне, але я думаю що і в іншому закладі обмеження волі для магів вам не надто сподобається.

― Не думаю, що моє порушення потягне на щось настільки серйозне, ― Гоуп розплився в неприємній посмішці. ― Ви любите полякати мене та колег, пане Моране.

― Ви певні, що хочете перевірити лякаю я вас, чи попереджаю?

Журналіст тоді дав задню, пішов з миром, явно розчарований, а Бонд собі подумав, що налякав того не стільки сам Моран, а скоріш знання, усвідомлення, що якщо Моран вирішить взятися за нього, приділити час розслідуванню діяльності, то він справді Гоупа посадить. Як і багато кого до нього.

Втім, десь за тиждень цікавість ЗМІ до справи спала, а от завзятість, з якою Моран носився з кабінету в кабінет міністерства ― ні. Цього разу він всюди тягав з собою Бонда: знайомив з керівниками і рядовими працівниками, підказував до кого з якими питаннями звертатись, за ким роботу краще перевірити, а кому можна довіряти повністю, кому треба нагадувати про поручені справи, а кому краще взагалі нічого не довіряти. І всі ці люди так чи інакше були частиною розслідування: діставали інформацію, надавали архівні записи, робили дозволи, аналіз, проводили пошук потрібних людей у реєстрах. Бонд ніколи не думав про те, скільки насправді людей замішано в тому, аби посадити одного негідника. Йому і не треба було, він був рядовим аврором, дуже довго ― звичайним черговим, і встиг не так багато попрацювати над якимись тривалими справами в США. Зараз же він нарешті побачив весь процес, від та до, ще й осягнув скільки Моран насправді робить в цьому бюрократичному потоці. Плаває в ньому, як риба в воді!

Поки вони займалися папірцями, здавалося, що все іде дуже повільно і вони втрачають час. Бонд регулярно дратувався, бурчав, що все надто заплутано, що мало б бути легше. Зате коли одного чудового дня, на початку третього тижня після весняного балу, митники передали їм ще одну партію контрабанди зачарованих ельфів-домовиків, Бонд заткнувся і пообіцяв собі більше ніколи не нарікати на паперову роботу. Бо в них було готове абсолютно все для оформлення ельфів: не довелося чекати дозволу на передачу їх під опіку штабу аврорів, не довелося думати де їх розмістити на цей час, не довелося відбивати ельфів у сектора їх розподілення та і взагалі, коли дійшло до робочих виходів і арештів, все проходило так швидко та гладко, що Бонд мало не танцював зі щастя. Виявляється вони з Мораном фактично розкрили справу ще до того, як отримали ключовий доказ у вигляді ще десятка причарованих ельфів-домовиків в багажі дуже конкретної людини. Копали в тих напрямах, про які дізналися на балу, але не могли надати свідчення звідти як докази і отримали готове і доволі серйозне звинувачення в работоргівлі для кожного мага, що продав ельфа, і для кожного хто брав участь в їх транспортуванні та перепродажу. Також, Моран якось добився прирівняння того заклинання, що використовували на ельфах до непрощеного, а це додавало справі серйозності в очах інших відділів, а особливо ― для митного сектору, на який надавило міжнародне бюро чарівницького законодавства, якому своєю чергою на неприпустимість такого випадку вказали адміністративні служби Чарверсуду, з яким і контактував Моран разом з Паттерсоном. Коротше складна бюрократична система міністерства спрацювала на користь аврорів і всіх тридцять двох ельфів під заклинанням пригнічення волі визнали постраждалими і тимчасово недієздатними, а проти їх колишніх господарів поступово розгортався справжній скандал.

Бонд дивився на все це, читав газети і думав про те, що ще пів року тому вважав би подібний розвиток справи неможливим. Закон погано захищав ельфів домовиків в Британії, але цього разу, він спрацював як треба. Єдине що вони знову не змогли впіймати злочинця, серйознішого за охоронця на складі. Власником ящику, в якому знайшли ельфів був Ейс Вард, вигаданий персонаж, неіснуючий орендатор того складу з мантикорою та іншими звірами. Мало того, зв'язати якось контрабанду з Мілвертоном, було неможливо, і навіть на Блітца Ендерса не було достатньо вагомих доказів, або хоча б оголосити його в розшук. Це трохи псувало смак перемоги, однак точно її не скасовувало.

― До речі, вам тут передати просили, ― сказав один з працівників-магів митного контролю, заносячи одного дня в штаб звіти про їх роботу на місці. З цими словами він зняв з плеча те, що до цього Бонд сприймав за сумку, але то насправді виявилося переноскою для котів. Переноска підозріло шипіла.

― Тварини ― це не до нас, ― похитав головою Моран.

― Та мені плювати, ― похмуро буркнув митник, ставлячи переноску Морану на стіл. ― Ця зараза мені і Маркусу всі руки роздерла. Самі несіть його, чи її куди там треба.

Ще до того, як митник полишив кабінет, звір у переносці спробував втекти і мало не гепнувся разом з сумкою зі столу. Моран встиг притримати, а потім з тяжким зітханням, відкрив застібку-блискавку.

