Всі вірші

Біля річки бачилось кохання,

Де берізка пестила волосся.

Я ж хотів втопити сподівання .

Плигнувши у річеньку із мосття.

Я ж не просю жалості у квітів

Співчуття не просю у верби

Просто плигнути у річеньку із мосття

Біля місця де зустрілись ми

Не шукаю серцю порятунку

Бо без тебе в темряві живу

Просто крок у прірвоньку із мосття

Зможе зупинить мою журбу.

Квітничок заквітне на погості

Будеш поряд люба заходи.

Будеш повз іти заходь у гості

Бо замерзну я від самоти .

© Андрій Абрамов ( Onra Onra )

Якби психопатка, то й легше б вдавати

Було, коли раптом

Не ставити крапку на тому, що вже спливло,

Але так і шмига́ють по колу

П’я́ти.

Якби то шиза була, словом за ґрати б

Вело, вкрай незграбно,

Ламаючи стан непритомного, мешт єство.

Як дивак, що замарив додолу

Й втратив.

Якби біполярно та вщент депресивно

Ввійшло мене синє,

Уся маячня стала б мо́лом, мере́жі склом,

А відтак - то не я є умови

Плином.

Якби патології сенс - не каліцтва

Любов, чим у стрічці

Не викроїти по живому мізерних змов...

Голова не спиняє. То ж вдосталь

Відчаю

В річці

Міцно

Злість ця

Розі́йдеться

Змістом

Шва.

Про що не шепочеш на вухо у млі? Розв’яжи мені очі.

Сьогодні день шостий, я зовсім не свіжа, іржи́ кровоточать

Стіни

Нашого з тобою непорозуміння:

Ти ніколи не визнаєш, що просто не вмієш

Жити,

Як оті сусіди,

Що якось їздять по світу одне в одному, вмикають світло, як темно, знають, де діти злобу,

Як робляться діти,

Навіть

Про те, що квітами можна зачати ранок,

А не лише з кави

Сам на сам, заїдаючи нерви думками,

Що жалять.

Про що натякаєш невпинним мовчанням? Звільни мені губи.

Бо так не бува, аби я - лише та, хто завжди тебе губить,

Рівно,

Ножицями, розрізаючи, вбогого по розмітці.

Та уя́ви не вистачить, щоб стати таким умільцем

Вправним.

Поняття позбавив

Про те, як.. Та геть про все, що можна,

Що спада на думку, без чого не обійтися, тому так нестерпно тривожно.

Ототожнене ложе.

Ніхто не винен.

Тож мені слуху забракло і сенс твоїх слів - як припарка мертвому.

Про що ж не шепочеш тепер взагалі? Ти забув, як стер в мені

Шмат, де пророчив майбутнє охоче?

То ж давай, розв’язуй вже тіло. І губи. Й очі.

Бо це із театру мов кадр суцільний:

Не вільний і ти,

Як надумаю десь зійти.

усі шляхи від сьогодень

ведуть за тіні небокраю,

де міражі, відлуння де

у буревіях хмарограю.

овалом місяць - талісман

завис блідий над крутояром.

низинний хвилею туман

похмуро стелиться по яру.

в якому тиша, спокій, сон,

ні руху, поруху, ні зрушень... -

мов у труні, в яку на схрон

поклали мрію заворушень.

познаки навіть там нема

у блідо сивому безкраю -

що ось, раптово зникне тьма,

проллється шумний дощ із градом

чи може сніг впаде рясний

і ярий віск засяє в зорях...

аж ні! святенницький пісний

цей день полону у покорі.

і оселилась самота.

і так повільно лине днина...

яка мов зайвість у літах

безслідно зникне...неодмінно.

Я́к би там хто не писав слóва “Безодня”,

М’яко, чи трохи віддалено від реальності, -

То все обман,

Чари,

Аби справжність не докучала.

Крива філософії страху.

Ми ж не такі. В нас то на́скрізь зашкварно.

