Розділ 12

Світоград

Уміла аж кипіла од гніву, а от виплеснути його не могла. Вона гнівалася на батька, на Злата, а найбільш на себе, що скорилася їм обом, а не вчинила так, як задумувала. У сукні їй було настільки незручно та навіть лячно, що вона й передати не могла. Здавалося, всі присутні лише на неї витріщаються, та ще й насміхаються з її жалюгідних спроб бути тією, ким вона не є.

В якусь мить, коли вже всі гості вмощувалися за столами перед княжими палатами, Умілі здалося, що вона от-от встане, перехопить якогось воїна й силоміць стягне з нього штани, аби переодягнутися та більше не почуватися оголеною. Проте коли поглянула на Горислава, котрий виголошував промову богам вже як новий князь, чомусь навіть бажання поворухнутися у неї більше не виникало.

Широко розплющивши очі, Уміла роздивлялася обличчя Горислава і їй було зовсім байдуже чи помітив те хтось, чи ні.

Та й не було кому особливо звертати увагу на її раптове зачарування, бо Злат вже нікого не бачив окрім княжни Дари, а Радогор був у своїй стихії і навіть насмілився кинути виклик Яромиру у стрільбі з лука.

Минула опівніч і люду на площі поменшало. Одні розійшлися по своїм домівкам, іншим було постелено у палатах, треті розташувалися на соковитій траві під всипаним зорями небом просто на торжку під оборонною стіною. Зручно було всім.

Дара вперше в житті була на святі так допізна і відчувала себе вдвічі схвильованіше. А ще відчувала себе стомленою, як ніколи. Танці, співи, безліч ігрищ, котрі влаштували на торжку, то було неймовірно. Дара навіть не уявляла, наскільки спритними були лучники князівства, котрі стріляли по мішеням, виставленими на різних відстанях, наскільки витривало могли битися на мечах воїни з воєводств, наскільки багато вони могли випити на спір медовухи, а ще наскільки приємними можуть бути чоловічі обійми.

Геть посміливішавши після першого танцю, Злат запрошував її ще двічі, ні тричі, Дара вже й з рахунку збилася. І то було так ніжно, так незвично і так хвилююче. Дарі Злат одразу сподобався. Він чемно та шанобливо розмовляв з нею, дуже лагідно стискав її долоню, дуже обережно обіймав у танці і так проникливо заглядав у її очі своїми бурштиновими очима. Дарі здавалося, що вона наче споєна дурманом була, перебувала в сні якомусь, але коли в супроводі Любави прийшла у свою світлицю, з її допомогою роздяглася та пірнула у м’яке ліжко, відчула дещо інше.

Там, на торжку, вона була зачарована Златом, так їй здавалося, а у світлиці зрозуміла, що зачарована була не стільки ним, скільки ситуацією, в котрій з ним опинилася. Захват минув, залишивши тільки приємні відчуття і не більше.

Десь на торжку змовкла остання пісня, а за нею змовкла й музика, стало тихо-тихо. Гориславів день минув.

— Вставай! — владний голос Прямислави пролунав над самим вухом.

Вінцеслав пробурчав у відповідь щось нерозбірливе й повернувся на живіт, навіть не думаючи розплющувати очі.

Втрачаючи терпіння, Прямислава підняла ногу і з люттю вдарила по дерев'яному стовпчику ліжка миском свого чобота:

— Я сказала піднімайся!

Вінцеслав різко сів на ліжку, намагаючись зрозуміти, що відбувається:

— Матінко?

— Ну не мавка же! — підійшовши до скрині, котра стояла в кутку світлиці, Прямислава відкрила важку розмальовану ляду і діставши звідти сорочку та штани, жбурнула йому в обличчя. — Одягайся! Вся княжа родина, радники та воєводи йдуть до Священного провалля, аби вознести дари богам. Ти підеш з нами.

— Нащо? Знову виставити себе посміховиськом? — скривився Вінцеслав.

— Посміховиськом ти себе виставляєш напиваючись в пивницях до поросячого вереску, коли навіть не розумієш, хто ти і звідки, — відрубала Прямислава. — Ми йдемо разом, аби показати всім — не дивлячись ні на що, як і раніше ми єдині та як і раніше сильні. Зрозуміло?

Вінцеслав мовчав, дивлячись кудись повз неї.