― Я про це певно пошкодую, ― пробурмотів він тихо. А за мить з сумки вилетіло щось сіре, шипуче і дуже прудке. Воно спробувало чкурнути за двері, та Бонд встиг магією їх зачинити. Сіре звірятко тоді кинулося по кабінету від стіни до стіни, шукаючи іншого виходу. Зробивши майже повне коло, воно нарешті завмерло і Бонд зміг докладно роздивитися їх нову пригоду.

― Кнізл? ― здивовано спитав він, приглядаючись до вухастого, сірого, плямистого кота. ― Це не той, якого Блітц тягав з собою?

Моран похмуро поглянув на звірятко. За весь час поки те носилося кабінетом, Моран не те що дупу зі стільця не підняв, навіть від своїх записів не відірвався.

― Судячи з частково відсутніх вусів ― саме той, ― мовив він. ― Схоже Блітц кинув свій експериментальний зразок. І схоже, що заклинання теж зняв. Або цей малюк сам його позбувся.

Кнізл тим часом принюхався, зрозумів, що ловити і мучити його поки не будуть і обережно ступив до Бонда.

― Киць-киць-киць, ― поманив його Лестрейд. Сьогодні було його і Бондове чергування, яке проходило на диво нудно і спокійно. Кнізл зробив крок назад.

― Ти його лякаєш, ― похитав головою Бонд. ― Втім, мабуть, його тепер всі люди лякають, з таким то відношенням. Що робитимемо з ним, Моране?

― Поки ― нічого, хай заспокоїться, ― Моран звів плечима і помішав каву в казанку помахом палички. ― А там передамо куди треба. Хай розглядають як частину справи з контрабандою, він фактично і є її частиною.

Бонд зітхнув і сумно сів читати звіт митника. Той був написаний вже звичним, напівзрозумілим канцеляритом, тож Бонд регулярно відволікався і позирав на кнізла. Нікі, здається, так? Звір обережно обійшов кабінет, обнюхав кожен стіл. До ніг людей він не наближався, взагалі намагався триматися від них якомога далі, а коли Лестрейд закинув ногу на ногу, кнізл відскочив від його столу, як ошпарений. Втім, біля стола Морана він затримався. Нюхав довше, аніж інших, потім чхнув. Бонд не втримався від усмішки, подумав, що кнізлу певно не подобається запах кави, чи цигарок…Та за мить кнізл обійшов стіл і впевнено забрався на коліна до Морана.Той саме зібрався розливати каву з казанка по чашках і ледь не залив нею звіти, які готував від вчора. Коли ж документи опинилися в повній безпеці, подалі від напоїв, а кнізл вже згорнувся на стегнах Морана калачиком, Моран дозволив собі дуже здивований вираз обличчя. Бонд позаздрив його стриманості, бо сам вже чверть хвилини сидів з відкритим ротом.

― То що ти там казав про те, що його люди лякають? ― пробурмотів Лестрейд невдоволено, спостерігаючи за тим, як кнізл обгортався хвостом і очевидно збирався так спати. Моран обережно підніс до звіра долоню, дочекався поки той її обнюхає і опустить голову, наче дозволяючи себе погладити, обережно провів пальцем між великих вух звірятка.

― Просто Моран йому сподобався, а ти ні, ― весело прокоментував це Бонд. ― Може в тебе черевики тхнуть, Лестрейде.

― Йди до біса, ― насупився той і нарочито по-діловому вткнувся в примірник Віщуна, який читав до цього, відгородившись ним від решти кабінету.

― Малий, я не можу забрати тебе до себе, ― пробурмотів Моран тихо, дивлячись на звіра і продовжуючи пестити його між вушок. ― На тебе ліцензія потрібна. А ще годувати тебе, а я вдома буваю рідко…

Кнізла це очевидно не відлякувало, бо він лише позіхнув, показавши маленькі гострі ікла і знову поклав голову на лапи.

― Думаю ліцензію тобі швидко зроблять, ― всміхнувся Бонд. ― Як назвеш це чудо? Не думаю, що ім'я яке дав йому Блітц, йому подобається.

― З чого ти взяв, що я його візьму собі? ― Моран невдоволено позирнув на Бонда. ― У мене ніколи не було домашніх тварин, я навіть власної сови не маю.

― А ти певний, що зможеш залишити його комусь після всього що сталося?

Моран насупився ще більше, втім, погладжувати кнізла не припинив.

― Справа не в тому, чи зможу я його комусь залишити, ― відказав він після коротенької паузи і важкого зітхання. ― Кнізли самі обирають собі господарів. Схоже, мені прийдеться гарно постаратися аби не розчарувати цього малого…

― Певно після Блітца він не надто багато від тебе очікує, ― Бонд відкинувся на спинку стільця і сумно поглянув на звіти. Він не дочитав і до половини. ― То як назвеш це чудо?

Моран задумався. Підняв погляд на кабінет, подивився на першу шпальту Віщуна, за якою ховався Лестрейд, на порожній робочий стіл Джека, на брудну чашку, яку залишив Ґреґсон після нічного чергування, на шафку за столом Бонда.

