Всі вірші

Час амбіцій не приймає — гасить різних:

У ситому самовдоволенні ти або святий бідняк...

Він плює на почесті, будь-які виправдання марні...

Сьогодні робиш крок, а завтра повернеться «бумеранг».

~жовтень•2020~

По небу пливуть рвані великі хмари,

З дому, з миром,

Приховуючи величезне небо — яблуню зірок.

Гроза далеко. Догоряє останній недогар старий...

Тихо-тихо.

«Не забули»... Вітер листям доніс вир думок.

Дивиться місяць у прорізах грозових масок.

Посидимо, помовчимо,

Згадаймо тих, що кроками серед зірок,

Хто вибрав свободу, скаже «Немає поразок!»...

Вдома, з миром,

Світло заснуло, палить долоню талого воску струмок.

Чути чиїсь кроки... Струни тугою тремтіли.

Пам'ятаю, мамо,

Величезне небо та бризки яблуневих зірок...

Схід сонця, хмари попливли в далечінь віднині.

Тихо-тихо.

Зранку буде мороз. Час перемог.

~2020~

М...

У цих очах КОСМОС... немов знають таємниці Всесвіту...

Чують і бачать янголів, усміхаються на їхні сомни розмов...

У цих очах загадка, потаємної мрії бесіда...

В них палають зорі... В них дихає щира Любов...

У цих очах шторм... Кольори грозового неба...

В них шепіт вітру та безмежний простір тиші...

Між іншими світами прекрасна чиста «небуль»...

У цих очах ніжність, що проникла в дитячі сни...

У цих очах мудрість, сила снігів, фарби весен...

Тепла радість світла та полум'я із райських садів...

В них аромати діброви, шарудіння гілок, запах сосен,

Вічність з вірою в диво... та легкість чиїхось кроків...

У цих очах птахи... чудовими піснями серця...

Хвилі прибою... Сонце... І щось із глибин душі...

У цих очах казка... Зірки, з яких тепло ллється...

В них істина щастя... океани добра... думок віражі...

~25•березня•2017~

Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,

Заростають травою шрами, і свіжість весни

Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром

У черепі з темними хмарами й громом війни.

Повітря затягує в море квіткового цвіту,

Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни

Нам записано богом було загорнутися в світло

І білою вишнею міцності прорости.

Тепер тут весна дві тисячі двадцять четвертого,

Вплітає в канву драматичність, трагедію, сплін,

Хто знає, можливо з чиїхось рядків недописаних

В коротких штанцятах забігає наший «крін-крін»

І напише нове, щось прекрасне, а щось перепише

І можливо це будуть новітні записки ссавця,

Постмодерн перейде у захопливу музику тиші,

І продовжить майбутнім пів стерті піском імена.

31.03.2024

Вона неначе сонця літній промінь,

і лагідна така, водночас, як вогонь палає.

Любов до неї, мов весняна повінь,

усю журбу і смуток за собою забирає.

Вона як тихий шепіт гаю навесні,

її любов леліє, зігріває моє серце.

Із нею добре так, як у солодкім сні,

в душі луна мелодія високих терцій.

Така тендітна і така спокуслива вона,

така свята, прекрасна і безгрішна.

Як келих терпкого вина - хмільна.

Як ніч зірками всіяна - розкішна.

Вінтоняк Юрій

03,03,2023р.

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,

Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!

Немов би навмисно подібний намарила тон

До плаття твого, наче колір його вбирала.

Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів

Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,

Що бігала вперто довкола порожніх воріт,

Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.

Те сонце було апельсиновим соком тоді;

І липа шуміла над лавою сонно та щемно,

Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди

Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

Мармуровий монумент чи драбини — ламались шиї.

Діагонально, вертикально — ширяючи нагору, сповзаючи вниз,

Але на «козячі стежки» тисячоліттями людство вже хворіє...

Тому не зрозуміло, «сходи Пенроуза*» — «земля обітована» або повний «парадиз»:)

~2020~

*Сходи Пенроуза (нескінченні сходи, неможливі сходи) — одна з основних неможливих фігур, відкрита Оскаром Рутерсвардом. Її модель була розроблена Лайонелом і Роджером Пенроузом. Це така конструкція сходів, при якій в разі руху по ній проти годинникової стрілки людина буде безкінечно підійматися, а при русі за годинниковою — постійно спускатися. При цьому після завершення візуального маршруту людина опиниться в тій же точці, з якої почала своє пересування. Сходи сконструйовані таким чином, що їхнє існування в реальному світі здається неможливим. Проте, як і більшість неможливих фігур, її модель може бути відтворена в реальності за правильного ракурсу /Джерело: Вікіпедія/

Ти на дні, усі зусилля марні. Люди відвертаються, лише зневажливі погляди час від часу кидають. І тут з'являється він, твій антагоніст...

Чуєш? Чуєш?

Вони сміються з тебе.

Ти не впорався, знову.

Ги-ги, це так кумедно.

Дивитися на твої заплакані очі,

На твій розгублений погляд.

Ти — нездара, ти — нездара…

Що ти кажеш?

Ти ж нікчемний.

Хто тебе слухатиме?

Тільки якщо скажеш щось дурне.

Ти — нездара, ти — нездара…

Тиснуть стіни? Тиснуть погляди?

Ти такий слабкий.

Ти такий смішний.

Ти — нездара.

Не знаю навіть, навіщо витрачаю час тут.

Адьйос.

В ненависті немає красоти так мені казали.

Мабуть, вони не знали, не пізнали красоту цього відчуття, зате пізнала я.

Кров закипає у жилах, коли погляди наші зустрічаються – це подібно до кохання, але гарячіше.

Ми не друзі й не коханці.

Ми – вороги.

Довкола нас ненависті сміх і презирства погляд та це наш секрет.

Погляньте на шоу. Ми маски

вдягаємо і граємо у приятелів та це таємниця.

" Коханці"

Розплющте очі, сліпці !

(По секрету вам скажу, колись кохали та почуття зів'яли. )

Погляньте, довкола нас ненависті горить вогонь, він спалить до тла одного із нас.

І це буде для другого перемоги солодкий час.

Наш секрет у тому, що хочемо знищити, розтоптати та спалити одне одного, бо лиш так відчуємо насолоду.

То ж нехай горять міста.