Поки блукала причалом в чиємусь сні

Так вже запахло браком

Білоокої мли,

Що винні вже мали б розбігтися кожен зі скелі.

Я ще не вмерла

Кажу я собі під каруселі спекотним дахом.

Око в дірі. Ще не доїла страви.

Хто цілував колодки́ на безмежному тілі тривоги, той бачив любов -

Диво крізь пекло

Та не зникай в глибині,

Може, ти й Стертий,

Може, й не жив, і, що не день, ти

Безодні торкаєшся крил,

Так марно відверто аби здерти влов.

Просто, без слів. Поглядом кулуарним.

Ну добре, напишу тобі ще одного вірша.

Не проси про кохання, про то якось вигадуй вже сам.

Я сьогодні збагнула, що не можу тих клятих крил

Тобі завернути, бо хтось їх, видно, поцупив, написав листа і зарив.

Так би ти залетів десь, взяв з собою її,

На якійсь необачній вечері, можливо, й без слів,

Може б щось передбачив, може б де не дочув,

Але все ж було б легше, ніж посеред дощу отак втратити ту, саме ту, свою..

Ніж по середах ліпше до рук не бери.

Не пускай одну в парки, не ходи в номери

За нею,

І до сварки годуйся як до судного дня,

Аби якось програти, аби пра́ва вона

Одна

Була

Течією…

Бачиш, я застелила оте своє ліжко в кутку.

Там, коли мені зле, я лежу як павук у мерéжі, але без зв’язку.

Та сьогодні концерт, там лише моя вицвіла тінь:

До дверей прищепила, як лекало прозріння, щоб мене не зустрів.

А ти знаєш, не чіпай лише недоречних речей,

Благаю,

Ані мого люстерка, ані скриньки бажань, ані ряду отих навісних пляшечо́к на нервовій полиці Сhanel.

Краще й зовсім туди не заходь

При нагоді.

Кажу ж:

Нема там ніяких крил.

Морок, бардак та тиша.

Музична платівка кола пише.

Старий та запорошений телеграф,

І худорлявий на картині граф.

Малюнки розкидані по квартирі

Історії ці про одного вампіра.

Дзеркало завішане шаллю,

Викликано це печаллю.

На столі хаос та книга про чарівника країни ОЗ.

Лінчевські сцени,

Коли ти хворів на мене.

Ковтав мов гіпоалергенне геном гієни,

Мучивсь от гігієни размежування.

Коли ти мною запа́х.

Кому би то було до вподоби?

Страх,

Подив екзистенції.

Всі ті навіжені хороводи,

Де, куди б не водили,

Зроду не відмити вени

Відтоді

Ані милом, ані ковтком свободи,

Ані кілком сирени.

У закутках

Ванни

Під піною сохнуть рани.

В ревéрс заклякло життя.

Коли ти не зайшов до кімнати,

Не ви́микнув дýмки,

Не вмочив рук у воду,

На примусив стогнати на всю хату так, що вже й не пізнати, хто то волав,

Щоб приборкати цього кохання анклав,

Щоб ніколи, мовляв, не стратити

Мук його вроди.

Добре що хоч на камеру зняв.

Привабить

Блідавістю

Копій.

Мій єдиний моя любов,

Буду кохати тебе знов і знов,

Всі інші мені неважливі,

Лиш ти потрібний-ми поодинці вразливі.

Долі переплетені і серця палають,

Руки і губи тягнуться і жадають

Усе твоє-моє і радість і смутку печаль,

Ти лише руку мені свою дай

І я поведу тебе в тишу де почуєш канарейки спів,

Яка співає про своє та наче й про нас,

Заведемо там танець любові серед юних дів,

Нехай весь світ почує кохання історію глас.

Мій єдиний моя любов,

Буду кохати тебе знов і знов,

Всі інші мені неважливі,

Лиш ти потрібний-ми поодинці вразливі.