― Фредом, ― сказав Моран нарешті та приманив чарами чашку з кавою.

― А наш Фред не образиться? ― Бонд підозріло позирнув на кнізла. ― До того ж раптом це дівчинка?

― Не образиться, ― похитав головою Моран. ― А якщо дівчинка, буде Фредді.

Власне так у Морана і з'явилась домашня тваринка. Ліцензію на Фреда, який виявився саме Фредом, а не Фредді, зробили дійсно швидко, фактично того ж дня, варто було Бонду лише попросити симпатичну панну з відповідного кабінету і за п'ять хвилин він вже мав на руках потрібний папірець. А ще коротенькі рекомендації стосовно утримання і харчування кнізлів. Моран на диво не супився, коли отримав і те, і інше, навіть подякував за таку обачність.

― Подумав, що тобі не завадить, ― всміхнувся Бонд. ― Якщо ти справді раніше не мав тварин.

― Сусіди по гуртожитку в Гоґвортсі за тварин вважаються?

Бонд здивовано поглянув на Морана, вловив його легку усмішку, веселий погляд і сам не втримався від сміху.

― Невже ти вмієш жартувати?

― Іноді виходить, як бачиш.

Взагалі після того, як Чарверсуд виніс вирок Берндейлам ― посадив їх під домашній арешт на рік та зобов'язав виплатити всю заробітну плату їх маґлівській покоївці, а також компенсацію за здоров'я домовику, ― настрій Морана можна було б назвати гарним. Тепер він супився далеко не щоразу, як Бонд до нього звертався, деякими днями навіть вітався з присутніми, перш ніж взятися до роботи та час від часу кривив губи в усмішці. Точніше, Бонд думав, що це пов'язано з вироком Берндейлам, успіхом у справі, приходом теплих днів весни та й просто вдалою фазою місяця. Та все виявилося значно простішим, аніж він собі уявляв, бо за кілька днів після появи у Морана кнізла, той одного вечора, майже під кінець зміни повідомив Бонду:

― На наступному тижні я в відпустці, тож з залишком документів даси раду самостійно. Джек допоможе у випадку чого.

Бонд здивовано поглянув на Морана, потім на поличку за його спиною. Вона була заповнена лише на половину.

― Відпустка своїм коштом, ― буркнув Моран, прослідкувавши за його поглядом. ― Я завжди беру на Великодні свята, і ще раз взимку. Це лише кілька днів.

― Он як. До сім'ї їдеш? ― Бонд підозріло окинув Морана поглядом, а потім уїдливо всміхнувся. ― Чи до тітоньки Іветт?

― Майже.

Бонд може і спробував би розпитати Морана детальніше про те що він там такого таємничого напланував на відпустку, та той вшився на якийсь терміновий виклик Паттерсона.

А з наступного робочого тижня Бонд зрозумів, що абсолютно не готовий до самостійної роботи аврором в міністерстві магії об'єднаного королівства Велика Британія. Варто йому було з'явитися на порозі кабінету, як проблеми одна за одною почали на Бонда полювати. Спочатку його зустрів цілий ключ з паперових літачків: службові записки від різних відділів і в кожного щось пішло не так і були питання до Морана, або його заступника. Заступником, як з'ясувалося, був Бонд, тож йому і довелося розгрібати все це. Однак через те, що він ще погано розбирався в тому де і який відділ, вже об одинадцятій йому замість літачків почали приходити ревуни. Під їх рев Бонд намагався зрозуміти де ж облажався в робочому листуванні зі стирачами пам'яті, та що саме від нього хоче бюро по контролю і розшуку драконів. Те, що Бонд розібрався і з тим, і з іншим, давало йому почуття власної важливості, але потім прийшов ревун від Паттерсона і проблем стало ще більше.

До обіду Бонд готовий був полізти в петлю. При чому, він чудово розумів, що утворений бардак не є його помилкою, чи помилкою Морана. Просто так склалися обставини, що у всіх саме сьогодні все пішло шкереберть: загубилися копії звітів, закінчився термін дозволу, терміново знадобився підпис відповідальної особи і так далі, і тому подібне. Тому коли за чверть перша в кабінет ввалився Моран, Бонд вчепився в його плече так, наче від цього залежало його життя.

― Ти маєш мені допомогти, ― заявив він з повною впевненістю, що Моран хоча б трошки дасть раду всьому, що зараз коїлося над їх робочими столами.

― Ні за що, ― спокійно відказав той. ― Я тут лише тому, що забув один папірець, я його заберу і піду звідси.

З цими словами він вичепив свою руку назад і дійсно за мить знайшов якийсь конкретний зелений бланк серед купи, що поступово росла на його столі. З ним же він зібрався покинути кабінет, та Бонд перекрив йому двері, ставши в них і не маючи жодного наміру відпускати Морана.

― Тоді хоча б порадь як мені позбутися всієї тієї купи бланків, що мені шле комісія з експериментальних чарів!