Хай падуть небеса. І ти разом з ними.

Й нехай мене поглине темрява пуста та на цей раз боляче буде тобі...

Хай почнеться шоу !

Запалюйте вогні, нехай все горить !

Благання та сльози – солодкий нектар.

Та за все на світі солодша твоя смерть та це мій секрет.

*******

Коли поглядами зустрічаємося, то божеволію від бажання задушити та це таємниця.

Я ненавиджу все одно, що люблю.

(якби ж я любив)

Погляньте ,вельможі, на наше шоу !

Тонка гра та умілий фальш, навіть я б повірив, якби був ідіотом.

"Коханці"

Не смішіть мене.

Довкола нас ненависті війна та пристрасті пустота.

Багряна кров повільно стікає по губах, нею я нап'юся...

В очах вогонь згасає, серце більш не б'ється – це так прекрасно !

Я станцюю на твоїх похоронах та це мій секрет.

Присвячується неймовірно мужнім дівчаткам — Ганні Франк, Сасакі Садако*, Тані Савічєвій та Саманті Сміт.

~•••~•••~•••~~

До світанку ще далеко, ще далі додому...

Білий паперовий журавлик, що можна порівняти з тугою,

Кличе піснею, що недописана, мрією незнайомою,

Недозбираних тисячі тисяч посмішок змішаних з тишею...

Над рисовими полями, над річкою, над сном, повз Дому,

Відлітає нездійсненими просторами юних щасливих мрій...

Безкорисливим теплом повертається знову й знову,

У беззоряному небі світлим добром, радістю надій...

Не розповість таємницю мрії нікому, навіть вітру,

Білий паперовий журавлик забере її в небо із собою...

Нерозказаним життям не померклому світлу

Створить диво, та на світанку повернеться додому...

~травень•2021 ~

*У наші дні легенду про те, що зроблені з паперу журавлі можуть виконати бажання, знають у всьому світі. Але мало хто пам'ятає про те, за яких трагічних обставин ця легенда стала загальновідомою. Від атомного бомбардування Хіросіми у серпні 1945 р. постраждали десятки тисяч японців, у тому числі маленька дівчинка, ознаки хвороби якої виявилися лише через 9 років. Легенда про тисячу паперових журавлів була її останньою надією – як і багато японців, Садако вірила в те, що журавлик зможуть виконати її заповітне бажання…

Коли США скинули на Хіросіму першу в історії людства атомну бомбу, Садако Сасакі було лише 2 роки. Епіцентр вибуху знаходився за два кілометри від її будинку, ударною хвилею її викинуло з вікна, але дівчинка не отримала жодних видимих ​​пошкоджень. Ознаки променевої хвороби виявилися у неї лише через 9 років. Якось під час шкільної естафети Садако відчула себе погано, потім напади запаморочень та сильної втоми почали повторюватися все частіше. У ході медичного обстеження з'ясувалося, що Садако – лейкемія (рак крові).

У лютому 1955 р. дівчинку госпіталізували. Прогнози лікарів були невтішні — їй залишалося жити не більше року. У лікарні її часто відвідували друзі, і одного разу один із них нагадав їй давню японську легенду про те, що тисяча паперових журавлів можуть подарувати зцілення навіть важко хворій людині. Справа в тому, що журавель у Японії здавна вважався символом довголіття, щастя та безкорисливої ​​допомоги. Ще в епоху середньовіччя стала дуже поширеною традиція виготовлення орігамі – фігурок із паперу. Однією з найпростіших був «цуру» – журавель. Пізніше виникло повір'я: якщо загадати бажання та скласти тисячу цуру, воно неодмінно здійсниться.

Легенду інтерпретували по-різному, називаючи журавля то символом довголіття, то просто виконавцем будь-яких бажань: «Якщо з любов'ю та ретельністю згорнути тисячу паперових журавликів, подарувати їх оточуючим, та отримати у відповідь тисячу посмішок – здійсняться усі бажання».

Садако повірила в цю легенду, тисяча паперових журавлів стала її останньою надією на зцілення. За однією версією, вона встигла зібрати набагато більше тисячі журавлів, пізніше народилася легенда про те, що вона встигла зробити лише 644 журавлі, оскільки сили покидали дівчинку надто швидко. 25 жовтня 1955 р. Садако Сасакі померла, але її друзі доробили паперових журавлів після її смерті, та на її похорон зібралося набагато більше тисячі журавлів.

Незабаром історія маленької японки стала відома у всьому світі. Люди були вражені її терпінням, мужністю та не згасною надією. Її ім'я, як і сам паперовий журавлик, стали символом боротьби за мир та постійним нагадуванням про страшні наслідки ядерного вибуху. Люди з усієї Японії почали збирати кошти, щоб встановити монумент на згадку про Садако та про всіх загиблих після бомбардувань Хіросіми та Нагасакі.

У 1958 р. у Парку Миру в Хіросімі було встановлено монумент, що зображує Садако з паперовим журавлем у руках. На постаменті було написано: "Це наш крик. Це наша молитва. Мир у всьому світі".

Пам'ятник дівчинці з'явився ще й у Парку Миру у Сіетлі (США). У 1995 р. у Санта-Барбарі (Каліфорнія, США) відкрили Сад Світу Садако. Трагічна доля маленької японки надихнула поетів, режисерів, художників та скульпторів з усього світу.

На згадку про Садако досі складають із паперу журавлів, що символізують надію на мир у всьому світі...

День за днем тягнуться хвилини. 

В очікуванні дива загубились думки. 

Ти не напишеш.

Ти ж не любиш... 

Це був літній романс.

Ще на початку прочитали кінець.

Сценарій наших побачень був неймовірний. 

На третій день.

Ми вдихали сторінки

І кожне слово смакували.

Та божеволіли. 

На четвертий ж.

Вели гру звабливу

Тобою ж прописаною. 

Майстер та гравець. 

Все одно, що 

Король та слуга. 

Поставлені на кін серця. 

Ця історія без кінця. 

На п'ятий 

Скидали одяг 

Слова шкіру обпікали 

А дотики змушували хотіти більшого. 

Шостого числа 

Відкрились серця. 

Тоді ж й призналась. 

Музики гра чарівна вона

Піаніно та сопрано.

Тільки замість співу стогін. 

