Всі вірші

Нас віднесло вітром

Нас звіяло пісками

Ми ідемо вірно

За своїми зірками

Тепер ми п’ємо чистим

Найсолоніше море

Хвилі його ігристі

Серце його прозоре

Серце моє випий

Серце моє — липень

Спробуй, і ти скажеш:

М’ята та цукати

Тільки б ніхто ніколи

Не вирішив нас шукати

Скаже хтось, нас бачив

Між зорями стожару

Загадуй на удачу

Хоч сонця, а хоч хмару

Хоч вітру, а чи божих

гігантських обіймів

Там хтось на нас схожий

У зорянім гримі

Спинись на мить… Поглянь мені у очі.

Я все ще та — дівчатко із роси.

З тих ранніх літ, де сонечко пророче

Вмивало світ промінням чистоти.

Я пам’ятаю те далеке літо,

Веселку, що у коси заплела…

Тоді душа, немов весняні квіти,

Ще тільки-тільки в Бозі розцвіла.

Я пам’ятаю тиху-тиху мову,

Молитву ту, що в небо піднялась:

«Дай стільки, Боже, щоб Твою обнову

Я в кожнім дні побачити змогла».

Не треба статків, пишності чи слави,

Бо справжній скарб — це Божа теплота.

Вона не в хутрі, не в коштовних справах,

Вона в душі — прозора і свята.

Це Батько мій подарував ці крила,

Щоб я летіла в небо, до зірок.

Його любов — моє надійнеє вітрило,

Його рука веде мій кожен крок.

І хай на скронях срібло заіскриться,

І хай життя часом буває злим —

Моя душа — то чистая криниця,

Бо Бог не дав їй стати джерелом гірким.

Мій погляд світлий, усмішка — як свято,

Вона, як річка, лагідно тече.

Бо поруч Тато — радості багато,

Він підставляє сонячне плече.

І хай штормить, хай світ кудись несеться,

Я йду вперед — крізь терни до зірок.

Господь почує, як моє серце б'ється,

І благословить кожен новий крок.

Це свято Віри! Світло не згасити,

Його в мені засвітив сам Творець.

Я буду просто вірити й любити —

Це мій легкий, небесний свят вінець.

Я не зламаюсь. В кожному світанку

Я бачу промінь, що дає життя.

Я — та дівчинка, що з росами щоранку

Іде за Богом в світле майбуття!

Той вектор слідує кудись

Від точки крику й до мовчанки

У першій раптом народивсь,

А в другій – подих твій останній,

А межи точками – пряма,

Вона все мчить, все повертає –

Таке воно, таке життя,

І той живе, хто відчуває.

Байдуже темне майбуття,

Однаково мені на нього,

Бо після смерті – хто вже я?

Лиш прах розвіяний по полю,

Тож доки подих в грудях є,

І серце б'ється полум'яне,

Я буду жить! Життя ж моє

Лишиться смерті непідвладне!

Тьмяно кривавої крамоли

міріади ясних голосів.

Горять ліса, палають очі

повільно стиснутих світів.

Душі нестямний, дикий шепіт

несе поривами слова,

їх повторятимуть десятки

здригаючи палкі вуста.

На сотню руки зазіхнути

дадуть їм сили тілеса,

а вирости на слові правди

старі та нові імена.

У мого горизонта блакитні очі

Темне волосся як античні ночі

Міміка зводить з розуму підлітка

Де кожна зустріч за іншу дорожча

Цей горизонт є і прапор і герб

І гімн і ідея і шлях, ритм і темп

Бажана як в холодну зиму плед

Хоч вусів немає, та все одно бренд

Я стільки разів ішов пішки чи біг

Та спогади про Білосніжку зберіг

Пустелі, моря, купа різних доріг

Немає кінця - нескінченний забіг

І мені відомо було все ще здавна

Не летючий голландець - це фата моргана

А фата моргана - голландець летючий

Це моя адреса, мій дім, я так скучив

Хоч Капітан Морган мені і не друг

Тобі я так просто, рятувальний круг

Як я б не хотів до горизонта втекти

Не до пливу ніяк, як ти круг не крути

Ти як там? Як ти там?