Прямислава підійшла до ліжка і схилившись до його обличчя, прошипіла:

— Ти зробиш те, що я сказала і як я сказала.

Навіть не очікуючи на його відповідь, Прямислава гордо звівши підборіддя покинула світлицю.

Розмова з Орієм з самого ранку нічим хорошим скінчитися не могла. Відана те добре знала, йдучи протоптаною стежкою в сад, котрим була обсаджена південна частина палат. Вона згадувала події минулого дня, щоб зрозуміти, за що Орій може на неї нагримати, але нічого такого пригадати не могла. Вона поводилася як покірна та слухняна сестра воєводи. Чомусь прийшла думка, чи не надумав Орій її часом за когось просватати, або вже просватав. Відані аж парко стало від тієї думки і вона торкнулася пальцями своїх щік.

Звернувши до лавочок, котрі були виставлені вздовж ряду вишень, Відана побачила Орія, а разом з ним і княжого байстрюка Местислава. Усмішка на вустах останнього чомусь нагадала їй оскал хижого звіра, що готується до нападу на свою вже беззахисну жертву.

— Добрий ранок, мила воєводівно! — промовив солодко Местислав.

Відана стримано кивнула йому у відповідь, а тоді запитально поглянула на Орія.

— Чи вдався тобі сон, люба сестро? — запитав Орій, пильно придивляючись до неї.

Відана ще більш переконалася в тому, що щось таки сталося, але все не могла второпати, що саме:

— Вдався. Брате, що таке? Не ходи околяса.

— Тобі сподобалося вчорашнє свято? Що цікавого бачила? Що чула? З ким бесіду вела? — ласкаво запитав Орій.

Тільки тоді до Відани дійшло, що ж то відбувалося. Вона зиркнула на Местислава, розуміючи, що і він у тому всьому замішаний.

— Про що, люба моя сестро, ти так мило вчора на лоджії з Гориславом балакала? — очі Орія звузилися.

— Ні про що. Я… — Відана подумки почала вигадувати якісь нісенітниці, але зрозуміла, що правду сказати простіше й безпечніше. — Ми згадували, як він колись здіймав моє кошеня з дерева у Граничі.

Орій та Местислав перезирнулися і Местислав задоволено кивнув.

— Орію, що відбувається? — Відана притихла.

— Люба воєводівно, скажи-но нам таке, — Местислав наблизився до неї. — Тобі наш молодий князь небайдужий, адже так? Бачимо, як ти розчервонілася, мов маків цвіт, при згадці про нього.

Відана відчула як біля серця пробіг холодок, але відповідати не поспішала, зважуючи свою відповідь.

— Якщо так, тоді ти неодмінно допоможеш нам, а в першу чергу собі, — продовжив Местислав. — Для цього тобі потрібно зробити одну дрібничку.

— Я не збираюся нічого робити. Я… — гордо розправила плечі Відана.

— Змовкни і послухай те, що він скаже, — ще жорсткіше аніж зазвичай обірвав її Орій. — Від цього залежить наше життя: і моє, і твоє. Або буде так, як він сказав, або голову нам зітнуть. Обом!

Шкіра Відани враз вкрилася холодним потом, крижаними лещатами страх охопив її душу.

Святилище, на котре поклонитися древнім богам люди приходили вже не одне століття, знаходилося за воротами Світограду, на вершині стрімчака, звідки відкривався прекрасний вид на околицю, а з іншого боку вона круто обривалася, перетворюючись у глибоке провалля, котре люд називав Священним.

Йти туди було не близько, але відчуття піднесення та глибока віра, що тільки там можна поговорити з богами і вони дійсно почують, змушувало людей забути про втому.

Зазвичай виходили зі Світограду на світанку і близько полудня вже були на вершині кручі, але після гучного святкування збір затягнувся, до того ж всі воєводи теж захотіли бути присутніми, бо їм на священному місці доводилося бувати не часто. До нього йшли пішки, аби показати свою покірність богам, хоча й несли безліч дарів для жертвоприношень, щоб задобрити їх.

Для світлого бога Світодара — батька всього живого, несли найсмачніші ягоди, мед, солодощі та квіти, а от Темнолика — богиня мертвого світу та темних духів, чекала на криваві дарунки, тому для неї несли тварин, кров’ю котрих скроплювали жертовник.

Стрімчак нагадував довгастий виступ змішаних кам'яних порід, давно покритих землею і порослих травами. До нього вела дорога від городища, поступово перетворюючись на вузьку стежку, котрою пересуваються у горах вівчарі.