Долі переплетені і серця палають,

Руки і губи тягнуться і жадають

Усе твоє-моє і радість і смутку печаль,

Ти лише руку мені свою дай

І я поведу тебе в тишу де почуєш канарейки спів,

Яка співає про своє та наче й про нас,

Заведемо там танець любові серед юних дів,

Нехай весь світ почує кохання історію глас.

В своїх словах віддай бурхливі води

Для німоти народженій там рибі,

З яких вона ніколи не виходить,

Оскільки воля визначає вибір.

Тому весь світ і всі його стихії,

Тобі, мов рибі в хвилях креслять межі,

І вибір там, де сходиться в надії

Безсмертя слів в округлій рамі неба.

27.09.2020

Ти пердиш а не я,

он сморода пішла,

ти знаєш що я не твоя,

тож забий собі в жопу хуяка,

бо зі мною ти не діждешся стояка.

Сонце світить і пташки співають,

Та світ, як завжди, кудись біжить.

Цього я не можу зрозуміти -

Навіщо всім завжди кудись спішити?

Боже нам допоможи! Маєм вистояти, зберегтись.

Багато я не прошу, тільки дай нам сили й віри, Перетворити в історію сучасні події.

Нехай вже буде мир...

Вже так набридло.

Тривоги, ранені, смерті...

А ті воєнні, що на фронті, скільки часу вже боронять фронт і тил? - 486 день війни.

Ох кляті москалі! Скільки ж можна...

Вже самі бунтують, та страшно їм також - тому вбивають, нищать і стріляють.

А після тих подій - не вибирають, самі себе, на місці і вбивають.

Їх також шкода... Як можна було допустити скапарення імперії, в орду!?

Це просто дивовижно, неможливо!

Республіка козацька постала з праху вмить

І захищать народ вона готова, нащадками своїх богатирів!

24.06.23.

Ці руки... Вони невинні. Тендітні й малі... Вони нічого не вміють, лишень вічно стискаються в кулачки.

Ось ці руки розтиснулися, у них тепер ложка лежить. Самі себе вони годують, поки батько поруч бурчить.

Зараз ці руки в подряпинах, з них стікає кров. На них бинти закривавлені, боляче знов і знов.

Тепер ці руки в туші. На них мазолі від пера.

Вони тремтять нервово, скриплять над прописами щодобово.

А потім вони малюють. Стираються в кров поступово. Ніяк не виходить намалювати рівне коло.

У цих руках троянди, їх колють шипи, але вони гордо тримають знамення своєї любови.

Зараз ці руки не самотні, у них її долоні.

Зараз ці руки пітніють, їх мучать ночі безсонні.

Тепер ці руки щасливі, каблучка надіта на них.

У них чужі долоні, ласка і тепло...

Тепер ці долоні білясті, вони тепер у темряві.

На них віск свічок церковних, ці руки в імлі.

Вони не відмолять гріхи свої, хай будуть же вони навіки прокляті!

Руки стискають волосся, на них розводи від сліз. Вони тримають тіло холодне, вони плачуть знову і знову.

У них лежить вороняча маска, вони розпалюють багаття, вони плачуть і тримають тіло холодне, на них розводи від сліз.

Ці руки зовсім огрубіли, не знають вони тепла. Немає більше ніжності, отче. У наручниках руки зараз. Важкі мідні ланцюги залишають свої сліди, а руки... А руки плачуть. Чим заслужили вони?

Руки вогонь обпікає. Вони заплутали в ланцюгах. Навколо лише метал оплавлений, і гул, гул у вухах.

І знову ці руки в туші, і знову в них перо. На них чергові мазолі, шкіра стирається в кров.

А ось ці руки старіють, вони вже не червоні. На них всюди зморшки. Кістки гордо стирчать. Вени наливаються червоною кров'ю і нігті жовтіють, старять.

Ці руки знову ніжні, без мазолів. Але немає в них більше пера, не втримають вони тепер кисті, не буде туші на них ніколи.

Вони вже повністю зсохлися, на них мільярди зморшок, вони рахують копійки і на морозі горять.  Тепер вони у вічній молитві, аби купити хліба шмат.

