Всі вірші

Самотні ліхтарі, як душі неприкаяні,

Розсипані по місту, яке давно вже спить.

Уламки замість стін від центру до окраїни,

Без струму провода й нема кому світить.

Слова театральні, гримаси ну точно такі ж!

Актори дешеві в старому німому фільмі.

Цілуй моє серце й тримай біля нього ніж

Ти ж сильний.

Мелодія смерті, вальс із пустими думками.

Хай вкриється пилом бездушна тирада твоя.

Падай без сил. Цілуй свої власні ями,

Ти-я!

Вірші тут без рими. Її вже не буде ніколи.

Слова твої – мед. Гости мене цим бальзамом.

/В бездумному світі я тут сама собі вдома/

А отже, сама собі

Рана.

Я схиляю до долу очі,

Зупинючись на півкроці.

Забагато то чи замало –

Все твоє і на твому боці.

Ти такого і не чекаєш,

І без того живеш чудово.

Каюсь, навіть, чи сперечаюсь:

Все відверта моя розмова.

Підіймаю я с долу погляд,

Мій, брудний та ще більш відвертий.

А навпроти невпинний догляд,

А навпроти лиш совість вперта.

Сонний офіс, тепла кава,

За вікном хурделиця.

Мила погляду постава,

На сітківці селиться.

Очі сповнені тобою,

Ходить тепла, м'яка вовна.

Вже нейрони не в покої –

Творить нову риму ковдра.

Та, що тебе загортає

У приємність, спокій, чіл.

Хай матерій не вбачає,

Та тканина з теплих слів.

Опівнічна людина

---/---/-

---/---/--

Година північ пробиває

Та оголошує початок гри.

Того, хто вічність проживає

На поєдинок вперто кличеш ти.

Так розпочать скоріш бажаєш,

Бо ти ж бо правила знайшов криві.

Рідне імʼя мені віщаєш,

Своєї краплю з болем ллєш крові.

Зі свічки полумʼям тремтливим,

До свòго входу ти скоріше йдеш.

Аби я був з тобой "грайливим"

У душу свòю ти мене ведеш.

Хай Морок з полумʼям пограє,

Тому свічу оцю тримай міцніш.

Але мене як викликаєш,

Поринь у темінь ночі й тиш скоріш.

Відкриті двері. Згасла свічка.

Тепер я ладен увійти лютіш.

Хай заколисує ця нічка,

Я тільцем гратиму твоїм навтіш.

Та знову вогник цей ти палиш,

І цим мені ти видаєш себе.

Ти весь тремтиш! Так палко маниш!

Солодкий запах страху вслід зове.

Я вже підхожу надто близько,

Що свічки полумʼя твого тремтить.

Ти з жахом глянеш, падеш низько.

Бо голий гніт в твоїх руках блистить.

А я все ближче підкрадаюсь.

Та не врятує тебе з крейди круг.

Тобой до ранку не награюсь.

Тебе опісля заберу, мій друг.

І ось 3:33, game over,

Та не закінчено цю нашу гру.

Для тебе я відкрию нове,

Коли з собою заберу в світ сну.

І ти встаєш. Тремтять коліна.

Так мило з посмішкою в ліжко йдеш.

Тепер мій вʼязень добровільно.

Ти не втечеш від мене, лиш помреш.

Спокійно й тихо ляжеш спати,

І не помітивши зовсìм мене.

Ти сам схотів цю гру почати.

Не скоро досвід наш оцей мине.

І день за днем. І ніч за ніччю,

Я буду поруч до твого кінця.

Твоя душа - моєю річчю

Навік! Від першого твого слівця.

Так мало зовсім зосталòся,

Щоб тебе з розуму звести, хлопʼя.

А я з тобою граю досі.

Бо я - твій Бог, і твòя кара я!

І ось ще крапля. Ще хвилина.

Ти, в біса, довго мені будеш нить?!

Зʼїда тебе твоя ж провина,

Але залишилось тебе згубить.

Лишай позаду

Любов і зраду,

Борги й дороги.

Твоєму Богу

Відтяли ногу,

Малюють роги.

Лишай послання,

Нехай останні

Зачинять двері,

Складуть присягу,

Наповнять флягу

І вип'ють з неї.

Ще на подвір'ї

Літає пір'я,

Здійнявся вітер.

А кольорові

Сліди від крові

Уже хтось витер.

Лишай позаду

Свій дім, посаду,

Як воїн майя.

Мершій підводься,

Іди до Сонця,

Воно чекає.

На безлюдному острові він довго творив корабель,

Витесував кіль і шпангоути збирав, мов ребра,

І складав він про себе веселі пісні щодень:

«Тілень та тілень,

Я до жінки вернусь,

Якщо вона ще не померла».

Колись працював він на верфі в країні своїй,

І щастя, що Тихий на берег прибив інструменти,

Та не вмів він складати рядок за рядком пісні:

«Тілень та тілень,

Як невірна мені,

То прийдеться нещасній померти».

Ніхто б не повірив йому, що такий корабель

Він натхненно створив, обладнав, просмолив самотужки,

І папуги співали навчившись від нього пісень:

«Тілень та тілень,

І немає у нас

Ані випивки, ані подружки».

Бачиш: хвилі несуть океаном чудове судно,

І стоїть за штурвалом його бородатий майстер,

Ані рифи йому не завадять, ані Посейдон

«Тілень та тілень

Я дістанусь землі!»

І горланив цю пісню безстрашно.

12.12.2024

Красива, натхненна, замріяна,

Очі, як сонце сяють.

Ходить щастям окрилена,

А це лиш тому, що її кохають.

Ні сумнівів, ні смут не знає,

А все лиш тому, що вона кохає.

Жінку щасливу видно здаля́,

І не питайте її ім’я.

Найкраще з імен вона має –

Коханою хтось називає,

А інше – лише метушня.

Катерина Єфіменко

16-17 грудня 2022 р.

Журнал Nature Neuroscience оприлюднив власне дослідження, головним результатом якого став доведений ученими зв'язок між шизофренією і творчістю. (З Інтернету)

Я – вітер, що мчить

До палючого Сонця

Я – колос, що визрів.

Смертельний я стронцій.

Я неквапом лину

До Альфи Центавра

Там день мій вчорашній

І там післязавтра.

Я з криками падаю

В моря пучину.

Акули…мурени…

Та я не загину.

Мені конче треба

Пройти в Задзеркалля

Там в сукні весільній

Я буду на балі.

Занадто чутлива я!

Лікарю, ні!

Не треба колоти

Нічого мені.

Легка як пір’їнка

Не маю ваги.

Весь Всесвіт створити

Мені до снаги.

Ви шкодите дуже

Важливим процесам.

Шприцом не страхайте

Творить поетеса.

Пссс... хлопче, є зайвий квиточок до Раю.

Одненький.

Не треба паспорта й кода -

лише твоя принципова згода.

Пацан, забирай, поки маю.

Уяви, ніхто не грузить, не напрягає;

там ол інклюзів, від халви і до насваю,

усюди доступ до бескоштовного вай-фаю,

хочеш - юзай, не наполягаю.

Та не очкуй, чувак, у нас акція

(сивину мені в бороду,

кулю в лоба,

ніж у спину,

ви бачили долбойоба?)

це ж крутіше, ніж халявна дегустація!

Ідемо далі, пацан. Любиш музику?

Ким ти є, коли співаєш у дзеркало?

Може Елвісом? чи Фреді Меркурі?

Бо вони всі там гастролюють, пупсику.

Там красуня Монро і досі позує,

Кафка написав бест оф зе бестселер -

усе і на будь-який смак, братело.

Усе ще вагаєшся? Вибач, якого хуя?

Подивись, чувак, я схожий на священика?

