Новорічний ранок

Ніч з 31 грудня на 1 січня

― Бонде, прокинься. Леслі…

Знайомий голос продирається крізь темний, порожній сон, досягає Бонда в тій уявній чорній дірі, яка ховала його від світу, та змушує вибиратися з неї. Важко вибиратися: згадувати реальне життя та всі проблеми в ньому, розуміти, що вони нікуди не зникли, розліплювати повіки. Спочатку перед очима все пливе, сфокусувати погляд неймовірно важко, та навіть так Бонд впізнає квартиру. Голі цегляні стіни, розвішані на них папери, простирадла ліжка… Чиясь розпатлана фігура прямо навпроти обличчя Бонда, яка тягнеться до нього лівою рукою і легенько трусить за плече.

За мить погляд нарешті фокусується. Бонд підривається, скидає з себе руку, хапає паличку і направляє її на людину перед собою, швидко роззирається. Окрім них у квартирі нікого. Але навіть присутність цього раптового візитера ― це вже дуже погано.

― Хто ти такий і як сюди потрапив?

Чоловік біля ліжка повільно опускає руку. Він стояв спершись на коліно перед сплячим Бондом, а тепер, коли Бонд прокинувся, повільно підводиться на ноги. На свої до біса довгі ноги…

― Швидко реагуєш.

― Відповідай на питання!

Бонд кидає погляд на його руки: ліва перев’язана бинтами, без палички, правої долоні не видно під рукавом спортивного трохи затертого светра, однак і в ній палички не видно. Якого біса? Бонд намагається стримати тремтіння в голосі та руках, повільно сповзає з ліжка. Його нічний гість робить крок назад, аби дати йому місце, а потім вже задкує до самої стіни, бо Бонд на нього наступає, все ще не відводячи палички.

― Використай заклинання, якщо думаєш, що я замаскувався, ― зітхає він втомлено, коли відступати вже нікуди. Від ліжка до стіни і двох кроків не буде.

Так, заклинання. Бонд його пам’ятає і зараз скине з цього засранця його подобу. Саме засранця, виродка, потвори, яка вирішила, що натягнути маску нещодавно померлого ― це гарна ідея.

Та заклинання не спрацьовує. Ані те, що мало б скинути магічні зміни з обличчя, ані зворотне до багатозільної настоянки. Бонд навіть на мить припустив, що цей гад підмінив йому паличку, поки він спав, але одразу ж відкинув цю думку: він би відчув, що паличка не його. А отже, якщо паличка працює, якщо людина перед ним не перебуває під дією багатозільної настоянки чи заклинання для зміни подоби, висновок може бути лише один.

― Моране?..

Ні, це не може бути він. Морана поховали чотири, чи вже п’ять днів тому. Опустили труну в землю, закопали, поставили надгробок. Бонд тримав його холодну руку, бачив тіло, бачив, що Моран не дихав… Але зараз той стоїть перед ним, живий, такий само височенний, з розпатланим волоссям, похмурим поглядом. Хіба що не у звичному пальті та сорочці, а в спортивному та кросівках. Наче на пробіжку виходив, а не вмирав.

― Привіт, ― каже він і криво всміхається. Звично криво, коли лівий кутик рота підіймається значно вище за правий.

― Яке в сраку «привіт»?!

Бонд б’є його швидше, аніж встигає подумати. Врізає кулаком в живота, вкладаючи в цей удар всю злість, яка в мить спалахнула в ньому. Всю лють за цей клятий, неймовірно довгий, складний тиждень, коли Бонд вірив, знав, розумів, що Моран помер і вже ніколи, ніколи не буде стояти поруч, не стоятиме за ним, прикриваючи спину, чи сварячи за помилку в документації. Він змусив Бонда в це повірити, а потім повертається і говорить «привіт»!

Мабуть, Морану б дісталося більше, аніж один удар в живота, бо лють Бонда зазвичай стихала не швидко. Однак цього разу було інакше, бо від удару Моран склався майже навпіл і видав такий стогін, що стало очевидно: йому боляче. Так боляче, що вся злість Бонда разом кудись зникає. Моран поволі сповзає по стіні, тримаючись за живота і міцно заплющивши очі, зриваючи спиною папери своєї неймовірно довгої справи. Його обличчя блідне, викривлюється. Бонд від переляку відступає на крок, але за мить бере себе в руки, розуміє, згадує: Моран мав серйозне поранення, саме в живіт.

― Покажи, ― сухо вимагає Бонд, присідаючи між його колін, прибираючи руки Морана, задираючи йому светра. Під светром пов’язка, на якій дуже недобре проступає кров. Бонд ловить себе на тому, що пальці в нього все ж починають тремтіти, але це не заважає почати читати заклинання. Крововилив не такий великий, яким міг би бути, Морана очевидно вже хтось лікував. Поки Бонд потрохи змушує кров зупинитися, його погляд неконтрольовано ковзає по постаті напарника. Виглядає той кепсько: блідий як смерть, губи сухі, складається враження, що він трохи схуд. Перев’язана ліва долоня: пальці вже загоєні, але вкриті дрібною сіткою ледь помітних шрамів. Відсутність правої долоні тепер відчувається зовсім інакше. Та й праву ногу Моран якось незвично тримає, ту саму, на яку кульгав, коли Бонд знайшов його на тому клятому цвинтарі. І попри все, цей засранець як завжди чисто виголений. Не розчісаний, але виголений.