Моран зупинився перед Бондом, поглянув на нього, на купу документів на столі, на літачки, що один за одним продовжували влітати в кабінет, зітхнув.

― Весь шлях до Атріуму я твій, але тільки поради, папірці на мене ти не повісиш.

― Згода, ― Бонд одразу ж відступив, пропускаючи Морана далі. ― То що робити з комісією по експериментальним чарам?

― Зроби їм копію висновку Чарверсуду по тому заклинанню подавлення волі і напиши до неї записку, хай вибивають дозвіл на його дослідження у відповідального підрозділу. Так і напиши, тоді вони ще півдня з'ясовуватимуть хто відповідальний і не дійматимуть тебе, ― відказав Моран, швидко крокуючи коридором до ліфту. Не було схоже, що він хотів довгого спілкування. ― Ще щось?

― Так, ― Бонд ледь встигав за його велетенськими кроками. ― Бюро розподілення ельфів домовиків загубило висновок Чарверсуду стосовно стану постраждалих в нашій справі домовиків і хоче від мене копію, а я не можу розмножити той стос паперу, бо він захищений від копіювання, а від руки заповнювати то вмерти можна, ще і печатку якось треба на них поставити.

― Ти цим взагалі займатися не маєш, ― спокійно відказав Моран, викликаючи ліфт. Чомусь для нього той відкрився одразу, а не змусив чекати, як Бонда зазвичай. ― Вони загубили, хай вони і шукають як зробити копію. Краще зайди і скажи їм це особисто і якнайзліше, тоді відчепляться.

Двері ліфта за ними зачинилися і кабіна рушила нагору. Часу на розв'язання питань у Бонда залишалося все менше.

― Бюро магічного законодавства хоче аби ми з тобою дали інтерв'ю Віщуну стосовно справи Бернделів на інших власників ельфів і вони не хочуть нічого чути про те, що ти у відпустці, а мені… ― двері ліфту почали відчинятися і Бонд закляк напівслові. Звідси було видно фонтан в Атріумі, а біля фонтану поруч з Паттерсоном стояв і балакав білявий молодий хлопець в сліпуче білих штанях, заправлених у ковбойські чоботи. ― Що він тут робить? ― прошепотів Бонд, хапаючись за рукав пальта Морана. ― Його не має тут бути.

― Кого? ― Моран здивовано глянув на Бонда, і потім прослідкував за його поглядом. ― Паттерсона?

― Ні, бовдуре! ― огризнувся Бонд, відчуваючи, як всередині наростає паніка. Давно ж у нього не видавалося таких напружених днів. ― Американця поруч з ним. Це Генрі Антрім, мій колишній колега, мені не варто з ним перетинатися!

― Ви виходите, чи ні? ― похмуро запитав у них підстаркуватий чаклун, що весь цей час стояв перед ліфтом, явно очікуючи, коли кабіна звільниться. Моран вийшов. Бонд, що наче прилип до його плеча, теж. Тим часом Генрі та Паттерсон в Атріумі почали рухатися до ліфтів.

― Схоже, це той самий хлопець, якого надіслали нам для обміну інформацією по справі з контрабандою, ― задумливо сказав Моран, почухавши підборіддя. ― Мабуть, тобі прийдеться дуже гарно грати свою нову роль, аби він тебе не впізнав. Шкода, що я цього не побачу, бо мені вже час, відпусти.

― Не смій мене тут кидати! ― Бонд хотів гримнути на Морана, та привертати увагу зараз було б рівноцінно самогубству, тож вийшло зле шипіння. ― Ця проблема серйозніша, аніж тобі здається!

― Вона мене не стосується, тож я не маю її вирішувати, ― невдоволено пробурмотів Моран, намагаючись забрати рукав пальта з рук Бонда. ― Я взагалі у відпустці, а ти не маленький, я певний, що розберешся.

― Розберусь, але не зараз! ― погляд Бонда прикипів до Генрі, що все наближався і наближався. Лише диво досі берегло Бонда від погляду колишнього колеги. Скільки ж питань виникне у Генрі, коли він зрозуміє, що Бонд не зник, не вмер, а спокійнісінько працює в іншій країні? ― Мені потрібен час аби щось придумати, а його немає, розумієш? Треба якось і того завалу позбутися, і з Паттерсоном переговорити і Генрі…

― Не думав, що тебе так розвезе в перший же день, ― хмикнув Моран.

Мить. Світ навколо закрутився.

А потім Моран з Бондом опинилися в затінку дерев, перед високою залізною огорожею і воротами. За воротами пролягала знайома дорога. Серед свіжого, зеленого листя дерев гуляв вітер. Десь далеко чувся дитячий сміх, а за пагорбом і деревами виднілися до болю знайомі шпилі замку.

Бонд різко видихнув і раптом зрозумів, що ось воно. Перерва. Те що йому було треба: сходити на перерву від всього того гармидеру, що на нього сьогодні звалився. Подихати повітрям хоча б чверть години. Можливо перекусити. І лише потім повернутися.