Дару п’янив неймовірний аромат бузку, що густо розрісся вздовж дороги. Ще з дитинства то був її улюблений запах, а тепер чомусь він набув ще більш особливого значення. Може вся справа була в шаленій урочистості дня, може в тому, що Вінцеслав був з княжою родиною, може тому, що поряд з нею йшов Злат, а може через те, що вона знала — десь серед воєвод до Священного провалля прямує й Велерад.

Коли сонце підбилося вже височенько, подорожні якраз підіймалися стежиною на вершину. Дара декілька разів озиралася, що не залишилося непоміченим для Любави. Дівчина поцікавилася, в чому річ, але Дара відповіла, що просто озирається, де поділася Домна. Любава відмахнулася й сміючись вони рушили далі. Злат те теж помітив, але на відміну від Любави, все ж пильніше придивися до обличчя Дари. Як і попереднього вечора, він залишався з нею виключно ввічливим, декілька разів шляхетно запитував, чи не стомилася вона, пропонував воду зі своєї шкіряної фляги, на що Дара лишень всміхалася. Їй було дуже незвично те все, але не дивлячись на такий прояв турботи та уважність Злата, з думок її чомусь все ніяк не йшов той крижаний погляд підведених сурмою очей.

Вінцеславові думки теж були не на місці. Парубок, долаючи жахливий головний біль та нестерпну спрагу, плентався зі всіма і навіть намагався робити вигляд, що йому тисячу разів байдуже до перешіптувань. А перед очима стояв оповитий сизим туманом образ незнайомки, котру він напередодні поцілував. Спершу, коли прокинувся, здавалося, що то було сном і не більше, бо ж насправді такого статися не могло. Вінцеслав навіть би з радістю повірив у той сон, але занадто вже яскраво він відчував її теплий подих, занадто чітко відчував доторк до ніжної тканини її сукні, занадто добре пам’ятав медовий солод її вуст. Таке приснитися просто не могло.

Вінцеслав озирався навкруги, намагаючись впізнати її серед жінок та дівчат, котрі прямували до Священного провалля, але боги зіграли з ним у жорстокий жарт, оповивши її образ тим півпрозорим сизим туманом. Вінцеслав не міг впізнати її обличчя. Він навіть думав, що то з ним так мавки побавилися, але якщо теплий подих вони ще могли зімітувати, то серцебиття ніколи.

Чи не вперше в житті Вінцеслав усвідомив, що не здасться, що розшукає незнайомку, чого б йому те не коштувало, бо… Й сам не знав нащо, але знав, що знайде неодмінно.

Геть не думав про підношення богам Орій. Він навіть не чув, про що стиха перемовлялися воєводи, бо поринув у своє так глибоко, що й не помітив, як вони до стрімчака дійшли.

Лячно якось стало Орію на душі. Нехай він не носив звання кращого воєводи князівства, нехай мав за плечима безліч такого, що шляхетному вельможі не личить, нехай не зважав на родинні зв’язки і інколи навіть забував про те, що на нього батьки залишили єдину сестру, змиритися з тим, що задумав Местислав було важко навіть йому.

Стелив Местислав м’яко, та от лягти там було вкрай твердо. Так, перспектива видати Відану за князя була солодкою, як мед. Орій міг якщо не заплющити очі, то повіки опустити точно на те, що мало передувати одруженню. Міг не прийняти до відома незгоду та пручання Відани, навіть не звернув би уваги на брехню, котрою вони її оповили. Все одно б Відана, у підсумку, йому ще й подякувала, якщо насправді мліє від Горислава. Сум’яття Орія полягало в іншому. Местислав наче й сказав Відані, що від неї вимагалося, але разом з тим правди не сказав. Так, Відана дійсно за його задумом мала вийти заміж за князя, та не за того, за котрого мріяла вийти.

На якусь мить, десь на самому дні його порожньої душі, заворушився жаль до Відани, а ще розуміння, що коли те, що вони їй сказали, вона б з часом пробачила, то те, що має статися насправді, не простить ніколи.

Зачувши ядучі слова Местислава, спочатку Орій думав, що йому й байдуже до прощення Відани, якщо на кону стоїть влада у князівстві, але зрозумівши, підтвердивши свої здогади, що Горислав Відані дійсно небайдужий, Орій засумнівався. Чи вартували тієї брехні його дрібні злодіяння на території князівства, про котрі обіцяв розпатякати Гориславу байстрюк?!

