Всі вірші

Любов — дитя, любов — ще мрія,

Любов — величніша Надія.

Любов — це грози, сонце, сніг,

Вона, як буря у пустелі,

Висушує, ламає,

І знов — ковтком холодним окриляє,

Бо жодних меж вона не знає.

На сонну землю гляне сонце скоса,

Пригріє, скаже до зими: "Оревуар!",

Й прийде весна, закутана в муар,

Смарагдокоса, боса, стоголоса,

Заквітчана у крокуси строкато,

І задзвенить як свято, як стакато

Дощів сріблястих по округлих стегнах хмар.

У соснах легіт вироблятиме кульбіти,

В тіні дуеньї-яблуні фіалки-діви,

Потуплять личка ледь сором'язливо,

А голої берези білі віти

Сплетуться з вітром в п'яному екстазі,

І світ полине у веснянім джазі,

У танці гублячи з кишень травинки й квіти.

На луках бузьок витинатиме колінця,

А перелітні птахи-менестрелі

На аличах виводитимуть трелі,

Весна вино бродить залишить в сінцях,

Настояне на пахощах троянди,

Й розвішає із світлячків гірлянди –

І ночі сповняться коханням аж по вінця.

22.02.2025

Я вже дійшов до краю

Назавжди зачинилися двері раю

Мою душу розірве мій власний крик

Я проклятий, бо до тебе так звик

Найгарніші квіти виростають з бруду

Наймиліші люди, зазвичай паскуди

Душу і серце віддав тобі оптом

Повернула їх мені розтоптаними

Будучи готовим заради тебе на все

Дивлюсь твоїй байдужості в лице

Байдужості, що неначе змія

Стискає та душить. Пощади нема

Померло серце захлинувшись кров’ю

Від сліз давно уже немає болю

Лише моє відчинене вікно

Запропонує мені шлях на волю.

02.04.2025

для М, завжди для М

І ось настав той день печальний –

Ти йдеш до іншої…

А я… а я стріляю – та не в тебе,

Стріляю я у себе.

Прямісінько у серце…

І так воно давно уже

Не так, як треба, б’ється.

І ось дзвенить остання тиша,

У грудях холод, мов зима.

Ти не помітиш, не почуєш,

Що більше тут уже нема.

І ти ідеш, не озираєшсь,

В твоїх очах нема жалю.

А серце... Серце вже не б’ється,

Бо я сама його уб’ю.

Ніч. Тиша. Він і Вона.

Вона – ураган, вона – буревій,

Вона – мов вогонь, що палає в пітьмі.

Очима іскриться, словами горить,

Сміється, танцює, та серце болить.

А він – тихий місяць над морем нічним,

Так дивиться лагідно світлом своїм.

Вслухається в ритм її диких думок,

Тихо тримає, як хвиля пісок.

Він і Вона у цій тиші нічній,

Серця їх тягнуться тінню одній.

Серце до серця, два світи в пітьмі –

Місяць і вогонь у важкій боротьбі.

Та ніч промине, і розтане пітьма,

Вогонь догорить, місяць згасне дотла.

Чи знову зустрінуться в темній імлі?

Чи стануть лиш спогадом в ранковій імлі?..

Ти серце моє зігрівав,

І на кусочки все порвав,

Неначе знову день той зимній ,

Той вечір, де забула я про все.

Мені ті очі світ відкрили,

А потім все це зачинили,

Я не виню тебе,

Вини немає.

Не винен ти ,що я до тебе відчуваю.

Та серце так щемить і загуде,

Болить, неначе ти десь біля мене,

І знову ти являєшся мені у сні,

Неначе знову я в той вечір повернулась.

Та разом нам не буть,

Бо бачу я ,що ти в мені не відчуваєш суть.

Відзнач мене в своєму серці,

"Заскрінь" усмішку на лиці,

Нехай вона тобі сміється

Вранці, вдень і уночі.

Тримай мене у своїх спогадах,

В дотиках, словах та мріях,

Щоб не згубитись у часопроводах,

Щоб серця жили в надіях.

Запиши мені "кружечок",

Скажи мені, як справи,

Повішу фото на гачечок,

Щоб милуватись нами.

А ввечері тобі наберу,

Телеграм – наш друг та брат,

Я "люблю" тобі скажу

Силою в тисячу кіловат.

---

Перони, вокзали та колії –

Як роз’єднали нас, так і з’їдають.

Вагони, вагони, вагони...

Багато людей зустрічають.

Ти завжди у серці й на "проводі",

Я завжди у тебе в душі.