― Стосовно бюро магічного законодавства: просто ігноруй їх до мого повернення, ― сказав Моран, вже крокуючи до воріт. ― Не відповідай на кореспонденцію і уникай в коридорах. Я сам з ними розберуся, коли повернуся.

― Чому саме Гоґвортс? ― спитав Бонд. Ні, він не проігнорував слова Морана, навіть запам'ятав його пораду-інструкцію. Але міністерство було далеко і Бонд хотів залишати його далеко ще якийсь час, а от питання до Морана були близько. ― Чому ти явився зі мною саме сюди?

― Бо я запізнююся на свій урок, ― похмуро буркнув Моран. Ворота йому піддалися майже одразу і впустили на територію замку. Без вчителя-провідника, як мало б бути. Бонд здивовано кліпнув очима і поспішив слідом за напарником.

― Які ще уроки? Ти ж не вчитель. Та й канікули зараз…

― На канікулах я проводжу щось накшталт практики для школярів, що залишились в Гоґвортсі, ― похмуро пояснив Моран, крокуючи по траві в напрямку замку. Ворота за ними закрилися самі собою. ― З дозволу дирекції і батьківського комітету звісно. Типу табору, тільки з магією. І через тебе я на нього запізнююсь.

Бонд хотів щось заперечити. Хотів і подякувати за маленький порятунок, хотів покепкувати з Морана за переховування такого маленького гобі. Та не зміг сказати і слова, бо йому перехопило подих від усвідомлення.

То от чому риси обличчя Морана були Бондові віддалено знайомі при першій зустрічі. Ось чому в перший тиждень його не покидало слабке, але стійке відчуття того, що десь він Морана вже бачив. Ось чому, можливо, і Моран дивився на Бонда при першій зустрічі спантеличено. Можливо ще тоді Моран його впізнав. Впізнав у Бонді зазнайкувате дівча-відмінницю, що хотіла в усьому бути найкращою.

Під час підйому на пагорб Бонд відстав. Моран з разючою швидкістю злетів нагору і як тільки він опинився на вершечку, голоси дітей стали гучніші. Коли ж і Бонд вибрався на пагорб, то йому перехопило подих від виду на замок школи, озеро і частинку поля для квідичу. Звідси ж він зміг побачити, що на галявині перед замком розташована така собі смуга з перешкодами, на два краї якої Моран зараз і розганяв дітей. Серед учнів, що тут сьогодні зібралися, були як малеча, так і майже випускники.

Як Бонд міг забути? Як так вийшло, що в нього взагалі вилетів з голови цей дурнуватий височенний аврор з вічно скуйовдженим волоссям? Коли Бонду було шістнадцять, йому здавалося, що Моран такий високий, що може зайти в озеро, стати посередині і його маківка все ще буде визирати з-під води. Високий, грубий, але крутий. Такий аврор, на якого хотілося рівнятися.

Матінка Бонда наполягала на тому, аби він повертався зі школи додому на кожні канікули, тож дуже довго Бонд знав про Морана і його "практики" лише з переказів інших учнів. Здається Бонд був на другому, чи третьому курсі, коли про аврора, що навчає корисним штукам заговорили вперше. Тоді говорили випускники, бо вони були майже єдиними, хто залишався на Великодні канікули у замку: готувалися до екзаменів. І вони ж казали, що така практика краще за будь-які підручники.

З кожним роком про ці практики говорили все більше, а коли Бонд на п'ятому курсі ідеально склав всі СОВи і заявив професору Моріарті, що збирається бути аврором, той порекомендував йому якось залишитися в школі на канікули.

"Ти, мабуть, вже чула, що нас відвідує аврор зі штабу і проводить заняття для охочих? Тобі буде цікаво і позайматися і просто поговорити з ним", ― сказав тоді Вільям.

Бонд був слухняним учнем, тож наступної зими вибив у матінки дозвіл залишитися. І жодного разу про те не пошкодував.

― Ти тільки зараз згадав, чи не так? ― Вільям піднявся на пагорб, де так і завмер Бонд, спостерігаючи за уроком-грою на галявині нижче. ― Про те, що Моран проводить у нас практику.

― У мене все на обличчі написано? ― Бонд всміхнувся, але підозрював, що його усмішка виглядає жалюгідно.

― Взагалі-то так, ― Вільям поплескав його по плечу. ― Не переймайся. З твоїм темпом життя на те були вагомі причини. Ідем в затінок, сьогодні доволі спекотно. Поспостерігати за ними можна і з кращого місця.

― Так, але… Справді, як я міг його забути? ― Бонд насупився, але пішов слідом за Вільямом, в затінок дерев, де також лежала купа каміння. Одне з його улюблених місць для підготовки до іспитів, колись. На камінні зручно і тепло сидіти влітку, хоча і зараз, мабуть, не погано. ― Він же… Ну, не скажу, що прям найяскравіший вчитель, але доволі важливий.

― Тобі зараз знадобиться трохи часу, аби згадати повні імена всіх сусідок по гуртожитку, ― відказав Вільям, і трохи обернувся, аби всміхнутися Бонду. ― Що й казати про викладача, що з'явився в твоєму житті двічі, здається?

