Розділ перший

― Мати каже, аби ти не підлещувався, ― похмуро промовила Ледея. ― А ще нагадує, що приводити гостей без попередження ― не надто ввічливо. Однак на цей раз вона пробачає.

― Я дуже радий і перепрошую звісно, ― Марко всміхнувся так, щоби було видно всі зуби і вдячно кивнув жінці, що сиділа у ванній. ― Не хотів образити вас, або показатись неввічливим, але спланувати щось подібне рідко виходить, ви ж знаєте.

Жінка у ванній повільно кивнула.

«Знаю. Така вже в тебе доля. Однак наступного разу хоча б спробуй»

― Мати каже, щоб наступного разу ти постарався краще, перш ніж прибігати до нас, ― сказала Ледея, наче була тут за перекладача, хоча всі присутні говорили українською. ― І ще. Твоя подруга цікава.

«Що ти тут на біса забула, Маргарито?!» ― запитала Маргарита сама в себе, відчуваючи, що вляпалась у найбільшу й найекстравагантнішу пригоду у своєму житті. Про таке розповідають друзям за пивом у п’ятницю, або ж на сімейних застіллях, чи де там ще заведено ділитися найбільшими провалами й дивинами свого життя?

Заради справедливості, варто пригадати, що саме тут, у цій кімнаті, Маргарита опинилася заради грошей. А гроші були їй потрібні для іншої, великої мети: не втратити змогу винаймати квартиру в Києві. Не в центрі, звісно, куди їй до центра, але, наприклад, у Святошині. Хоча б у Святошині, на самому кінці червоної гілки метро, та ще й у добрих десяти хвилинах прогулянки від станції.

З хлопцем, звісно, було значно простіше: можна було працювати з дому, паралельно займатися чимось для себе й таке інше. Але хлопці бувають тими ще сволотами, тож більше на них покладатися Маргарита не збиралась. А це означало, що настав час, або підвищити свою зарплату фрилансерки до майже фантастичної, за мірками Маргарити, цифри, або ж знайти «справжню роботу», як називала її мама. Ну а що, почався третій десяток років її життя, не дуже вдало, але почався, саме час дорослішати.

На жаль, винаймати квартиру в Києві, хай навіть і не в центрі, на зарплатню, наприклад, баристи, чи касирки неможливо. Це Маргарита зрозуміла доволі швидко. Посади оператора, копірайтера та навіть офіціантки відпадали приблизно з тієї ж причини. Може, якби російську чи англійську мову Маргарита вчила в школі трошки краще, то копірайтерство й далось би їй, однак парочка з тріском провалених тестових завдань і вона вирішила пробуватися на посади адміністратора в салон краси (і втекла ж першого дня, не переживши десять годин бубніння телевізора на фоні), працівниці в банку (відмовилась на другий день, коли отримала скаргу від клієнта за надто важкий погляд) і на кінець, офіс-менеджера, чи то секретарки, по старому. З останнім їй таланило трошки менше, ніж із попередніми двома, бо брати її одразу ж після співбесіди на випробувальний термін ніхто не спішив. Натомість на кожному місці її, як мінімум, хвилин по п’ятнадцять, а то і двадцять мучили питаннями, приблизно такого змісту:

― Що ви очікуєте від своєї посади?

На що Маргарита загальмовано відповідала:

― Е-ем… Робота з документами?

На що отримувала підозрілий погляд.

― У вашому резюме не вказано досвід роботи в цьому напрямку і взагалі в офісі. Як ви збираєтеся ладнати з командою?

На це питання Маргариті завжди хотілося відповісти: «Ну точно краще, аніж із сім’єю», ― однак вона зазвичай утримувалася і казала лише:

― Як зазвичай ладнають із колегами. Допомагати, підтримувати, можливо дружити поза роботою.

Ця відповідь зазвичай рекрутерці подобалася. Воно й не дивно, її Маргарита вичитала її Інтернеті, серед порад для шукачів роботи. Однак, ця гарна відповідь ніяк не рятувала її від наступного важкого питання:

― Де ви бачите себе за п’ять років?

Чесну відповідь Маргарита так і не придумала. Де себе за п’ять років може бачити двадцятирічна дівчина, яка лише почала відчувати справжнє життя, при чому має всі шанси втратити ці відчуття, якщо не оплатить квартиру і їжу на наступний місяць? Не те щоб їй зовсім не подобалося жити в селі, там була своя краса, але їй зовсім не подобалося жити з мамою і братами. То було трошки занадто для її крихкої душевної рівноваги.

