Розділ 23

Світоград

Прямислава вже й задрімала на стільці біля Відани, коли раптом почула легкий шурхіт. Розплющивши очі побачила, що Відана роззирається навколо, а вуста її розімкнуті.

— Дитино, як ти? — Прямислава торкнулася її чола відчуваючи, що вперше за дві останні ночі він не був гарячим.

— Горислав… — Відана кліпнула очима.

— Нема його тут, мила, — зітхнула Прямислава.

— Але ж щойно бачила, говорила з ним, — Відана поглянула на Прямиславу, наче лиш зрозуміла, з ким розмовляє. — Пробачте, матінко-княгине, я… То просто сон був.

— І що ж ти бачила, воєводівно? — ласкаво спитала Прямислава. — Розкажи мені.

— Дивний сон, — замріяно всміхнулася Відана, насолоджуючись ніжним доторком рук Прямислави до свого волосся. — І Го…князя. Такий яскравий та кольоровий той сон був, а князь розмовляв зі мною. Я йому… Я правду йому розповіла!

— Правду? — перепитала, але не гнівно, Прямислава. — Отже ти збрехала? Там, на лоджії збрехала?

Відана заплющила очі, дозволяючи витекти сльозам з куточків очей, і кивнула.

— Це Орій тебе напоумив? — перепитала Прямислава, вже знаючи відповідь.

— І Местислав. Вони обидва за одне, — прошепотіла Відана.

Прямислава аж зуби зціпила від почутого, але Відані всміхнулася.

— Хоч у сні я князеве прощення отримала, — гірко мовила Відана. — Бо насправді мені його не бачити й не чути.

— Чому ж? — загадково всміхнулася Прямислава, встаючи зі стільця. — Може ви з Гориславом один сон на двох ділили?

І поки Відана розгублено шукала відповідь на сказане княгинею, та вже зачинила за собою важкі двері світлиці.

Підізвавши воїна, котрий стояв біля вікна-амбразури, Прямислава схилилася до його вуха:

— Очей зі світлиці не зводь! Якщо прийде воєвода Імлистої Пустки чи Местислав — негайно дай мені знати.

Воїн кивнув, низько уклонившись їй. Прямислава, схрестивши руки на грудях, рушила на пошуки своїх радників, бо мала до них серйозну розмову.

Не зміг Орій вчинити так як йому Местислав наказав. Покликав до себе Бояна, бо зі всіх своїх людей лиш йому довіряв по-справжньому, і наказав забрати тіло Благомира та відвезти у Зелену Рівнину. Навіть в його порожній душі заворушилося розуміння того, що молодий воїн має бути спроваджений в останню путь як те належить, а не кинутий у води Стрімкої під покровом ночі.

Боян завірив, що все зробить як треба. Осідлавши свого коня, він знайшов коня Благомира, на котрого переклав вже холодне тіло.

Під звуки тільки нічних птахів помчав Боян у бік воріт городища, а Орій піднявся на оглядову башту та замилював очі вартовим своїми масними жартами. Хлопи сміялися мов навіжені, а на серці Орія скребли гострими кігтями кішки.

Вовче Урвище

Мистецтво володіння мечем давалося Дарі вкрай важко. Підручного дерев'яного меча, на котрому зазвичай починали свої тренування хлопчики, Уміла не мала, та й вчителькою була вкрай жорстокою й нещадною. Ні сльози, ні благання Дари не могли вмовити її дати навіть короткий перепочинок. За дні, проведені у В’ятичеві, Дара вже не відчувала рук і ледь переставляла ногами. Вона була й не рада тому, чого попросила у загартованої в боях воєводівни, але бажання вміти захищати себе все ж виявилося сильнішим за втому та біль.

Коли після чергового тренування Дара впала на курну, витолочену воїнами землю ристалища, Уміла доклала кінчик меча до її горла й нарешті здалася:

— На сьогодні досить. Ти виснажена до краю, на долонях мозолі, проте завзята до неможливого. Може не варто тобі?