Ми с тобою такі молоді,

Пишу тобі, читаю вірші.

Закрию очі долонями –

Відчую твій дотик,

Твій запах…

Перони, вокзали та колії

До тебе мене забирають.

Мені болить,

і серце б’ється.

Ми різні — й це не є біда.

Мені болить,

та все минеться,

залишить пустку без сліда.

Все не так,

як мріялось колись:

старі картини, стерті сцени.

Міняйте плівку — я стомилась

шукати шлях

в ілюзіях і темі.

Хай буде шлях,

немов проміння,

що крізь тумани ллє вогні.

Як хочеш — все минеться…

Ми, наче хвилі,

що женуть човни.

У кожного з нас є своє натхнення,

Що підіймає прутень, повнить лоно.

Твердіють разом піки ореолів,

Активне й пружнє, висіло що кволо.

Сідниці хутро ледве прикриває,

З сідниць в підлогу вперті голі ноги.

Жіноче тягне, все єство штовхає

Я хочу шубу й ту що в ній. О, боги!

Скажіть, як встояти і головне навіщо?!

На голе тіло хутро, теплі грати.

Моє натхнення – волохата жінка –

В вбранні, якому ми обидві хтиво раді.

Чому, коли світло згасає,

у кімнаті дві постаті —

я і мій ворон?

Коли зірки крокують до нас

крізь терни небес, хто з’їдає

їх першим?

Незрозуміло. Жодній складці душі

не видно нашої трапези.

На самоті — вікна сповнені порожнечею,

мов її ніччю накаркано.

«Mi único сuervo, чи смерть.. цікава?»

Ворон втішився запитанням —

і ми дуже довго сміялися.

Кубик льоду поклади на гарячий поперек,

Поводи туди-сюди, стежкою вкриваючи.

Ось і крапельки води до сідниць, мов чоперок,

З риком сохнучі сліди згадкою лишаючи.

Я сьогодні – твій відрив,

Швидкість теж вітається.

Виплесни із себе пил,

"Катка" починається!

Рваний ритм багато раз,

Пози теж новими стануть.

Повний бак і з ним екстаз

Рух керма до шлангу манить...

твій premium-погляд

не може збентежить,

не може здригнути,

тим паче зігріти.

Холодний, голодний,

колючо-небритий

в самотності нудить.

Він хриплий, він – скрежет.

І посмішка також.

Страшна, саркастична.

Волосся,

мов premium-звиток зі змій!

Ти відьма.

Ні! Знаєш, не відьма,

ти – Вій!

З’явилась по мене

звідтіль. З потойбіччя.

Хоч магія вся ця

не коштує й пенса,

мов дурень казковий,

стрибаю в окріп.

Цей грьобаний premium -

мій архетип.

Я можу пручатись,

та мало в тім сенсу.

2010

Важливе те що є у нас

Все те що не забрати

Все те що не рушимо живе

Що не зрушать танки і гармати

Балістика це не зруйнує

Бо це не хата не життя

Не доля наша не майбутне

Навіки житиме душа

Мені не важливо – де, що, коли і як.

Мені не важливо, яка твоя кава на смак.

Я із задоволенням можу пити й шмурдяк –

На кухні зранку чи просто так.

Я із задоволенням можу жити

Й без зайвих грошей,

Можу жити без схвалення

Інших людей.

Я можу ходити босоніж,

Але шукаю кращого натомість.

Щастя у звичайних речах я бачу –

Беру та віддаю здачу.

Всі хочуть грошей –

Так, я теж.

Всі хочуть жити краще,

А це "краще" не має меж.

Всі хочуть мати право

На ліпше життя.

Я бачу красу у різноманітності

Цього буття.

Так, я хочу грошей,

Та хочу жити яскраво,

Хочу вибирати,

Яку мені пити каву.

Бачити Париж не тільки на листівках,

А Нью-Йорк – не тільки в кіноплівках.

Так, я хочу грошей,

І це нормально...

Було би дурістю

Казати: "Ні,

Не хочу жити краще,

Хочу на дні!"

Але краса – не тільки розкіш,

Що бачимо очима.

Вона глибока, справжня,

Вона є скрізь –

У палацах і будівлях,

В автівках та метро.

Багатогранне щастя –

Від нього світиться нутро.

А гроші – лиш квиток.

Зірки вгорі, мов іскри, заблищали,

І тихий вітер пролунав,

Ти уві сні з'явився, любий,

І серця в коханні запалали.

В твоїх обіймах я тонула,

Цілував так солодко в ночі,

Тебе ж я міцно обіймала,

І погляд мій в твоїх очах тонув.

Слова кохання шепотів,

"Навіки твій!" - я так тебе кохаю

І ми у вічність разом поривались,

І ми у щасті разом розчинялись,

Я лиш тобі належу, мій коханий.

Благаю, милий, не зникай.

Та зорі згасли, ранок настає,

І серце туга розриває,

Ти повернутись обіцяв у сні,

Тебе у снах душа моя чекає.

Гнучка берізка у пальті

По діловому зібрана.

Гулька з волос на голові

Ти леді, справі віддана.

Це образ, ти чарівна в нім.

Ти втілення краси.

Ось щирий подив поміж брів –

Так файно, що є ти.

В думках моїх ти завжди надто теплий,

Об тебе льод топити змерзлих душ.

Це дивний спосіб, та такий приємний,

Вхід до душі між стегон до калюж.

Зашарілася копна від проміння світла,

Тремор стан вже обійма тихо й ледь помітно.

На подушці водоспад, вогняні потоки,

Ці пухкі вуста ще сплять, теплі ніжні боки.

Запах сонної краси, молодого тіла,

З нього зайве прибери, кров у пах прилила.

Рачки став, як хтивий раб! Як на смак коліно?

Що ж ти з нього розпочав подорожі тілом?

Ось прокинулася я, тіло все здригнулось.

Бери теплою мене! Бери, не почулось!

Мене рве на шматки, я мечусь

В надії спокій знайти.

І часом потрібно єдине —

За що душу б віддати в борги.

За що ладен зректися життя,

Ти здаєшся, втомившись від болю.

Хапаєш за ніж і кричиш до небес,

Кличеш того, хто явиться в долю.

В твоїй нелегкій долі — письменника:

"Хай оживуть мої рядки!

Хай навіть Бог мене не чує —

Я не один, я вічно жду,

Допоки душу хтось не вкраде в мені"

І він з’явиться з мороку тьмяних думок,

З чорнил, що згортають час.

Мовчки кивне, доторкнеться до серця,

Забравши те, про що ти забував.

Він зникне, залишивши в тиші

Того, хто молився богам,

Тихо шепочучи в темряві ночі:

"Без душі митця не бува..."

Павуки плетуть тенета з хижою метою.

Я спитав у Інтернета: "хто є ми і хто він".

Чи планує щось робити? Змінювати статус?

Чи даремно на сторожі, підіймаю градус?

Знаю як наївно вести діалог з маніяком,

Коли в спокої незчуєш, як зріднився з гаком.

Хто тобі, що скаже прямо і чому повіриш?!

Репутацію склерозом начисто відбілиш.

Та надії не втрачаю, вірю в силу слова.

Буквами мощу дорогу де нема живого.

Холод, вкладом в розрахунок, нівелює віру –

Запускає пазурята прямо попід шкіру.

Вечір. Літо. Все навколо

Нічку тиху вигляда.

Серце щось тоді вкололо,

Не пустило в забуття.

Почуття – кохання зветься,

Й сила в нього не слабка.

В душах тут війна ведеться,

Людська доля нелегка...

Стріли Купідона нині –

Це не тільки про слова.

Це про вчинки, про надію,

Що наповнює здавна

Душу, тіло, може більше

Але кожен й не впізна

Чесно, може то і ліпше

Афродіта ж не сліпа?..

Ось і діва підкорилась

Силі терпкого вогню.

Так, любов – це прірва, мила

В яку миттю я впаду.

Все стало таким непомітним,

А в голові засіло одне:

Темрява — це не відсутність світла,

Темрява — це відсутність тебе.

Ти його народила на одвірках фантазії.

Серцем всім полюбила до малої оказії.

Пестила і плекала, аж туман стелив очі.

Мрія стежку шукала, бачила в воді ночі

На Івана Купала, як вінок йшов водою,

З течією він несся повз дівочої долі.

Та чому ж ти пропаща, де шукати себе?

Може згинути краще? Тільки в думах одне.

І горить, калатає, груди повнить вогнем

Серденько бідолашне, в'язень хижих сирен.

Я відчую тебе


подихом роси,


терпким сонцем,


кригою в бокалі.

Ні про що у мене не проси —


буду ніжно плавити надалі.

Все, що буде є, і що було,


розчиняється повільно й непомітно.


Наче струм пронизує яство,


я тремтіти буду непримітно.

Тихо-тихо,

ледве полиша


вир душі,


тепло живого тіла...


Мов прозоро світиться душа,


зупинивши серця стук невміло.

Ні про що у мене не проси...


Тихо-тихо,


лиш крихкі деталі


ти в собі навіки залиши,


наче серце битися надалі...

,,.,

?))

-,",

–..)

Розставлю крапки над «і»

Цілі збиваються в хаос,

Бавляться, мов малі

І я з ним також бавлюсь.

Місто на цій Землі

Вічно бентежне місто.

Місце на цій Землі

Спонтанне, чуже і чисте.

Я в цьому місті мала

Я в цьому місці хижа.

Зелена немов трава

І трохи від сонця рижа.

Я в цьому місці сокіл,

Чи трохи дурна сорока.

Місто потрапило в око

І знов щось болить під боком.

Місто збирає валізи

Я все стою на місці.

Сорока бездумна й хижа

Збирає по людям вісті.

Розстав же крапки над «і»

Місто і місце— в пічку.

Знову засмійся «хі»!

-Тобі це так сильно личить.

Пробач за сказані слова!

Ще більш за те, коли промовчав!

Не завжди розум керував –

Я був рабом своїх емоцій.

Та що там був – і зараз є.

Хоча і менше вже залежний.

Відваги досвід додає

І крапель мудрості в безмежний

Той котелок, що наварив

Усю ту кашу із помИлок.

За те не раз себе сварив

І ще не раз зіб'ю з квіт пИлок.

О, наголоси теж сюди!

Вони бувають змісту важче

На терезах з образ і слів

Людей в незграбності пропащих.

Заплети мені косу, матусю,

як умієш заплести лиш ти.

Я не плачу уже й не журюся,

просто йду до своєї мети.

Обійми мене ніжно, матусю,

може, біль мій пропаде на мить,

я щовечора Богу молюся,

коли доля натомлена спить.

Заспівай мені пісню, матусю,

щоб в дитинство вернулась ще рсз,

на плече твоє тихо схилюся

хоч на хвильку затримаю час.

Я приїду до тебе, матусю,

як закінчиться наша війна,

а, якщо із боїв не вернуся,

знай, рідненька, для тебе жила.

Якщо до натовпу прийду,

спричиню галас, щоб всі чули,

змахну рукою чи ногою, –

мене побачать.

Якщо співатиму про те, що

"Горя вже нести не можу!",

що "на повітря хай усе летить!", –

мене побачать.

І без пустих гарячок можна полюбить,

чому тоді в мені усе кипить?

Тому, що перед вами тут стоїть

невидима, не така важлива я...

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінеш мене, адже я

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінеш мене!

Були б ви родичем, який

мав би родичку зустріти, десь,

не знаю де, в центрі міста,

ви б помітили її.

Були б ви хлопцем, так, що

сидів за столом одним

з тією, кого знаєте,

ви б помітили її.

Людина – це щось більше, аніж скло,

не пройдеш ти повз неї все одно.

Чому тоді за столиком одним

сидить двоє, та, по суті, од-на я?

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінеш мене, адже я

Целофан, міссіс Целофан,

кличте мене так, міссіс Целофан,

бо як не глянеш сюди,

підеш сюди,

не зустрінеш мене!

Яка. Різниця. Чи... я є?

Не грай зі мною в шахи,

Грай в кальмара.

Я хочу хочу, хочу головне.

Щоб ти зі мною високо літала,

Щоб ми з тобой забули про земне.

Не грай зі мною мовчки

В все нормально.

Мої бажання мають щось твоє.

Без тебе марні сни і сподівання.

Тому я тут, я тут такий як є.

Не грай зі мною в карти –

Це гадання.

Прийшов до тебе з наміром твердим.

До чого, власне, ці важкі питання,

Коли лише разом одне із див?!

Пограй зі мною краще

В теплий светр.

Від гри такої холод по спині

Не бігає мурахой, що кусає.

В одному светрі зовсім не сумні.

Лише у тиші, вдалині від слів,

Випробування справжнє настає.

Хто зрадить дружбу, той і не дружив,

Завжди дволиким він для тебе є.

Якщо не стане поруч де є зло,

Не стане і там, де світло й тепло.

Дружба – не іграшка, не дитинча,

Вона в опорі вірного плеча.

Коли відсутній ти, мовчання – щит,

Чи вдарить хтось за спину потайки?

Хто поруч буде у скрутні роки?

Хто захистить, коли навколо лід?

Бо дружба наша – гострота меча,

Не тільки радість для споживача.

Це відголосся того, що було,

Що не дозволить вбити джерело.

Хто за спиною у тебе ще є,

Той і при світлі давно не дружив.

Не у словах істина настає,

Це вже не дружба, коли мало слів.

Мирослав Манюк

21.02.2025