Орій подумав, що може ще все змінити, може розповісти Гориславу про плани Местислава, але ж тоді він міг назавжди забути про владу у князівстві. Якщо Горислав сидітиме на престолі, навіть одружившись з Віданою, сам Орій отримає хіба-що гарненьку гонорову жінку-княжну, як втішний приз. Не так вже й погано, але жінка, як така, йому не була потрібна.

Думки про сестру змінилися думками про Дару. Бачачи її до Гориславового дня, Орій бачив миле дівча з довгою косою та ще зовсім дитячою усмішкою, але вчорашнього вечора йому відкрилася інша Дара — жіночна, граційна, чаруюча і дуже спокуслива у тому червоному сарафані, що вигідно підкреслював тонкий дівочий стан.

Перепинивши її біля княжих палат та насміхаючись, Орій і сам незчувся, як усвідомив, що палає від пристрасті. Зазвичай такі емоції у нього викликали жінки, котрі точно знали, як йому догодити, а не цнотливі дівчата. Певно він би й справді дозволив собі зірвати з її вуст поцілунок, найсолодший, бо точно найперший, якби не нагодився клятий Метальник.

Орій аж зубами скреготнув від злості.

Північний воєвода ставав для нього кісткою в горлі, не інакше. Придивившись до меншого з синів Білощита, Орій відчув, що ще й суперника собі здобув. Молодий В’яткович так і ввивався біля Дари, а Прямислава, здається, його до того навіть заохочувала.

Зрозумів Орій, якою буде відповідь княгині на його прохання й захотілося віддячити їй тією ж монетою. Проте здійснити те бажання можна було тільки з допомогою Местислава. Інакше ніяк.

Дара, певно сама того не розуміючи, стала центром балачок люду по всій столиці, адже ніколи ще її такою ніхто ні в княжих палатах, ні по за ними не бачив.

Хтось перешіптувався, намагаючись зрозуміти чого раптом такі зміни з нею сталися, хтось відкрито плескав язиком про те, що з княжною болячка трапилася, тому княгиня її заміж видавати так раптово вирішила, хтось поглядаючи на неї облизувався мов кіт на сметану, жалкуючи що така ягідка не для його поля.

Велерад теж не міг прогнати з думок ніжний образ, побачений в ту мить, коли вона з’явилася у престольній з вінцем роботи північних майстрів на густому пишному волоссі. Добре Велерад пам’ятав той вінець, бо його колись виготовили за наказом батька як дарунок прихильності юній дочці князя Туробора, котрий об’єднав та примирив Вовче Урвище та Зміїний Хвіст. Пам’ятав Велерад, як над ним власноруч трудився його старший брат, за дружину котрому мала стати Прямислава. А потім зі Світограду прибув Гострозор і розв’язалося чергове кровопролиття. Не бажаючи знову потопати в ріках крові Туробор, порадившись з батьком Велерада, Тургором, запропонував Гострозору мир і Прямиславу за дружину. Так воєводства й стали одним князівством.

І все б було наче непогано, якби не одне «але», наступного ранку брат Велерада зник з Кам’янополя і більше його вже ніхто ніколи не бачив.

В першу ж мить, як Велерад помітив той вінець на голівці Дари, йому захотілося зірвати його і жбурнути об стіну, щоб на шматки розлетівся, а потім прийшло усвідомлення, що він мав належати саме їй. Такої вишуканої краси була варта лише княжна Дара і ніхто інший.

Велерад згадував, як вона дякувала йому за врятоване життя і його суворо стиснутих вуст торкалася ледь помітна усмішка. То ж було так наївно, ще геть по-дитячому. Звичайно ж Велерад зробив вигляд, що гадки не має, про що вона каже і сам здивувався, як Дара не помітила його схвильованого погляду, кинутого на шрам на її руці. Сам не знав нащо, але не хотів, аби Дара дізналася, що він весь час знав, кого кинувся рятувати на торжку. Не хотів, аби вона знала, що був би там хтось інший, він і пальцем не ворухнув би задля порятунку. Не хотів, бо ж вона вважала його шляхетним та благородним, а те гріло змучене пошматоване серце тепліше, аніж вогонь в жаровні довгими північними ночами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.