Я тут, я тут, ти там

Я тут, я тут, ти як?

Ти як ти як ти як?

Ти там, ти десь, і не бліда

Я тут, там місця мені нема

Як я хотів би бути там

З тобою, я, щоб не сама

Сиділа ти, сидів би я

Сиділи б ми обидва, два

С тобою би сиділи ми

З тобою, не на самоті

Та я сказав би тобі все

Все що язик мій не несе

З тобою був би інший я

І обійняв тебе не я

І я і я і я і я

Мене нема, є тільки ти

Немає сенсу, тільки ти

Є тільки ти, нема нічого

Є тільки ти і в кожну пору

Питав, питатиму, питам

Ти як там, як ти там?

Зоре моя ясная,

Світиш ти з небес

Яскравим світлом —

Потаємні її кутки освітлюєш вмить.

Зоре моя —

Надій ти промінь вечірній,

Спусти вогняну іскорку на землю,

Освіти темні кутки їхнього світу.

Зоре моя, поговори зо мною

Блиском своїх мрійливих,

Поговори про світ незвіданих причин,

Без темних хмар — лиш світлі дні.

Зоре моя, зоре моя,

Розкажи про сестер своїх близьких,

Які поруч освітлюють шлях —

Шлях людський, безкінечний.

Поповнюється з кожним днем ваш ряд.

Зоре моя, зоре моя,

Душа моя поповнюється —

Ряд душ поранених, безсилих.

Зоре моя, зігрій їх за мене,

Обігрій світлом своїм

Душі ті, поранені, безсилі, —

Стануть яскравіші хоч на мить.

Зоре моя, душа моя,

Прощатись нам з тобою час.

Не забувай лиш прохання мого —

Виткане з сліз… Печаль.

що то є, чи то правда і віра,

чи зневіра, чи ж може й обман?

я не знаю всьому тому міри,

і не певний що хочу я знать.

дивина семинутної тучі,

затягнула мене у танок,

серед дум, серед радості й корчів,

де ніколи чогось не було.

що на справді, а що є омана?

що веде, а що зводить мене?

може став я дурним в божих планах,

а чи було щось те не дурне?

я заклякну, і знову розклякну,

я завмру й відімру водночáс

певно в тому і є та загадка,

як утримать себе попри сказ.

як насправді розплутати тайну,

як у мирі себе зберегти.

я тебе повсякчас уявляю,

і в моїй голові тільки ти...

Кожен бісів раз, коли я пишу,

Я ділюся собою.

Тим, що глибоко в собі я ношу.

Ніби кричу, але під водою.

Я безуспішно створюю ці стіни,

Які рано чи пізно впадуть

І оголять ті руїни

Мого "я", якому не судилося буть.

Сам для себе завжди був зайвим,

Так і не навчившись щось значити.

Все було і буде марним ...

Та чому ж досі все ще хочеться

Завтрішнє ранкове сонце побачити?

Нічого ж втрачати, адже нічого й не мав ...

Та допоки ти не помер — ти не програв.

Я вірю минеться все завтра,

Я дивлюся фільми крізь сни.

У них безтурботні дівчата,

Співають про свято весни.

Не бачачи більше нічого,

Не чуючи жодних розмов.

Уві сні я зливаюся з небом,

Відлітаю в далекий куток.

Більш не боюся я смерті–

Я тепер серед інших світів.

Мене не хвилюють ні люди,

Ні слова, які хтось говорив.

У світах, де квіти буяють,

Де сонцю світить Сатурн.

Ревно я рвуся до раю,

Де проблеми мене не знайдуть.

На крилах орлиних злечу –

Горизонт, небо і правда.

Бідняки до світу не йдуть –

Це стара і циклічна балада.

Це сон? Чи може я в раю,

Чи може десь на перехресті,

Де всі дороги збилися в одну,

Мене чекає суд небесний.

А я стою, немов живий,

І чую музику у серці.

Мене спитають: що робив?

Я відповім...