Долоні зовсім негарні, вони жовті й гострі. Вони лежать у труні, і немає більше їх.

Ці руки... Вони торкнулися щастя, вони відчували біль. Вони грішили і про пощаду благали... Ці руки пройшли всі нещастя, вони гідні любові.

Моя люба пані,

Я виконаю все, що ви накажете,

Я виконаю все,навіть помру.

Лиш перед цим дозвольте те зізнання,

Яке переверне стосунки всі мов гру..

- Дозволите?

- Що за питання? Дозволю звісно,кажи швидше лиш.

Тоді слухайте уважно і не перебивайте.

- За вашу усмішку чарівну,таку привабливу й м'яку я перебила б пів країни,щоб бачити лиш вас одну.

За пір'ястий,крижаний дотик..хоч і холодний та розтопить те серце що б'ється в грудях,

Приглушений й ритмічний звук він замінив той серця стук.

- Але ж..

-Просила ж вас,не перебивайте

Я бачу що терпіння вже немає,

Тому скажу все коротко я вам.

Люблю я вас завзято й так зухвало,та лиш надію ви дасте навряд..

Її слова перебив сонорний дзвінок,

Як в сні та відповідь звучала,та не почув її ніхто..

Коли б я міг

Воскресити твій майже забутий голос

У провінційній квартирі,

Яку обживають давно як, чужі голоси,

Через стільки часу, віддаленості від нього,

Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.

Наче музика для обивателя в партитурах,

Яку не спроможний зіграти по нотах, але

За назвою в пам'яті звуки її віднаходить

І слухає спогад мелодії, спогад краси.

Твій голос десь там, десь під тонною інших, у стосах

Літописів сонця, світанків, любові та зим,

Його зберігає схолола відлуннями тиша...

Послухай, я воскресити його б не зміг.

Від краси, що привласнює мить залишається тільки

Вага від нещасної ляльки, лахміття та пил,

На якому самотність виводить своє прокляття

І зважує слово та пір'я обскубаних крил.

05.07.2023

А зранку прокидаюсь я

І починається війна

Ракети в хати прилітають

І Люди голови ховають

Я речі в сумку почав збирати

Батьки почали сумувати

А я пішов і записався

А матір звоне, куди зібрався ?

Кажу я їй, прощай матуся

У відповідь вона: я помолюся

Вже рік пройшов я ще живий

Але в душі я вже мертвий

І прислухаюсь, там кричать

Тікаєм нам пора тікать

А я не здався і пішов

І там гранату десь найшов

Почався бій а я самий

Помру я тут, я ж молодий

І дзвоню мамі

-мам привіт

-передавай від мене звіт

-Усім усім повідомляю

-я сам на полі, я вмираю

-я кинув трубку

автомат дістав

я вмру ,і я це знав

Одного дня батькам звонили

Сказали їм,вони ревіли

Ваш син сильний і він герой

Як всі пішли не кинув бой

Він не боявся биться

І знав що згинуть там судиться

На блакитному тлі хмари

Легкі, білосніжні,

Нехай вони застигнуть, бодай на мить!

Вітер, я пишу картину,

Ти змінюєш їх колір та форму,

Фарб забагато.

Не заважай мені, Вітер,

Я не пишу – копіюю –

Краду сюжет у Природи.

На моїй картині не буде

Білого поряд із чорним –

Мені сподобався інший сюжет.

Вітер, ти все зіпсував.

Завтра візьму чистий лист,

Фарб забагато...

Сьогодні день - просто чудовий!

Сонце світить - дощ не пада

Як шкода, що людина не природа,

Тоді б вона могла бути досконалою,

Байдужою до бажань людей і водночас - такою красивою,

Неначе вона - це все, і в неї все під контролем.

Цю ілюзію створює вона для всіх,

Насправді, вона просто є і їй цього достатньо.

До цього треба йти старанно і невтомно.

Це те, що називається гармонія.

Чому? Подумайте самі,

Тут не знайдеться потрібної мелодії слів.

05.06.23.

Дорога війни – важка, довга:

Вихор руйнування, крик,

Язики полум’я, ніби кров,

Поранені, мертві,

Гаряча, холодна,

Залита сльозами безневинних.

Немає такої сили –

Народ на коліна поставити.

Народ – залізний кулак

Волі та правди.

Волю не зігнеш, не зламаєш.

Правда дивиться у майбутнє.

Щасливе завтра само не прийде.

Жодної пощади! –

Ворог проклятий відступить,

Повернеться до свого похмурого табору,

Не таким уявляв повернення –

Внукам своїм замовить.

Народ України Вільний!

ПОТОПАЮЧИЙ

Його забирав океан,

Повітря не вистачало,

А очі затуляв туман

І хвиля горло стискала.

Серед всього океану

Він кличе на допомогу,

В обіймах злого туману

Молитву кричить до Бога:

«Бог, я хороша людина,

До Тебе щодня молюся.

Врятуй! Я – Твоя частина.

Ти ж бачиш, що я топлюся.»

І ось розступився туман,

З'являється човен легкий.

«Рятуйся! - Кричить капітан -

Давай мені руку мерщій

Піднімайся на човен мій,

На землю тебе відвезу,

Поки не застали грозу.»

Кричить чоловік: «Не треба!

Мій Господь мене почує,

Прийде допомога з неба

І мій Бог мене врятує.»

І збентежений капітан

Поплив далі у океан.

Чоловік став хреститися

Та продовжив молитися:

«Господи мій, я добрим був,

Твоїм шляхом завжди ходив,

Врятуй, щоб я не потонув,

Щоб я ще трохи тут пожив.

Бо я – хороша людина,

Врятуй! Я – Твоя частина.»

Потім раптово у ту мить

Ще човен наближається.

Хтось у тому човні кричить,

До людини звертається:

«Врятую тебе від муки -

І він тягнеться до води. -

Ти візьми мене за руку

Та залізай хутко сюди.»

Той головою махає

І так він відповідає:

«Будь ласка, цього не треба -

Моя допомога з неба,

Там мій Бог мене почує,

Тільки він мене врятує.»

Човняр лиш руками розвів,

Взяв весла і далі поплив.

У воді людина молить

І до Бога він говорить:

«Нема у мене каяття,

Бо я хороша людина

І добрий був усе життя,

І віра в мене єдина.

Ніколи не було тривог,

Але де сьогодні мій Бог?»

І ноги стають важкими,

А руки зазнали втоми,

Людина махає ними,

Чекаючи невідоме.

Але ще кличе до Бога,

Не кличе – кричить до нього:

«Прийди за мною, благаю!

Ти любиш мене, я знаю!»

Холодна вода стискає,

Дихання не вистачає.

Хвилі одна за одною

Криють його з головою.

Людина – вперте створіння,

Чекає від Бога спасіння.

Потім на відстані знову

Третій човен з'являється,

Він пропливав тут раптово

І тепер наближається.

Кричать на човні: «Ну, давай!

Хутко у човен залізай!»

А чоловік: «Пливи далі!

Бо мене мій Бог врятує,

Не залишить у печалі

Серед бурі, що бушує.»

Човен далі пропливає

І людину залишає.

Вже щосили дихає він

І тримається як може

Серед океану один,

Вже ніхто не допоможе.

Робить він останній подих,

Він програв свою боротьбу.

Забирають його води,

Тоне він і кляне судьбу.

Приходить злий на небеса

Він не повинен бути там.

Надіявся на чудеса

І ось потрапив в Божий Храм.

Там Господь чекав на нього

І звернувся той до Бога:

«Господи, ти мене забув,

Залишив мене вмирати

І я у воді потонув.

Чому? Я хочу це знати.

Я молив, кликав до тебе,

Допомоги потребував.

Чому ти мене на небі

Тут постійно ігнорував?»

І на небесній вершині

Святий Господь відповідав

Так нерозумній людині:

«Я просто не розумію,

Чому ти знаходишся тут.

Я завжди слухати вмію,

Постійно рятую від скрут.

Я чув твоє голосіння

І як ти до мене кричав

Заради твого спасіння

Тобі три човни відправляв…»

Історію цю пам’ятай.

Коли життя піде за край,

Коли не можеш шлях знайти,

Коли постійно просиш ти

У всевидячого Бога,

Щоб прийшов на допомогу,

Знай, що він постійно чує

І тебе завжди врятує

Хоч цього не побачиш ти,

А Бог зможе допомогти.

Він човни нам посилає,

Вижити допомагає.

Головне – все розпізнати,

Допомогу цю прийняти

І залишимося жити,

Аби тільки не грішити…

20.08.2023.

І на цьому слові обірвалася соната,

Десь далеко розірвалася граната,

Війна в душі-війна навкруги,

Настали дні невимовної туги.

Втративши починаєш цінувати те єдине

І знання істини дається через біль,

Правило одне в світі є незмінне,

Любов рятує від бід і смерті окутавши як хміль.

Відкриваються нові двері коли закриваються старі,

Батьки завжди наші праві,

Виводять на світло з пітьми, пробачають все приймають нас які ми є,

Будуть поруч коли останній час проб’є,

Нема нічого солодшого материнської ласки і доброти.

Головне пізнати себе і не втратити душі,

Не загубити добро що горить у добрі.

Світ жорстокий але прихисток знайти все ж можна,

Шукати прекрасне й невинне: стати як мати набожна

І високо до небес від насолоди взлітати,

Бути собою не дозволити нікому себе зламати,

Минуле відпустити не тримати: недругам не мстити

Й в усьому знаходити позитив,

Здійснити свій неймовірний прорив.

Бачу, постать твоя, Істочена гордістю

Закарбована печаттю жалю,

І обличчя твоє, спотворене вірністю

Не промовить крихкого "люблю.."

Я гублюся і вічно шукаю тебе

Я в істериці й в паніці б'юсь

лише подивишся ти, то мине воно...

якщо чесно, я дуже боюсь.

Я зі згорбленим, втомленим поглядом

лише на тебе, на тебе дивлюсь!

Сахаюсь: мене ж відштовхуєш

Заглядом: колючим і злим.

Та я не плачу; ти мене з моїми страхами зіштовхуєш

і ставиш іти проти зим.

Зими холодні; жорсткі і гострії!

Як твоє серце, як очі твої!..

Я посміхаюсь: любити зиму так непросто мені...

Любити тебе:

Неможливість і мить.

Розлийте мовчання налитого вщерть

Серця тієї, що випила тугу,

Звуками.

Ноти тектимуть під акомпонемент

Рікою журливою,

Ріками, фугою.

Спадаючи вниз водопадом, впадаючи

В море.

Небо

Тягнутиме тугу смичком

Розриваючись громом

Неначе снарядами.

Чуєш? Спитає вона

Звиваючись

Чуєш? Спитає піднявшись хвилею!

Я стала сильнішою,

Стоголосою,

Я стала мстивою,

І голодною.

І вона розхвилює моря океанами

Скипить, завирує

І стане бурею.

Чуєш? Спитає вона востаннє

Я йду за тобою.

І він почує.

18.01.2023

Холодний сніг дує у лице,

Волосся мокре наче від дощу.

Сьогодні знову я перед обривом,

Сьогодні знов про тебе пісню напишу.

Сьогодні лиш маленький крок змінить усе,

Сьогодні здатний я відчути крила птиці!

Але ти знову просиш мене сісти,

І я готовий відкрити таємниці.

Моя душа - темна кімната

Твоя - крихка земля

Здається, начебто безбарвна,

Але здатна провалити в небуття.

Сьогодні рівно рік як ти зробила крок.

Сьогодні рік, як я страждаю.

Страждаю, холодними сльозами плачу,

Та твоє біле плаття обіймаю.

Я потонув в твоїх очах,

Цього я не соромлюсь.

Спробуй ти не потонути в морських хвилях,

Спробуй в них не захлинутись.

Ти була моїм сенсом,

Була життям, яке любив я.

Але для тебе все скінчилось хепі ендом,

А для мене твоїм голосом по венам.

Мені боляче стояти тут годинами,

Дивитися на білі хмари зверху,

І мріяти лише про те,

Щоб знову бути біля тебе..

Через біль я йду до тебе

І через вогонь.

Я світу покажу що сильна!

Що йду я за тобой.

Я йду по головах людей,

Я йду, щоб не померти!

Я дістану твоє серце

Щоби знову жити.

Мене ніхто не розуміє,

Нікому не пробачу!

Я по крихкому лойду йду

І світ мене весь бачить!

Я вже на півдорозі, любий!

Я тебе знайду!

Хто, як не я, тебе відчує?

Хто, як не я, до хати приведу?

Ми знову будем разом,

Ти лиш пам'ятай!

І свою кохану жінку

Ти не забувай.

Але моє кохання не настільки сильне.

Твоя любов до неї збила мене з ніг.

Моя подорож закінчилась отут, під снігом

А твоя почнеться через рік.

Я живу із думками в своїй голові,

В небі хмарному, сталлю покритому,

В вулицях білих завдяки снігові,

В відчаю тихім, зручнім, неправдою оповитому.

Мене роз'їдає з середини,

ріже великим зеленим ножем,

В моїй голові руїни майбутнього давно уже зведені,

Проносяться в спогади пустим міражем.

В моїх руках пісок і каміння,

З психоделічної річечки, прямо із берега,

В моїх руках моє ж і коріння,

За що ламає ребра і сипить морозністю березня,

Димом плюється в мене від цигарок куріння

Кидає квартирами і будинками, мов сонного в'язня ?... Безодня і злидня, виколює очі алкоголем дешевим і в'Язким(...).

А десь буяють дикі вишні.

П’яніють бджоли в ароматах

Гудуть від них дерева пишні.

І гомін на обійстях та у хатах.

Так легко на душі і сонячно!

Немов весь світ чекає свята.

Зростає перший дикий соняшник

І сміхом сяють оченята.

А десь, нічого й не мінялось. Вже давно.

Солону зливу сіре небо віджило.

Та в пам’ятях старих відлуння майорять

Тих днів гірких, що їх не хочеться згадать.

І дивлячись із тих часів у сьогодення, мовчки

Зберу у пригірщ теплих почуттів. Заговорю сорочку.

Нехай зігріє душі днів. І проросте в садочку

Родинним деревом дідів. Та вбереже синів і дочок.

Настане день в якомусь часі, і під небом

Я посміхнусь, розправлю крила понад степом.

Вдихну солодкі запахи весни, заллю зіниці цвітом,

Під звуки ніжної струни, рожеві й теплі, наче літо.

Уві сні я повертаюсь додому.

Кожної ночі вирушаю у мандри.

Торкаюся ніжно віконних шибок,

які ще не вилітили від удару.

Ходжу по вуличках, що ще не розбиті.

Та дивлю на спокійне безмежне небо.

Яке ще не порізане, мов кинджалами,

ворожими страшними ракетами.

Я зупиняюсь лиш на хвилину.

Наповнюю груди легким повітрям.

І через мить моє місто - привид,

А навкруги висить присмак смерті.

Я повертаюсь знову і знову.

Щоб не забути. Щоб пам'ятати,

Як моє місто було щасливим.

Поки його безжально не стратили.

24.02.23

Щоб морок не забрав твоїх очей

Вдивляйся серцем в тих хто книги вартий,

Складаючи життєписи людей

В архів свого маленького театру.

Таким і буде світ твого життя, –

Що більше книг прочитаних зі сцени, –

Почує хтось твоє серцебиття

І забере до власної майстерні.

08.12.2022