Всі вірші

І як дивитися на краплі, що з крон звисають?

В них повно сліз з очей твоїх,

З твоїх вільготних вій стікають,

І патока написаних дощів

Заводить свій безкровний солілоквій:

«О сиро тут, і холодно, і мокро».

Туман запрів в білилах сріблосонних,

Туман запрів в повторах і безсонні,

Душа з п’яти ужалила язик,

І залягло тривогою мовчання.

Шнуруй свій сірий стертий черевик. Мовчи.

Приходь до саду, щоб там – струсивши краплі;

Омитися з цих обважнілих вій,

Роздерти в лють історії сувій –

І з тихим, тихим, перемерзлим скриком

Упасти й возродитись на землі.

Туман запрів в білилах сріблосонних,

Туман запрів в повторах і безсонні,

Скоріш, скоріш віддамсь в обійми сну,

Хай дощ тріщить склорізами по склі,

Хоч збудься шиб і встав картонки в рами –

Він загуде в литаври,

В свої стократ прокляті барабани;

Спитай мене чом досі я шукаю

Обабіч подорожника для рани,

Чому слова висмикую з горищ,

Прийди, прошу і сни мені наклич

Мою любов, звільнивши від омани

І сліду від печалі не залиш,

Щоб не писав дощі і під ногами

Не задивлявся в небеса калюж.

09.11.2022

Вона обіймала себе, вдивляючись в спустошені зіниці.

Обіймала себе, коли від болю стискало груди.

Вона обіймала, коли хотіла тепла та підтримки.

І щоб серце від кохання калатало в шаленому ритмі.

Обіймала міцніше, коли вуст торкалась усмІшка.

І зовсім ніжно, коли думки про самотність.

Вона так само обіймала і інших.

Говорячи без слів "Я з тобою. Я поруч".

Від страху. Від смутку. Від радості й віри

вона загортала себе в ці обійми.

І кожного дня обіймала весь Всесвіт.

Коханням. Надією. Мріями.

18.01.23

Світ завмер сутужно:

Світ спостерігає.

Подихи напружені …

Спокою немає.

Плівки із новин

Демонів хвостами

В’ються навздогін

Шпальтами й вустами.

Струни вже тріщать

І нутро мандражить:

«Годі вже нещасть,

Досить з мене вражень».

Історичність днів

Хай горить у пеклі

Той, хто не зомлів –

Бореться запекло.

Світ боїться знов,

Так уже бувало,

Знов вогонь і кров

І страшна навала.

Колись мені подобалась вона

У ті часи коли жагливий погляд

Був рівноцінний шепоту сукна

А дотик вуст, немов посвідок бога

В якому дух любові та знемога

Пустили в храм оманливих речей

І я сказав, коли прийшла тривога

Я більше не люблю твоїх очей.

І я тоді перевернув човна

В туманний став примарення чужого

І диким лементом хитнулася луна

Упавши місяцем у твань життя німого

Хоч, любко, знай не жаль мені за нього

Та сходить сонце і ріка тече,

Але скажу збираючись в дорогу:

Я більше не люблю твоїх очей.

Крім того тут, за все своя ціна.

І платиш серцем за її облогу

Розкішних стегон, нервами сповна

Отримавши нелегку перемогу

І від печінки давню засторогу

Кошлаті крила і тремке плече

І кажеш їй натомість епілогу:

Я більше не люблю твоїх очей.

Та я не корчив з юності святого,

І вірш, як хтива виразка оцей

Та боже збав почути від старого:

Я більше не люблю твоїх очей.

05.08.2023

Всесвіту байдуже на тебе,

На твої радощі та муки.

На смерть собаки, яку знав

Та хворобу, якою прикутий.

Чи тобі байдуже на себе?

Ти думаєш: «Чому зі мною?»

Ніхто не знає і не бачить

Про що твої думки та рухи.

Біжи вперед, ти вір у себе,

Проблеми вирішуй,

Працюй на знос.

Можливо хтось це оцінить.

Заради похвали чи визнання,

Ідеї чи не серйозно.

Чи для себе ти робиш це все?

Не думай багато, а то працювати.

Сродна праця приносить радість

І менше думок у твоїй голові.

А що робити і як жити –

Прийдеться вирішувати тобі.