Що я любив...

І все, що мав, — віддав у світ.

Я вірив у добро, в людей,

Надію мав, що не вмирає.

Я не досяг усіх висот,

Але радію тим, що маю.

Я йшов і не боявся жить

Та не боявся помилятись.

Життя — не поле перейти,

І не втекти, і не сховатись.

​А моє серце — то мій храм,

Я знав, кому його віддати.

Але якщо вже я ось тут-

Я маю час, щоб зачекати...

Серпень 2025

Тіло пожирає тіло,

доти розум розшукує надію.

В днях які минають за годину,

для життя викроюєш хвилину.

Недосяжний горизонт багровіє у напівтонах,

сходить сонце в химерно розтягнутих тінях.

Натщесерце по пісках блука оголений дивак,

зі сходу літ іде на захід обертаючись у прах.

Бархани сірі, місяць ясний, небосхил весь у зорях,

холодні ночі вітром застеляють і так мінливий шлях.

Підеш дорогою своєю чи по протоптаних стежках,

все одно вони зійдуться у останній акт.

Ранок сьогодні почався не з кави...

Київ не спав, гуркотіло всю ніч.

Гному на свято хотілось забави,

Місто з металом було віч-на-віч.

В когось в авто підірвало капот,

Ранок сьогодні почався не з кави...

Чорна стріла прилетіла в депо —

В гнома свої новорічні забави.

В нього бурхлива злочинна уява:

Дірка в будинку — квартири нема.

Ранок сьогодні почався не з кави,

День поглинає зловісна пітьма...

Скрегіт, руїни, вогонь по снігу —

Гном добивається вічної слави.

В пеклі рогатий чекає слугу!

Ранок сьогодні почався не з кави...

©️ Любов Інішева (27.12.2025 р.)

Чи ти кохав коли-небудь троянду,

Поки квітне повільно вона;

Як розкрила пелюстків принаду,

Пʼянів від аромату вина?

Чи бачив танець її на світанку,

У листі, повному роси;

Чи тремтів від нової любові серпанку—

Вітер теж так кохав її.

Чи тужив ти за нею під місяця сяйвом,

Ночами, що не мали кінця;

Тепер і лице її вкрите туманом,

Мов спогад, допитий до дна.

Чи ти колись кохав так троянду,

І кровʼю торкався шипів;

Чи клявся щоночі її відпустити,

А зранку сильніше любив?

Автор: Ленг Лів (Lang Leave)

Переклад: Невідома Аматорка

Шукаю сенс в нічному світлі ліхтарів

Та поки світить тільки у кватирку

Життя по Біблії для нас суцільний гріх

Історії людей не мають ліку

Чому все це нагадує дурдом

Психіатричну клініку чи то диспансер

Думок у кожного багато перед сном

І тишина для нас лише за щастя

Думок моїх у голові мільйон

Та у душі блукають вовки

Поїхавши давніше закордон

Я віднайшла себе, а толку?

Шукаю сенс в нічному світлі ліхтарів

Закрила на ніч я кватирку

Думок уже не так багато в голові

Затихли, як дощі у зимку

Я справжня жінка, витончена пані,

У погляді — глибини океан.

В моїх очах — світанки у тумані

І нерозгаданий, божественний роман.

На мені образ — стильний та сучасний,

Де кожна лінія підкреслює єство.

Мій модний стрій — це вибір мій прекрасний,

Смаку та грації високе торжество!

Та за вбранням, що сяє і дивує,

Я бережу скарбницю золоту:

Там добре серце б’ється і пульсує,

Даруючи любов і теплоту.

Воно чутливе до чужого болю,

Вміє прощати, вірити й чекать.

Я маю сильну і незламну волю,

Та ладна цілий світ обнять.

Я маю дар — усю снагу душі

Вплести майстерно в мереживо рядків.

Талановита на кінчику пера,

Володарка думок і вільних слів!

І хай летять роки, мов завірюха,

Я маю міць, що не підвладна тьмі:

Моя це сила — у вмінні так любити,

Це мій тризуб і крила у житті!

Я поєднала ніжність і відвагу,

Шляхетний стиль і щирість без межі.

Я — вишуканість, варта шани й знаку,

Я — світло незгасиме у душі!

Ти прийшов до мене ранньої весни,

Мов перша квітка між прозорим льодом.

Прийшов тоді, як танули сніги,

Як сонце тільки блиснуло нам сходом.

Ти був зі мною цим спекотним літом,

Сміявся вдень і шепотів вночі:

«Для мене стала ти тепер всім світом»,

Й раділо серце, віри не ймучи.

Настала осінь, перша прохолода,

Вже захід сонця видно вдалині.

І поцілунок твій уже не насолода,

І смуток вже ворушиться на дні.

Ти пішов від мене сніжної зими,

Мов душу всю скувало товстим льодом.

Не буде вже тепер у нас весни,

Не зажевріє небо більше сходом.

Образливо, коли тебе штовхають у розпач злих думок на самоті,

І крила янгола безжалісно зривають, надавши сенсу своєі правоті.

Душа вона така, коли благає розбите серце відновитись знов,

Багато чого вона ще не знає, якою болісною є любов.

Яка ж вона любов? - не знаю… я нею марю у ві сні.

І пелюстки троянд зриваю, поранившись руками об шипи.

А мріється блакитне небо , із розписом хмаринок вдалині,

Де жайворонка спів лунав би навстіж відкритому вікні.

І квіти, квіти … безліч квітів, без присмаку полину, а як мед і

І твоі ніжніі вуста, обійми, руки … , які дають надію , що за бред ?

Все знову, все з початку… а хочеться щасливо й до кінця .

Щоб не страждати, а кричали - Гірко ,

Тобі зі мною у вінця.

Пірнати на дно, не вміючи плавати,

Літати мов птах, не маючи крил,

Знаючи шлях, блукати без пам'яті,

Бути щасливим, не маючи сил...

​Не мати надії — та знов сподіватися,

Кричати без голосу, співати без слів,

Радіти із болем та мило прощатися,

Рахувати роки, не знаючи днів...

​Молитись тихенько, сильно благаючи,

Стирати думки, ніби купу сміття,

Прощати без жалю, любити втрачаючи,

Ти це відчуваєш... Це наше життя...

​Солодка брехня, правда скалічена,

Холодна сльоза, сіллю просочена,

Різня без ножа, психіка звінчена,

Гра ця триває... Вона не закінчена...

Вересень 2025

Смак нікотину, важких цигарок,

Недопалків дим в попільниці...

Іде на зустріч мудрий пророк,

Він знає мої таємниці.

​Його намір чистий, як неба ковток,

Прийшов до моєї криниці.

Він тихо промовив єдиний рядок,

Слова діставав зі скарбниці:

​«Ти маєш засвоїти власний урок,

Згадай про життя, до дрібниці...

Ніхто так не жив – без помилок,

В тім... немає нікому різниці!

​Важливий наступний зроблений крок,

Можливо, цей шлях до зірниці...

Зривай зі своєї душі мотузок,

Приклади до серця живиці...

​Повір в свою силу і силу думок,

Хрест неси до самої гробниці...

Посади своїми руками садок,

Хай щоранку співають там птиці...»

Вересень 2025

чи можна взяти сльози на прокат?

бо сил моїх немає більш, клянуся

ненависть лиш, і відчай у очах

я більше вже нікому не молюся

усі слова як хвиля океану крижана

така холодна, я тону, ти чуєш?

моя навік загублена, утоплена душа

її ніяк, нічим не полікуєш

люди йдуть, минають і проходять повз

не звертаючи на мене жодної уваги

а я кричу, от-от брехнею захлинусь,

на берег виплисти ніяк немаю змоги

я попередньою уже не повернусь

мабуть урок такий життя підготувало

більше у довірі не втоплюсь, клянусь

життя моє новими фарбами заграло

Моя муза, вона

У ній нема нічого, що хотілось б приховати

тонкі кисті рук, жіночна хода

вугільне волосся, у локони скуте

Моя муза, вона

Не вміє приходити вчасно на зустріч

Зʼявляється пізно аж потім, така смутна

І каже що час це лише притаманна нам сутність

Моя муза, вона

Її губи тремтять неначе полум’я свічки

Та в кожному дотиці, погляді, жесті, правда жива

Моя муза, вона

Не просить у світу дозволу існувати.

Вона — як рана, що вчить не тікати від болю.

І правда жива в кожнім слові без маски

Вона не рятує. Вона просто є зі мною

Немає докору і сенсу,

Нема тривоги і жалю.

Життя — як ода декаденсу,

Де кожен з нас — рівний нулю.

Маю я собаку — то пердлива срака.

Кожен раз наїсться і потужно бздить.

У кімнаті пердне — то мене аж верне,

Я іду блювати, а та гнида спить.

Йдемо ми по місту, та вхопила кістку.

Я хочу забрати, а вона біжить

Туди, де машини... Ну ти і скотина!

Як тебе зіб’ють — що мені робить?

Вийшла на дорогу — підняла тривогу.

Всі авто спинились — почали втикать,

Бо моя собака — це тупа макака,

Прям межи машин вирішила срать

Взяв пакет з кишені, щоб прибрать гімені,

А та навалила на асфальт дрисню!

Водії сигналять, пішоходи лаять...

Як же я в пакет це, курва, загорну?!

Годину потому ми прийшли додому.

Хочу відпочити просто в тишині.

Тяжко видихаю, носом принюхаюсь...

Та ти ж, бляха-муха, валялась у гімні!

Це моя собака! Пофіг, що макака!

Ну, зате не скучно в цьому світі жить.

В мене ще дружина — тоже та скотина...

Хто ж і ще, крім мене, буде їх любить?

Пекельна ода

[автор: Ю.Д.]

I

Мені сьогодні все одно,

Життя збіга́ все швидше.

Але в очах моїх вогонь --

Я ще можу йти.

II

У сту́жу зимню, у мороз

Протоптав мені звір стежку.

Охопив мене психоз --

І йти я більше вже не можу.

III

Цвинтар ось переді мною,

Дух могил витає.

Міцно стиснувши обріз,

У пітьмі кастет шукаю.

IV

Труп вилазить із землі,

Тягне руки в небо --

Грохнувши його з обріза,

Я з полегшенням зітхаю.

V

Біси кружать наді мною --

Що мені робити?

Вас усіх поб'ю -- тварюки!

І примушу бігать!

VI

Скоро гряне Страшний Суд --

Все життя переді мною

Промайне за мить якусь.

Та я піду в імлу з тобою.

VII

Пе́кло аж кишить чорта́ми,

Смажать всіх вони.

Стогін, вий, удари --

Класно тут, однак!

VIII

Сатана́ сидить на троні,

Біль і страту спогляда.

Тебе у та́ртарі я бачив

У га́рнім чо́боті іспанськім.

IX

Моя черга підійшла --

Вирвали язик,

І його не стало,

Зате на мені ярлик.

X

Кров -- рікою:

В річці тій опариші киша́ть,

І чути в ній виття страшне -- то

Рибка скелезуба.

XI

Тут побачив я усе:

Леніна-красунчика,

Сталіна малого,

І Берію-пискунчика.

XII

Всі вони, як один,

Смажилися трошки,

Не кричали, не бурчали,

А лежали мовчки.

XIII

А що же я?

Один -- дурний?

Мені це також треба.

Став слухати жіночий вий...

[ Ю.Д., 1997 ]

[ переклад українською - мій, грудень 2025 ]

----------------

Коли я прочитав цей вірш у 1997 році, я був вражений. Нічого крутішого мені ще не зустрічалося. Авторська уява та стиль - це було щось неймовірне!

При перекладі українською я намагався максимально зберегти стиль і відчуття від тексту. (І - так, в оригіналі в деяких рядках змінюються наголоси та кількість складів, а також часто відсутня рима. Я ніколи не вважав це за недолік. Радше - вважав за сміливий прояв авторського стилю).

Коли я взявся був за цей переклад кілька місяців тому, мені здалося, що це неможливо - зробити якісний і максимально близький до оригіналу переклад. Потім я спробував ще раз на початку грудня - і деякі частини майже вдалося перекласти. Деякі, далеко не всі. Я повернувся до перекладу в середині грудня. І цього разу в мене почало виходити! Мабуть, я увійшов у синхронізацію з торсіонними полями, в яких живе та розповсюджується Ідея цього твору - і, завдяки прямому підключенню до Космосу, зміг зробити повноцінний переклад. (Примітка: про торсіонні поля та Космос я жартую).

Я не буду розкривати особистість Ю.Д. без дозволу цієї людини. Лише зазначу, що в 1997 році я отримав усний дозвіл переписати цей вірш. Я майже певен, що інакше ці геніальні рядки загубилися би у вирі років. Я пишу "геніальні", бо треба зізнатися, що я відчував професійну заздрість. Щось настільки цікаве та своєрідне написала інша людина, а не я! І коли у 2000-2001 роках я писав перші частини поеми "Тарган", це певною мірою була спроба написати щось не менш круте. З усієї поеми "Тарган" українською мовою доступна тільки остання (сьома) її частина, оскільки тільки вона була написана в прозі (тому що народилася з чернетки, яку я планував трансформувати у віршований вигляд - але так і не трансформував).

Що ще я хотів сказати? Та наче більше нічого. Хіба що те, що до згаданих у вірші Леніна, Сталіна та Берії має приєднатися ще одне, гм, плішиве створіння. Ви самі знаєте, як воно називається.

Ех, багатогранний вірш, чи не так? Я не бачив Ю.Д. вже багато-багато років, і навіть не знаю, як склалося життя цієї творчої особистості. Але "Пекельна ода" залишилася в моїй пам'яті. А тепер - і у вашій.

(Технічний коментар. Під час перекладу я активно користувався Gemini, сайтом goroh.pp.ua та російсько-українським словником. Зокрема, так я переконався, що в українській мові існує іменник "вий", хоч він і є рідковживаним.)

Тиша лунає уже декілька днів,

хмари літають, уникають вогнів.

Дівча на проспекті стоїть - щось забуло,

Вісімнадцять їй, певно, вже було,

чи, може, воно рубікон не минуло.

навпроти неї пропливає життя,

Люди - тікають і кохають,

їх підводить чуття.

Її ж живі і карі очі,

вхопили серед ночі,

хлопчину, що не грав в почуття...

Та час постійно нам диктує своє,

Буря повільно наростала,

блискавка - заділа живе.

Обоє тихо розбіжались,

життям не скористались,

а час все ще повільно іде.

Темрява не сходить уже декілька днів.

А зорі в небі сяють, уникають вогнів.

Дівча біжить, її злякало,

Вісімнадцять вже настало,

Тінь дитинства днів...

навколо неї зупинилось життя,

Люди тихо споглядають,

чекають на її каяття.

Але живі і карі очі

вхопили, знов, у ночі,

того, хто не вдавав співчуття.

Один лиш погляд, один лиш блиск,

одне лиш слово - зника в повітрі тиск.

Одна сльоза - один лиш рух,

обійми - зразу вітер вщух.

Один лиш погляд, один лиш блиск,

одне лиш слово - зника в повітрі тиск.

і погляд вгору тихий,

Дамоклів меч - привітний.

позаду ж - сонця диск.

Відчуваю втому ранку, плин часу повільний,

із очами повних нуду іду мов не вільний.

Відчуваю прохолоду зимового сонця,

розтягнуті тіні повз мене квапливо несуться.

Відчуваю сморід міста, на душі знегоду,

по радіо передавали ясну погоду.

Відчуваю як вмираю в цім світі сумбурнім,

непомітним, непотрібним, практично відсутнім.

Відчуваю ненависть до людської потіхи,

часто закутану в гріхи кривавої втіхи.

Відчуваю як у когось в пам'яті гасну,

надіюсь, що у твоїй назавжди зв'язну.