Розкинуті ноти. 

А піаніно грає. 

Сьомого числа згоріли до тла. 

Попелом стали наші серця. 

А всім все одно. 

Розвіяні вітром тіла

Стали чужими.

Восьмого числа були поминки. 

Над труною наших почуттів сказали одне одному :" 

Прощавай " 

Повний келих вина. 

Я його до дна 

Без останку.

Так жорстоко

 І не щадно. 

Дев'ятого дня 

В мені грав алкоголь

А у навушниках мелодія твоя. 

Смуток на вустах. 

Розбитий стакан

Пішло все під три чорти. 

Десятого ж числа 

Не залишилось сліз. 

До мене говорила самота

Вустами щасливими розповідала, як сумувала. 

Келих вина 

Знайомий серіал 

Чай із смачненьким 

Спалені папери

Я хочу їх назад...

Наш романс був лиш на листах

Та безмовних устах...

...Післясмак автора від книги Фінна «Доброго дня, містере Бог, це Ганна»...

~•••~•••~•••~~

«...Доброго дня, містере Бог, це Ганна...»

Роки тануть... А я все мовчу невпопад.

Шхуни рідшають — у гавані рідкісний шторм.

Хочеш розіпни, але до біса світ-експонат,

Якщо кожен у ньому по-своєму мертвий... Це пекло норм!

Ти хотів навчити мене розуміти чужих?

Я зберігала спокій, розчиняла у душі слова.

Безумовно, ти — Бог, і тобі обирати «ручних».

Але вибач, не звикла я перед «ликами» пасувати. Права?

Тих, кому для мене не вистачило й краплі Любові — пробачу.

Але не смій мені дорікати, що не пообіцяла «за всіх».

Може, містере Бог, я тебе збентежу/довіру втрачу/ —

Тільки святість смиренності — найбезчесніший гріх.

Я — світло маяка? Кораблі в ньому тонули неодноразово...

...Поясни... хоч «на пальцях» — тліти мені чи горіти?

Кого втрачено? А хто залишився — зрадить знову?

Небо ближче... Поки ти дозволив на третину. Помітив?

Я — ціль? Сліпий стрілець? Стріла?

Дозволь прочитати серцем Мої Шляхи...

Містере Бог, я тобі ніколи не брехала... Вірила. Берегла.

Подаруй мені крила, набридло повзти.

p.s. "Розумієш, Фінне, містере Бог не такий, як ми, тому що він може закінчувати різні речі, а ми не можемо. Я не можу закінчити любити тебе, тому що я помру на мільйон років раніше, ніж зможу закінчити." /цитата з книги «Доброго дня, містере Бог, це Ганна»/

~16•10•18~

Не пізно починати з «нуля» жити йти.

Цілі, засоби — все це шматочки «якщо», «як би» та «от би»...

Кохання — це дорога. Коли істиною — не повернути, не зійти.

А заздрість із грубістю не склеять світ розбитий,

І не змусять бути уламки разом... Бо Всесвіт проти.

~2018~

Бувають дні, коли не видно світла через думки некорисні...

Та ти вперто у двері не ломись, на крок лише відійди.

Придивись уважніше в сюжет, на «матричному» не висни —

Може побачиш у темряві просвіт ідей, подолаєш все,

І не важливо, які попереду будуть повороти чи чужі сліди.

~2018~

Прообраз полону. Біль псевдорозлуки.

Не можна прогулянкою невдачі закривати себе від неба.

В очах сльоза, але чи вартий таких мук огарок?

Життя — перехрестя. Воно — завжди дилема.

~2018~

Зрозумійте, відчуйте... як танцює гроза...

Скільки сили та вічної любові в її очах...

Коли кольором шаленим наповнюються небеса...

Та зривається стогін шаленої пристрасті у ночах...

Там полонини в туманах чекають вітрів...

Карнавал нескінченних стежок веде в чарівні сни...

Туди тягне магнітом... Там мрії не брешуть... Дива живі...

Та чи зрозумієте ви, що буває ближче грози?

А вона дуже щедра... Вишукано дощами б'є по щоках,

Дивовижними стрічками у гуркотаннях хмільних

Заходить у душу... Чи зрозуміти й прийняти це вам?

А я з нею в унісон... навіть у блискавках її мережаних...

І коли озон розриває від щастя душу мою —

Зникає спокій та вривається грози екстаз...

Під її спалахами не заснути... Навіть тіні танцюють...

...Відчуйте грозу у своїх венах... хоча б раз...

Не пошкодуєте!

~12•09•2017~

Так соромно йому,

Так зле від скоєних діянь.

Але ж такі вони прекрасні,

Оті скарби блискучі.

Нічого тут не зробиш.

Дійсно, все то злая доля!

Не в силах він з собою уладнати.

Пожалів би хтось,

Вбогого злодюгу.

Пробачте й пожалійте,

Бо немає спокою в ночі.

Тільки не вистачить відваги,

світові зізнатись.

Не закричить він на всі груди,

Боїться, праведної люті.

Адже, марним обернеться

жага до чесності людської.

Не чекає його спокута,

не шукає її він.

Як соромно йому,

Знов поцупивши той грош.

Як хочеться йому,

Лишень радіти усьому.

© DeadNeko 2023

Сокіл розправив крила... О, моє небо, вітаю!

Неймовірна сила кличе душу вгору... до хмар...

Сотні ударів у серці... Вітер, люби та згадуй!

У цій перемозі світла "прощавай" увесь колишній тягар!

Музика шумом вітру... Швидкість до відблисків сонця...

Повітря зігріте бажанням... нових ширяючих буваль...

Вірність у прагненні до віри... швидкістю марафонця...

Вісником очікувань зітре відстань у пилюку. Нехай!

Сміливість хоробра у польоті... Сокіл пронизує повітря...

Нової епохи початок... Яскравий світанок доби!

У мить благородства створений... упевненою силою світла...

З істинною заручений... променями сонця оспіваний крізь світи.

~17•06•2016~

Ця історія давня.

Їй не має віку.

Це історія моя, котра сповнена небезпек.

Вас я прокляну царю й королю.

Прихвоснів ваших, ох як зневажаю.

Я б'юся за омріяну волю.

Вона - мій трофей і найкраща винагорода.