― Так, двічі, ― зітхнув Бонд, крокуючи зеленим схилом. Один раз на шостому курсі, на Різдво, і другий раз вже перед самими екзаменами і випуском, на Великодніх канікулах. Матінка жодного разу не дозволила йому провести весь навчальний рік у Гоґвортсі. ― Але ж він навчив мене найкориснішим речам в роботі… Без образ, професоре.

Бонд кинув поспішний погляд на Вільяма, та той і не думав ображатися, лише весело розсміявся і, діставшись каміння, поліз на нього. На улюблене місце Бонда, між іншим, йому самому тепер доведеться примоститися в менш зручному вигині.

― Ніяких образ, Моран дійсно знає про що розказати, або що показати випускникам. Хотів би я, аби він викладав дітям, та місце викладача захисту від темних мистецтв зайняте і боюся надовго, бо Луїс збирається викладати допоки я ― директор, а інша посада навряд Морана зацікавить. ― Вільям нарешті вмостився на камені і струсив пісок з долонь. ― Тобі особливо пощастило на шостому курсі, ти попав на вивчення патронуса.

― Угу, пощастило, ― пробурмотів Бонд, відкидаючись спиною на камінь. Звідси дійсно було краще видно майданчик, де займалися Моран з дітьми. Поки Бонд з Вільямом ходили, у тих вже була перерва і Моран щось детально пояснював своїм учням, які слухали мало не відкривши рота. Шкода, що слова не долітали сюди.

В той день, коли Бонд вивчав заклинання патронуса, на цій галявині лежав сніг, що завалювався у шкільні черевики і змушував тремтіти від холоду. Бонду не подобалась така обстановка у навчанні, та ніхто не скаржився, тож і він голосу не подавав. Моран тоді пояснив суть заклинання, пояснив про що треба думати і як рухати паличкою, пояснив, що вони тренуються в мороз на вулиці, тому що в умовах теплого кабінету викликати патронуса просто, а от коли холод дементора вже поруч, все значно складніше.

З першого разу майже ні в кого не вийшло створити щось сильніше за білий щит. До того ж щит був не у Бонда, що його тоді сильно засмутило. Він тоді був і не першим, хто викликав тілесного патронуса, що взагалі сильно вдарило по самооцінці.

"Годі дивитися на інших, зосередься на своєму заклинанні. Якщо постійно крутитимеш головою, свого не досягнеш"

Навряд Моран тоді мав на увазі щось серйозніше за просте "зосередься", та чомусь таке формулювання запало в голову Бонду і свого часу допомогло потроху позбутися комплексу відмінника.

― Чи він згадав мене, коли побачив вперше? ― спитав Бонд після довгої павзи. ― Або ж може ви йому сказали хто я? Все ж у вас якийсь дуже таємний великий план на мене з ним, чи не так, професоре?

― Я нічого йому не казав. І мій план не великий і не таємний, ― задумлива посмішка, що досі грала на губах Вільяма, поволі сповзла з його обличчя. ― Він складний, але доволі простий: я, як і Моран, хочу аби Мілвертон сів в Азкабан за свої злочини. І я вважаю, що ти потрібен Морану, аби цього досягти.

― Я? ― Бонд відволікся від споглядання того, як якийсь малий, точно до чотирнадцяти років, щось активно доводив Морану. ― Ви певні, професоре? Він же ідеальний аврор сам по собі. Об'єктивно, йому не потрібен напарник. Я звісно майже певен, що моя присутність йому не заважає і навіть приносить якусь користь… Але не таку вже і велику, аби він не міг від неї відмовитися. А сьогодні я взагалі йому тягар і не справляюся зі своїми прямими обов'язками.

В голову якось раптом повернулися думки про Генрі, копію висновку Чарверсуду, відділ експериментальних чарів і все інше. Настрій від цього знову почав псуватися. Однак один порив вітру, що доніс до Бонда запах абрикосового квіту, і всі проблеми разом зменшилися у масштабах до тих, які дійсно можна вирішити, якщо братися за них послідовно, а не за всі одразу.

― У всіх бувають важкі дні, ― відмахнувся Вільям. ― Тим паче, скільки ти там працюєш? Четвертий місяць ― всього нічого. Але якщо ти досі думаєш, що Моран ― ідеальний аврор, то я якось переоцінив твої розумові здібності.

― Агов! ― Бонд поглянув на професора обурено. ― То я загально! Звісно в Морана купа недоліків, просто… ― він зам'явся, підбираючи слова. Хоч він і сказав про недоліки, але він не міг згадати хоч один, який би стосувався роботи, а не Морана, як особистості.

― Просто вони ніяк не роблять його гіршим аврором? ― підказав Вільям, з таким хитрим виразом обличчя, що Бонду ставало не по собі.