– 04.08.2023

Бере в обійми сон мене

За руку він крізь ніч веде

Кидаю в мрії я себе

Так треба

Смакує хтось терпке вино

І ніч спадає за вікном

Накрила зоряним сукном

Півнеба

Стає прозорою свідомість

Я поринаю в невідомість

І відлітаю в невагомість

До ранку

Якийсь у цьому колорит

Годинник відбиває ритм

І я іду крізь лабіринт

Світанку

Присвячується моїй вчительці Української мови і літератури і класному керівникові Кушнірук Антоніна Петрівна

Пам'ятаю дні,

Як вчився я у школі.

Була у мене вчителька

Класним керівником.

Були у мене

Питань до чортиків.

Коли я йшов до неї,-

Я був неначе слон.

Із хоботом,

Звисаючим униз,

Ходив і запитував,

І мав із цього зиск.

Який - я розповідати

Вам не стану.

Щоб не піднявся

В мене тиск.

Багато шкоди за часів

Навчання в школі наробив.

Правду скажу,

Було, що і на заняття не ходив.

Чекав на мене батько...

З різкою в стільці сидів.

А я не йшов, Гуляв у парку.

Нових друзів там зустрів.

Дивно так!

Усе мені минулось!

Прийшов додому -

А батько з мамою у сні.

Тишком-нишком йшов навшпиньки.

Прокрадаючись до кімнати,-

Кіт занявкав

І собака загавкав.

Всіх на ноги підняли.

І мене також у тім числі.

Із переляканими очима

На усі їх питання відповів.

Батя навіть усміхнувся.

Запитав мене чи їв.

Мама довго не чекала.

Посадила мене за стіл.

Покормили. Дід повів бровою.

Мовив небагато слів.

Сказав: не будеш вчитися -

У селі пастимеш корів.

Ось, я виріс.

І в житті оцінки в мене різні.

Сам дивуюсь і не вірю я собі,

Що колись такий я був спокійний.

Не турбували зайві звуки.

Мав спокійний темп життя.

І себе також не слухав.

Не зумів опануватися.

Та прийшли нарешті ті часи,

Коли знання були на часі.

Хоч і не всим в житті я скористався.

Мій вчитель знав про це. Дізнався.

Я ходив до нього.

Заходив у його дім.

Хоч не завжди бував я в школі.

Був із мене учнівський гість.

Не міг застати мене вчитель вдома.

Батьки до мене не знайшли підхід.

Не брав я участі ні в чому.

Спасли мене від гніву Божого вірші.

Завдячуючи вірі в Бога

Та наполегливій праці вчителів,

Таки вийшли з мене люди.

Не забуду їх повік.

21.03.2023

Поглянь довкола - як же порожньо,

Всюди окопи, вогні та погроми,

А ти як на долоні, дивись не стань кормом

Від мору й голоду для ґрунту холодного.

На тілі рани й нариви, в душі до оселі пориви,

Тільки що робити посеред руїни.

І ти пустий, пом'ятий, наче гільза

В пекельній бурі полум'я й заліза.

Хай зникнуть ці безодні душевні,

І вкаже шлях серед вершин і ущелин

Мій чи то Каладан, чи то Кадат,

Бо ось-ось туго затягнеться на шиї канат.

Неначе шукаєш в прийдешнім надіі проміння.

Вважаєш,

Що душам дарує хтось світле спасіння.

Бажаєш

Зібрати до купи всі страчені долі з насінням.

Не знаєш

Законів найвищої Божої волі.

Не знаєш прозріння.

Рятуй себе сам, рабе власного болю, бо ти є

Творіння

Що здатне отримати шанс, хоч мізерний

до воскресіння.

Та тільки надію свою не латай, не плекай, а карай

До коріння.

Бо там де надія, там – руки до неба, не буде від того

спасіння.

Бо руки не в небо, а в землю і діло, щоб зріло лиш щире

Пахтіння

Із хаосу вод повстане краса, як було за часів

сотворіння,

Безсмертний нектар,

алхімічне

космічне

правічне

цвітіння

Проллє на пригнічений дух.

І зцілить тебе.

І всі твої покоління.

Я хочу почути слова:

"Увага! Оголошується посадка на літак: рейс...»

Сумка: в ній телефон та мапа туриста -

Побачити рідкісну квітку джунглів,

Пройти стежкою слонів,

Доторкнутися до залізного дерева.

Ніагарський водоспад нехай обдасть водним пилом,

Постояти біля єгипетської піраміди -

Відчути масштаб,

Покататися на верблюді,

До речі, у верблюда очі дуже гарні.

Зачерпнути жменю піску пустелі,

Він так схожий на мамину пудру,

Побачити переміщення барханів…

Пустеля - висохлий океан,

Під лютим сонцем,

Не забувший хвилю.

Срібний лайнер бере курс на Італію:

Пройти канал по містку,

Помахати рукою гондольєру

На знак вітання…

Світ величезний –

Умістився на глобусі на шкільній парті.

Я хочу почути слова:

«Літак йде на посадку -

Аеропорт Бориспіль».

Наша Перлина Дунаю,

Сьогодні й тебе потріпали.

Шахеди споруди побили,

Але тебе не зламали.

Тепер ми відчули те саме,

Що й інші міста України.

Під вибухи «грому» тікали

Та чули, як «прилетіло».

Цей вірш я напишу на памʼять

Про літній день другого серпня.

Коли б діти мали солодко спати,

А не в підвалах від страху тремтіти.

Та дякую нашим солдатам,

ППО, ЗСУ, волонтерам,

Що можу цей вірш написати

Та дітей пригорнути до серця.

Дихай повільно.

Один на три,

Камінь у гору коти.

Сльози зітри,

Сізіфе старий,

Ти майже досяг мети.

Камінь питань,

Діти та дім —

Сивий заплічний тил.

Та без вагань,

Три на один,

Йди повз усі "прости".

Рівно у такт,

Кожне прощай

Втисни в гірський хребет.

Доки в очах

Не заблищать

Блюдця важких монет.

Дихай

Море моє, в тихих мріях блукаю, мов парус.

Ви глибокі, як серця спіраль, мов озон широченні!

Так наївно, так важко але у Вас знов закохалась.

Та не ваша - чужа і розбита ущент наречена.

Море моє, потонути не хочу, пробачте,

бо ще молодість кличе по юні співати пісні.

З нетерпінням чекаю, коли вже нарешті побачу

Вашу душу, що вперто сховалась далеко на дні.

Море моє, та невже, щоб до скону кохатись,

Треба сукню весільну змочити в холодній воді,

і ніколи на вмощені киснем шляхи не вертатись,

а дихати лише глибиною, лиш на глибині?!

Море моє, я без хвиль ваших жити не вмію,

але вічності руку рожево-бліду не подам…

Поживу ще… вдягну синю хустку - і вмить скам’янію,

Щоб стояти на березі, в очі дивитися Вам…

Пані Євніка любила сонце,

Любила море і теплий пісок.

Гуляти в легкому платті безсоння

Вітер міняючи на пасок

Тонкої, манірної талії. Місто

Стелило їй площі гарячі до ніг

І никло під ковдру кімнатне світло,

Коли поверталась з нічних доріг.

Зранку пані любила каву,

Дивитись з тераси на берег морський,

Вдягатись в тоненьку зміїну засмагу,

Писати ходою хупавні рядки

Для тих, хто дивився пожадливим поглядом.

Кутатись в сонце, в любовні спогади,

Писати жагучі, тремкі повідомлення

Прикріпляючи фото для мужа свого.

Вона вже давно, як помітила подив

З вілли на березі моря. І от

До неї підходить приємної вроди

Один із міністрів, палкий філантроп.

Він просить прийняти запрошення пані

Євніку, кличе на віллу її

На просто вечерю, і просто компанію

Скласти для нього. «Але чоловік»...

Подумки пані йому заперечує,

Подумки плеще в обличчя вино,

Подумки ляпас йому розпечений

Кидає наче в німому кіно.

І от завагітніла, наче Вірсавія

З моря вернувшись додому вона

Чекає на мужа, що от повернеться,

А мужа забрала з собою війна.

Неначе навмисно, подібно, як Урію,

Кинув на вірну погибель Давид,

Та тільки міністр не лазив у шкуру

Продажного друга. Ветхий Завіт

Звично, з амвону похитує пальчиком,

Та тільки жалоба тій пані гірка

Тепер я обтяжена, - думає, - хлопчиком,

Хай знає міністр про власне дитя.

І Євніка дзвонить до нього, стрічається,

В одному з готелів, в столиці і він,

Клянеться подбати про неї та сина,

Цілує їй руки обручці взамін.

А згодом дарує ключі від квартири,

І часом відвідує панну свою,

Що раптом народжує мертву дитину.

І горло стискає болюче: «Чому?.

Я знаю до біса подібних історій, -

Кидає подумки Євніка в плач, -

Та тільки мені виявляється Тора

Зійшла за науку, як древній палач».

Пані Євніка любила сонце,

Любила море і теплий пісок.

Гуляти в легкому платті безсоння

Вітер міняючи на пасок

Тонкої, манірної талії...

21.09.2022

Якби ж то кров моя була вином,

Я б розітнула вени, щоб напитись.

Як плоть аукціонний лот з ціною,

Я б попередила всіх крадіїв-бандитів.

Як кості то дурманний млосний елемент,

Розтерла б в порошок й закладку під брезент.

Як шкіра в захист стане мені хутром,

Торшера не гаси — маяк для молі.

А обернуться думи голосом і вітром в полі

То ставте флюгер на дахи, як крайню волю.

- Ніжніш, — промовляла вона...

Та вчувалося – ніч

Поскидала ножі,

І вони

Дзеленьчали об мармур

До ранку,

До ран

Мурмотіли

І тіло

Гострило

Вустами

Свого язика.

26.01.2023

Знову тумани над містом,

Та ніхто цього зовсім не бачить,

Вже темно надворі зовсім,

Але на щоках щось гаряче.

На балконі у літню спеку

Найкраще дивитись на зорі,

Але сьогодні, на жаль, їх не видно,

Тому я залишуся вдома.

Буду не спати, сидітиму,

Ні про що я собі поговорю,

Пригадаю часи безтурботні,

Можливо, заплачу знову.

Як хочеться все повернути,

Проте, більш нагоди немає,

Та і час вже давно інакший,

І люди змінились, квартали.

Майже година минула,

А я досі іще не лягала,

Та навіть іще не збиралась,

А жаль, поспати вартувало б.

А для чого? Щоб виспатись? Смішно.

Я не хочу, бо прокинуся завтра,

Я не хочу щоб завтра настало,

Не знати що буде, це страшно.

Минуле мені довподоби,

Я знаю, розумію що було,

Помилок більше не зроблю,

Спогади, от що лікує!

На годиннику пізня година,

Пора заплющити очі,

А в думках ота плутанина,

Знаєте,

не такі вже й погані ночі.

Я змирилась – все ж завтра настане.

Може, воно не погане?

Я на це сподіваюсь,

Та чи правда це? Хто його знає.

Щось ніжне в очах заблищить,

І теплою стане усмішка.

І місто, як зморена кішка,

Скрутилось в калачик і спить.

Тривоги потрохи стихають,

І хочеться тихо молитись,

І довго-предовго дивитись,

Як вікна в будинках згасають.

А потім, забувши всі війни,

Зітхаючи, солодко спати,

До самого ранку шукати

Вві сні твої теплі обійми.

А січень все вибілить чисто,

Сховає і біди, і лихо.

І сніг опускається тихо

На древнє і втомлене місто.

Часом потрібно насмілитись

І байдуже зривати стоп-кран,

Менше думати, точніше спати,

Точніше перше було правильним,

Говорити "вірно", бо вірно — це також правильно,

Говорити з померлими, як з перехожими,

Зривати асфальт у пошуках світла,

Точніше слідів, точніше, як правило

Старих, допотопних поетів,

Прокляття…

Просто вдавати безумного,

Зрештою,

Сплутати вулиці, маршрути, станції,

Налякати якусь модно одягнену хіпстерку,

А головне ходити з видом надуманим

З болем усіх непрочитаних лекцій.

Вийти за місто,

Закреслити знаки

Порозкидати каміння розкидане

І так безконечно іти допоки

Іти безслідно, іти де прірва

Минути прірву оту за житом,

Посміхнутись, вилаятись,

Махнувши: ну його

І знову до тебе назад повернутися.

26.01.2023

Цей вірш видавався йому нескінченним шляхом

Пекучого сонця

Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,

Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,

Воєн, що розливали Червоне море крові

Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,

Що замітали золоті пекторалі, сережки, цілі міста,

Аби потім відкопати їх і осипати тебе скарбами.