Її так жадаю, що тисячі зву із собою й вони радо йдуть зі мною.

Лиш би її хоч раз відчути у своїх руках.

От-от і ти вступиш у бій за свободу!

Гей Фортуно ти мені посміхнись!

Бо так давно тебе не стрічав.

Гей, Ніко, супроводжуй у цій місії важкій!

Бо вже остогидло невільником буть!

Гей, браття, от-от настане кінець стражданням віковим!

Розцвітуть вулиці, зникне беззаконня.

Ти лиш вір й не сумнівайся!

Падають голови додолу.

Серед них і наші...

За волю іде війна.

Кожен із нас борець.

Афіни дух не зганьбили.

Нас не страшать царські мури.

Нам не страшні царські тортури!

Боротьба дена та нічна жорстока вона.

Благословив сам Арес.

Не найкращий із богів...

Та краще нас ані ж їх.

Ми - це мрійники, котрі відкинуть реалії цього буття й будуть линути до кращого майбуття!

У мріях жить неможливо.

Мусим щось робить для того щоб життя змінить.

Коли прийде час, коли за нами підуть мільйони, лиш тоді ми зломимо царське беззаконня й сваволю!

Лиш тоді ми здобудемо омріяну волю для народу.

Лиш боротьбою.

І коли настане перемоги мить, кожен із нас вільним стане!

Іде війна не на життя, а на смерть...

Лиш сміливці не злякавшись небезпек підуть у бій.

Лиш відважні дійдуть до кінця.

Та волю здобудуть у цій боротьбі лиш ті, котрих не зломили тортури вікові.

Ходімо браття за мною, вас поведу у бій.

Я вам обіцяю ще узрієм сонця блиск.

Тож ходіть зі мною!

Нас манить волі смак !

Ми штурмуємо палац!

У кайдани нас вже не закувать !

У небі ворон кружляє.

Він злісно крекоче передбачаючи смерть.

Самі обрали цей шлях битися поки живі.

Не відступати!

І не здаватись!

Багряна сталь меча.

Панські очі відображають страх та він лиш звеселяє.

Ваша смерть, владико, - то моя потіха.

Спогади, ясні болючі вони.

Важкі кайдани душать дух.

Болючий батіг вибиває усю дурість з голови.

Покарання суворі лякають.

Та скільки на милість скажіть можна жить, як раби безмовні ?

Це історія моя.

Ще не забув і не простив.

Що посієш врешті решт те й пожнеш.

Скинуті маски.

Зламані, надані царем, кайданки .

Падають панські рожі додолу.

Земля просякнута кров'ю ворогів та героїв.

І ось переді мною постала Лібертас.

До чого ж прекрасна без кайдан.

Благословення дарувала та й злетіла у вись.

Ось вона в моїх руках, омріяна воля.

Гей, браття, ось й закінчився утисків час й неволі болючий смак!

Гей, мій низький уклін й подяка, усім хто зі мною був до кінця!

Віє вітер той самий що завжди, та тепер я відчуваю у ньому перемоги смак та віщування щасливого майбуття.

( Переробка мого старого вірша, який був написаний рік тому або й два. Надихалася творчістю І. Франка. Є щос від котрогось із його віршів. Також присутні слова з пісні Скай "Не відступати і не здаватись" та з переспіву Grandma's Smuzi " Warriors of the World "Ця історія давня.

Скажи чи вмієш ти побачити крізь хмари небо,

де полотно прошите світлом вибухів планет?

Не вмію я цього робити...

Скажи тоді, чи чуєш ти, як море б'ється об ті скали, коли проходять кораблі?

Не чую я і я не бачу...

Тоді можливо ти почуєш спів птахів у тім саду де ви гуляли?

Не чутно було нам ніколи...

А стукіт серця в грудях чуєш, воно гарцює кожну мить?

Не чую я нічого - воно давно мовчить...

Про що мені тоді спитати, коли ти будеш помирати?

Чому не зміг я "не" прибрати зі своїх почуттів...

Щочетверга в місті N іде дощ

Тонуть в калюжах роздуми, фрази, слова

Мої сновидіння знов не втлумачив Фройд

Хоча їх уривки скрипучий зберіг диван.

Гоняє бульварами вітер, чує весну

Бордюри, напившись зливи, дрімають весь день

Небо в блакить зафарбовує сивину

Бог натщесерце п'є замість кави женьшень.

Все в місті N за розкладом, як завжди-

Тролейбуси, опади, числа календаря

Двічі на місяць сеанс побутових див

Щопонеділка оновлення у крамаря.

Січень, скрутившись в клубок, рахує свій час

Він цьогоріч заощадив мішок сніжинок

Майже два тижні йому вартувати нас

А потім додому- їсти варення з ожини.

Січень старий. Втомився за безліч зим

Вже не морозить, не сковує льодом ріки

Сіє над містом краплі з колишніх крижин

Зранку приймає протиракетні ліки.

Дощ в місті N витанцьовує на дахах

Січень сміється краплям, підошвами гладить калюжі.

Ми разом з Фройдом блукаємо в маревних снах

Там, де цвітуть холодні несправжні ружі.

Там, де  несправжній вівторок, гарчання сирен

Тривожна валіза завжди під рукою відчутна

Де в телефоні дві дати поруч знайомих імен

Де назавжди в календар оселився лютий.

Останній мирний день розтав

Між спогадів, як тінь.

Тоді вогонь ще не розп'яв

Ні Бучу, ні Ірпінь.

Вже досить скоро посівна,

Чекають на весну.

Ще в мирних селищах нема

І гадки про війну.

Не крижаніє серце ще

Від тих страшних новин.

І кров вночі з очей не йде

Після жахних світлин.

Ще не здається ламким дім,

Сирен не виє хор.

Немає правила двох стін,

І не страшить терор.

Ще поруч арта не гатить,

Мов вісниця біди.

Нема ще страху – прилетить,

Та тільки б не сюди.

Ще скрізь нещадно не бомблять,

Як грім в пітьмі нічній.

В підземних паркінгах не сплять

На кризі кам’яній.

Нема мільйонів тих, хто в ніч

Тікає від війни.

Нема наляканих облич

У потягах сумних.

Іще немає блокпостів,

Сталевих їжаків,

Не переповнений ще Львів

Уламками життів.