― Десь так. Окрім одного, ― погодився Бонд, знову переводячи погляд на майданчик. Діти пішли на другий бій по смузі з перешкодами. Та складалась з напівтрансфігурованих порожніх якщиків, які утворювали такі собі уламки будівлі на природі: частково стіни, частково сходи, частково фундамент. Прихистки від чарів різної висоти між яких ховалися дітлахи та намагалися вибити іншу групу з їх позицій.

― І якого ж саме?

Бонд відчув на собі цікавий погляд професора. Говорити з ним отак після того, як Вільям мало не вчив Бонда паличкою махати досі було трошки дивно.

― Він себе не береже, ― тихо пробурмотів Бонд у відповідь. Наче боявся, що черговий порив вітру донесе його слова до Морана. ― Я маю на увазі, коли небезпека стосується когось іншого і рішення треба приймати швидко, він ставить життя інших вище за своє.

Бонд позирнув на Вільяма. Той повільно кивнув. Його очі зараз здавалися якимись сумними.

― Не тільки в цих випадках. Він майже завжди так робить. А ще, коли думає, що має шанс розкрити справу, може спати лише по чотири години в добу, а весь інший час витрачати на розслідування.

― Серйозно? ― Бонд позирнув на Морана. Той взагалі не виглядав втомленим, поки вони розбиралися зі справою після весняного балу. Точніше Бонду так здавалося. Однак якщо подумати гарненько, кави Моран тоді випивав на порядок більше, аніж хоча б в березні.

― Ага. Тому я хотів, щоб у нього все ж був напарник. Хтось здатний виносити його характер і водночас прикривати спину. Хтось, кого він підпустить ближче і кому може і не довіриться до кінця, та хоча б дасть подбати про себе. Іноді.

Вільям теж поглянув на Морана. Половина дітей на цей момент вже валялась паралізованими на траві і Моран саме по черзі знімав з них чари, поки інші закінчували свої дуелі. Бонд лише зараз подумав, що навіть для нього таке тренування було б цікавим, адже на території Гоґвортса він не зміг би уникнути заклинання роз'явивсшись, як часто робив в справжньому бою.

― Як ви з ним познайомилися? ― спитав Бонд, не відводячи погляд від малих. ― З Мораном. Він же мав бути майже на випускних курсах, коли ви лише вступили в Гоґвортс, але ви поводитеся як друзі дитинства.

― Це так виглядає? ― Вільям здивовано скинув брови. ― Насправді ми дійсно познайомилися ще в Гоґвортсі. Я був на першому курсі і трохи загубився на платформі в Гоґсміді: відстав від інших, не міг зорієнтуватися. Моран тоді помітив мене, спитав чи не треба допомога, провів до човнів. Потім, вже в навчальний рік помітив, що я граю в шахи, програв мені пару партій, ― Вільям всміхнувся й інтонації його голосу змінилися, ― ти не уявляєш який у нього тоді був дурний вираз обличчя. Мені було весело, адже Моран був, по-перше, старшокурсником, який приділяв мені увагу, по-друге, він був відмінником і залюбки ділився зі мною знаннями про магічний світ, а я йому розповідав про маґлівський. Ну і, по-третє, він був капітаном команди свого гуртожитку з квідичу, загоничем грав. Такий крутий з усіх боків, що ти собі уявити не можеш, а при цьому возився зі мною і, здається, був справді зацікавлений… Мені хотілося вірити тоді, що він це робить не з жалості до мене, як до сироти, хоча він і справді робив це не з жалості. Він просто не така людина.

Вільям на хвилину затих, переводячи подих. Бонд позирнув на нього. Свіжий весняний вітер ворушив його волосся і тільки зараз, зблизька Бонд помітив, що його шкільний професор став старшим: загострилися риси обличчя, трохи запали щоки, а між брів намітилася перша зморшка.

― Він випустився, коли я закінчив другий курс, ― продовжив Вільям. ― І, чесно кажучи, я був готовий до того, що на цьому все закінчиться. Моран тоді поїхав подорожувати і звісно йому було не до малого школяра… Та він щомісяця надсилав мені та брату листівки, листи писав, розповідав про те, де був і питав як справи у навчанні. Підтримував зв'язок, загалом. Робив подарунки на Різдво. Колись навідався до нашого притулку влітку, навіть, мені тоді було п'ятнадцять, Луїсу чотирнадцять. Взагалі він тоді був іншою людиною, ти б його, мабуть, не впізнав. Потім Моран влаштувався в міністерство, пропонував і мені допомогти з працевлаштуванням після школи, казав, що в його відділі мої мізки на ціну золота будуть. Але потім… ― Вільям облизнув губи, зітхнув. Бонду здалося, що він зараз розкаже щось важливе, щось суттєве, та професор лиш всміхнувся та похитав головою у відповідь на його очікувальний погляд. ― Він сам тобі про інше розкаже, якщо захоче. Власне через кілька років я закінчив школу, а Моран склав іспит на аврора. Разу з п'ятого, до речі, тож тут ти його обігнав. І тоді ми відкрили наше спільне полювання на Мілвертона. Одинадцять років тому.