Своїм ваганням ти доводиш до божевілля,

тому ось - тримай мій мобільний,

зроби дзвінок другу,

він тобі без істерики,

чітко і ясно скаже: "підписуй,

забирай з руками, підходь до ліфта,

там уже зібралась уся еліта.

тисни на кнопку.

там одна кнопка.

та насрати, що голоси схожі

та насрати що зникла рима

і розділові знаки

чувак скоро зникнуть усі слова

і потяги зникнуть

бери останній квиток у цього торчка

стрибай в останній вагон

рятуйся

Я ненавиджу в калюжі опинятися щодня!

Треба, звісно ж, перериви.

Я – людина, не свиня.

Вогко там і прохолодно, ще й бактерій там катьма.

Не важливо чи самотній –

Для калюжі все дарма.

Намагання й сподівання, в шані тільки результат.

Досвід то чи покарання,

Сумно то чи тому рад?!

Джюрчить фонтан, цвіте кумкват,

Луна сирена, б'є набат,

Палає поряд банкомат.

Напевно я неадекват?!

Жив король в одній державі,

Був найкращим в своїй справі,

Все для міст та для людей робив.

Ввів закони ефективні,

Розвивав науки дивні,

І кордони добре боронив.

На дорозі біля замку,

Якось стрів король циганку,

Їй у руки срібла насипав.

Віщувала, щоб майбутнє,

Славу й подвиги могутні,

Понад все монарх цього плекав.

Вона глянула в долоні,

Знак нанесла біля скроні,

Кров просила і волосся жмут.

Головою похитала,

І засмучено сказала:

− Жде твою країну сильний скрут.

Все, що квітне, швидко згасне,

Смуток знищить все прекрасне,

Чорнота з глибин наїсться душ.

Буде в тім твоя провина,

Рідна змінить все людина,

Сила крові спалахне чимдуж.

Наш правитель надломився,

Дуже сильно розлютився.

− Все даремно, що б я не робив!

Значить так воно і буде,

Ще побачать бридкі люди,

Пісні бід зіпсований мотив.

Стратив він стару віщунку,

Як брехливую шпигунку

І повісив гнити у воріт.

Всіх жінок з якими знався,

Та дітей їх, не вагався,

Теж відправив швидко в інший світ.

Пожалів лише дружину,

У останнюю хвилину,

Бо не мали спільних діточок.

Та була вона вагітна,

Поки стало не помітно,

В хибну смерть замовила квиток.

Збіг обставин звів до лиха,

Був король, зробився психом,

Нотами пророцтво розіграв.

А бажання стати кращим,

Позабулось як пропаще,

Шлях, хоча він гарно розпочав.

Через двадцять років точно,

Його знищить остаточно,

Власний син та успадкує трон.

Попелом занесло згадки,

Чи довідались нащадки,

Як пророцтв спотворює полон.

Павутина долі звита,

Та розвилками розбита,

В кожній дії вибір чималий.

Результат не до вподоби?

Досить гніву та жалоби,

Вір в себе і шлях клади новий.

25 січня 2025р.

Ти зосередив не на тому

Свій розум знов загнав в шаблон.

Відколи форма ставить кому

На суті вимовлених слов?!

Ця пунктуація до дупи,

Вона не має глибини.

До чого тягне серце руки,

Коли абетки затісні?!

Не міряй сенс орфографічно,

Не підганяй все до пори,

Коли відчуєш стилістично,

Що влучне слово знов у грі.

Тоді будь дуже обережним,

Щоб не втрачалось відчуття.

Бо рівним й зовні бездоганним

Не буде твір, що суть життя.

З тобою йшли ми рік за роком,

Дорога світу вела нас завжди вдвох.

Та розійшлись під небокогом,

Залишив тільки спогад і дзвінок.

Було у серці чисте поле,

Цвіли в нас квіти, як у сні.

Та зникло щастя не з моєї волі,

Лишилась тінь, мовчання, тихі дні.

Тепер сама я йду по шляху,

Без твого сміху, без очей.

Все просто залишилось в сноведіннях,

Що ми з тобою разом досі ще.

Та не жалій, моє кохання,

Кінець історії - це також якийсь дар.

Відлуння слів, як новий ранок.

Нехай розквітне новий рай.

Гарні дівчатка – такі дівчатка,

а ти такий... що: "Ні?"

Рожевий, а тоді одразу – салатовий,

наче квіти – раніше

за світанкові сутінки!

Хрестики укладаються

нескінченними візерунками

на полотно.

Розкажи, що насправді,

якщо

зазирнути в твоє

вікно?

Трішки суму, але переважно

дзвінкі думки

про те, що... неможливо?

За синіми-синіми самоцвітами

червоне тло, що

укриває надвечір

хвилями

трішечки тужливими!

Граєш в ігри, схожі

на роль

в класичній мелодрамі.

Так просто

оминати ліхтарі

обіч

соціяльної реклами.

Дівчатка – такі дівчатка,

обіч яких завжди

ажіотаж!

Гарні дівчатка – це

коли розумієш дуже

багато,

де завгодно

знімаючи

ледь макіяж!

16.11.2019

Самоцькування

Ручка тремтить і порожньо у думці,

Надії "вищого" писати не дають.

Самоцькування - відголоски куці,

Які у голові моїй гудуть.

Давно минули дні, шкода,

Коли стискав я олівець чи ручку,

І в пристрасті натхнення дарував

Я світові свій витвір невеличкий.

Тоді мене не хвилювало, не чіпляло,

Що рим замало чи ритміка не та.

Байдуже, що портрет недосконалий

Чи інший витвір в сонечкі не гра.

Мене тоді не так чіпляло,

В пориві нестримного натхнення,

Що вийшло діло трішечки коряво,

Коли я бачив образів здійснення.

Тоді, по своєму, я був щасливий.

І, раз за разом, волю почуттям давав.

Й не роз'їдало почуття зрадливе,

Що без творіння я себе втрачав.

Я так сумую за часами без придирок,

Коли я сам себе в пориві надихав...

Коли я став настільки невмолимим,

Що беззмістовну х...ню заборонять почав?

І ось сижу я знову, коплячи пориви,

Бо ритм і сенс в цю голову не йде.

І посмішка вустами розповзлася криво,

Бо "беззмістовна х...ня" все ж з мене і тече.

Що робити, коли ти був не тим?

Зректись, забути, повернутись в світло.

Залишити всі твори, як той дим,

Розвіяне в минулому повітрі.

Лише три роки нового життя,

Коли ти знов почав писати тексти.

Усі ці візерунки небуття

Допомагають тобі нести:

Свою мову, слово, сенс, сюжет

Про які я хочу розказати,

Хоч і складно це, як той омлет –

Який ти зміг сам приготувати.

Але тільки так, і тільки це –

Всі тексти мої – на рідній мові.

Хай в мене горить моє лице,

Перекладу я все своє, заради долі!

Що тобі побажати, можливо, сонця,

Що зігріє в свято, вихідний, будень.

Що тобі побажати, можливо, моря,

Що лоскоче хвилями босі ступні.

Що тобі побажати, можливо квітів,

Що дурманять, обтяжуючи руки.

Що тобі побажати, можливо вітру,

Що відгонить печалі і пересуди.

Що тобі побажати? Замовляй в долі,

Хай здійсниться те, що для серця мило!

Я лиш приєднаюсь, хай на втіху тобі

Всі звершаться мрії й ти повіриш в диво!

(Січень 2025 р.)

Якби він писав картину з тих слів що вона промовляє,

Було б це велике море де води всіх рік впадають.

Довкола здіймалися б гори у барвах старого Едему

І хмари пливли б солодкі, як клуби вершкового крему.

Там дихали б сонцем хвилі й бавили шелестом пальми,

Ходили б цибаті фламінго, літали б квезалі й тукани.

Була б ця картина щастя залитого вічним сонцем

І якби вже траплялося лихо, його б забирало море.

Вона б розпускала волосся під теплі та ніжні пасати,

А він би вмирав у неволі, не знав би про що писати.

Здійняв би над морем бурю, зігнав би чорнезні хмари,

Тікайте нещасні фламінго, нещасні квезалі й тукани,

І шторм заливав би берег, вітрами ламаючи пальми,

І дихало б море смертю зриваючи з шумом скали.

Вона б закричала: досить! Ця похіть твоя противна!

Залиш моє небо чистим, пиши свою власну картину.

А він би сказав, що буря, для нього була необхідна,

Лиш тільки пейзаж нещастя, підносить в серцях надію,

Що в ньому зникала віра, маліла любов і подих

Був теплим, як срібнопінні, лускою покриті води.

Що він помирав у неволі, а ніжність його вбивала,

Такою була для нього її мальовнича барва.

Так, можливо, зустрінеться якось «Венера» Бугро на стінах

З картиною Джона Мартіна – «Великий день Його гніву».

06.12.2024

У минулих життях я була ліхтариком

На яскравому святі вогнів.

Десь у Китаї був моїм власником

Хлопчик із бідних дворів.

У минулих життях я була свічкою

На вівтарі когось із богів.

Обмотана блакитною стрічкою,

Освячена наймудрішим з вождів.

У минулих життях я була відблиском

Прозорих вод холодної Атлантики.

На губах потопельника останнім віддихом,

І повною відсутністю романтики.

У минулих життях я жила при короні,

І знала всі принади інтриг.

Не лякали мене бунтівні погоні,

Увічнені між сторінками книг.

У минулих життях я була мечем

Героя стародавніх балад.

Для ворожих ший була темним женцем,

Й не просила ні в кого порад.

А даремна як стане вся ця ворожба,

І підійде вже час на етапі земному-

Я не помру, це всього лиш душа

Повернеться нарешті додому.

В кав’ярні модній у центрі міста,

як завжди, людно, аж майже тісно.

Хітів сучасних лунають звуки,

чиїсь кохання, чиїсь розлуки,

офіціантки, меню, бариста;

хтось хоче пити, хтось хоче їсти;

красивий посуд, свічки і квіти,

дівчата й хлопці – ще майже діти;

гучні розмови, смішки відверті –

так, ніби в світі немає смерті,

немов забули про інше місто,

де вітер будить зловісним свистом

життів минулих чиїсь примари,

де страх і відчай блукають в парі,

замість будинків – каміння гірки,

лиш дощ над ними заплаче гірко;

що десь в холоднім сирім окопі

є інші хлопці, в них інший клопіт:

всі хочуть спати і хочуть їсти,

а треба конче тримати місто,

хоч вже, по суті, його немає,

та є наказ – і вони тримають.

Свічки окопні, в меню – галети,

замість костюмів бронежилети,

намокли ноги і змерзли руки.

Чиїсь кохання, чиїсь розлуки

у тих окопах нам світ тримають,

бо в серці віру й надію мають,

що час настане і їм радіти

(із них багато ще майже діти),

що там, у місті, в кав’ярні модній,

і їх згадають також сьогодні.

Тому вони непохитні й вперті

так, наче в світі немає смерті…

16.12.2024

Ти колись був моїм коханням,

Єдиним золотом одним,

Найбільшим сподіванням,

Тепер лишився тільки дим,

Шкода, але в світі так буває,

Раз, і вогонь в серці затух,

Людина людину забуває,

Хто ти тепер: незнайомець, ворог, друг?

Не знаєш, як з колишнім спілкуватись?

Випий горілки чарки три,

Й тоді саме буде писатись:

Чого не любиш? Поясни!

З тобою ми давно знайомі,

Але щось не так пішло,

Стосунки наші чогось в комі,

Як сюди усе зайшло?

Не знаєш, як з колишнім спілкуватись?

Випий горілки чарки три,

Й тоді саме буде писатись:

Чого не любиш? Поясни!

Чи потрібно нам все повертати?

Настав час все відпустити?

Ніхто не може того знати,

Час покаже, як же жити.

Шкода, але в світі так буває,

Раз, і вогонь в серці затух,

Людина людину забуває,

Хто ти тепер: незнайомець, ворог, друг?

«Що тебе радує?» — мене запитали

(вслухаючись в слова що умить зазвучали

від íстинного я — не вчéного буттям

Повтóрю мóв маля, для мéне теж вíдкриття):

Радує пісня — ще не напúсана

звучить вона ясно — і завжди сучасно

Якби можна було — доторкнутись до нот,

я би їх зібрáла, — й НЕ ними — З НИМИ грала

Рáдує гóлос — мóв у росí кóлос

Тремтить рівно в такт — Душі щирий акт

а словá, здавáлося б, давнó уже втрáчені,

рáптом знахóдять свíй шлях у побáчене,

у світ проговореного — твоїм гомоном

знóву нескóреного — нáдсвідомого

Радує, як музика зшиває розірване —

людей та їх мрії — як міст понад прірвою

Ніби життя на мить стає симфонією,

де кожен звук — є на місці своєму

Радує можливість тут вільно дихати,

Іще світú творúти, чумацьким вóзом їхати

Бýти людúною — яка мáє дар чýти

(І я не про слýх — трішки буду абсýрдити)

чýти — знáчить побáчити — Тé що прихóване;

розгадати всі шúфри між словами дивóвими,

Вловúти чужу німоту, та здáстність зчитати погляд

Як зламану стрічку фільму (я трішки в нуар порину)

Почути мелодію — душі незнайомої

Як старúй саксофóн — нóчі робóчої дóвгої

Без яскравих нот — замісто паузи постріли

Новий Темп і ритм! Знайти вихід із поспіху

Співати разом зі світом,

буяти пишним квітом

І дати спробу нову,

старому саксофону

Агов, ти і є він — а він то є я,

ми тýт із тобою — творимó це життя

А крóв вогняно-червóна, біжить по тíлу, і в скрóні

Лунає хáос із пáуз і різнобáрвних гармоній,

Де тишу змінює грядá гучнúх нот,

Що відносять нас хвилями радіóчастoт

2024:12:15:16:50

ця прогулянка магазинами все змінила.

я казав, що рожевий не твій колір, мила,

і це навіть не думка, а голі факти,

все доводив тобі, хоч було не варто,

бо ти невтримно їх захотіла,

бо ти диявольськи захотіла.

ніби ось вона, вирішальна сила

та остання в колоді козирна карта.

твої очі горіли, мов стіни Трої,

мовчки грались конем головні герої

кінострічки "Брат" з їх правдами, грОшами.

наче свято. наче усіх запрошено.

ти всерйоз захопилась цією грою

і за безцінь придбала легальну зброю.

заради бога, серденько, чорт з тобою,

я з любов'ю, по-доброму, по-хорошому.

два рожевих скельця завтовшки з ніготь,

мов таємний вхід і таємний вихід,

і вночі у них, і у ліжку з ними,

і у радості, і у горі, і щохвилини;

два рожевих скельця завтовшки з палець,

два портали в якусь казкову реальність.

і коли одного разу я хотів їх зняти -

вони не знялись.

__________

минули роки.

зв'язок урвався повністю -

я урвав, якщо вже зовсім по совісті.

та якось ненароком натрапив на фото,

короткий епілог в кінці повісті:

там ти, звісно,

народу купа і тісно,

всі люди незнайомі мені особисто.

і раптом відчуваю, як забилося серце:

дивлюсь - ти зняла окуляри! геть чисто!

я збільшив фото, боячись наврочить

і зазирнув нишком у твої очі.

твої чарівні і сумні скляні очі.

твої казково-неземні рожеві очі.

Я не вдягаю траур по власних мріях.

Вмерли? Спалю й розвію по світу попіл.

Бачиш цю душу в латках рубцях і стриях,

Що горювать дванадцяту вічність поспіль?

Пісні жалоби в не популярних жанрах.

Годі дощів, що вмерло, то вже не плаче.

Вивітрять сіль з обличчя далекі мандри,

Вʼяне трава за кроком — така вже вдача.

Вʼяне буремна юність в вінках надії,

Квіти в волоссі зайві, коли вже сива.

Сльози й пусті благання на світ не діють.

Я відступлю, змирюся, не в тому ж сила,

Щоб до останку бігти за днем вчорашнім,

Знову рожевим мазати окуляри.

Привиди мрій здолати не так вже страшно,

Тільки б кінцю дісталась ця ніч полярна,

Тільки би знов на сході здійнялось сонце,

Хай посеред зими воно геть не гріє.

Вкотре безглузде серце плекає нонсенс.

Світло в кінці тунелю — це також мрія.

Вєня Д'ркін (Вєня Д'рантя). Скоріш за все його життя склалося б типово для талановитих співаків з донбасу в дев'яностих. Зачепився у Москві, помітили продюсери, зробив кар'єру, обжився. Або знюхався б, або став би як мінімум рівня цой-грєбєнщіков.

Але він помер у 29 років.

"Ходжу і Гаджу" його весела пісня, не раз співали в компанії під гітару в горах.

Перекласти з російської захотілося скоріше в форматі челенджу, бо лірика то не моє.

ХОДЖУ І ГАДЖУ

Ви казали: ходи, там кльово

Я пішов туди, а там гадко

Я назад прийшов, і тут гадко,

А ви сказали: до тебе було ліпше

В мене є тепер либонь одна здогадка,

Чому, власне, там де я, там і гадко

Може просто саме я ходжу і гаджу

Може просто саме я ходжу і гаджу

А раптом саме я ходжу та гаджу

Тоді для чого мені жить на білім світі.

Шоколадку смачнюню зранку

Ти з'їла та чогось блювала

І весь день тоді чогось блювала

І всю ніч тоді чогось блювала...

І найздогадливіша в світі здогадка,

Може справа зовсім не в шоколадках

А може саме ти ходиш і гадиш

Може просто саме ти ходиш і гадиш

А раптом саме ти ходиш і гадиш,

Тоді сиди і не вилазій з дому.

А ти сказала треба буть ліпше

І, знамо, душою ніжніше

І, знамо, думками чистіше

І покохала мене до нестями

І я тебе покохав до нестями

І ми стали добріше і ліпше

І ми стали чистіше й ніжніше

Й подивились у вікно крадькома ми

А за вікнами гидкії люде,

і від того на вулицях гидко!

А може то усі ходють і гадють?

Може просто це усі ходють і гадють?

А раптом це усі ходють і гадють,

Тоді для чого ми живем на цьому світі

Знають діти, і знають діди то

Знають дурні і знають розумні

Чорношкірі та бліднолиці,

Голубії і навіть зелені...

Знають-знають всякії гадості,

Та не знають те, що має знать кожен:

Бо, раптом-раптом саме я ходжу і гаджу,

Раптом-раптом саме ти ходиш і гадиш,

Раптом, раптом всі ходють і гадять,

Значить це тільки те, що ми ГАДИ!

Олександр Литвинов, (Вєня Д'ркін)

Переклад Андрій Півень

Мені тривожно буває часом,

Мені не спиться: сни погані.

Мені буває і не дуже часом,

Проте пусте, не втрачайте часу,

Бо він короткий, він у Вас один,

Таких як я було і буде сотні.

У Вашому житті Ви є одні,

Цінуйте мить, себе якось цінуйте.

Життя одне, воно палке на мить,

Емоції — ілюзія різноманіття.

Всі люди — всі вони на мить,

Себе цінуйте, мить не підведіть!

Зірки підказують нам, як вчинити,

Шупочуть у думках нам що і як.

Вони підказують й продовжують світити,

Бо кожен спалах - це наш власний знак.

Під мерехтіння зірочок далеких,

Літають думи й мрії разом з нами.

Життя плетемо волокном тоненьким,

Бо ми усі пов'язані нитками.

брак повітря

шари пилу

щось біля стіни

сіра груда

суха й мертва

то мої кістки

не лякайся

не шкодуй

усе так як треба

пробий дах

і запусти

сюди трохи неба

сонце й дощ

цей дім омиють

прослизнуть в шпарини

і між дощок

під кістками

щось зазеленіє

свіжі паростки

огорнуть

кожну мою кістку

я жива

і буду цвітом

славити цю звістку

Давай з тобою в унісон кричати,

На мене, якщо хочеш, покричи,

А я тобі залишу лиш на згадку

Дарунок щирий - цей червоний спис.

Познач на тілі всі сліди любові -

Синці, подряпини, один малий рубець.

Вицвітуть тюльпани там бордові.

В памʼять про нашу з ним любов.

Ти знову в розпачі, а я раджу «забудь»

Не хочу я тобі про це казати!

Не буду трактувати про ганьбу!

Розтоптана навіки вічні правда.

Не варто було так тоді кохати.

Не варто було говорити про любов.

Кричали нам тоді південні пташки,

Що голос твій солодший за бузок.

Вже рівно рік як розминулись стежки,

А в мене досі травми, апатія і страх.

Хоча з тобою було би дуже важко,

Сказала б декілька словечок щоби знав.

Всіма образами, якими ти кидався,

Обписаний навколо мене дім.

Не пробачаю я нізащо твої фрази,

І те, що ти колись любив.

Над містом небо, як вселенський сум,

а під ногами шурхіт падолисту.

Я оберемок хризантем несу –

квітучу радість, запашну і чисту.

І не важливо, що грядуть дощі

і що туман розвісив пасма сиві

на голі руки знічених кущів.

Я точно знаю: осінь – це красиво!

12.11.2019

тиша затікає

глибоко у вуха

повільно і густо

голова спокійна

і не чинить спротив

в голові пусто

нічого не коле

зсередини

нічого не лізе

назовні

результат успішний

ніхто не танцює

на місяці

ніхто не співає

сонцю

таким тут не місце

ліпити

персонажів би

з мозкової глини

народжувати

всесвіти

в сховку за очима

ні

цілком стерильно

глухо в голові

згасли всі світила

і висять

німі

З тобою краплинне стакато

Приймає інакше звучання.

Приходь. Нам обом не звикати

Вивчати відтінки мовчання.

Рішати проблеми віршами,

Вдавати натхненних страждальців,

Лишати цупкі та шершаві

Підтексти на кінчиках пальців.

Вбивати кімнатні рослини

Заради сумнівних есенцій,

Ковтати солоні маслини

З вином дистильованих сенсів.

Допоки зима не проникне

У наші залатані нори,

Плекати заплакані вікна,

Труїтись осіннім мінором.

У жовтих саванах, в розкішних багряницях

Стояли вартові, чекаючи на сон,

Уже не пили воду із криниці

І крицю проміняли на бетон.

Уже не заплетуть дріади вербам коси,

Уже затихли лицарські пісні...

Стоять і дивляться, як містом ходить осінь,

Величні, древні, хворі й мовчазні.

В повітрі запах диму, пилу, тління,

Мене так тішить ваш осінній сплін

Та чи згадаєте тепер своє коріння?

Чи підведетесь з стáречих колін?

Що ж ви забули так далеко з лісом?

Чи ж пам'ятаєте іще оті часи,

Коли не смогом дихали, а бризом,

І мали сильні юні голоси?

Коли ногами ще вгрузали в землю,

Руками сині підпирали небеса,

Коли ще річку не скувала гребля

І вітер ніжно віти колисав?

Та ви не чуєте, оглушені юрбою,

Й не бачите – вам очі дим застлав,

Все стоїте собі, похилені журбою,

Зістарені перегуком заграв.

***

Уздовж доріг і шумних магістралей

Стоять як привиди в святковому вбранні

Навіки втуплені у незбагненні далі

Заручники людської метушні.

17.09.2024