Тремтять вже не лише пальці, але і руки. І сам Бонд тремтить, перед очима все пливе.

― Агов, все добре, ― тихо каже Моран, обережно торкаючись його плеча. ― Вже все добре.

― Заткнися, ― Бонд ледь чує свій голос і як тільки заклинання завершено, знову б’є Морана, тільки тепер в плече, і далеко не так сильно. ― Ти жахливий. Просто жахливий, ― голос слабшає і тремтить, ― неможливо огидний, ― ще удар, вже зовсім слабкий, перша сльоза падає на щоку і котиться вниз, ― найгірший напарник.

Бонд востаннє плакав на другому курсі Гоґвортсу, коли сусідка по кімнаті розказала всім дівчатам, що його колишня особистість, Елізабет Адлер, розумниця, відмінниця, ідеальна учениця, не має батька. Ця маленька зрадниця наплела всім, що батько Ліз покинув, бо та була надто огидна при народженні. Повна брехня, що не мала нічого спільного з реальністю, але спробуй поясни це дванадцятирічним однокласницям, які й так не надто тебе люблять, а тут отримали новий привід для знущань. Ліз закрилась в туалеті та ревіла дві години, поки очі не почали боліти. Вмиваючись холодною водою після цього, перш ніж повернутися до гуртожитку, вона пообіцяла собі, що більше ніякі дурощі, ніяка брехня не змусять Елізабет Адлер, а потім і Леслі Бонда, плакати так сильно.

Моран збрехав, коли сказав, що Бонд не дочекається його смерті в той день. Моран збрехав ще раз, коли лежав холодний на лікарняному ліжку, і коли не приходив тиждень до шостого кабінету штабу аврорів, коли в труні зник під землею. Бонд не мав би через нього плакати, через цього брехуна, та триматися більше не було сил. Сльози котилися обличчям абсолютно безконтрольно. Притиснувшись лобом до Моранового плеча, Бонд ревів, як мала дитина, схлипуючи, чіпляючись за той клятий спортивний светр та поводячись взагалі не так, як має поважний аврор у свої двадцять три роки. Хоча звідки йому знати як поводяться поважні аврори, до яких з мертвих повертаються напарники? Може саме так все і відбувається, попри те, що уявити Джека чи Вунша в сльозах майже неможливо.

В якийсь момент Бонд відчуває легкий доторк до голови, обережне погладжування по волоссю, по спині великою теплою рукою, грубою і шорсткою від бинтів на ній. Не те щоб це сильно допомагає заспокоїтися, не одразу. Усвідомити до кінця, прийняти його повернення не одразу допомагає навіть відчуття стукоту серця Морана під долонею і тепло подиху на маківці. Допомагає просто час, невідома кількість хвилин, які Бонд проплакав на плечі цього дурня, під його рукою, сидячи на підлозі між його на біса довгими ногами.

Але Бонд все ж усвідомлює, приймає, а потім закінчуються сльози. Та навіть коли закінчуються, він дозволяє собі ще майже хвилину просто посидіти отак, вирівнюючи дихання, притискаючись до грудей Морана, ховаючи в них червоні очі. Як добре бути метаморфомагом: навіть після маленької, зовсім крихітної істерики, завжди можна привести себе до ладу буквально за секунду.

― Пробач, ― тихо бурмоче Бонд і нарешті відлипає від зовсім вже вологого светра. ― За емоції пробач.

― А за те, що побив не перепросиш? ― Моран його відпускає, прибирає руку зі спини, трохи нахиляє голову, щоб зазирнути в очі. Ці його дурні, каро-зелені очі.

― Ні. Ти заслужив, ― Бонд дивиться на нього похмуро і тихо сопить носом. ― Нічого було вмирати.

― Ну фактично я був мертвий менш як три хвилини… ― починає Моран, але вчасно припинає язика. Мабуть, з погляду Бонда розуміє, що як продовжить в тому ж дусі, то буде мертвим вже трохи довше. ― Гаразд, я заслужив, визнаю. Пробач, що помер.

― Не пробачаю, ― огризається Бонд тихо і знову опускає погляд. Сльози та тремтіння в руках, які тільки но пройшли, здається, збиралися повернуться.

― Гаразд, ― Моран повільно киває. ― Не пробачай, я заслужив. Та перш ніж ти продовжиш мене бити, може вип’ємо по чашці чаю? Думаю, зайвим не буде.

Бонд повільно видихає, бере себе в руки. Пропозиція звучить логічно і водночас абсурдно. Чай з недавно померлим Мораном. Дійсно, що іще з ним можна робити, як не пити чай! Але хвилина слабкості закінчилась, час іти далі, дійсно випити чогось теплого і поставити Морану, чий колір обличчя вже поступово повертається до норми, кілька важливих питань.

Коли Бонд відступає і Моран підводиться на ноги, стає помітно, що рухатися йому важко. Щоб встати, він спирається на стіну, коли іде до кухні, накульгує на праву ногу, а коли набирає води в чайник, то кран відкриває правим передпліччям. На якусь мить рукав на тій руці трохи задирається і Бонд раптом пригадує, що протез Морана на цвинтарі також був понівечений. І палички при Морані тоді не було, та й зараз немає, судячи з того, що для нагріву води той використовує плиту, а не магію. Він прийшов сюди поранений, без захисту, без магії… І перше, що побачив ― Бонда на своєму ліжку. Якось незручно виходить.