Ще не зазнали руйнувань

Лікарні й дитсадки.

Немає братських поховань,

Де впереміш кістки.

Життя не згасло ще в очах

Пригнічених батьків.

Їм поки не знайомий страх

За їхніх малюків.

Нема потрощених вогнем

Уламків з білим Зет (Z).

Немає кратерів від бомб,

Снарядів і ракет.

У Харкові ще геть не ждуть

На голови біди.

А в Маріуполі не п‘ють

З брудних калюж води.

Все наче у жахливім сні,

Все кепсько, негаразд.

Не повернути вже мені

Той тихий мирний час.

Весна 2022

Вірш взято із книги "Тонка синьо-жовта лінія між любов'ю та ненавистю", що розповідає про перші 100 днів повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Промінчики серпня на моїй долоні... І, здається, що я літаю.

Шепіт трав із вітром, що вислизає, та стогін води.

Десь там, між сосен, блукає моя лісова душа... Співає,

Піднімаючись мріями до небес, усередину сині.

Розпростерті руки... Я говорю з натхненням... Згадую...

Тут казка живе, в її найкращих світах.

Відблиск на долоні — млість тепла чарівна... Милуюсь яскравою.

Все тут Любов... у кожних крапочках та штрихах.

Карнавал почуттів, «метелики в животі» феєрверки нагадують —

То пульсація у венах надійної, рідної Мати-Землі...

Я від щирого серця й всією душею радію... Казку вигадую

Про промінчики серпня ті, що в душі розцвіли.

~07•09•2019~

Він:

Давай, Лекса,

Хапайся за перо, майстерна поетеса!

Давай, Лекса,

Разом створимо неймовірного шедевра!

Вона:

Руки підіймемо догори,

Ранкове сонце зустрінемо з-за гори,

Ось літо вже у самому розпалі,

А ми в душі знаходимось у творчому запалі!

Окремо ми чарівні,

А разом- ще могутніші!

За нас всі інші тихо говорять...

Він:

Що ми тут найпозитивніші

І до людей самі найщиріші!

Від чистого серця ми їм підтримку надамо,

Турботу віддамо,

Всю увагу їм приділимо,

На творчому шляху наставимо,

Ми всіх радо підтримуємо!

Вона:

Коли на нас хтось погляне,

Одразу до нас душею полине,

Тут позитиву купу враз віднайде!

Підіймемо разом ми чарки з вином,

Цим вечором всі будуть нашими,

Жодних винятків не робимо,

Всі вийдемо звідси позитивними!

Часу знову в нас немає,

Думка хаотична в голові літає,

Рука одразу пристрій хапає

Та швиденько думки докупи все гуртує!

Наші душі будуть поєднані в одну,

Радо вони почуття гуртують у слова ліричні,

Виходять поеми романтичні,

А раптом, напишемо вірші цинічні?

Пишу я про свій біль й страждання,

Шукаю я віри й кохання,

Підтримки та щирості у кожному!

Звідусюди я пішла,

Щоб чудових людей згодом віднайшла!

Моє місце серед них,

Вірші я чарівним голосом озвучувала,

Свою душу в них вкладала,

До вас свої слова неймовірні все звертала!

Він:

Творчість не в грошах лежить,

Від живих сердець вона горить!

Не заради користі все робимо,

А тому що цю працю ми кохаємо,

Себе ми заради вигоди не втрачаємо,

Про своїх читачів завжди пам'ятаємо,

В кожне слово живу душу ми вкладаємо,

Наші світи для вас розкриваємо!

Вона:

Ле-ле-лей,

Пишу я серед чарівних полей

Про красу дивожних зорей!

Настрій мій від цього завжди високо підіймається,

Душі співати хочеться!

Від цього страшного й злого світу

У творчості під псевдонімом я ховаюся,

Знаходжу свій мир та спокій,

Своє щастя тут

І людей, що душі й серцю дорогі мені!

Ле-ле-лей,

Ціле літо чую музику віолончелей,

Які творили для мене красу чарівних ночей,

Від ніжних звуків хотілося писати,

Хотілося поетичним словом до кожного говорити,

Душу нарешті для вас вилити,

Порозуміння з кожним віднайти!

Нехай мої мрії заповітні нарешті сповняться!

Він:

Ле-ле-лей,

Щебече до нас вночі соловей!

Лише він один знає, які ми насправді у душі!

На самоті ми грішні,

А разом- одразу сильні,

Мене до поезії ти надихаєш,

Віру в щастя по собі лишаєш!

Рак-так-так-так,

Перетворимо своє життя в поезію красиву отак!

Знову я втягнутий із тобою

У шалений вир фантазії,

Дізнаюсь нові секрети поезії!

Хайде, Лекса,

Хвана за перото, изкусна си поетеса!

Хайде, Лекса,

Заедно сме направиме невероятен шедьовър!

В серцях наших живий вогонь,

Довкола нас нехай музика наших душ гримить,

Засмученим людям нехай поверне віру в радість!

А тебе, мила, буду я завжди на природі все чекати,

До тебе руку й серце простягати,

Турботу від себе пропонувати!

Довкола мене багато все жінок,

Але ти прекрасний цього світу вінок!

У коханні не багатство все вирішує,

А єдність й чистота душі чарує!

Для всіх новий хіт ми робимо,

Хоч одразу так з ноги не здатен я писати,

Хочу оголосити пас,

Але на все готовий заради нас!

Нову присвяту я роблю

Для моєї неймовірної подруги чудової!

Не хвилюють мене плітки про нас,

Знаю я, що в житті гроші душі гублять,

Щастя відбирають,

Лиш ілюзію здатні благополуччя відтворити,

Але за них кохання й юності не купити!

Зберегли разом ми віру в краще,

За неї до кінця ми стоїмо

І ніхто нас не похитне!

Ворогів довкола купа,

Підступно за спиною вони нас розвалити намагаються,

По світу розкидати,

Але їм нас не подолати!

Сміємось в обличчя їм

І лиш сильнішими стаємо,

Їх ми переможемо,

Нам нічого доводити,

Бо всі й так про нас всю правду знають!

Кохаю я тебе, мила,

Кохаю й нашу справу,

Разом ми здатні на більше, знай!

Присвячується неймовірній Лексі Кюро💖

Він:

Всі ніжні слова душі моєї

Я присвячу лише тобі,

Моя мила прекрасна чарівниця!

Ти постала сенсом всіх моїх темних днів,

Власним світлом розвіяла хмари,

Що наді мною нависали,

Мені було байдуже, що про тебе інші люди казали,

Я лиш хотів, щоб одне одному ми вірили!

Кожного дня я оберігав тебе,

Немов ти найдорожчий скарб світовий для мене,

Всюди очима шукаю у натовпі

Лиш твої сяючі зелені очі,

А коли їх не знаходжу,

То невимовний біль всередині відчуваю,

Від тієї рани душевної кров'ю стікаю...

Ті наші почуття з тобою

Таємничі та казкові,

Їх цінувати найбільш за все потрібно,

Для кожного із нас вони важливі,

Бо без тебе я немов без повітря залишився,

Від розлуки із тобою зажурився!

З тобою я відчуваю себе у правдивій казці,

В ній я весь належу лиш тобі,

А ти там моя кохана прекрасна принцеса!

Вона:

Лише з тобою, мій чарівний лицарю, я стаю справжньою,

З тобою я ціную кожну мить мого життя...

Слова всі набувають сенсу та буття прекрасного,

Наповненні кохання всі емоції та почуття...

У пошуках тебе блукала я над прірвою,

Все відчувала поклик, хитрі посмішки зірок...

Серце моє було сповнене зневірою,

Але від самоти тобі на зустріч я зробила крок...

І наче відтепер у нас на двох свій Всесвіт, де живе довіра,

Кохання справжнє, розуміння, щирість та добро...

Мій світлий лицарю, з тобою душею й серцем я щаслива!

З тобою, як у казці, ми переможемо темряву та зло!

Він:

Як я кохаю, кохаю

Необмежено в тобі все!

Тебе справжньою завжди радо готовий я прийняти!

Нехай кожен хоч раз в житті відчує

Силу почуттів ніжних та тендітних,

Які ми маємо з тобою.

Як я хочу бути разом лише з тобою,

Не думати більш ні за кого,

Впустити тебе одну в душу й серце,

Там місце вільне на тебе все чекає!

Два серця наших одне для одного створені,

Вони б'ються в унісон,

Вони палають пристрастю ніжною й магічною,

Так нехай же наше кохання

З цього моменту

І назавжди

У віках жити буде!

Коли ти не спиш,

То і я не сплю,

А на зустріч із тобою все чекаю,

До тебе радо руки простягаю,

У обіймах ласкаво притискаю,

Твоїм палким губам поцілунок солодкий віддаю!

Коли ти мовчиш

І я вважаю доречним промовчати,

Бо так в коханні є завжди -

Що й без слів з тобою легко можна порозумітися,

Одне за одного в усьому триматися!

Наші стосунки не такі, як в інших,

Проте особливі вони для нас!

Цей зв'язок поміж нами міцний, як сталь,

А чарівний, як магічний кришталь!

Прохаю бога, нехай він завжди поміж нами буде!

З тобою разом рука в руці

Готовий я сміливо й добро, і зло

На життєвому шляху зустрічати,

Всі перешкоди тяжкі разом подолати!

З тобою вгору я полечу, до синього неба,

І за тобою й до пекла впаду,

Але ніколи не покину, моя мила та хороша чарівниця!

Якщо з прірви тієї високої ти до безодні впадеш,

Я за тобою туди полину,

Руку до тебе простягну,

Всі сили для цього прикладу,

Але до світла знов тебе я витягну!

Якщо від болю ти будеш страждати,

Від мене цей біль приховувати,

Про нього я дізнаюсь,

Прийду до тебе,

Обійму,

І рани на душі твоїй я ніжно буду зцілювати,

Тебе до життя повертати,

Нову сонячну усмішку

Та іскри у очах прекрасних

Тобі я буду дарувати!

Вона:

Нехай кожен хоч раз в житті таке кохання відчує...

Нехай кожен хоча б раз такі слова почує...

Нехай серце кожного хоч раз буде зцілене довірою...

Нехай душа кожного буде оповита чарівною силою...

Ти став моїм міцним плечем, надією та світлом життя,

Відновив усі мої струни ритмами свого серцебиття...

Зігрів ніжністю моє тіло та душу, надихнув на дива...

З тобою життя набуває смаку, світ ожива!

Я пройду крізь усі перешкоди з тобою разом,

Буду поряд ясним сонечком або дбайливим вітром...

Віджену всі кошмари, поки ти спиш...

Та почую тебе крізь кілометри, коли мовчиш...

Спущусь за тобою в пекло, разом повернемось назад...

Підіймусь з тобою в небо, загадаємо бажання у зорепад...

Мій світлий лицарю, твій коханий погляд - подарунок світів!

Найдорожче - що наші душі чують одна одну без слів...

Нехай кожен хоч раз в житті відчує це...

Нехай серце кожного своє кохання знайде...

Написано в співавторстві із чарівною та неперевершеною Лексою Кюро💖

Серце мотором пришвидшено б'ється,

Проштовкуючи полум'я замість крові жилами.

В тиші ми чуємо - хтось страшно сміється.

Згодом здогадуємось - сміємося ми самі.

Поки довкола ревуть тисячі горлянок,

Бьючи у небесне склепіння облудними гаслами,

Небо гукає: виходь на ганок,

Іди шляхами - далекими, власними!

Не зупиняйся, благаю, не зупиняйся!

Не дай собі й на мить склепати повіки!

Хай вони всі будуть із тебе сміятись,

Хай б'ють і калічать, нехай тортури дикі!

Нехай усі вони будуть холодні й байдужі,

І це буде страшніше найлютіших тортур.

Не зупиняйся, будь впертим і дужим.

Тільки безумний здолає цей мур!

Скільки б разів не втрачалися сенси,

Яким би потворним не здавалося те, що ти робиш -

Лізь на вершини, здобувай едельвейси!

Визнай нарешті - покликання

не може

бути хобі!

Небо прощає тих, хто в пітьмі блукає -

Навіть їх найжахливіші із провин,

Але тобі не сховатися - тебе воно добре знає.

Вас лише двоє - одне небо.

Ти один.

Пережити б цю ніч,

Де в’язкий і тягучий ефір,

Без єдиного відблиску зір.

Час, як спалахи свіч.

Де в’язкий і тягучий ефір,

Кожен видих і вдих –

Це розрив, перфорація, штрих.

І нуртує всередині звір.

Без єдиного відблиску зір

Згіркло-приторна темінь на смак.

Життєлюбство бунтує: «Не так!

Це ілюзія, чуєш? Повір!!!»

Час, як спалахи свіч.

Сонця промінь сполохає тінь

І насіє весняних прозрінь…

Пережити б цю ніч…

За мотивами серії книг «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз...

~•••~•••~•••~

Що це за світ такий, якщо дітей посилають на бійню «Голодні Ігри»?

Цистерни болю та крові... До обіду подають свіжий страх.

Новий розпорядник тасує карти, до фіналу — похмурі титри.

...От би перевірити, жменя отруйних ягід відмиє червоний захід сонця на його руках?

Істоти в шовкових сукнях, пахнуть дорогими парфумами, потом й «скорботою».

Порожні розфарбованці блювотне зілля тицяють, захлинаючись, повз рота.

«Капітолій» — богеми кумир... Там «від серця» та «завжди з любов'ю»

Розпинають святе... Тільки сцена давно без ілюзій, і нема хреста.

Що ми пам'ятаємо? Дистрикт Чотири — Фіней і Магз... Одинадцять — Трач і Рута...

Інші, як і в Тринадцятому, усі 75 років... «списані на видаток»... один за одним.

Що таке життя, якщо обривається «на втіху» глядачам за хвилину,

А потім, у кращому випадку, трохи їжі та «співчуття» від президента Сноу рідним..?

Ми давно всі у «грі»... Правила нав'язані — у них немає сенсу.

Як жити в цьому світі таким, як Прим? Як Піта? Де «я» – більше не «я».

Приймаючи рішення «убий або будеш вбитим», бачиш не людей, а голі числа,

Стаєш менше на життя, розуміючи воно ніколи не було твоїм... Всі підуть в забуття...

...Що ми за світ, якщо знову «переспівниці» співають «колискову» маленькій Руті?

Якщо «профі» з Першого та Другого потрошать тортурами чужі мізки та серця?

Все, що ви розуміли в «голодних іграх» із «телешоу» — забудьте!

...Усі ми знаємо, хто справжній ворог... Поки вигідно їм, цим «іграм» не буде кінця.

~зима•2018~

Хто не вміє швидко — почне з «нуля».

Досить сидіти покірно в чужому кутку!

Навряд чи знайдеться другий такий погляд,

Здатний проникнути у будь-яку німу темряву.

Крила тужать у склепі... Проситься помах.

Хіба вже народився такий же крилатий, як ти,

Силою наділений, здатний зрозуміти, навіть в пітьмах,

Як змінюється перебігом планет п'єдестал висоти?

«Мудрим» завжди знайдеться, за що розіп'яти —

Так бог бавиться, тішить свій хворий сюр...

Нехай скажуть, побачивши: «Ангел здатний літати?

Це не правильно! Це кошмар! Абсурд!»

Є сила волі, бажання, домисли дурнів, бруд, попіл...

Є захоплення із заздрістю, є в горлі ком...

Є кшталт пекло, а там «рятівних сім кіл».

Є начебто рай, споконвіку «забороненим плодом».

Але навряд чи комусь вдасться злетіти з тобою,

Занадто лихе завдання: насолоджуйся, живи!

«Майстер» завжди спокійний, обласканий тишею.

«Геній» завжди поспішаючи жорстокою перемогою темряви.

Є плата за все, але хто оберігається долею — той віднайде...

Одного разу опалившись, знову підставить обличчя сонцю!

Страшно не вмерти, страшно – що не живемо... Спимо.

(Тут за «теорією змови» «світ живих мерців несе нісенітницю»).

Крила безпорадні, якщо додумувати та ворожити,

Обчислювати «правильно», «що можу», «що не можна»... Пусте!

Страхами думок можна перекреслити та розіп'яти

Свої мрії, свою віру, а заразом тим і себе.

Досить сидіти покірно в чужому кутку!

Те, що здавалося цінним — кинуте на ваги. Прорив!

Ти замикаєш крила, подалі, вглиб, у пітьму...

Адже вони саме те, що ти у Бога просив...

~19•10•2021~

Присвячено наймолодшому А...

Будь у цьому світі відважним, мій маленький Брате...

Твоє небо завжди буде кликати за собою...

Тільки з Істиною в серці тобі віддасться у сто разів... Пам'ятай...

І де б ти не був... на тебе чекатиме рідний Дім... Ми з тобою!

Зірки лагідним світлом вкажуть правильний шлях...

У тобі стрижень від Роду... Ніколи не здавайся... Лети!

Залишайся собою... Чесним і благородним будь, вірою в серцях...

Навіть якщо впав... Вставай!.. Продовжуючи йти!

Нехай надія з любов'ю в душі світ наш врятують, збережуть!

Мій маленький Брате, хай віра ширяє в іскристій мрії...

Від щирого серця - нехай добро, спокій і затишок поряд живуть!

...Вмій бачити світло, навіть коли один... у темряві...

Нехай поряд з тобою будуть надійні люди... Друзі!

Які стануть опорою, завжди підставлять плече.

І ти будь гідним їх... Пам'ятай, Справжні - це теж Сім'я!..

Коли довіра є, то негаразди, Брате, ні до чого! Ото твоє!

Пам'ятай, мій маленький Брате, що я в тебе теж є...

Моя віра в тебе та любов допоможуть усі перешкоди пройти...

Я завжди поруч! У серці твоєму Пісня та сама... що співає серце моє,

А твоє Справжнє Світло завжди зможе її знайти...

~2017~

Муза.

Чи завжди вона одна?

Бо сьогодні в пишних шатах,

А учора в златих латах,

Все до мене поспіша.

То увінчена квітками,

Віє барвами весни.

Іде з вітром прохолодним,

Що подує з-під Десни.

То с кривавими руками,

Шабля з китицей висить.

Із забиттми ногами

Тяжко тугу цю носить

Грізно гаркне і засне

Та ще довго не прийде

Як проснеться, одна мить

Та й учепиться зубами

Гострими як меч кігтями

І засяде як мастак

Буде рвати думи в такт

Душі мрійників поганих

Що не дали творів їй,

Що застрягли в вирі мрій.

По правді, страшно не померти

І не згубитись десь в пітьмі.

В житті страшніше не любити

Й не мати друзів по душі.

Не боязко зійти зі шляху,

Що терном весь заріс зрання,

Бо більше горе всього часу

Цілющу кров, пролити навмання.

Звернути на стежині долі,

Чи може сісти й відпочить

Все ж краще ніж іти поволі,

Коли душа не хоче жить.

Люби людино й схаменися,

Страшніше в муках жить щодень.

На мить одну ти зупинися,

Дай волю всім співать пісень.

Впади. І встань же ти поволі

Все ж краще ніж лежати там.

У цьому світі навіть зорі,

Впадуть, щоб знову сяять нам.

Тут все моє: бузок і алича,

Старий спориш і мовчазна криниця,

Важким колоссям поле золотиться,

Сумній вербі косички до лиця.

Тут все твоє: дощі і полини,

Пухнасті айстри туляться до ночі,

У комишів твого дитинства очі,

І зорі близько - руку простягни.

Тут все чиєсь: стежина і поріг,

Сутула хата, бідна куца доля,

Вдовиний сміх в танку кружляє з болем,

Німе ридання сиріт-матерів.

Тут наше все: вітри і кропива,

Червоні маки, юні і цнотливі,

Мені у спадок предки залишили,

Як і любов, і віру, і слова...

Я навчилася жити, смакуючи посмішку,

Як солодкий і стиглий рубін-нектарин.

І коли ніжні рими на світ Божий просяться —

Ти для мене безгрішний, немов херувим.

Я не просто пишу, я творю тебе вміло.

Всі метафори в мене, як гострий стилет.

Я люблю твою душу, люблю твоє тіло,

Я люблю помічати десь твій силует.

Я люблю твої очі — з насмішкою ніжною.

Я люблю, як спідлоба на мене глядиш.

Я люблю, як холодною осінню пізньою

Шелестить твоє слово, як мрійний комиш.

Діамантами небо закохано світиться...

Шепотіли нам айстри печальні в саду,

Що колись наші долі блукали під місяцем,

Милувалися зорями нам на біду...

Я ці верби люблю. Я сама — ця верба.

Я заплутаюсь в косах трави...

Ці дороги найперші я в світі пройшла

З найдорожчими серцю людьми.

Я люблю ці поля. Я — п’янкий вітерець,

Що ночами колише жита.

Тут молитви до Бога летять навпростець,

Кожна днина — завжди золота.

Я ці зорі люблю. Я сама — ця зоря...

Я розтану у шумі дощів...

Там, де сонця останній покіс догора, -

Херувими співають вночі.

Я люблю ці луги. Я — ромашка в траві,

Я — сльозинка на віях весни.

Тут сміються і плачуть дуби вікові,

І казкові зимують тут сни.

Я люблю цих людей. Я — сама ця любов...

Хоч багато доріг, а проте

Наймиліша з усіх — та, що кожен пройшов,

Що до рідного дому веде.

Девана*, господиня лісу,

Де твій бог?

Обличчя світу, страх хащобесів,

Опік мрії, кути тривог...

Місячні ночі, хащі, барлоги,

Капище сліз.

Завзяття розваги - життя двоногих,

Дичає попит на злість.

Очима правди несправедливість

"Звір'ю" віддасть.

Дика діва, гнівом норовлива,

Душа - алмаз.

Девана, господиня лісу,

Хто твій бог?

Божевільна мудрість, противагою

Гнів та добро.

~2020~

Девана* - /Девана, Дівана, Зівана, Дзівана (Dziewanna, Dziewonna)/ — у слов'янській міфології богиня полювання, дружина бога лісів Святобора, дочка Перуна та Діви-Додоли (Перуниці). Греки називали її Артемідою, римляни — Діаною.

Слов'яни уявляли богиню у вигляді молодої, вродливої та сильної дівчини, зодягненої у багатий кожух з куниці, оторочену білячим хутром.

Девану в першу чергу шанували мисливці та звіролови, вони молили богиню дарувати удачу в полюванні, а в подяку приносили частину своєї здобичі до її святилища. Вірили, що саме вона допомагала відшукати в густому лісі таємні стежки тварин, уникати сутичок з вовками і ведмедями, а якщо зустріч таки відбулася, вийти людині з неї переможцем. При цьому вважалося, що богиня не сприймає безглуздих вбивств, наприклад, полювання заради розваги. Людей, що скоїли подібне злодіяння, Девана карала досить ефектно — насилала на них отруйних змій, чия отрута вбивала повільно й болісно.

Вважалося, що Девана не просто захищає лісових звірів. Вона вчила їх переносити суворі зими, уникати природних небезпек, а також допомагала перехитрити мисливців. При цьому й самим мисливцям Девана іноді допомагала, тим самим зберігаючи природний баланс.

Своєю пристрастю полювати саме в місячні ночі Девана частково нагадує грецьку Артеміду, богиню полювання.

І він збагнув, закинувши свій погляд

В січневу ніч, що врешті-решт позбувся

Свого безсмертя викравши у нього

Себе самого. Весь блідий стояв

Хоч тілом був прикутий до кімнати,

Але блукав по Місяцю один

Приймаючи, як дар свою самотність.

А десь вона, так само, як і він

Тікаючи з вікна нічного міста

Неспішним кроком міряла моря

І відчувала невагомість серця

Де пустота оголених Карпат

Була їй домом, мабуть що ріднішим

Ніж ті, що бачила коли спадав туман.

Мабуть, вони б зустрілися тоді

Нехай на мить побачившись в затоці,

Нехай мовчання вигорілих яв

Злучило б їх у довгім поцілунку,

Як щось би сталося, як щось би відбулось:

Падіння гір, нашестя метеорів,

Щоб шлях плести їм далі довелось

В містах із безліччю заплутаних історій.

15.01.2024

І буде сніг. І біла-біла тиша.

І каганці зірок у вишині.

І ніч про нас історію напише

морозним візерунком на вікні.

А вранці буде кава, як причастя,

і поцілунки, як святі дари.

…Мабуть, оце і є жіноче щастя,

спокійне щастя зрілої пори.

07.02.2020