― Чесно кажучи, я досі не розумію, як він вас приплів до цього розслідування, ― похмуро буркнув Бонд, розчарований тим, що найцікавіше Вільям йому очевидно не сказав. Хоча складати екзамен на аврора п'ять разів… Невже Моран колись дійсно був таким невдахою? Хоча впертості у нього і тоді було вдосталь. ― І на чому власне базується ваша дружба теж не зрозуміло.

― Це все таємна магія дружби! Ми вивчали це на третьому курсі, невже не пам'ятаєш? ― Вільям поглянув на Бонда і весело розсміявся з його спантеличеного виразу обличчя. ― Жартую, жартую! Я і сам не знаю як так сталося, що ми досі друзі, та можу з впевненістю сказати, що Моран ― мій найкращий друг. А я ― його. До речі, про таємні чари, ― Вільям раптом підвівся і простягнув Бонду складений в кілька разів папірець, що дістав з задньої кишені штанів. Дуже м'ятий папірець. ― Я розгадав їх. Не як зняти, поки, але розібрався з формулою. Думав віддати Морану, але, мабуть, краще тобі, ти ж вже сьогодні в міністерство повернешся, чи не так?

― Так, варто вже, мабуть, повертатися ― Бонд зітхнув і підвівся на ноги. Забрав папірець. ― Від проблем ще можна втекти, але не від звітності.

― Сьогодні в тебе за розкладом смерть від міністерської бюрократії? ― Вільям всміхнувся. ― Я тебе проведу. А це передай Гердеру, він зробить детальнішу розшифровку для відділу експериментальних чарів і вони розроблять зворотні чари для всіх тих домовиків.

― Ви мене прямо вмотивували сьогодні все ж повернутися в міністерство, ― Бонд зіскочив з каменя і рушив назад до воріт. Коли вони проходили повз майданчик для тренувань, на Морана, що саме щось пояснював трьом старшокурсникам, зі спини наскочив хлопчина. Років тринадцяти, з каштановим неслухняним волоссям.

― Здавайся! Інакше я тебе зачаклую! ― вигукнув він, висячи на плечах Морана і приставляючи йому паличку до горла. Моран лише трохи похитнувся від зайвої ваги, важко зітхнув і одним рухом роззброїв нападника, просто відібравши у малого паличку.

― Віґґінсе, те що я казав нападати зі спини на сильнішого супротивника, не значить буквально на мене стрибати. І тим паче погрожувати після цього.

― Якби ти не забрав паличку, у мене б все вийшло!

― То я підіграти тобі мав, чи що?

Бонд не втримав посмішки. Діалог, як і ситуація, були абсурдні до неймовірного. Здавалося, суворий Моран ні за що не став би возитися з малечею, та ще і такою нахабною. Але от він, тут, спокійно пояснює Віґґінсу як треба атакувати, аби не попастися супротивнику, аби досягнути мети і не бути поміченим. Пояснює і здається при цьому на диво спокійним. Майже щасливим.

Бонд спіткнувся об камінь і мало не гепнувся на траву. Мабуть, вже досить крутити головою на Морана, час подумати про те, в якій послідовності він розгрібатиме завал на столі, що за час його відсутності, мабуть, виріс вдвічі.

― Слухай, Бонде, ― подав голос Вільям вже майже біля воріт. ― Ти ж навчився тоді викликати тілесного патронуса, чи не так? Яка в нього форма?

― Навчився, ― зітхнув Бонд. ― І навіть відправляти нам послання навчився. Восьминіг у мене. Маленький такий, огидний.

― Точно, восьминіг, ― Вільям кивнув. ― З вісьмома мацаками. Думаю саме стільки тобі треба, аби сьогодні навести лад в справах і при цьому прикрити Морана.

― Цікавий у вас метод підтримки, ― Бонд похитав головою і вийшов за паркан. Звідси вже і роз'явитися можна. ― А у вас який патронус, професоре? Якщо ми вже ставимо такі питання.

― У мене… ― Вільям якось одразу знітився, відвів погляд. ― Взагалі то я не вмію викликати тілесного патронуса. Це ж доволі складні чари, насправді.

― Оу, вибачте, ― тепер черга Бонда була знітитись.

― Пусте. Колись виділю час і навчусь цьому теж, ― відмахнувся Вільям. ― Гарного тобі дня! І заходь ще як-небудь. Гоґвортс завжди радий випускникам, хай як давно ви закінчили школу.

Бонд кивнув і всміхнувся на прощання, перш ніж роз'явитися. Не те щоб він збирався дійсно зазирнути найближчим часом: все ж він розумів, що у директора Гоґвортсу є купа справ, окрім як наводити лад в головах випускників. Однак можливо, на літніх канікулах, він би дійсно ще раз зайшов у гості, на чашечку чаю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Декаслі
27.02.2023 19:22
До частини "7. Завали і перерви"
Спойлер!
Так і знала, що тварини люблять Морана :з Не віриться, що навіть після такої сцени ти збираєшся його вбити, а як же кнізл? 🥺 Темне-темне минуле, про яке нам бозна-коли розкажуть, ясно. Воно ж трохи розкриється в наступних розділах? 👀
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше