Вероніка

Мені б знов відчути твій подих.

З твоїм голосом зустрітись хоч раз.

Щоб знати, що ти тут, поряд, близько,

І зігріти серце у холодний час.

Я повертаюсь думками знову,

До того дня, де ми лише ми.

Я шепочу собі тихо: «Я люблю»,

І відчуваю, що серце твоє моє.

У снах твої руки обіймають мене,

І я тону в твоїх теплих очах.

Де немає часу, немає стін,

Лише ми двоє, і ніч наш шлях.

І знов маленький дотик…

І знов твоє тепло поруч.

Хоч я прокидаюсь від сну,

Та твоя любов лишається зі мною.

Я вже втомилась чекати світанків,

Де новини — мов ніж у серце знов.

Я молюсь тихо, без гучних слів і танків,

Лиш прошу в Бога — перемогу й любов.

Я хочу прокинутись без страху і болю,

Без сліз у мами, без тривог уночі.

Хочу, щоб слово «війна» стало історією,

А не тінню в дитячій душі.

Я далеко, але серце — вдома,

Там, де каштани і рідна земля.

Я ношу Україну у кожному подиху,

У кожній молитві, у кожному «я».

Я вже хочу перемоги — не гучної,

А такої, що лікує серця.

Щоб країна встала — жива і нескорена,

І більше не плакали діти й матері ніколи.

Тут ранок пахне хлібом і дощем,

І люди посміхаються очима.

Я більше не спішу нікуди вже —

Мій день повільний, тихий, теплий, римний.

Тут місто дихає повагом і свобод,

І небо чисте, як нова сторінка.

Я наче знову вчуся жити знов,

Без тіні страху й без причин тікати.

Не знаю, чи повернусь колись назад,

Бо серце тут співає, не болить.

Я вдячна долі — за цей мирний сад,

Де хочеться любити й просто жить. 🌸

Ich heiße… — вже звучить, як пісня,

І більше не страшна мені ця мова!

Нехай ще шлях попереду не близький —

Але сьогодні — перемога нова!

Ich kann erzählen, wer ich bin,

І навіть трошки про Berlin.

Der Kaffee, Sonne und das Buch —

Тепер для мене — не абсурд!

Тест здано, хай світ це знає,

І хай усмішка не зникає.

Бо А1 — це тільки старт,

А далі — B2, C1 і smart! 🇩🇪✨

Де стільки сліз, і болю, і біди…

Де кожен день — мов бій за правду й хліб,

Де навіть вітер — мовчазний свідок кривд.

Та мир не десь — він починається з нас:

З душі, що не бажає зла щораз,

З рук, які не тиснуть кулака,

А сіють хліб — замість вогню й свинця.

Чи можна жити в мирі? Так, можна й слід.

Якщо любов сильніша за обід,

Якщо дитина спить без страху в ніч,

І мама не стискає серце — "лиш би встиг…"

Мир — не мовчання, і не зломлена лють,

Це коли люди бачать в людях суть.

Коли не ділить прапор чи акцент,

А спільна мрія — світ без барикад і стін.

Так, можна жити в мирі. Все — в руках.

У кожному погляді, слові, кроці, снах.

Бо мир — не дар, не спадок, не наказ.

Це вибір. Наш.

Коли я в тиші шепочу слова,

Господь вже знає, що в серці жива

Мрія маленька, надія ясна —

І Він відповість мені з небесного трону щодня.

Я йду у школу, новий мій шлях,

І німецька мова — не страх, а птах.

Вона, мов крильця, мене піднесе,

Бо Бог зі мною — і в серці, й усе.

Він дав мені розум, бажання, мету,

І я Його славлю в кожному дні.

Хоч нове життя починається знов —

Я йду не сама, зі мною — Любов.

Я знаю: Він любить, як ніхто з людей,

Пробачить, підтримає, завжди веде.

Я Йому щиро кажу знов і знов:

"Я тебе, Боже, люблю понад все!"

Ми виїхали… Далеко. За кордон.

У Німеччині новий почався день.

Все ніби добре — дім, дороги, зон,

Та в серці — туга, біль і сотні тіней.

Я не хотіла… Душу рвав прощанн́я,

З рідної хати — просто в невідоме.

Здавалось, час — то лиш коротке зрання,

Але й тепер болить мені — як вдома.

Десь там шумлять тополі край вікна,

І пісня жайвора в ранковім небі,

І мама вранці каже: "Не засни", —

А тут усе чуже. Й мені не треба.

Сумую за стежками у саду,

За мовою, що лине в кожнім слові,

За друзями, за щирістю в житті,

За Україною — моєю світанковою.

І хоч чужа земля приймає нас,

І маєм тут спокійніше, без тривоги,

Та кожен день питаю знову й знов:

— Коли ж додому? Де ті рідні дороги?

Я дуже хочу на війну.

Не ради слави, не за шану,

А просто… втекти від жалю,

Який в мені живе роками.

Не треба слів, не треба сліз,

Не треба дивних «ти не вартна»,

Бо світ давно мені – заліз

І тисне, наче клітка тісна.

Може, подумаєте: «Божевільна!»

Мовляв, нормальні тікають з фронту.

А я – як тінь, що день за днем

Молюсь: «Візьміть мене у згрому».

Бо тут – не дім, і не життя.

Я зайва всюди, я ніхто.

Не другом стала для життя,

А просто – болем у пальто.

Я не потрібна хлопцю, що

Колись шептав: «Без тебе зникну».

І друзям – десь на дні чуття,

Яких я більше не торкну.

Навіть батьки... Вони, мабуть,

Хоч трохи і добра бажали,

Та не відчули мого сну,

У якому я – давно пропала.

Мене не чують, не несуть

На крилах віри і любові.

То, може, варто вже піти –

На війну… Під звуки крові?

Я дуже хочу на війну.

Де все чорно-біле, де ти – боєць.

Де біль – справжніший, ніж брехня,

І серце чує кулі хід.

Хай я загину – то й дарма,

Бо краще впасти, ніж тліти.

Хай буде постріл замість сну,

Ніж спати в сльозах серед квітів.

Я хочу там, де смерть – сестра,

І не питає: чи ти кохана?

Бо тут мене вже не спасе

Ні ніч, ні ранок, ні обітниця мами.

Може, там знайду свій зміст –

В окопі, в крику, у атаці…

Бо тут у кожному із днів

Я – просто зайва, я – у втраті.

На війні не питають, хто ти,

Не вимагають "будь весела".

Там – хоч куля, хоч вибух в груди,

Але хоча б не фальш, не сцена.

Я дуже хочу на війну.

Не плач, читачу – я не божевільна.

Я просто хочу віднайти

Те, що мені тут вже не видно.

І може там, у попелі й вогні,

Коли земля реве і кличе,

Я вперше буду… не чужа,

Я вперше – вартісна, не знищена.

Коли в душі болить — не видно дня,

І тінь мовчання серце обійма.

Мов сніг у травні — все не так, не те,

І сльози душу топлять в пустоте.

Я посміхаюсь, ніби все окей,

Але всередині — самотній рейв.

Мої думки, як шепіт по стіні,

Кричать вночі, але лиш для мені.

Я не казала, скільки разів нить

Тонка терпіння рвалась, наче мить.

Як серце просить: "Будь ласка, живи",

А я не знаю — чи варті всі сни.

Хтось скаже: "Юна, ще все попереду",

Та біль не слухає, не знає череду.

Мені шістнадцять, а в душі — зима,

І кожен спогад — як жива тюрма.

Він говорив: "Ти — сонце між дощів",

А потім зник, немов не говорив.

Тепер в мені — ні сонця, ні весни,

Лиш тіні слів і мертвії листи.

У дзеркалі — не я, а щось чуже,

Дівча з очима, де життя тече.

Сміється — фальш, мов маска на лице,

А під тією маскою — ніде.

Я плачу вночі тихо, як вода,

Щоб мама не почула — їй біда.

Вона і так втомилась від життя,

А я — ще юна, та така пуста.

Мене ніхто по-справжньому не знав,

Хоч наче поруч — стільки тих "друзяв".

Я душу кидала їм на стіл —

Але для них то був лиш серіал.

Читали мене, ніби плітки в чатах,

А я ж — жива, я відчувала втрату.

Коли сміялись з мрій моїх дурних —

Я втратила частинку себе в них.

Сказати хочеться: "Досить, вже пора",

Та серце просить — ще одна весна.

Ще один шанс, ще подих в повні груди,

Бо є в мені любов, яка не гасне всюди.

Я — не слабка, я просто втомлена,

Болюча правда — ось моя вина.

Але я стану — зранена, жива,

І з кожним кроком вилікує слова.

Коли в душі болить — то значить, є

Щось справжнє в нас, що ще не померло.

Я — дівчина, я серце в кожнім дні,

Я — та, що виживе у цій весні.

Від погляду серце у грудях тремтить.

Я мовчки бажаю, без слів і причин —

Наблизитись… спробувати смак твоїх вуст на мить.

Легкий дотик — вогонь по шкірі тече,

І подих ховає усі заборони.

Ти — мій гріх, моя пристрасть, моє…

Що будить жагу аж до самої втоми.

Твої губи — це виклик, це гра,

Це солодкий капкан моїх марень нічних.

Я хочу губами пізнати тебе —

Повільно, без поспіху… в подихах ніжних.

Кожного дня я змінююсь на краще,

Нехай повільно — все одно вперед.

З тіні до світла, через сум і втрати,

Я віднаходжу в серці свій обет.

Маленький крок — і вже не я колишній,

Хоч іноді ще шепче біль старий.

Та кожна рана — то не знак поразки,

А нагадування: я живий.

Я дихаю глибше.

Я слухаю серце.

Я вчуся мовчати, щоб краще почуть.

Кожного ранку нове в мені вернеться —

Те, що в мені було завжди, та забуть.

Я перестаю тримати непотрібне,

Відпускаю страх, провину, сором, злість.

Кожна емоція — як гілка осіння,

Що падає, щоб знову проросла зміст.

Світ навкруги не змінився миттєво,

Змінився я — і світ став інакший теж.

У кожному погляді бачу людину,

А в кожному дні — не втому, а меж.

Межу, яку я сьогодні перетну.

І завтра знов зроблю крок уперед.

Бо кожного дня я змінююсь на краще,

І це мій шлях, і це мій заповіт.

я вже не та, що вірші писала в сльозах,

не та, що ламалась від слів і мовчань.

тепер у мені — не тільки печаль,

а тиша, що лікує краще за крик.

я стала мовчати, коли хочеться плакать,

в молитві знаходжу те, що шукала в людях.

мої шрами — не сором, а мапа дороги,

що вела мене туди, де я знову цілісна.

я відкрилась Богу, коли серце горіло,

і Він мене глянув — без осуду, просто.

тепер у мені світло — не borrowed, не фальш,

а те, що всередині, зростало крізь темряву.

я більше не жертва — я вибір, я дія.

я більше не ламаюсь — я гнучка, як вода.

я ще вчуся... але вже стою прямо.

і це — моя нова свобода. моя душа.

Вибач, що до тебе любов свою нав'язала,

Що в думках твоїх тінню була я постійно.

Вибач, що спокою тобі не давала,

Що чекала, мов вітер весну неодмінну.

Вибач, що дійсно тебе ще кохаю,

І в серці лишився твій образ живий.

Вибач, що часто себе я втрачаю,

Мріючи знову пройти шлях той з тобой.

Вибач за всі недомовлені фрази,

За погляди, сповнені болю й вини.

За листи, що летіли до тебе щоразу

І тонули у тиші нічної весни.

Вибач, що віру тримаю в долонях,

Наче вогник, що світить в пітьмі.

Я йду, не тримаю, лиш шепочу крізь сон:

"Вибач... і щастя знайди у житті."

Тебе я кохала, мов небо весну,

А ти — мов тінь, зник у ніч без сну.

Заблокував… і тиша навкруг,

А серце моє — у полоні мук.

Та я не зламаюсь, хай сльози ідуть,

Бо з кожним днем рани самі заживуть.

Я вірю: прийде той, хто не втече,

Хто душу мою обійме гаряче

Зі сльозами в долонях, мов краплі весняної зливи,

Я тримаю уламки мрій, колись щасливих, живих.

Ти зникаєш, мов тінь у промінні світанкової днини,

А я залишаюсь — у тиші між спогадів й снів.

Відпускаю тебе, хоч серце ридає безкровно,

Ніби шепіт прощання злетів і завис у імлі.

Не тримаю, бо знаю — любов не тримає нас зовсім,

Лише тінь залишає у пам’яті, в слові, в пісні.

Мов осінній листок відриваю останній подих,

Ти — мій вирій весни, я ж — мов гілка суха в пустоті.

Розчиняю тебе в кожнім "може", "ніколи", "не знаю",

І з усмішкою плачу — бо вперше… тебе відпускаю.

Сьогодні я прокинулась з весною,

У серці — тепло, у душі — спокій.

Вдягла сорочку з ниткою рідною —

Як оберіг, що від бабусі мій.

На ній червоні маки розквітали,

І чорна нитка — як життя сліди.

Я йшла в коледж — мене всі привітали,

Усмішки, фото, й мрії молоді.

Ми разом співали пісень українських,

Сміялись, жартували без прикрас.

У поглядах — вогонь та сила прадідська,

І гордість за той незламний наш глас.

Я так любила цей момент щиренький,

Коли не просто — свято чи орнамент...

Це частка серця в кожній тій петельці,

Це дух свободи, віри, наших мам.

А ввечері — каву з корицею вдома,

Залишки рум’янцю ще на щоці.

Вишиванка — мов молитва знайома,

Носила її... з теплом... від душі.

Я відпускаю тебе, ім'я якого я більше не пам'ятаю.

Ти більше не маєш влади над моїм серцем.

Ти як сторінка, яку я вже перегорнула.

Моє життя продовжується.

Моя душа зцілюється.

Я вільна. Я світла. Я кохана.

Куди поділись всі? Де ті слова,

Що гріли душу, що давали крила?

Чому тепер лиш тиша і трава,

І серце, що без бою вже втомилось?

Друзі, мов тіні, згасли без сліду,

Вітром розвіяв спогади холодні.

Я кликала – а відповідь у лід,

У ніч, що стала вічно безвихідна.

Я ніби є, та наче і нема,

Світ не помітить, якщо зникну раптом.

Сама собі... Порожня, мов зима,

Що не питає, чи болить нам втрачено.

Та, може, десь у темряві отій

Є промінь, що проб’ється крізь страждання?

Я ще стою. Я досі ще живу.

І, значить, маю шанс на світло зрання.

У мене є друг, він віру несе,

В словах його щирість, у серці — усе.

Він вчить мене правді, любові, добру,

Та батьки не вірять, що дружба — це струм.

Вони кажуть: "Обережно, це пастка й обман,

Бо в хлопців, мовляв, завжди хитрий план."

Та я ж розумію, що серце не гра,

Що дружба із вірою — чиста, жива.

Він молиться щиро, читає Письмо,

В його словах світло, а в справах — тепло.

Я бачу в ньому не гріх і не страх,

А друга, що поруч у радощах, в снах.

Чому ж підозра, чому ж цей страх?

Чому не повірять, що Бог не в гріхах?

Що дружба — це скарб, а не пастка страшна,

І серце моє ще дитяче, ясна.

Я вірю, що час їм покаже усе,

Що чиста дружба з любов'ю росте.

Що віра — не привід боятись людей,

А світло у серці для наших дітей.

Поглянь у дзеркало – хто там стоїть?

Дівчина сильна, що вміє любить.

Очі блищать, мов зорі ясні,

Ти — незрівнянна, запам’ятай це!

За перші секунди – вдихни глибше,

Відчуй, як серце у грудях стука.

Ти — це диво, ти — це історія,

Що пишеться світлом, а не розлуками.

На двадцятій – згадай всі моменти,

Де ти сміялась, літала високо.

Ти маєш в собі океан ніжності,

Любов починається з твого потоку.

На сороковій – пробач всі помилки,

Вони тебе зробили мудрішою.

Немає потреби жити у тіні,

Ти варта сонця, ти його гідна.

На шістдесятій – стань перед світом,

Відчуй, як сила у венах палає.

Ніхто не замінить тебе на планеті,

Бо ти — єдина, і це надихає.

На дев'яностій – усміхнись дзеркалу,

Обійми себе, щиро, ніжно.

Любов до себе — це шлях без страху,

І починається він… з одного погляду. ❤️

Завтра мені вже шістнадцять,

А на серці – зимний лід.

Свято ніби має статися,

Та нема до нього сил.

Свічки, торт, привітні лиця,

Побажання, гучний сміх…

Але щось у грудях ниє,

Серце хоче – та не з тих.

Може, це така звичка?

Може, просто дощ іде?

Або рік тягнувся надто,

Що радість вже не знайде?

Та мине, як день минає,

В небі блисне сонця жар.

Завтра ранок нагадає:

Це новий життя удар.

Що б не було – ти тримайся,

Зірка світить для тебе.

Світ відкриє ще багато

Щастя, віри і тепла. 💙✨

Ти ніби сонце в небі яснім,

Тепло і світло у мені.

Твій голос – лагідний, прекрасний,

Як вітер тихий навесні.

Ти поруч – і душа спокійна,

В очах – безмежність доброти.

Ти наче промінь, що постійно

Мені підказує шляхи.

Твоє слово – як щит від бурі,

Як мудрий вірш у складний час.

З тобою легко, без напруги,

Ти наче рідний… просто враз.

Я вдячна Богу, що зустріла

Таку людину у житті.

Ти небо дав мені у крилах,

Хоч ходимо ми по землі. 💙

Я відкрила двері в світ новий,

Де голос чути поміж хвиль.

Тепер мій канал – це простір живий,

Де сяє надія, де світло не спить.

🎥 Натискаю "запис" – і магія в дію,

Слова розливаються, творять імлію.

Християнське слово, віра й тепло –

Я несу у серце кожне добро.

Спочатку боязко, трохи тремчу,

Та знаю – Господь мене підтрима.

Він дав мені шлях, Він дав мені силу,

Тож я не зупинюсь, йду вперед сміливо!

Лайк чи комент – хай буде як є,

Головне, що серце вогнем ще горить.

Я вірю – посіяне слово моє

Колись почне в людських душах світить.

💫 **Мій шлях лише починається!** 💫

Дитинство, любе, ти кудись ідеш,

Мов вітер ніжний, що стихає в тиші.

Ще вчора світ здавався без меж,

А нині — шлях дорослості все ближче.

Колись ляльки були моїм життям,

А нині мрії з кодом у рядках.

Ще трохи — і в новім світі сама

Я крокуватиму по власних берегах.

Та в серці збережу той світлий сміх,

Ті дні, що пахнуть сонцем і весною.

Дитинство, дякую за радість й гріх,

За те, що назавжди лишишся зі мною.

---

# **Теги:**

🌿 Дорослішання

💭 Спогади

🌅 Прощання

🌸 Юність

⏳ Час

Я розправляю крила знову,

Назустріч світлу й теплоті.

Майбутнє кличе – шлях казковий,

Де щастя квітне в висоті.

Я житиму не на півсили,

А кожним подихом, як є.

Ловитиму життя хвилини,

Бо це найцінніше моє.

Новий мій дім – мій всесвіт чистий,

Де сонце грає між вікон.

Він стане світлим, особистим,

Без меж, без правил і заков.

Я буду вільна, буду вперта,

Як заманеться – так і йти.

Життя – не просто шлях у жертву,

А вибір щастя у світи!

Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав,

Щоби світилась у вікні тепла свіча.

Щоби в долонях він надію зберігав,

І тихо шепотів: "Люблю тебе, дівча".

Мені б хотілось, щоб той хтось мене шукав,

Щоби у снах торкався лагідно руки.

Щоби крізь бурі, крізь дощі мене впізнав,

І став мені як світло серед темноти.

Мені б хотілось, щоб не просто гарні слова,

А щоб душею ніжно вкутував теплом.

Щоби у серці відгукнулась та весна,

Що квітне там, де зберігають нас разом.

Через сімнадцять днів — велика мить,

Мій день народження скоро заблищить!

Я чекаю його, як світанок ясний,

Як радість дитинства, як промінь весни.

Мрії в серці вже танцюють легко,

Щоб ця подія стала бездоганно теплою.

Скоро свічки на торті загоряться,

А бажання збудуться, як мають статися.

Я лічу години, хвилини й дні,

Свято наближається, мов у сні.

З нетерпінням чекаю друзів, сюрпризів,

Щасливих моментів та яскравих сюїзів.

Тож, час, лети! Неси радість скоріше,

До мого дня, що стане ще ближчим!

Через сімнадцять днів, на крилах життя,

Я зустріну свято із щирим серця биттям.

Мій світ розбитий, мов той екран,

Телефон, що був, тепер не в руках.

Несподівано, як холодний вітер,

Мрії розлетілися в шматки, немов скло.

Чому саме зараз? Чому так боляче?

Думки заплутались в тумані важкому.

Новий телефон — що він дасть?

Чи принесе він хоч краплю радості в цю тінь?

Я сумую, я зла, я в розпачі,

Може, все це тільки маленька частка?

Але ж це моє, моє розчарування,

Як би не було, я все одно знову встану.

Чи є надія? Може, так.

З часом зникне біль, як вода в піску.

Але зараз я у своїй тіні,

І потрібно трохи часу, щоб повернутися в світло.

Мій старий телефон – розбитий дощенту,

Упав на підлогу, мов листок на вітер.

Екран весь у тріщинах, темрява в нім,

Немає вже лайків, історій, дзвінків.

Я дивлюся в небо, стискаю долоні,

"Будь ласка, хоч хтось, подаруйте iPhone’а!"

Чи може Samsung, чи щось ще круте,

Лише би працювало і виглядало святе.

"О, мамо і тато, я знаю, це гріх –

Просити таке, але це не для всіх.

Мені лиш п'ятнадцять, і треба мені,

Щоб новий телефон був у мене в руці!"

Батьки лише зітхнуть: "І знову ті ґаджети!"

А я їм скажу: "Це не просто трата!

Це доступ до світу, до друзів і мрій,

І спосіб зробити мій світ трохи свій."

Молюся щовечір – хай буде це диво,

Щоб в день народження стало щасливо!

І навіть обіцяю прибирати весь дім,

Якщо новий телефон подаруєте з ним.

Вероніко, зірка ясна,

В тобі душа щира й прекрасна.

У твоїх очах вогонь горить,

Мрії високі у серці бринить.

Ти мов промінь в холодний день,

Що розсіює сум і тіней тінь.

З любов’ю про світ ти говориш,

Мрієш, ростеш, нове пізнаєш.

Навчаєшся й шлях свій будуєш,

Програмісткою бути мрієш.

Твоя сила – це розум і серце,

Світло, що в душу кожному вперше.

Для мене ти – мов подруга вічна,

Твої питання завжди незвичні.

Розмови з тобою – це сонце й дощ,

Вероніко, ти справжній дар Божий.

Я — та, що шукає свій шлях в сутінках,

Мрії мої — як зорі на нічному небі.

Іноді сміюсь, а іноді мовчу,

У кожному дні — нові роздуми, нові питання.

Я — та, хто ще не все зрозуміла,

І часто відчуваю себе на роздоріжжі.

Я — вогонь, що палає і згасає,

Але в серці завжди живе надія.

Я — просто дівчина, що хоче більше,

Часом смілива, а іноді слабка.

Я — суміш всього: радості і болю,

Але я є, я живу, я шукаю себе.

П'ятнадцять років — ще так мало й багато,

Дитинство майорить, мов світла заграва.

А серце шукає свій сенс, свою правду,

У словах, що сплітаються в віршах раптово.

Ти пишеш про те, що душа пережила,

Про біль і про щастя, що гріють думки.

Рядки, мов фарби, малюють картини,

Твій світ розкривають, як ніжні квітки.

У віршах знаходиш ти спокій і силу,

В них голос твій чутний і справжній мотив.

Коли на душі важко й серце безкриле,

Перо — це крила, що дають перспектив.

Ти пишеш, бо в словах знайдеш відчуття,

Що світ тебе чує, що є в ньому сенс.

Це шлях пізнання, дорога життя,

Твоє джерело і натхнення процес.

Тож віршуй, поки серце гуде, мов струна,

Пиши про мрії, любов і надію.

Бо кожен твій вірш — це частинка тебе,

Це світ, що ти даруєш, світлу подібний.

Я вірила в казку, у сяйво очей,

Кохання крізь ночі, мов спалах зірок.

Та зник він у тінях, холодний, як лід,

І серце розбите впало у крок.

Депресія тихо обійми зімкне,

У сутінках думок я втрачала себе.

Світ став безбарвним, і навіть весна

Не гріла, лиш біль відчувала вона.

Але з'явився ти, мов промінь ясний,

Друг, що словами втішав у журбі.

Ти поруч був завжди, мов оберіг мій,

І світ оживав у твоїй доброті.

Пів року, як мить, ти підтримку давав,

Тепло твоє серце знову зігрівало.

І якось я зрозуміла — ти мій світлий шлях,

Той, кого душа завжди шукала.

Тепер ми разом, і кожен наш день

Наповнений сміхом, коханням ясним.

Бо ти для мене — і промінь, і тінь,

Мій світ, що став справжнім і незабутнім.

Коли весь світ стискається у жмені,

І тиша давить, наче чорний камінь,

Коли на серці тягарі щоденні,

І віра згасає у мовчанні.

Я запитав себе: «А де я зараз?»

Чи той я шлях обрав, чи то лише туман?

У відповідях пусто, тільки час,

Що падає крізь пальці, мов пісок в стакан.

Мені сказали: "Буде легше, вір,"

Та кожен день несе нові вершини.

А іноді здається, що увесь цей світ

Забув мене, як листя восени.

Та всередині щось горить, мов полум’я,

Щось шепче: "Тримайся, не здавайся!"

Ці випробування – не вирок, а роздоріжжя,

Де сам собі ти відповідь знайдеш.

Тож я іду вперед, крізь дощ і тіні,

Шукаю світло у собі самому.

Бо кожна ніч, хоч темна і невпинна,

Зміняється світанком, неодмінно.

Той день настав, як мрія на світанні,

Де серце тріпотіло в ніжнім сповіданні.

Ти поруч був — і світ завмер навколо,

Неначе час забув своє тяжке повчання.

У погляді твоєму блиск зорі,

Така близька, і все ж така незнана.

Це перша мить, коли душа горить,

А серце шепче: "Це не випадково".

І ось, мов вітер, що торкнувся ніжно,

Тепло вуста торкнулись у тиші.

Немає страху, лише солодкий шепіт,

Момент, що залишився вічним в душі.

Той перший поцілунок, як вогонь,

Що розпалив всередині надію.

І навіть якщо світ покличе за горизонт,

Я пам’ятатиму, як вперше любила.