― Мабуть, мені варто почати пояснюватися, ― зітхає Моран, дістаючи чашки з ящика. ― Про те, чому я живий.

― Еге ж, ― погоджується Бонд і нарешті сідає на табурет за стійкою. ― Поясни, будь ласка, чому ти не в труні? Твоя присутність тут мене зовсім не засмучує, але трохи збиває з пантелику.

― Гм, ― Моран кидає у чашки по пакетику чаю, ― для початку, в труні я і не маю бути. Наскільки мені відомо, ховали муляж.

― То ти й тут всіх надурив? Я майже не здивований.

― Не я, ― Моран зітхнув і поглянув на Бонда через плече. ― Додати тобі в чай віскі?

― Додавай. Пів чашки, ― похмуро відказує Бонд і свердлить спину Морана невдоволеним поглядом, поки той лізе в холодильника. ― І пояснюй вже нормально. Що за «не я»? А хто тоді? Санта Клаус?

― Вілл, ― коротко відповідає Моран, дістаючи пляшку. ― Це була ідея Вільяма ― вбити мене. Прокляття, що наклав Дерріл, продовжувало діяти попри твоє заклинання і старання цілителів в Мунґо. Воно б не зупинилось, поки я дихав. Кепська штука, ― він підхопив з вогню чайник і залив чай окропом. ― Тому Вілл запропонував контрольовано мене вбити, щоб обманути прокляття. Чув про клінічну смерть?

― Так, ― Бонд з сумом дивиться на пляшку віскі. Йому вже дуже хочеться прикластися прямо до неї.

― Щось таке я пережив. Доволі ризикове рішення, як я зараз розумію, бо в моєму стані, я міг просто не прокинутися. Але вибір був не надто широкий: або вмерти від прокляття, або обманюючи прокляття. Вілл ризикнув, ― Моран доливає в одну з чашок віскі. Не пів чашки, всього ложку, засранець.

― Тобто професор знав? ― Бонд вигибає брову і навіть не намагається приховати іронію в голосі. ― Хто іще знав, що ти живий, Моране? Паттерсон? Джек? Фред? Може і міністру магії ви сказали?

― Припини, ― Моран обертається, ставить перед ним чашку, похмуро дивиться в очі. ― Днів п’ять взагалі ніхто не знав, чи я виживу, ясно тобі? Вілл мене, звісно, реанімував, разом з цілителями, але майже весь час я валявся непритомний в стані глибокої коми, так що від трупа мало чим відрізнявся. Та й потім почувався так погано, що сам не вірив, що живий. Дерріл фактично досяг свого і майже мене вбив. Навіть при найкращих прогнозах, повноцінно до роботи я зможу повернутися не раніше весни.

― Але ти знову скочив на ноги раніше дозволеного, ― Бонд важко зітхає, обхоплює чашку долонями, печеться, бо вона на біса гаряча, знову зітхає і закриває руками обличчя. ― Це так у твоєму стилі…

― Є таке, ― Моран підтягує ногою табурет і сідає навпроти Бонда зі своєю чашкою. В ту ж мить до нього на коліна стрибає Фредді, Бонд бачить її сіру спину над столом. За мить кішка-кнізл вже вдоволено муркотить насолоджуючись увагою господаря. Здається, вона дуже скучила. ― Але тут я з дозволу, мене підкинув Луїс. Я ж зараз навіть роз’явитися самостійно не зможу, ― бурмоче Моран невдоволено, погладжуючи шерсть Фредді, зариваючись в неї пальцями. ― Весь час між Мунґо і сьогодні я провів у Гоґвортсі, під наглядом Вілла та перевіреного цілителя. Хоча точніше було б сказати, що весь цей час вони витягали мене з пекла, бо сам я певно б не вибрався. Так що, відповідаючи на твоє питання, про те, що я вмер не до кінця, знали Вілл, Луїс, один цілитель і Зак, який був присутній в палаті в той момент, коли я фактично вмирав і воскресав. Більше ніхто, ― Моран поглянув на Бонда похмуро. ― У всіх були вагомі причини мовчати: якби інформація вислизнула, хтось певно прийшов би мене добити й тепер вже напевне. Це було жорстоке рішення відносно тебе й інших хлопців, однак воно було необхідне. Вілл і Зак рятували мені життя в той спосіб, які самі вважали найкращим.

Моран робить паузу, відпиває ковток чаю, а потім помічає пачку цигарок, які Бонд забрав з офісу, тягнеться до них правою рукою та за мить завмирає.

― Лайно.

Йому доводиться відпустити чашку та взяти пачку лівою рукою. Бонд відмічає, що той на диво спритно порається без правиці, легко дістає з пачки передостанню цигарку, запальничку, прикурює, стискаючи фільтр губами. Водночас з тим перед очима Бонда пробігають останні дні, всі ті сім днів зі «смерті» Морана. Те, як Паттерсон в палаті двадцять п’ятого числа хотів йому щось сказати, та Вільям йому не дав, те, яким втомленим Вілл виглядав на похороні, те, як спокійно Паттерсон віднісся до втрати ключового доказу проти Райхерта. Все складалося, як пазл в одну цільну картинку.

― Тобі точно вже можна курити? ― похмуро питає Бонд, коли перша хмарка диму виривається з легень Морана.

― Точно не можна, ― відказує він і криво всміхається. ― Але якщо ти хочеш, щоб я пояснив дійсно все, тобі прийдеться потерпіти.

― Ти просто залежний придурок, ― бурмоче Бонд невдоволено, однак забрати цигарку навіть не намагається. Дим сприятливо впливає не лише на Морана, але і на нього самого, вкладає думки в голові, змушує пригадати найосновніше питання. ― Чому ти нікого не попередив про те, що підеш на той цвинтар? Я ж буквально перед тим був в кабінеті, ти міг попросити про допомогу. Ми ж напарники. Чи були ними, хоча б.

Моран підводить на нього очі і Бонду на мить здається, що тому шкода. Дійсно шкода за той випадок, коли він вчинив дурно і необачно, очевидно дурно і необачно. Та це лише на мить. В наступну, погляд Морана знову серйозний та похмурий.

― Якби я привів когось, вони б вбили дитину, ― він знову відводить погляд і струшує попіл і попільничку. ― Пам’ятаєш палаючі бланки? Там була записка. Вони викрали, ― він на мить затинається, зітхає, ― викрали декого, чиїм життям я ні за що б не ризикнув, і чітко дали зрозуміти, що слідкують за мною. Я вже був у пастці в той момент, ніяких запасних виходів. Ціллю Дерріла було зруйнувати справу проти Райхерта та всіх, хто з ним пов’язаний, і позбутися мене. Маю визнати, його план був чудовий і я не мав жодного шансу викрутитись.

― Справді? Ти в цьому абсолютно певен? ― Бонд перехоплює руку Морана, коли той хоче зробити ще одну затяжку, дивиться на нього похмуро, сердито. ― Скажи мені в очі, Моране, що ти продумав всі варіанти, перш ніж обрати той, в якому ти пішов за сценарієм злочинця на смерть. Там було десять клятих магів проти тебе одного. Десять. Не два, не п’ять, десять!

Моран не відповідає. Дивиться на нього і не відповідає, бо просто повинен розуміти наскільки це було безглузде рішення. Бонду хочеться вірити, що той розуміє, що той погодиться з ним і пообіцяє більше ніколи так не робити. А потім Моран нахиляється до своєї руки, губами перехоплює цигарку і все ж затягується.

― Постав себе на моє місце, перш ніж засуджувати, ― каже він тихо і дим виривається з його рота з кожним словом. ― Подумай, що життю дуже важливої для тебе людини загрожує смерть, якщо ти не послухаєшся злочинця. Подумай, що будь-яка твоя непокора може вартувати життя іншого. Уявив? І тепер скажи мені в очі, що ризикнув би попри все це заради свого порятунку.

Бонд стискає зуби і машинально стискає зап’ясток Морана сильніше. Неймовірно як він все викручує, як обертає поняття і змушує тепер Бонда почуватися винним. Наче той ― мала дитина, що не розуміє очевидних речей! Бо ні, звісно ж не ризикнув би, звісно ж він би зробив на місці Морана так само за таких обставин. Але від цього менше сердитися на цього великого придурка Бонд не може. Мабуть, йому потрібно буде багато, дуже багато часу, аби пробачити його за цю смерть. Якщо він взагалі колись зможе пробачити.

― Ти жахливий, ― бурчить Бонд тихо, відпускаючи зап’ясток Морана. ― І все одно вчинив, як ідіот.

Моран на це лише зводить плечима і знову затягується цигаркою. Її кінчик на мить спалахує яскравіше, а потім спокійно продовжує тліти далі. Бонд нарешті робить перший ковток чаю. Гарячий, гіркий. Моран не запропонував цукор, але просити тепер якось зовсім не хочеться. Дурна дитяча впертість, та Бонд нічого з собою зробити зараз не може.

― Вам вдалося затримати Дерріла? Вілл не в курсі як справа пішла далі, а з Заком мені так і не вдалося поговорити, ― питає Моран після паузи, супить брови, наче щось обдумує, а потім задумливо додає: ― До речі, він може бути досі не в курсі, що я прийшов до тями. Я так зрозумів, він дуже зайнятий в міністерстві, тож в останні дні не заходив…

― Зачекай, ― тепер супиться вже Бонд. ― Скільки людей зараз взагалі знає, що ти вижив? В сенсі, що прийшов до тями?

― Троє, разом з тобою, ― Моран задумливо опускає погляд у свою чашку чаю. ― Вілл знає, бо він фактично був при цьому присутній. Щоправда, як тільки я прийшов до тями, відключився вже Вілл, від втоми, ― він струшує недопалок в попільничку, дивиться на нього і гасить залишок. ― Просто сказав мені «радий тебе бачити», а потім проспав добу. Встав, аби поїсти, випити води і знову заснув нічого не пояснюючи. Все що я тобі розказав, я дізнався від Луїса.

― Якщо так подумати, ― Бонд задумливо зводить очі до стелі, ― на твоєму похороні Вілл вже мав кепський вигляд. Мабуть, він робив щось дійсно неймовірне, аби ти не врізав дуба.

― До речі про похорон, ― Моран раптом жвавішає. ― Як воно було? Хто читав промову?