— Я продовжуватиму, — твердо заявила Дара, намагаючись звестися на ноги.

— Скажи, княжно, тебе хто образив особисто? Хтось зробив з тобою щось погане? — раптом спитала Уміла.

Дара заперечливо хитнула головою.

Уміла прибрала меч і подала їй руку, допомагаючи піднятися, а тоді раптом помітила на руці тонкий молочний шрам:

— А це що? На випадковий поріз не схоже.

— Одного разу на торжку я встала під щит замість напівживого хлопчика-мішені, — притулившись спиною до дерев'яної огорожі, зізналася Дара. — Метальник шарлатаном криворуким виявився і поцілив в мене.

— Не знала, що княжни таке роблять, — гмикнула Уміла, протираючи лезо свого меча, а тоді сховала його в піхви. — Пощастило тобі, що він метав лиш раз.

— Тричі, — Дара заплющила очі, згадуючи той день. Здавалося, він був так давно, може навіть в минулому житті. — І третій кидок був направлений над моєю головою.

— І він метнув? — щиро здивувалася Уміла.

— Якби метнув він, то я б тут зараз вже не стояла, — криво всміхнулася Дара. — Останній кидок зробив справжній Метальник і тим врятував мені життя.

— Велерад? — щире здивування Уміли змінилося добродушною насмішкою. — Кажуть, іноді на нього находить і тоді північний воєвода робить добрі справи. Як от під час перевороту. Гаразд, відпочивай.

Дара вдячно кивнула, проводжаючи її поглядом з ристалища.

— Княжно, ти молодець, — крикнула їй не озираючись Уміла. — Будуть з тебе люди!

Дара усміхнулася, а потім знову заплющила очі. В думках з'явилася картинка з торжка: суворе холодне обличчя, прикрашені сурмою очі, зосереджені на ній, і вістря бойового топірця, що виблискуючи в променях яскравого сонця, прорізало повітря над її головою.

Зелена Рівнина

Ладозора майже не спала вночі. Найтемніші духи Темнолики захопили її в полон і не відпускали до самого світанку. Тільки-но за вікном посіріло, не кличучи на допомогу служницю, Ладозора сама натягнула сорочку та шкіряний сарафан, в котрому завжди ходила за відсутності Яромира як намісниця воєводства, і кинулася на вулицю. В грудях росла незрозуміла тривога, вона билася десь в животі і підіймалася до самого горла. Ладозора зазирнула до Головного залу, обійшла внутрішній двір, потім зупинилася біля капища перед хоромами, де люд приносив дари богам, а тоді прискоривши кроки підійнялася на оглядову башту, котра була спрямована в бік світоградського тракту.

— Ладозоро? Що таке? — до неї підійшов вже не молодий воїн, котрий з ночі був на варті.

Нічого не кажучи у відповідь, Ладозора визирнула з вікон-амбразур, що дивилися на всі чотири частини земель. Врешті погляд її впав на широкий плац, котрий був перед глибоким ровом, викопаним по всьому периметру Зеленцвіту. Мить вона ще не розуміла, що бачить, а потім заверещала, притуляючи тремтячі долоні до щік. Нажаханий воїн кинувся до вікна і враз засурмив у ріг. Заскрипів підвісний міст, повільно опускаючись над ровом до плацу.

Ладозора чимдуж кинулася до воріт городища, не помічаючи люду, що злякано визирав зі своїх домівок, не помічаючи розгубленого Радана, котрий прямував за нею, питаючи, що діється.

Лишень міст торкнувся землі по інший бік рову, а ворота зі скрипом поповзли вгору, Ладозора опинилася на плацу. Вона припала на коліна біля тіла Благомира, котре спочивало поряд з конем, що мирно жував траву. Нічого не бачачи за слізьми, Ладозора провела пальцями по його красивому обличчю, схиляючись до дужих, але вже бездиханних грудей.