Тут, серед руїн твого міста, твоїх храмів

Вицвітають фрески любові, валяються сонети,

В яких адепти слова вознесли тебе над землею

І подали меч із переплавлених щитів вірності

І навіть шепіт келії переплітається з шурхотом лебединого пера.

Ти присутня в мармурі, вилита в золоті та міді,

Народжена жінкою і створена чоловіком,

В артефактах всесильності свого життя

Хрустом кінопроєктора тягнеш дорогу

Цього нескінченного вірша, роману

Змішуючи день та ніч, день та ніч

Спалахами свого місячного сяйва

Згасаючи в поступливій мелодії,

Воскресаючи в тиші хтивого погляду,

Звіюючи вітер пісків, дощі та бурі, піднімаючи хвилі,

Що топили кораблі, міста, — лютуєш,

Та буває перечепишся за адамантовий серп

І пекуче сонце обертає усі твої пожитки в пісок

Народжуючи безконечно довгий вірш.

23.01.2023

Не важливо коли скажуть, що ти ріка,

І що в тебе вдивляються перехожі,

Що кинутий камінь сягає дна,

А слова не лягають на дно – ніколи.

Що безліч відбитих в тобі слідів,

Що сонце хлюпоче упавши на хвилі

Що сіткою зв’язаних голосів

Виловлюєш те, що спіймати безсилий

Той хто заходив у неї двічі.

Той хто заходить у неї вдруге

Він заглядає в холодні вічі

Вдруге цілує, але не любить.

Він шепоче за вітром, що ти ріка

Повноводна між двох берегів і невпинна

І падають долу його слова

Важкими ставши немов каміння.

22.01.2023

Може тебе не існує без мене?

Може й мене не існує зовсім..

Кинуті ляльки в кулісах сцени

Вигаданих відносин.

Може твій подих — це просто вітер

Плутається в волоссі?

Ти мій найгірший і кращий витвір,

Виліплений наосліп.

Ніч розпускає натхненню руки,

В темряві, навмання,

Куштую на смак металеві звуки:

Гостре твоє ім'я.

Пальців блукають пекучі промені,

Спиняться на зап'ястях.

Темна примаро, ти мною створене

Палке таємне щастя.

Зранку ідеш, без прощання й суму,

Морок з думок спадає

І з цього моменту я не існую

До нового сну, навзаєм.

Медик,таке просте слово.

Але яке має значення у кожного в житті,

Більшість нас пов'язують із корупцією,в якій ми не причетні.

Дехто вважає,що заради приколу вчаться,

І навіть дехто, бояться що дистанційники вийдуть та будуть катувати.

Але звідки ці а-ля стереотипи?!

Подивившись хоч на одного дистанційника,по обличчю можна зрозуміти,якою ціною молоді та завзятті,

Стрімкими темпами,хотіли знайти під час блекаутів частинку інтернету,щоб навчатися і мати розуміння.

Навчання попри перешкоди–важливий аспект для медика,

Тому,цінуйте кожного студента-медика,який вчиться та мріє бути саме тим кому скажуть щире дякую.

На світлині – ти.

Ще така юна. Вродлива. Чиста,

Як кольорові вітражі собору у променях сонця.

Червона сукня на тонких бретельках,

Зелений пояс.

Прозорий подих літнього простору, свіжості.

Краса часом штовхає на злочин,

Подумки відповідаю на своє запитання.

Між твоїм червоним платтям

Та моїми блакитно-зеленими очима

Стільки чудернацьких речей, стільки поезії пролягло,

Так багато музики у тому просторі великої драматургії любові,

Що відправившись у машині часу за тобою

Відволікаюсь на розмитий автомобіль позаду,

Що долає акведук.

Хто в ньому і куди прямує?!

18.02.2023

Коли б могла промовити слова,

З яких у ніч спадають вниз окови,

То їх моря несли б твого човна

Між зорями до берега любові

Так легко як, так просто як птахів

Трима в польоті вільнопері крила,

Почула б тихе шумовиння слів

В якому б власне серце розчинила

І віддалась. Та давні береги

Давно, мабуть, на рифи перемиті

Та й човен той потоплений давно.

На дні лежать покривджені боги

І їх листи в пляшках об риф розбиті

Лягають досі на холодне дно.

30.12.2022

Якщо й кину країну,

то мабуть що тільки в Париж —

Станцювати останнє танго і вчасно вмерти.

Між Адамом і Євою, змієм і яблуком між

Та сама відстань, що й до влучання ракети.

Між тобою і мною не лишиться зайвих речей,

Лиш доторки пальців

по схилам жіночих принад.

Ти востаннє поглянеш в озера моїх очей,

І повільно утопиш в них своїх кошенят.

*Вдих, видих...*

Смак повітря, шум трави,

Грайливе сонце та малі жучки, що так і просять пожити на тобі.

У далині хтось у воді шумить, можливо німфа або птахи.

Квітки довкола мерехтять, а вітер грається з волоссям.

Цей ніжний подих поруч, біля вуха, але не бачу я істоту, яка така вже ж мовчазна.

"Заплющи очі, втамуй серцебиття, ще трішки і вже буде спокій.

Тихенький, літній, теплий спокій."

вільна я від почуття вини

Від цікавості у комусь та нудьги

Від існування та життя

Від свого серця тихого виття

Від людей та самоти

Від висот та від падінь

Нема більше суєти

За мною залишиться лиш тінь

вільна я від радості й смутку

Нема в цьому світі мені притулку

Тож,давай зроблю я все ж останній крок

Вільним можна стати лиш через спусковий гачок

Й заграє червоним барвами маєток

Не буде чутно радості від нових квіток

Й буде тихо,буде вільно

вільним буде й спусковий гачок

Мисли без меж,

Але знаходь межі для придуманого світу

Там,

Де розпуститься колір твоїх фонем,

Переливаючись з променями сонця

І теплим вітром,

Де присутність твоя

Ляже тінню величних веж

Закликаючи взяти в облогу

Змальоване місто

Майбутніх спогадів.

Тож

Уперед,

Ходімо зі мною

Торкайся долонями стін

Шерехатої вежі,

По сходах її спіралі

Відчуваючи важкість і любу знемогу колін

Піднімайся нагору

В розкішний, старий бельведер,

Де сонце промінням розкидує шпичаки

Такого приємного

І такого теплого болю.

28.03.2023

що таке ціле? натовп, моноліт, цільова авдиторія?

з кого взяти або – віддати?

лагідна вулична ріка

або темпоритм ранкового стрибка –

до наступної зарплати?

звір, що чекає, коли ти впадеш?

зручне середовище, що захищає?

чуйна реальність, в якій ти пливеш?

докір, що вперто не пробачає?

потім шукаєш на просто людей –

тих, що живуть на промінчиках власних!

доторк стається, коли тет-а-тет,

щоб розчинитись... або ж – не впасти!

знову йтимеш – майже один.

ти – або світ, що дорівнює чомусь.

перепочинок – забутий пройдисвіт,

щоб розгубити... досвітню... втому!

15.07.2020

Не спить земля, наспівуючи Ліста.

Так плаче небо кришталем сльози

І пломеніє під ногами листя

Вогнем осіннім зрілої краси.

Ще до світанку подих залишився,

Останній сон на декілька хвилин.

Змінився час, ти ж - зовсім не змінився,

Бо почуттів не гасить часу плин.

Торкнутись неба? Встигнемо. Допоки

Не згасли зорі в променях очей.

До щастя залишилось кілька кроків,

Та декілька недоспаних ночей.

«в чем смысл войны, мой враг?

Нас бросят в одну яму»

Писала я це 6 років тОму.

І розуміння цього подібно шраму,

Що ниє і викликає втОму.

Нас не кинуть в одну яму.

Ти помреш, а я поїду додому.

Тебе не відспівають в храмі,

Бо загублять в лісах біля Дону.

Твоя мама отримає телеграму,

Що ти помер під кордоном.

Ти уявляєш всю цю драму,

(Погано прописану вашим ганд…)

Сплановану людьми з високим погоном?

Це смішно, я дивилась крізь зачинену браму

За поганим нікчемним актором,

А зараз нарешті я бачу,

Що з того боку нема «друзей» за кордоном.

Нема з ким шукати миру,

Неважливо буде він солдатам чи якимось майором.

І все це завершиться після повернення Криму.

Це завершиться, коли Україна стане моїм мирним домом.