Бонд опускає красномовний погляд на напарника. От що-що, а пригадувати його похорон зараз здається ну зовсім недоречним.

― Я читав, ― похмуро відказує він, коли Моран очевидно і не думає забирати своє питання назад. ― А виглядало жахливо. Організовувала твоя сім’я, тож все було в білих трояндах.

― Чорт, ― Моран важко зітхає і тре долонею лоба. ― Треба буде якось це пояснити сім’ї. Вже не хочу воскресати, мати ж влаштує мені скандал.

Бонд і не помітив, як на його обличчя полізла посмішка. Моран, який наламав дров, а тепер бідкається, як це все вирішити, тим паче з матір’ю… Це така дурна картина на фоні останніх подій, що дійсно залишається лише всміхатися, хай би як Бонд на цього дурня не сердився.

― Тобі багато з чим прийдеться розбиратися, коли ти воскреснеш остаточно, ― посмішка Бонда стає кривою. ― Так, ми затримали Дерріла, він розповів про маґлівську компанію Райхерта, завдяки якій той відправляє контрабанду кораблем, в контейнерах з Кардіффа. Щобільше, ми знайшли підтвердження, що та компанія належить саме Райхерту і це могло б стати ключем до справи, але той засранець підмінив документи в реєстрі й ми знову ні з чим. Нас пошили в дурні.

Бонд важко зітхає і махом випиває половину чашки чаю. Хотілося, щоб це був чистий віскі, але поки немає кращого і чай підійде. Моран на його слова киває, але не схоже, що вони його засмучують. Навпаки, тепер Моран задоволено всміхається. Не широко, але все ж.

― Ти чого зуби шкіриш? ― Бонд невдоволено супиться ― Між іншим, цей засранець вже сидів би, якби хтось не подав прямо міністру на стіл зізнання у вбивстві Майкла Ендерса!

― Ті зізнання не дійсні, їх легко спростують твої чи Джекові свідчення, не кажучи вже про зізнання Дерріла, ― Моран відмахується від нього і всміхається ще ширше. ― Ідея з зізнаннями від початку була провальною, мені пощастило, що Дерріл уявлення не має про міністерську бюрократію.

― Хай там як, а свідчення Ендерса не можуть бути використаними у справі через тебе, ― похмуро відказує Бонд.

― Це легко виправити, ― Моран робить ковток чаю, а потім кидає на Бонда свій уважний, чіпкий погляд. ― Трошки бюрократичної тяганини і вони знову будуть нашим доказом. До того ж окрім свідчень Ендерса, у нас будуть вагоміші аргументи для суду. Цей слизький гад сказав мені дещо перед смертю, на що я тоді не звернув уваги, але тепер я знаю як нам отримати докази, з якими навіть Райхерт не відкрутиться від Азкабану. Хочеш дізнатися які?

Бонд стис губи. Моран знав чим його брати, знав, засранець, і певно прийшов від самого початку з цією ціллю. Як у нього на біса це виходить? Ситуація з цією справою, яка для Бонда була абсолютно безвихідною, яка фактично його зламала, для Морана була всього лише тимчасовою проблемою, рішення якої той вже мав на руках! Тут би позаздрити варто, але все що тепер хоче Бонд ― це дізнатися що то за докази такі. І цей Моранів погляд, уважний, хитрий, веселий, щось запалював і в самому Бонді. Щось, що здавалося б перегоріло і ніколи більше не зможе запалати знову. Але Моран вмів робити неможливі речі.

― Хочу. Розказуй.

― Розказати буде мало, ― Моран хитає головою, спирається ліктями на стіл і нахиляється ближче до Бонда. ― Якщо ти допоможеш мені з роз’явленнями, то я тобі покажу.

Бонд примружив очі.

― Щось мені підказує, що таку подорож ти з Луїсом не узгодив. Тобі взагалі з ліжка можна вставати, Моране?

― Ненадовго можна, ― Моран теж примружився. ― І Луїс не дізнається, якщо ми йому не скажемо. Ти хочеш стати тим, хто розкриє таємну схованку найбільшого злочинця цього століття, чи ні?

Мерлінові підштанки, ну що він робить? І як він це робить. Бонд же тепер дійсно хоче. Настільки, що готовий ризикнути і нарватися на гнів братів О’Коннор, настільки що готовий ризикнути і поткнутися туди з Мораном, який очевидно ну зовсім не в формі для бійки, а це вже вершина абсурду.

― Я хочу, але я піду один.

― Іди, ― Моран криво всміхається і випрямляється. ― Якщо вже знаєш куди.

― Моране, ти важко поранений! Я тебе за собою невідомо куди не потягну!

― Пару роз’явленнь якось перенесу і не розвалюся.

― А якщо ми попадемо в бійку? У тебе навіть палички немає!

― Не попадемо, ― Моран закочує очі, а потім допиває залишки чаю і відставляє порожню чашку. ― Зараз о пів на четверту ранку, перше січня. Якщо там і є якийсь черговий охоронець, не буде жодних проблем з тим, щоб швидко і тихо з ним розібратися, правда? Хоча я взагалі припускаю, що Райхерт надто впевнений в бездоганності захисту того місця і розслабився після моєї смерті. Тому саме сьогодні там, можливо, нікого немає. Варто перевірити.

Бонд насупив брови. Відступати не хотілося. Якщо Морану насправді не можна вибиратися з ліжка наступний місяць, то його цілком може вбити навіть просте паралітичне заклинання, не кажучи вже про щось серйозніше. Впаде невдало і стече кров’ю, достатньо безглузда смерть для нього.

― Мені досі не подобається ця ідея, хай як логічно звучать твої слова. Скажи мені шлях до тієї схованки і я піду сам.

Моран зітхає, на мить прикриває очі, а потім знову дивиться на Бонд. Від веселої посмішки не залишилося і сліду.

― Я ганяюся за Райхертом більше ніж десять років. За цей час, це вже п’ятий раз, коли він, або ж наслідки його дій та рішень, мене мало не вбивають. І я вже не кажу про все, що я втратив через цю людину. Тому Бонде, зроби ласку, допоможи мені і будь поряд, коли я нарешті схоплю цю паскуду за яйця. Я хочу зробити це самостійно і зараз мені як ніколи треба, щоб ти прикрив мені спину.

На мить між ними западає мовчанка. Бонд довго дивиться на Морана, той відповідає не менш довгим і пронизливим поглядом. Його слова об’єктивно нічого не змінюють. Він досі слабкий, вразливий, і Бонд не певний на сто відсотків, що зможе його захистити. Однак слова Морана мали вагу, і вже без нагадувань Бонд спробував поставити себе на його місце. Що ж, він точно пошкодує про це рішення, якщо щось піде не так.

― Ти вдягаєш плащ-невидимку, ― похмуро каже він, опускаючи погляд на свою чашку. ― І не лізеш під заклинання, якщо щось трапиться.

― Домовилися.

Моран збирається швидко. Поки Бонд допивав чай, той прокульгав до шафи, знайшов там плащ і взяв щось з комода, та сховав в кишеню штанів швидше, аніж Бонд встиг розгледіти, що то було. Коли ж він закінчив, Бонду чомусь подумалося, що виглядають вони не дуже грізно, як на аврорів: Моран у своїх спортивках, та й сам Бонд і домашньому і поношеному. Не грізні маги, а двоє студентів з піжамної вечірки. Саме те для розвідки в новорічну ніч.

― Куди роз’являємося? ― похмуро питає Бонд, беручи Морана під лікоть.

― Острів Саллі, ― відказує той. Надягати плаща він не поспішає, але якщо вони спочатку вирушать в настільки безлюдне місце, то в цьому і сенсу особливо немає.

― Мені захопити щось для летиключа? ― скепсис в голосі Бонд навіть не ховає: надто гарно йому запам’ятався останній візит на той клятий острів.

― Не варто. Цього разу підемо звідти своїм ходом.

Острів Саллі зустрічає їх холодним, пронизливим вітром та майже абсолютною темрявою. Лише десь на обрії видні ліхтарі вздовж дороги та заграва над містом. Бонд невдоволено думає, що варто було взяти куртку, чи пальто, перш ніж лізти сюди, але вже гарно було те, що він взувся. Морана, як не дивно, холод теж зачіпає, бо опинившись під поривами вітру, він мерзлякувато повів плечима.

― Підсвіти, будь ласка, я маю дещо знайти, ― говорить він і ступає крок у темряву. Бонд зітхає і запалює паличку. З берега цей мандрівний вогник, мабуть, виглядатиме дивно, однак Моран мав рацію: навряд багато людей не спить о четвертій ранку першого січня, тим паче в чорта на рогах. Точніше на острові Саллі.

Спостерігаючи за тим, як Моран копається в чомусь на землі, слухаючи шум моря та відчуваючи холод і темряву ночі, Бонд згадує про питання, яке хотів поставити напарнику вже після його смерті. Хотів і думав, що ніколи не зможе. Трохи особисте питання, яке не наважився б поставити до всіх цих подій, але тепер вже певно можна.

― Слухай, Моране, ― починає він тихо. ― Як тобі вдається викликати такого потужного патронуса? Попри те, що з тобою сталося.

― Що ти маєш на увазі?

― Ну… ти ж втрачав друзів. Тебе не раз намагались вбити. Це начебто давить на людей, затьмарює гарні спогади, ― Бонд заминається, не певний, чи варто казати останнє, та втім швидко відкидає сумніви. ― Після твоєї смерті, мені не вдавалося викликати тілесного патронуса. А ти можеш, тобі це не складно навіть в Азкабані. Як?

Моран кидає на нього погляд через плече. В темряві, при світлі самої лише палички, він виглядає незвично блідим. Бонду в черговий раз майнула думка, що дарма він піддався на Моранові вмовляння, йому певно краще повернутися до ліжка, аніж вештатися серед ночі такими місцями.

― Ти не ходив на мої практики в Гоґвортсі, чи не так? Я там розповідав про це.

Бонд здивовано кліпає. Взагалі-то ходив, і навіть був на відповідному уроці, навіть приблизно пам’ятав, що Моран там говорив. Дуже приблизно, чесно кажучи, але якби там була відповідь на питання, то він певно б згадав!

― Заклинання патронуса не дарма вважається вищим рівнем, ― Моран зводиться на ноги і повільно кульгає до Бонда. ― Та майстерність в інших чарах не має нічого спільного зі здатністю викликати потужного патронуса, бо його сила напряму залежить від сили емоцій мага. Хибно вважати, що патронуса можна викликати лише щасливими спогадами. Спогади використовуються, як каталізатор для виклику достатньо потужної емоції для патронуса, ― він зупиняється за крок від Бонда. Холодний вітер куйовдить йому волосся. ― Однак в тому, щоб використовувати спогади для патронуса, є певна пастка. Ми часто пам’ятаємо події, але не можемо повною мірою відчути емоції, які цю подію супроводжували. Особливо це складно в кризових умовах, зокрема за присутності дементора. Нерідко маг, що легко викликав тілесного патронуса у себе вдома, не може створити навіть щит, коли поруч є дементор. Більш надійним способом виклику патронуса, є звернення напряму до емоцій. Найтепліших і світліших, що ти маєш: радість, захоплення, надія, любов… навіть просте бажання захистити. Я знав людей, які викликали патронуса концентруючись на мрії, а не реальному спогаді. Знайди те, що осяює тебе з середини настільки, щоб дементор вдавився, і зможеш викликати патронуса знову. І краще б тобі потренуватися в Азкабані, як я і казав раніше.

На цих словах він струшує свій плащ і накидує його на плечі, а Бонду простягає маленький білий камінець, який солена вода сточила майже до гладенької гальки. На камінці була повздовжня темна риска. Наче хтось його подряпав. В долоні у Морана залишався ще один білий камінець.

― Що це? ― питає Бонд, розглядаючи камінчик. Про теорію патронусів він подумає пізніше, бо камінчик зараз викликає у нього більше питань. Ну білий і білий, з подряпиною, холодний настільки, що пальці зводить. Таких тут повний пляж. ― І як нам це допоможе забратися звідси?

― Зараз розкажу, ― Моран широко всміхається, краще замотуючись в плащ. За мить, з Бондом говорить лише його голова, що зависла в повітрі: все інше тіло зникає. ― Тут же зона без роз’явлення, так?

― Ну так, ― Бонд підозріло дивиться на напарника. Той зазвичай не констатує очевидне і навіть дратується, коли інші так роблять. ― Що з того?

― Але Ендерс звідси роз’явився, прямо на моїх очах, щось при цьому підібравши з землі, ― посмішка Морана стає ще ширшою. ― Я тоді застряг тут і мав час аби порозглядати пляж і помітити, що тут доволі багато на диво схожих камінців. Звісно пляжна галька в принципі різноманітністю не відрізняється, але оця подряпина на диво характерна для цього пляжу.

― І що з того? Це ж просто камінці, ― Бонд супить брови, не розуміючи до чого все це. Якщо Морану стало погано від поранення, а він цього вчасно не помітив…

― Це не просто камінці, це ключі, ― очі Морана при світлі палички сяють захопленням. ― Як від моєї квартири, розумієш? Тільки мій потрібен, щоб потрапити в квартиру, а ці ― щоб піти. Я просидів на цьому клятому пляжі майже годину, знаючи про такий механізм, знаючи, що Ендерс щось тут взяв, і навіть помітивши однакові камінці, я був настільки бовдуром, що не склав ці факти разом.

Бонд кліпнув, відкрив рота, хапнув холодного повітря, закрив. Це було дійсно просто. Просто і геніально водночас. Якщо цей острів використовували для того, щоб скинути аврорів з хвоста, то така пастка була ідеальною. Камінців, очевидно, було не так багато, інакше б Моран не копався так довго. Швидко знайти один ще можливо, але аврор, що сидить на хвості, навряд побачить який саме камінець підібрав його втікач, якщо взагалі встигне помітити, що той щось підібрав. Обрати на пляжі потрібний камінь навмання майже неможливо.

― Але це ще не все, ― Моран продовжує всміхатися. ― Вгадай, що саме стоїть он на тій скелі.

З темряви, з-під плаща виринає його рука і вказує пальцем кудись в протилежну сторону від заграви над містом. Якщо напружити уяву та спогади, Бонд може пригадати, що там дійсно була скеля. Звичайна собі порожня скеля, тут таких достатньо.

― Не знаю, може друкарня Рахерта? ― припускає Бонд. Дійсно, треба ж було тому десь зберігати свою тіньову бухгалтерію, то чому б не в офісі?

― Близько, але не зовсім, ― Моран хитає головою, однак усмішка з його обличчя все ніяк не злазить. ― Його не видно, через маскування від маґлів, однак на тій скелі знаходиться маєток «На краю моря». Той самий, що у власності Райхерта і який, начебто, має катакомби в скелі під фундаментом.

― Ти, мабуть, жартуєш, ― Бонд уважніше придивляється в темряву, але навіть обрисів скелі не бачить. ― І що, Райхерт з вікна своєї спальні спостерігає за аврорами, що застрягли в його дурній пастці?

― Цілком можливо, ― Моран накидає на голову каптур свого плаща і зовсім зникає з очей, а вже за мить Бонд відчуває його руку на своєму плечі. ― Підемо і перевіримо? Якщо я не помилився, ключ має протягнути нас в приміщення того підвалу в скелі. Щось схоче на летиключ насправді. Впораєшся з ним?

― Або впораюся, або ми опинимося замуровані живцем у скелю, ― похмуро зітхає Бонд. ― Буде дуже дурна смерть.