— Ні! — крик вирвався з горла Радана. — Бути цього не може! Дядьку! Благомире!

Ладозора заголосила ще дужче, стискаючи пальцями холодне тіло.

— Що ж це сталося? Боги! Що сталося з нашим Благомиром? — полилися звідусіль гіркі схлипування.

— Я їду до Світограду! — раптом мовив Радан.

Ладозора міцніше стулила очі, наче знала, що він скаже саме так, але нічого не відповіла.

— Ти чуєш? Я до Світограду їду! — повторив Радан. — Там і дізнаюся, що сталося.

— Може знову шайка розбійників з Хребта Вирлоока спустилася? — припустив старий воїн. — А Благомир один був, не зумів захиститися.

— Ти на рану глянь, — крізь сльози мовила Ладозора. — Хіба ж такою розбійники нагороджують?

На плацу запанувала гірка тиша і тільки ще де не де чулися жіночі схлипування.

Ладозора звелася на ноги, повертаючись до Радана:

— Спочатку проведемо Благомира в останню путь, а вже тоді про Світоград говоритимемо.

Радан згідно кивнув, вказуючи двом дужим воїнам забрати тіло Благомира до городища, а сам пішов слідом за Ладозорою, досі не вірячи в те, що побачив.

Зміїний Хвіст

Його меткий погляд був прикутий до дужого орла, котрий граційно здіймався до хмар, а тоді стрімко знижував висоту, кружляючи над Хребтом Вирлоока: то підлітаючи до фортеці, то знову відлітаючи ген до обрію.

Сонце вже повільно котилося на спочинок, фарбуючи небо на заході в дивовижні рожево-золотисті кольори. Його тонкі довгі промені торкалися скелястого хребта, наче підсвічуючи з середини, й тим самим перетворювали на живу істоту — моторошну та вкрай небезпечну.

Вже понад тридцять весен Велерад спостерігав ту надзвичайну у своїй фантастичній красі картину, але вперше бачив на небесному полотні ще дещо, чого ніколи не було раніше.

Серед золотисто-рожевого серпанку йому ввижалося ніжне личко з милою щирою усмішкою та довірливим поглядом великих блакитних очей.

Велерад знав, що у Вовчому Урвищі вона в безпеці, був упевнений, що Білощит життя покладе, але скривдити її не дасть, бачив закохані погляди Злата та розумів, що то означає. Примушував себе не думати про неї, але вже не міг.

Чи то будуючи план подальших дій разом з Матейком та Їжаком, чи то відвідуючи свої каменоломні та перемовляючись з робітниками, чи то безцільно блукаючи фортецею, ловив себе на думці, що бачить перед очима Дару, чує її голос та ті дитячі слова подяки, котрі вона сказала на торжку у Гориславів день.

Не міг Велерад вже забути того відчуття, коли тримав її в своїх руках, несучи до світлиці. Та й щиро кажучи забувати не хотів, бо знав, що то єдине, що залишиться у нього на спомин про княжну Гострозорівну.

Плани Прямислави Велерад розкусив одразу ж, бо надто добре він її знав. Можливо навіть краще, аніж усі її радники разом взяті. Княгиня планувала спровадити Дару подалі від Світограду та кривавої бійні, котра рано чи пізно мала статися. Вона хотіла захистити княжну від необдуманих вчинків її братів, від посягання Імлистого, від долі, котра спіткала її саму багато років тому. Зробити те можна було лише видавши Дару заміж і звичайно ж тут допомогти міг тільки Білощит та його сини.

Прямислава б нізащо не віддала Дару Злату, якби не помітила, що молодий В’яткович голову від неї втратив, та й їй був не байдужий.

Велерад сумно всміхнувся сам собі — так, а йому залишався лише спомин та ніжне марення у променях західного сонця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.