Саме тому її відповідь на це питання була напівжартівливою і подобалась далеко не всім рекрутеркам.

― Я бачу себе людиною з планами на наступні п’ять років.

На цьому загальна частина закінчувалась і все переходило або до обговорення професійних навичок Маргарити, або ж до стандартного «ми вам передзвонимо», яким поки що закінчувалися всі чотири співбесіди Маргарити на посаду дівчини-що-посміхається-клієнтам-і-робить-все-те-що-іншим-робити-ліньки. Але на п’ятій співбесіді цей сценарій підозріло почав затягуватися.

― У ваших додаткових навичках зазначено, що ви не цураєтеся монотонної роботи, ― мовила сувора на вигляд дівчина, трохи старша за Маргариту, дивлячись у її резюме. У світлі сідаючого сонця металава оправа її окулярів відблискувала й пускала сонячних зайчиків по кабінету. ― Що ви маєте на увазі під цими словами?

― Що… ― погляд Маргарити знову ковзнув з очей менеджерки з персоналу на її маківку. Здалося? ― Що мене не зведе з глузду кілька годин роботи з файлом Exel, або подібна робота.

Маргарита кліпнула очима. Чи то затяжна співбесіда її так втомила, чи то вчора треба було все ж лягати спати раніше, однак тепер їй раз у раз ввижалося, що на голові Ольги, цієї чергової рекрутерки, щось є.

― Ви вважаєте роботу з таблицями нудною? ― суворо запитала та. Маргарита ледве втрималася від важкого зітхання. Скільки ж можна підловлювати її на таких речах? Монотонна й нудна ― це не одне й те саме, але доволі близько.

― Я скоріше мала на увазі, що вона не всім до снаги, ― похмуро відповіла Маргарита, знову ковзнувши поглядом на маківку Ольги. Вона ж точно щось бачила там. Бачила, поки не дивилася конкретно в цю точку. Боковим зором уловила рух, але коли зосередилась, то… Воно знову зникло.

― Маєте ще якісь навички, які не всім до снаги? ― з ввічливою усмішкою поцікавилась Ольга. Маргариті хотілося її задушити і вона б певно вже пішла звідси, як би не спокуслива цифра зарплатні в цьому місці, приємна прохолода приміщення з товстими стінами та розташування офісу в самому центрі Києва, точнісінько між Софіївським і Михайлівським соборами. Мрія, а не робота для молодої дурненької дівчини. Хоча судячи з того, як пані Ольга її валить, не бачити Маргариті такої роботи, як своєї потилиці. Ну й хай їй грець. Тут Маргарита хоча б може відпочити від серпневої спеки й морально підготуватися до повернення додому в душному вагоні метро.

― Всі свої навички я записала в резюме, якщо якісь із них не до снаги іншим, то вам це краще знати, аніж мені, ― спокійно відповіла Маргарита.

― Ви праві, ― кивнула Ольга. Штука на її маківці знову поворухнулась, і знову роздивитися її Маргариті не вдалося. Хай йому грець! Як так може бути, що щось, розміром певно, з декоративну мишу, отак просто виникало і зникало? Не настільки Маргарита не виспалась, аби ловити глюки серед білого дня, та і втоми не відчувала. І хай би один раз привиділось, але ж ні: повертається і повертається! Як той чортів скрип у батьківській хаті, який ніхто окрім неї не чув. І хоч сто разів змушуй прислухатися мати або братів ― дзуськи, лише на сміх підіймають і рекомендують купити слуховий апарат. ― Тоді чи готові ви виходити на роботу із завтрашнього дня? Якщо вас усе влаштовує звісно.

Маргарита кліпнула очима. Їй почулося? Ольга дивилась на неї очікувально й навіть із якоюсь обережністю. Лише за секунду Маргарита зрозуміла, що досі невдоволено супиться і поспішно зробила «простіше обличчя».

― Так, готова, ― відповіла вона, хоч і з неймовірною затримкою. Її б мали звільнити лише за неї. ― О котрій?

― Починаємо о дев’ятій, однак я буду чекати вас за чверть, ― обережність зникла зі слів та виразу обличчя Ольги так само швидко, як і з’явилася. ― Покажу офіс, розташування кабінетів, де в нас кухня, потім буду вводити в курс справ. Можете брати із собою чашку, ми маємо чай і каву коштом офісу, і звісно беріть обід, якщо бажаєте. Ми маємо цілу годину на обідню перерву, однак найближчі ресторани в той час, як раз переповнені.

Маргарита ще раз кліпнула очима, дурнувато намагаючись зрозуміти, чи це вона заснула на співбесіді, чи взагалі ще не прокинулась і насправді зараз лежить у ліжечку й додивляється гарний сон. Її взяли на роботу? Справді взяли? Ну точніше поки не на роботу, а на стажування, тож не варто так радіти, але ж!

― Добре… Дякую, ― трохи загальмовано відповіла Маргарита й піднялась зі стільця слідом за Ольгою. ― Тож, до завтра?..

― Так, до завтра, ― з посмішкою кивнула Ольга. ― Скажете зранку охоронцю, що ви до мене, пропуск зробимо найближчим часом.

― Он як, ― мовила Маргарита просто щоб не мовчати, ― чудово.

Тоді вона думала, що їй неймовірно пощастило, адже нарешті її взяли хоча б на стажування! Вона нарешті зможе дізнатися як працює ця внутрішня офісна кухня і навіть якщо піде звідси за тиждень, то матиме хоч якийсь досвід того, із чим їй доведеться ще стикнутися. Хоча звісно, Маргарита не хотіла знову шукати роботу, вона хотіла просто десь нарешті зачепитися і перестати хвилюватися за те, що чергова чашка лате, яку їй так хотілося купити, буде імовірно для неї останньою на невизначений термін.

Час дуже швидко навчив Маргариту думати не тільки про гроші. Однак про все послідовно.

Після короткої розмови з матір’ю, переписки з подругою, надто великої кількості часу, проведеного в інтернеті і сну, Маргарита сонна й дуже умовно щаслива приїхала до того ж самого офісу у свій перший робочий день. У компактному рюкзаку в неї був обід і чашка для чаю, а також м’якенький антистрес у вигляді кроленяти. І хай ким завгодно її вважать, але краще мати можливість помацати кроленя в будь-який час, аніж у будь-який час стати жертвою нападу надмірної тривожності.

Охоронець на першому поверсі офісної будівлі пропустив Маргариту без питань. Не було схоже, що він хоч якось контролює тих, хто проходить сюди: навіть дослуховувати куди йде дівчина, він не став, лише махнув рукою, не відриваючи погляду від свого смартфона.

Ольга в коридорі потрібного третього поверху, звісно, не чекала на Маргариту з розкритими обіймами. Однак намагаючись згадати у який саме кабінет треба було звернутися аби її знайти, Маргарита зрозуміла, що чи то Ольга не озвучила потрібний, чи то пам’ять уже не та… Не біда, звісно, адже є нагода познайомитися з колегами раніше. З такими думками дівчина рівно за сімнадцять хвилин до дев’ятої відкрила двері до найближчого, триста дев’ятого кабінету.

― Перепрошую, ― мовила вона, зазираючи за них і опиняючись у типовій бухгалтерії: шафи і столи завалені стосами паперу й товстезними теками, а в повітрі запах теплого пилу від комп’ютерів, чиї жорсткі диски, здавалося, от-от перегорять. На її голос від столів піднялися дві з трьох пар очей місцевих мешканців, які, на диво, на бухгалтерів зовсім не були схожі: молоді люди, хлопець і дівчина, може близького до Маргаритиного віку, може старші, сказати було складно. Що ж, попередньо це можна віднести до переваг цього місця роботи. ― Сьогодні мій перший день стажування і я…

― Не може бути! ― вигукнув хлопець, підриваючись із-за столу. ― Нам нарешті знайшли ще одного працівника!

―… шукаю Ольгу, ― закінчила Маргарита, намагаючись не виказувати ні незадоволення тим, що її перебили, ні шоку від такої реакції на свою появу.

Однак хлопець її явно не слухав. Він спробував вибратись зі свого робочого місця, перечепився через один із картонних ящиків на підлозі й ледве не впав поруч із ним. Поки він виконував цей дивний танок, Маргариті вдалося роздивитися його й інших мешканців цього кабінету трохи краще, і перше на що варто було звернути увагу ― абсолютно однакові окуляри у всіх трьох. У будь-якому разі в незграбного хлопця і дівчини. Третій хлопець так і не підняв голову від своєї роботи, тож оцінити було трохи важче. Але дешева оправа із чорного пластику була у всіх точно, і наскільки можна було судити ― навіть діоптрії були близькі, якщо взагалі були. В іншому ж, ці троє були доволі різними людьми.

Незграбний хлопець мав трохи зайвої ваги і вдягався так, наче хотів це приховати, однак велика футболка й широкі джинси робили його ще більшим, ніж він був насправді. Дівчина ж навпаки була вдягнена доволі охайно, усе було за розміром і хоч не так офіційно, як було в Ольги вчора, але доволі стримано. Третій хлопець був навпаки якийсь зависокий і худий, та постійно горбив спину за столом. Судячи з того, що він продовжував дивитись в екран свого комп’ютера та шалено бив пальцями по клавіатурі, у нього була або дуже важлива робота, або дуже цікава комп’ютерна гра.

― Ми на тебе вже зачекалися! ― заявив перший хлопець, що нарешті вибрався із завалів паперу. ― Мене звати Марко. Це Діана і Стас. Ти працюватимеш із нами.

― Он як, ― пробурмотіла Маргарита й лише за секунду зрозуміла, що й самій теж варто представитися. ― Мене звати Маргарита.

― Гарне ім’я, ― подала голос Діана. ― Тобі пасує.

― Батьки Булгаковим захоплювалися? ― всміхнувся Марко. ― Однак, не час для жартів! Я введу тебе в курс справ, проведу екскурсію і все тут покажу. Ідем!

― А звіти хто закінчить? ― похмуро поцікавилась Діана, коли Марко вже якимось незрозумілим чином прослизнув повз завали та старі шафи і вже був коло дверей.

― У мене поважна причина! ― відгукнувся Марко і, вхопивши Маргариту за зап’ясток потягнув за собою коридором. Усе це відбулося так швидко, що Маргарита не встигла зрозуміти як їй реагувати, тому замість того, аби ставити питання і проявляти якусь активність, як має робити кожен новачок, вона продовжувала крокувати за Марком, слухаючи його швидкі пояснення, наче так було і треба: ― Тут у нас юрвідділ, вони кращі люди у світі, а тут роздягальня оперативників, тож краще стукати перш ніж заходити. У кінці коридору бухгалтерія, туди по зарплату ходимо, а тут кухня і туалет, що з ними робити, сподіваюсь знаєш, еге ж?

Він весело підморгнув Маргариті, а потім майже бігом кинувся сходами вниз. У дівчини виникло палке бажання пригальмувати цього аж занадто прудкого для своєї комплекції хлопця, але для цього ще треба було його наздогнати.

― Я наче на роботу в офісі наймалась, а не на свіжому повітрі, ― нарешті промовила вона, коли їй вдалося наздогнати Марка вже біля виходу з будівлі, минувши пропускний пункт. ― Куди ми йдемо?

― Ольга всім каже про роботу в офісі, ― всміхнувся Марко й щось у його погляді викликало в Маргарити бажання копнути його ногою. ― Але в таку чудову погоду сидіти в чотирьох стінах ― це справжній гріх, чи не так?

Маргарита набрала повітря в легені, аби відповісти щось доросле і правильне, але так і не знайшла потрібних слів. Сперечатися не було сенсу, погода і справді була чудова, сонце ще не встигло напекти асфальт, а якщо Марко знає, що робить і її робота іноді буде виходити за стіни офісу… може це не так і погано?

― Ти не відповів куди ти мене ведеш, ― нарешті сказала Маргарита. Поки вона обдумувала ці слова, вони перейшли дорогу, пірнули в провулок, пройшли його й опинилися на зовсім іншій вулиці. Сперечатися було вже запізно та і трохи дурно.

― Я ж казав: введу в курс справ і все тут покажу, ― задоволений собою відповів Марко, впевнено крокуючи далі. ― І почнемо ми з найцікавішого: з Марени.

― З Марини? ― перепитала Маргарита з підозрою.

― Не з Марини, а з Ма-ре-ни, ― по складах, як дитині повторив Марко, не збавляючи кроку. Здавалося, що при його комплекції та швидкості руху, він уже мав би захекатися, однак захекалася тут лише Маргарита, яка все ніяк не доходила до спортзали. ― Ніколи про таку не чула? От і добре! Буде чим тебе вразити.

І навіть не намагаючись ще щось пояснити, Марко побіг далі.

«Мені б таку самовпевненість», ― із заздрістю подумала Маргарита.

Вони йшли недовго. За кілька кроків Марко пригальмував біля старого будинку доволі закинутого вигляду. Попри поважний історичний фасад, вікна першого поверху були брудні, а за ними виднілися шматки картону, фанери та старих газет, наче хтось хотів сховати те, що було всередині. При цьому, на дверях був сучасний домофон, на якому Марко й набрав число «1». Маргарита прискіпливо оглянула спочатку фасад будинку, а потім хлопця, намагаючись зрозуміти, а чи не час їй запідозрити щось недобре? На додаткове приміщення офісу ця будівля трошки не тягнула, хіба що склад чи архів. Взагалі, якщо задуматися, Марко не викликав довіри: Маргарита сьогодні побачила його вперше, а він уже притяг її в дуже дивне місце, поводитися як дивак, але хоча б не як маніяк. Хоча звідки Маргариті знати як поводяться маніяки?

― Тримай, ― Марко, зловивши її погляд, простягнув Маргариті окуляри: такі самі як були в нього на носі. ― Тобі це знадобиться.

― У мене нормальний зір, ― Маргарита б хотіла сказати «чи ти думаєш, що мені потрібні окуляри, щоб розгледіти твою навіженість?», однак її надто гарно для такого виховали.

Тому, коли двері відкрилися і Марко, схопивши її за руку, затягнув до будинку, вона все ще не була готова до того, щоб навіжено закричати «рятуйте», хоча було варто. Замість цього Маргарита ледве не гепнулась на порозі через занадто різкий ривок. Чудовий початок.

Всередині будинку було темно, прохолодно і вогко в порівнянні з вулицею. Цей перепад температури відчувався так яскраво, що голі руки Маргарити вкрилися дрижаками. Роззирнувшись по сторонах вона майже вперлася носом у дівчину і здригнулася: шкіра незнайомки була така біла, наче вона була привидом. Однак це було лише перше враження, трохи звикнувши до темряви Маргарита зрозуміла що такою білою, майже блакитною, дівчину робило освітлення, яке ледве долітало сюди із-за прикритих дверей трохи осторонь.

― Привіт, Ледея, ― весело привітався Марко. ― Це Маргарита, новенька. Ми до твоєї матері, знайомитися.

― Міг би попередити завчасно про гостей, ― тихо, майже пошепки сказала Ледея і коротко кивнула Маргариті. ― Ідіть за мною. Мати в себе.

― Я не сумнівався, ― весело сказав Марко і впевнено рушив за дівчиною до сходів, які було ледве видно без освітлення. Маргарита трохи пом’ялась на місці, але все ж рушила слідом за ними, розглядаючи то Ледею, то намагаючись вловити хоч щось з інтер’єру цієї місцини. Це точно не архів. І не офісні приміщення. Та й не склад, мабуть. Але повертатися, чи сваритися з Марком тепер якось незручно, хоча б перед хазяйками дому.

Вгледіти щось у пітьмі було складно, особливо після яскравої вулиці, однак уже з другого поверху очі Маргарити почали звикати до темряви. Те, що вона прийняла за передпокій насправді виявилося під’їздом. Велике прямокутне приміщення мало по периметру сходи, що вели до кожного поверху. У протилежній до вхідних дверей стіні, над сходами були вікна, крізь які трохи пробивалося світло. Майже всі вони були або закриті картоном, або надто брудні для нормального освітлення.

Поруччя мали дерев’яні накладки, які подекуди зберегли сліди фарби, однак взятися за них означало б майже стовідсоткову отримати скалку в долоню. Мабуть, їм було років зі сто, не менше, тільки дивно, що вони збереглися за такої вологості. Фарба на стінах також була полущена.

Маргарита б, мабуть, почала боятися, якби будинок був порожній. Усе ж занедбані місцини майже завжди мали в собі небезпеку. Однак будинок певно не був порожнім і навіть покинутим. Тут жили люди і про це свідчив шум майже з кожного кутка.