Та попри свої слова, він роз’являється, навіть не чекаючи відповіді від Морана. Одна темрява зміняється іншою. Тут немає вітру і трошки тепліше, також не чути моря. Перш за все, Бонд швидко перевіряє приміщення на присутність інших магів, скинувши паличку вгору. Нікого. Що ж, схоже Моран мав слушність. Наступний помах і на кінчику палички одна за одною утворюються три кулі світла і розлітаються по темряві, спалахуючи яскравіше і освітлюючи простір.

― Мерлінова борода… ― Моран стягує каптур з голови і знову стає видимим. Від його голосу тут іде луна. ― Це ж справжній злочинний прихисток.

Вони опинилися на майданчику, викладеному великою кам’яною плиткою. Одна зі світлових куль долетіла до стіни і зависла біля неї. Судячи з нерівної поверхні, стінами тут слугувала природна печера. Велетенська печера, яку місцями перетинали ряди колон-сталагнатів, наче відділяючи окремі приміщення. За одною з колон Бонд помітив щось дуже схоже на столи хімічної лабораторії, за іншою ― склад з ящиків. Трохи далі видніються гвинтові сходи, що химерно закручуються і ведуть під саму стелю: імовірно хід для господаря, з будинку. Та найближче до Бонда з Мораном стоять металеві, великі контейнери з яскравим маркуванням на боці «Ч.О.Райхерт і компанія».

― Як думаєш, що в них? ― питає Бонд, попутно створюючи додаткові кулі: лише трьох замало для освітлення всієї печери. Моран не відповідає, лізе в кишеню, дістає останню цигарку і задумливо закурює. Бонд тим часом крокує до контейнерів, оглядає один, перевіряє на наявність магії всередині. Присутня.

― Нам потрібно підкріплення. Щоб все це заарештувати, записати…

― Ні, ― перериває його Моран і повільно підходить до контейнерів. Зараз Бонд бачить, що той дійсно зблід у порівнянні з тим, яким був у квартирі. Схоже, йому все ж не можна довго блукати. ― У нас немає ордера на обшук, якщо пам’ятаєш.

― Ти ж не привів мене сюди просто на все це подивитися, правда? ― Бонд кидає на напарника роздратований погляд. ― Викладай що ти там задумав і підемо назад, бо ще трохи і тебе від привида буде не відрізнити.

Моран всміхається і лізе в кишеню, затиснувши цигарку в кутику рота.

― Якщо у нас немає ордера, нам потрібно скоріше його отримати, чи не так? Бажано сьогодні зранку, ― він підіймає руку. В ній ― звичайна, маґлівська цифрова фотокамера. ― До світанку не так багато часу, тож до роботи.

На Морановому обличчі грає весела заразна посмішка. Бонд не втримується від такої самої у відповідь. Він ще не знає напевно, що задумав Моран, однак може бути абсолютно впевнений, що тепер все буде добре.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
YayaTyts
09.04.2023 21:11
До частини "Новорічний ранок"
Спойлер!
Ну що ж, це був емоційний шлях! І якщо на мить відкинути інтригу з Мораном та взаємодію Моран/Бонд, я б в першу чергу дуже хотіла похвалити цю історію як добре продуматий детектив з пригодами! Я обожнюю дивитись детективи, а от читати якось не часто випадає шанс, тому ця робота мене потішила. Це був пазл великого злочину Мілвертона та посіпак, а автор зуміла детально відкалібрувати, сформувати частинки та подати читачеві! Справа з магічними звірями; зачарованими столовими приборами; магічним даром, що жорстоко крадуть в дітей; таємничим островом; кражею паличок; отман газети — все це просто неперевершено! Продумано, зважено, систематизовано! Браво! Тепер інтрига щодо смерті Морана... вже говорила, що то для мене було занадто сильно! Але якщо не враховувати мої слабкості, це чудовий хід, цей перемикач подій і настрою твору щоразу змушував вструснути власну тушку. Ооо, а під кінець похвалю за приділену увагу кожному позитивному герою історії, їх історіям життя. Проте звісно ж Моран/Бонд на першому місці, тут прописано було так багато, детально та майстерно, що не дивуюсь своїй надмірній прив'язаності до їх емоційного стану. Коли буквально проживаєш значну частину їх життя, мабуть лиш камінь залишиться байдужим! Також значну роль в творі приділили патронусу, від форм до складності його викликати і це було цікаво!) Дякую за цю чарівну мандрівку! P.S.: то Бонд повернеться до іншого образу, а патронуса зможе викликати?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Наталя Кош
    10.04.2023 16:34
    До частини "Новорічний ранок"
    Спойлер!
    Я дуже рада, що вам зайшла моя робота! Я нею дуже пишаюсь насправді й хочу щоб читали всі, але коли воно дійсно вистрілює, радію щоразу як дитина) Хоч штука ця детективом не задумувалась, в цьому жанрі, схоже, дійсно вийшло щось цікаве, й що найкраще, мені було дуже в кайф все це писати! Дуже шкода, досі, що з мого основного сюжетного гачка вам стало погано. Навіть трішки соромно, хоч я наче розумію, що обставини, але все ж. Рада, що попри це, вам вдалося насолодитися сюжетом! І дуже круто що прослідковується сюжетна лінія з патронусом! Вона дійсно важлива й вагома, тож я рада, що вона не губиться! Дякую, дякую, ще раз дякую, що читали й залишали фідбек! Про патронуса, є маленький бонус)) https://archiveofourown.org/works/45294115
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше