Розділ 8

Світоград

Коли Владолюб повідомив Прямиславі про прибуття Орія та його прохання на аудієнцію, вона вже знала з чим прибув воєвода Імлистої Пустки. Киваючи раднику просити його до престольної, Прямислава підвелася з престолу, аби та розмова виглядала менш офіційною і її слова стали лише словами матері потенційної нареченої, а не княгині-правительки.

Орій ввійшов до престольної з усмішкою та неправдоподібно покірним блиском в темних очах. Проте Прямиславу було не так легко провести. Може Орію й справді була до душі Дара, але Прямислава здогадувалася, що тільки одними почуттями діло не обходилося.

— Матінко-княгине! — вклонився їй Орій. — Вітаю вас.

— І тобі доброго здоров’я, воєводо, — схилила голову у відповідь вона. — Щось зачастили воєводи до столиці останнім часом. Раніше бували тут лишень декілька разів на рік, а тепер он як…

— Не будуй поганих думок, матінко-княгине, — усміхнувся він, роблячи ще крок до неї та скоса поглядаючи на Владолюба й Будея, котрі сиділи з сувоями, за широким дубовим столом біля самого вікна престольної. — Не з дурним умислом ми. Всі в зажурі через загибель князя Гострозора та бажаємо висловити княжичам і тобі, звісно, свою підтримку. Хіба то не за законом?

Прямислава кивнула:

— За законом, а ще дуже по-людськи. Я вдячна вам. То що ж привело тебе на розмову до мене? Справи воєводські, чи ж може справи особисті?

— Гадаю і те, і інше, — мовив Орій, знову зиркнувши на Владолюба та Будея, але вони, здавалося, цілковито занурені у свої літописи. — Хочу, матінко, тебе питати, чи посватана княжна вже з кимось чи ні?

— Якби була, то хіба ж би ти не почув про те? — всміхнулася Прямислава, роздивляючись Орія пильно та зацікавлено, чого ніколи не робила раніше.

Сказати, що він мав відштовхуючу зовнішність було б несправедливо. Виглядав воєвода Імлистої Пустки хоч і грізно, але досить привабливо. Погляд Прямислави зачепився за його широкий шрам, котрий прорізував чоло з правого боку — навіть він не спотворював, а додавав Орію якоїсь брутальної краси.

— До Гранича вісті доходять не надто швидко, — відповів Орій.

— Не посватана ще княжна, — мовила Прямислава, але не надто охоче. — Чом питаєш?

— Думаю, знаєш чом, матінко, — усміхнувся Орій. — Хочу просити княжну за себе. Власне планував ще просити у князя, та не встиг.

Прямислава витримала коротку паузу, а тоді відповіла:

— Ну то проси. Проте не думай, що я неодмінно згоду дам.

— Матінко-княгине, прошу княжну Дару собі за жінку. Обіцяю бути опорою та підтримкою для неї, і для вас, — Орій знову схилився в поклоні.

— Вдячна, воєводо, за твоє щире прохання, — відповіла вона. — Обіцяю подумати над ним та не обіцяю швидкої відповіді.

Орій востаннє вклонився їй та попрямував з престольної. Прямислава ж перевела погляд на Владолюба та Будея.

— Моя думка залишилася незмінною, — не підводячи свій погляд на неї, відповів Будей. — Не пара Орій княжні.

— Чи не надто ти непохитний у своїх переконаннях? — відповів йому Владолюб своїм звичним солодкаво-отруйним голосом. — Княгиня має право прийняти те прохання та справді його обдумати. До того ж, ще ніхто інший до Дари не сватався.

— Для неї лишень сімнадцята весна настала, — продовжував своєї Будей. — Дитина!

— Сімнадцята? Дівиць сватають на шістнадцяту, не така вже й княжна дитина, — не здавався Владолюб. — Княжна ладна та складна, лицем вдалася й на вроду гарна, розум при ній. Ні гризачка, ні глуханя, ні черевуха її не займали. То в чім же причина?

— Виною лиш одне, — процідила крізь зуби Прямислава, у вікно вдивляючись. — Безглузда обіцянка Гострозора, котра у підсумку дуже дорого мені коштуватиме. Він дозволив думати Дарі, що вона сама господиня своєї долі, що сама собі нареченого обиратиме. Саме це й відлякало од неї женихів. Хто ж захоче бути знехтуваним відмовою дівчини, навіть якщо то княжна?

Зміїний Хвіст

Велерад власноруч оглядав привезену з Вовчого Урвища деревину, потім разом з Матейком вони перевіряли тижневий видобуток з каменоломень у поселенні Нордич, що розташовувалося неподалік від Кам’янополя. Повернутися до фортеці засвітла не вдалося, тому загін заїхав у городище вже тоді, коли у внутрішньому дворі підпалили смолоскипи на фортифікаційній стіні.

На зустріч їм з палат вже поспішав Їжак, у своїй чудернацькій манері перехиляючи бочкоподібне тільце з ноги на ногу:

— Воєводо, вечеря готова, а вас все нема й нема. Я вже хвилюватися почав, де це ви поділися, що ж то таке сталося, чи ніякої приключки не відбулося…

— Не бурчи! — відмахнувся Велерад. — Наче квочка, чесне слово.

Матейко та інші воїни з загону добродушно розсміялися.

— Може й бурмочу я, воєводо, але кажу правду, — не образився Їжак.

Разом вони всі подалися до Головного залу.

Вечеря у кам’яних палатах була мовчазною та тихою. Ніхто не знав, чим те обумовлено, але дізнаватися не поспішав.

Швидко закінчивши, Велерад підвівся і вся палатна челядь та його загін, котрі за старим північним звичаєм завжди розділяли вечерю з воєводою, теж підвелися. Велерад змахнув їм долонею та наказав продовжувати без нього, пославшись на деякі справи. Запитавши Їжака, чи готова його купіль, задоволено кивнув, покидаючи головний зал.

У світлиці, котра належала особисто воєводі, було порожньо, але в жаровні весело танцювали язички полум'я, а з дерев'яної балії, застеленої зсередини конопляним простирадлом, піднімався густий білястий пар, наповнюючи кімнату насиченим ароматом чебрецю та звіробою.

Роздягнувшись, Велерад занурився у гарячу воду. Відкинувши голову на дерев'яне узголів'я, дозволив собі трохи полежати нерухомо. Спочатку тіло заніміло від втоми й він не міг поворухнутися, а потім відчув прилив сил та бадьорості.

Вода охолонула доволі швидко, але задрімавши, Велерад того навіть не відчув. Врешті переступивши через край балії, потягнувся за сухим простирадлом, що лежало на стільці поряд з нею, та почав повільно витиратися, все ще думаючи про своє.

Двері кімнати стиха скрипнули. Велерад зупинився, але обертатися на звук не поспішав, немов знав, хто то підкрадається до нього в напівтемряві. Наступної миті тонкі білошкірі руки опустилися йому на плечі зі спини.

— Ти повернувся, мій воєводо, — вкрадливий жіночий голос пролунав зовсім поруч, а на спині він відчув спершу гаряче дихання, а потім м'які вологі вуста.

Різко повернувшись, зустрівся з поглядом темних, трохи розкосих очей. Дівчина усміхнулася йому, пробігаючи пальцями по міцних мускулистих грудях з білуватими нитками шрамів в області ребер, а потім ковзнула вниз, по животу. Не бачачи його спротиву, вона, жадібно цілуючи його шию, потягнулася вниз, слідом за пальцями.

Проте Велерад випустив простирадло і перехопив її, стискаючи плече. Вона, здивовано зігнувши брови, подивилася на нього.

— Ні, — хрипким здавленим голосом прошепотів.

— Але чому? Я вже тобі набридла? — запитала ображено вона.

— Справа не в тобі, а в мені, — видихнув, натягуючи штани й чисту сорочку.

— В тобі? Як це? — здивовано вигнула чорні брови вона.

Велерад повернувся до жаровні, вдивляючись в іскри полум'я, але відповідати не поспішав.

— Чому ти мовчиш, Велераде? — дівчина пильно придивилася до виразу його обличчя.

— Йди, Соловіє, просто йди, — відповів холодно.

— Гаразд! Я прийду вночі, — вона поклала долоню на дверну ручку.

— Не цієї ночі, — в тому ж тоні відповів Велерад.

— Як накажеш, воєводо, — Соловія розгублено поправила густе темне волосся і закусивши пухку нижню губку, мовчки пішла, зачиняючи двері.

Велерад важко зітхнув, а потім, підійшовши до простого дерев’яного ліжка, впав на спину. Розкинувши руки та вдивляючись на рухливі тіні на стелі, котрі кидали язики полум’я з жаровні, знову відчув, як його підхоплює вихор геть непотрібних думок.

Зелена Рівнина

Яромир вичищав гриву свого коня на ристалищі, роздумуючи над словами, сказаними Благомиром. Шукав в голові щось, чим би міг їх заперечити, але ніяк не вдавалося. З якого боку не крути, братові слова були вірними. Надто сильна опіка над єдиним сином зараз могла зіграти дурний жарт з ним у майбутньому. Розуміючи, що має поговорити з Ладозорою та якось переконати в тому й її, Яромир не звернув уваги на те, що до нього наближався світловолосий юнак у добротних шатах на стрункому тілі.

— Чому ти сам це робиш? — поцікавився з усмішкою юнак, торкаючись гриви коня з протилежного боку. — Чому не доручиш комусь з челяді?

Яромир всміхнувся йому у відповідь, опускаючи вниз руку зі щіткою:

— Тому, що це мій вірний друг та помічник, отже я сам маю за ним доглядати. В іншому випадку він не відчуватиме до мене довіри, а тоді не матиму довіри до нього й я.

— Батьку, матір каже, ми поїдемо до Світограду на проголошення нового князя. Це правда? — юнак озирнувся помічаючи, як Яромир кивнув конюхові привести ще одного коня.

Простягнувши вуздечку юнаку, Яромир запропонував:

— Синку, давай поїдемо на прогулянку, вздовж угідь.

— Я не проти, — погодився юнак, легко застрибуючи на круп коня, — але ти не відповів на моє питання.

— То правда, Радане, — кивнув Яромир. — І ти поїдеш разом з нами. Гадаю, час тобі вже відвідати прекрасну столицю нашого князівства, ближче познайомитися з княжичами та воєводами, побачити чим живе люд за межами Зеленої Рівнини.

Вони виїхали за ворота Зеленцвіту та пустили коней підтюпцем, аби мати змогу поговорити. Радан споглядав прекрасні у своєму весняному убранстві плодючі угіддя рідного воєводства, а Яромир пильно стежив за його поглядом, переконуючись у тому, що не дивлячись на побоювання Благомира та надмірну опіку Ладозори, Радан ніколи не залишиться дитиною в душі.

— Тобі подобається те, що ти бачиш? — поцікавився Яромир.

— Звісно, це ж земля моїх пращурів, земля де я народився, моя земля, — з пристрастю в голосі відповів Радан.

Яромир всміхнувся:

— Ніколи не забувай ці слова синку. Ніколи не забувай!

Вовче Урвище

Поглянувши на шати, в котрих зібралася їхати до Світограду Уміла, Злат розреготався і гепнувся на різьблений ослін, що стояв під вікном її світлиці. Уміла байдуже глянула на нього і взявши меч, подалася зі світлиці. Злат поспішив за нею, все ще регочучи на всі палати. Уміла вийшла на просторий внутрішній двір та пішла в бік комори, де зберігалися воєнні приладдя.

— Ти справді збираєшся їхати до Світограду в тому? — Злат оперся плечем до одвірка комори та поглянув, як вона взялася повільно начищати свій меч.

— А що не так? — запитала вигнувши брови.

— Батько накаже тебе випороти за те шмаття, — продовжував реготати Злат.

— Ще ніколи такого не було і вже й не буде, — відповіла байдуже. — А в чому ж мені їхати, скажи на милість?

— У білосніжній сорочці, у пишному сарафані, з волоссям, котре в косу сплетене та покривалом прикрите, а не розпатланою та в чоловічих штанях, — відповів Злат.

— Всі очікуватимуть на діву-войовницю, — відповіла Уміла.

— Всі очікуватимуть на доньку В’ятко Білощита, воєводівну Вовчого Урвища, одну з найбажаніших наречених всього князівства, — усмішка раптово злетіла з вуст Злата і він подався геть від комори.

Уміла на мить затримала свій погляд на його широкій спині, а тоді опустила голову до свого меча, начищаючи його ще завзятіше.

Злат розшукав Радогора, котрий саме вертався з полювання. Його худорляве витягнуте обличчя, котре прикрашав гарячий малюнок, сяяло від усмішки, а у шкіряній торбині, що призначалася для здобичі, щось теліпалося.

— Вдало? — запитав з усмішкою Злат.

У відповідь Радогор трохи підняв торбину та потрусив нею, всміхаючись.

— Зайці? — Злат наблизився до нього. — Дай гляну.

Радогор показав три пальці і знову всміхнувся.

— Ти певно вправніший навіть за Яромира Лучника, — похвалив його Злат, на що Радогор весело ткнув його під бік і хитнув головою, мовляв не мели дурниць.

Вони попрямували в бік городища і деякий час Злат переповідав йому плітки, котрі встиг почути за останні пів дня. Радогор весело всміхався, а тоді знову штовхнув його, запитально зазираючи у вічі.

— Та нічого не трапилося, — відмахнувся Злат. — Просто… Я й не знаю, брате. Щось я задумався щодо Уміли. Якось поглянув сьогодні на неї іншими очима чи що. Вона ж виросла, не дівчисько більше і гадаю, негоже вже тягати за собою меча та одягатися в те шмаття, що вона носить.

Радогор поклав йому долоню на плече та стиснув.

— Питаєш, що турбує мене найдужче? Я знаю, на що вона здатна, бачив, що вона вміє, але ж чи личить таке заняття воєводівні? Інші, он, у світлицях сидять та триптихи вишивають, або килими тчуть. Лячно мені, що своїм не жіночим заняттям Уміла батька осоромити може.

Радогор незгідно кивнув, а тоді виставивши перед Златом свою долоню, випростав три пальці, вказуючи на кожен. Потім міцно затиснув їх у кулак.

— Знаю, брате, знаю. Ми як ті пальці на руці. По одному слабкі і їх легко зламати, але разом, в кулакові, можуть завдати нищівного удару, — вимовив Злат, визнаючи його правоту.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.