З першого поверху чувся чийсь тихий, сумний спів чи то скоріше щось схоже на молитву. Окремих слів розібрати не вдавалося, а загальна мелодія була така сумна, що Маргарита не здивувалася б, якби там відспівували покійника. Коли ж вона проходила повз другий поверх, то точно почула з-за дверей однієї з квартир, як щось впало, а потім жіночий голос вилаявся так, що деякі трактористи почервоніли б. При чому лайка не припинялась навіть коли Маргарита була вже на третьому поверсі. Тут грала музика, вальс, але якось неправильно. Не те щоб Маргарита претендувала на абсолютний музикальний слух, але в неї була підозра, що або фортеп’яно не було налаштоване, або ж невідомий музикант не попадав по клавішам. На четвертому поверсі просто щось рипіло, наче хтось ходив по кімнатах. А з останнього, п’ятого поверху чувся плескіт води, як у ванній до якої не закрили двері й луна йшла всім будинком.

Ледея також варта була уваги: Маргариті вдалося її гарно роздивитися, коли вони піднялися вище, де було більше світла від вікон, та поодиноких світильників. Не струнка, а скоріше занадто худорлява, у своєму білому платті Ледея виглядала як привид, що загубився в цьому старому будинку. Здавалося під шкірою в неї не було і краплі крові, а один погляд на її очі змушував здригнутися: вони були такі блакитні, як товста крига на річці. Маргарита швидко відвела погляд, сподіваючись, що більше не доведеться дивитися в очі цій дивній дівчині, з дивним іменем.

Вони зупинилися на останньому поверсі, коло найдальших від сходів дверей. Тут було достатньо світла і при ньому Ледея зовсім зблідла й майже зливалася за кольором із побіленою стіною. Навіть її волосся, яке Маргарита приняла за русяве, насправді було білим, як сніг. Цілковита альбіноска. Якщо так, то зрозуміло чого вона ховається в цій темряві: мабуть, влітку легко обгоріти з такою шкірою.

Біля дверей було чіткіше чути плескіт води. Складалося враження, що одразу за стіною знаходиться та сама ванна кімната, яку собі уявляла Маргарита, однак судячи з планування тут мала бути квартира з передпокоєм та таким іншим.

«Дуже все це дивно, не думаєш?» ― запитав у Маргарити голос розуму в голові. Вона з ним погоджувалася, однак що із цим робити, поки не мала жодного уявлення.

― Проходьте, ― тихо сказала Ледея, відчиняючи перед ними двері до квартири. ― Мати на вас уже чекає.

― Дякую, красуне, ― всміхнувся Марко і зробив жест рукою, пропускаючи Маргариту вперед. Чомусь за це йому хотілося дати запотиличника, як одному з молодших братів. Чи то вираз обличчя в нього такий зараз, чи сам жест недоречний, Маргарита ще не вирішила. Однак відчуття того, що над нею глузують, не підвело.

До того, що чекало її за дверима, Маргарита не була готова зовсім. Слух її не обманув, ванна була саме тут, у цьому приміщенні, але не ванна кімната, а сама лише чавунна місткість із водою. Вона стояла біля вікна, за дверима й у ній дійсно хлюпотіла вода. А ще в ній сиділа жінка.

Не відкрити рота від здивування Маргариті допомогло лише бажання бути ввічливою, адже вона була в гостях, тому й мала поважати місцевий звичай хазяйки… Хоча подумки Маргарита все ще була в культурному шоці. Марена була доволі великою жінкою, не сказати що товстою, скоріше просто пухкою. Уже у віці і водночас у розквіті своєї краси, яку не можна було проігнорувати навіть у такій незвичній ситуації. Мокре блакитне плаття лише підкреслювало її елегантність та вишуканість, як би парадоксально це не звучало і виглядало.

«Вітаю вас», ― сказала вона і її голос теж був незвичайний: звучний, він луною прокотився порожньою кімнатою, але був зовсім не грубим, ― «сідайте, будь ласка».

Вона вказала рукою кудись за спину Маргарити й озирнувшись та побачила, що в протилежній стороні кімнати стоїть старий, облізлий диван, на якому вже з комфортом розмістився Марко. Коли встиг тільки?

― Мати запрошує вас сісти, ― тихо мовила Ледея, яка зайшла до кімнати слідом за ними. ― Прошу.

Це ще один дивний місцевий звичай? Повторювати сказане одне за одним. Однак зауважувати це вголос Маргарита, звісно, не стала, а лише тихо сіла поруч с Марком. Одразу ж їй у сідницю вперлась пружина під оббивкою старого дивану. Просто чудово.

― Я привів Маргариту з вами знайомитися, ― сказав Марко, виглядаючи таким задоволеним, наче як мінімум приніс кількаповерховий торт. ― Вона наша нова співробітниця, тож за звичаєм я не міг вас оминути.

«Годі підлещуватися, хлопче», ― мовила Марена, ― «я знаю, що ти хочеш лише похизуватися перед новою подружкою, але це не привід знову приводити до мене гостей без запрошення. Тобі варто повчитися манер," ― вона поглянула на Маргариту і всміхнулась не розтуляючи губ. Щось у її обличчі було не так, але що саме Маргарита не могла зрозуміти, так само як не могла зрозуміти що за міраж був на голові в Ольги вчора. ― «Однак, сьогодні я вдячна тобі за такий сюрприз. Ви дійсно незвичайна, чи не так?».

«Та хто б казав», ― майнуло в голові Маргарити, яка дуже намагалась не розглядати Марену нижче голови.

― Мати каже, аби ти не підлещувався, ― похмуро промовила Ледея. ― А ще нагадує, що приводити гостей без попередження ― не надто ввічливо. Однак на цей раз вона пробачає.

― Я дуже радий і перепрошую звісно, ― Марко всміхнувся так, щоби було видно всі зуби і вдячно кивнув жінці, що сиділа у ванній. ― Не хотів образити вас, або показатись неввічливим, але спланувати щось подібне рідко виходить, ви ж знаєте.

Власне отак Маргарита й опинилась у цій ситуації: на старому дивані, у незнайомому будинку, між трошки навіженим новим колегою та жіночкою, що сиділа у ванній повній води. Ну і звісно її дочка-альбінос завершувала цю абсурдну картину. Треба було якось вибиратися звідси, бо схоже ніяка це не її робота. Бог його знає хто цей Марко, але він точно втягнув її не туди, де планувала її «вводити в курс справ«Ольга. Однак ніхто не збирався чекати, коли Маргарита придумає достатньо тактовний спосіб покинути цю веселу компанію. Діалог продовжувався.

― Правда? ― Марко здивовано подивився на Маргариту крізь скельця своїх окулярів. ― Буду чекати з нетерпінням.

Маргарита вже хотіла сказати йому, що не дочекається, але дещо відвернуло її увагу від будь-яких інших думок. У віддзеркаленні лінз окулярів Марка вона побачила Марену. Але не таку Марену, що сиділа перед нею у ванні, а трохи іншу. Одразу про різницю сказати було не можна, бо зображення було дуже бліде, розмите й наче…

«Вдягни окуляри, дівчино», ― мовила Марена м’яко.

Маргарита зрозуміла що досі тримає в руці окуляри, які їй дав Марко і схоже був саме час їх надягати. «Чому я це роблю?» ― подумала вона, розгинаючи дужки оправи та чіпляючи її на ніс. ― «Чому взагалі сюди прийшла і слухаю їх? Я ж наче не маю цього робити».

Однак варто було Маргариті підняти погляд на Марену, глянути на неї крізь лінзи окулярів, вона миттєво розгубила всі думки й навіть забула як дихати.

У ванній сиділа більше не жінка з плоті і крові, до її грудей більше не липла блакитна сукня, а вологе волосся не вилося як м’які хвилі. Її волосся буквально стало хвилями, плаття зникло, груди Марени зникли, вона сама зникла, а на її місці була прозора фігура із самої лише води. Лише зараз Маргарита зрозуміла, що хоч ванна в кімнаті й була, але крану в ній бути ніяк не могло. Вода ж продовжувала хлюпотіти ― то волосся того створіння спадало з її голови як ті струмочки, а з її пальців накрапала волога. І все це рухалося, текло, було водою і водночас мало форму людини.

Маргарита різким рухом зняла окуляри і знову поглянула на Марену. Жінка. Звичайна жінка. Але крану біля ванної досі немає.

― Вражає, чи не так? ― весело запитав Марко. Що ж, він міг собою пишатись: Маргариту ще ніхто так не дивував. ― А ще на Ледею поглянь, тобі сподобається.

Мабуть, лише від шоку Маргарита його послухала і знову вдягла окуляри, дивлячись на цей раз на дівчину в білому. Зробила вона це дарма. Марена була чимось незрозумілим, невідомим, дуже антропоморфним, у той час, як Ледея була дуже конкретною, неприємною річчю. Трупом. Але не простим тілом, а тілом що давно замерзло, посиніло, волосся вкрилося інеєм, а очі… Маргарита вже не була певна, що то саме очі, а не два маленькі шматочки льоду.

― Господи, помилуй… ― прошепотіла вона улюблену фразу мами на такі випадки. Налякана, але водночас не здатна відвести очей від Ледеї, Маргарита, яка ніколи не любила ходити до церкви та згадувати бога, зараз промовила його ім’я майже не задумуючись. І неочікувано це було тим, що їй допомогло.

Ледея від цих двох слів напружилася і зашипіла, відходячи від Маргарити на кілька кроків. Марена-вода у своїй ванні теж сколихнулась.

― Звична перша реакція, ― кивнув Марко. Він, на відміну від усіх присутніх, залишався людиною і Маргарита за це була йому трохи вдячна. Лише трохи, бо за таку пригоду вона йому хотіла відкрутити голову. ― Однак усе ж постарайся не згадувати його, Марена та її дочки цього не люблять, а ми все ж у неї в гостях.

«Приходь сюди іще, коли побачиш більше нашого світу», ― мовила Марена своїм звучним голосом. ― «Нам буде про що поговорити, доню».

Ледея вже відкрила рота, аби перекласти, однак Марена скинула руку й дівчина одразу знітилась. Тим часом до Маргарити повернулися думки і вона згадала, що їй необхідне повітря для життя, тому саме час почати дихати. Дихати й намагатися зрозуміти, що за фігня тут відбувається. Не може ж вона буквально знаходитися в кімнаті з купою антропоморфної води й замороженою зомбі. Чи може? Відповісти на це питання, або ж навіть зрозуміти чи варто на нього відповідати, Маргарита не встигла, бо в Марка задзвенів телефон, при чому на рингтоні стояла якась настільки дурна й популярна пісенька, що вона моментально повернула Маргариту до реального світу. Дуже вчасно, бо схоже, що такі потрясіння Маргариті були не на користь.

Марко швидко взяв трубку, мабуть, хотів сказати, що зараз не може, зателефонує пізніше, однак йому не дали мовити і слова. З трубки долинув крик, такий що навіть Маргарита почула: «До офісу, негайно!»

― Схоже нам час іти, ― пробурмотів Марко винувато, але досі зі своєю посмішкою, яка наче приклеїлася до його обличчя. ― Перепрошую, пані.

― Нічого. Мати знала, що ви ненадовго, ― спокійно промовила Ледея і Маргарита відчула, як від неї повіяло холодом. ― Я вас проводжу.

Підводячись на ноги, дівчина зрозуміла, що її трохи гойдає, як після катання на екстремальному атракціоні, однак це пройшло майже одразу. Перш ніж покинути кімнату, Маргарита ще раз поглянула на Марену: неймовірну й таку прекрасну, що мимоволі хотілося доторкнутися. Втриматися було доволі легко: варто було лише згадати, що це не просто вода, а гола жінка у ванній посеред кімнати, дочка якої ― задубілий труп, що йде назирці за Маргаритою. Аби більше не бачити Ледею такою, Маргарита поспіхом зняла окуляри як тільки залишила кімнату. Ледея знову стала нормальною, трошки блідою, але живою людиною.

Марко спостерігав за тим, як Маргарита зиркає на їх провідницю і коли вони спускалися сходами назад на темний перший поверх, спіймав її погляд і промовив одними губами:

«Злякалася?»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ксенія Шпак
08.05.2023 00:16
До частини "Розділ перший"
О-о-о, поневіряння по співбесідах такі правдоподібні, аж боляче :D Текст гарно занурює в ситуацію, гарно добираєте деталі для цього, Маргарита, звісно, таке "теля": "Кричати не буду, щоб не здатися невихованою, бо ще неясно,чи він маньяк", теж дуже правдоподібна мала:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Наталя (BurningBright)
    08.05.2023 10:43
    До частини "Розділ перший"
    Ехехе, поневіряння по співбесідах - це мабуть знайома ситуація майже кожному) Ну і Маргарита в нас ще дівчинка маленька, дуже влучно ви її телям назвали, кричати треба було раніше, ехех Дякую за відгук! Сподіваюсь, продовження вас захопить не менше!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ina Igel
    07.02.2023 14:47
    До частини "Розділ перший"
    ...блукання в пошуках роботи і реакція на питання рекрутерки дуже життєво описані і мова твору легка й приємна.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше