Кохання спіткає людину раптово,
Коли не шукаєш, саме віднайде.
Як почуття взаємні — все чудово,
Як навпаки, то, ніби перший сніг, пройде.
Так доля в дівчини одної склалась,
Що нібито так радісно жила.
І несподівано так якось закохалась,
І зрозуміла, що щасливою раніше не була.
Життя тепер їй видавалося безхмарним,
Й кожне слово було сповнене любові.
Образ щасливої родини був примарним,
Життя його забрали завдання військові.
Вона не бачила того порубаного тіла,
Їй все переказали місцеві чутки...
Тяжкая туга ті хати всі облетіла,
Заповнюючи скрізь щілини і кутки.
Топилася вона у спогадах постійно.
Із пам'яті все виринала одна гарна картина:
Гуляли вони серед лісу спокійно,
Десь поруч квітки розпустила шипшина.
Тоді ж і побачили розчерк яскравий.
Вогнем розірвав він небо чорнильне...
Палаюча зірка з хвостом золотавим!
Передчуття страшного було дуже сильне.
Тепер сиділа у хаті вона та гадала,
Чи могла якось інакше скластися доля.
Волосся хвилясте на плечі спадало...
Втішала себе, що на все Божа воля...
Думки обірвав глухий стукіт у двері.
Понуро дівчина пішла гостям відчиняти.
Одинокий портрет на старому папері
Мав щілину в стіні біля дверей затуляти.
Зібралась з думками вона й відчинила.
Слова усі перемішались вмить,
Радість від побаченого дівчину сп'янила,
Підозра і сумніви не змогли її зломить.
"Знаєш, я існую допоки ти жива."
Промовив коханий, що, казали, загинув.
По небу хмарка одинокая пливла,
Аж раптом сильний дощ із неї линув.
Крізь щастя те, що заглушило відчуття,
Дівчина дивні зміни не змогла побачить.
Заграло кольорами враз її буття!
Якби загинув він, то не змогла б життю пробачить.
Слухала його, мов зачарована.
Сліпа закоханість до добра не доведе.
Здавалось, що душа її врятована,
Та мала вона знати, що дорога ця в пекло веде.
Розповідав він про цілительку якусь,
Яка й залікувала його рани.
"За щастям, бачиш, я весь час женусь,
Та не можливо залатати душу рвану..."
Чом не помітила, що карі очі
На золоті перетворились?
Не спав він, кудись йшов посеред ночі,
На ранок райдужки дивно іскрились...
Вона прожила три дні без проблем,
Та потім дивне з нею почало робитись.
Невідома хвороба палила тіло вогнем,
Від цього дýмки її стали губитись.
"Я знаю, що хворобу подолаю!"
Та так лише їй видавалось.
З часом стала вірити, що попаде до раю,
Все слабшала, на життя надії не лишалось.
Він розквітав із кожним днем.
Вона раділа, що хоч хтось є щасливим.
Життя його цілком складалося із схем,
Без жертв виживання було б неможливим.
Дівчина була бідна, бо дурна!
Жила вона із нечистю весь час.
Душа хижої істоти була брудна,
Той погляд життєрадісний погас.
Істоту перелесником в народі називали.
Він випивав життєві сили лише тих,
Хто часто над загиблими сльози проливали,
Допоки не вирветься у них останній вдих.
Копіювати він поведінку вмів,
Та й зовнішність підроблював не раз.
Лиш очі не мінялись, він це розумів.
Це було добровільно, не чийсь жорстокий наказ.
Хто ж знав, що зірка, яку бачила пара,
Був змій вогняний, що багато назв має.
Ходив між людей він, неначе примара,
Де сталося горе, там здобич шукає.
У нього було достатньо імен:
Перелесник, літавець, змій...
Страшна сила зростала, як в чорноземі клен.
Завжди вигравав він із жертвою бій.
Після загибелі здобичі літавця,
Хоронили за традиціями цю людину.
Шукав наступних там: друга, коханця,
Сусіда, сестру, брата чи може дружину.
Знов повторювалась історія жахлива:
Не виживав нещасний, віддавав всі сили.
А так як героїня наша була занадто мрійлива,
Її неуважність і пусті надії вбили.
Марія Павлішина 
